Про старі часи на Українї (1919)/Польські порядки на Українї
| ◀ 7. Литва та Польща забирають собі українські землї | Про старі часи на Українї 8. Польські порядки на Українї |
9. Козаччина ▶ |
|
|
Котрі землї переходили під Польщу, заводили там Поляки польські порядки: з початку в Галичинї, потім на Поділї, а тепер і по всїй Українї. А були ті порядки для українських людей, а особливо для людей простих дуже недобрі, далеко гірші нїж були в державі українській, а навіть литовській (поки литовські пани не почали заводити польських порядків). Прийшлось Українцям пожалувати й за своєю власного державою, та нїчого робити: тепер усїм рядили Поляки, а Українцї не мали нї в чім голосу.
Поляки були католики й мали то собі за обовязок, щоб свою католицьку віру ширити, а инші віри тїснити, аби люде на католицьку віру переходили. Так учили їх духовні, і так їх королї й пани старались робити. Українцї ж були православні, і для того у всїм мали прикрости, і не було їм ходу нї в чім.
Пани-Поляки так уважали, що православні не можуть бути допущені до нїякого начальства, до нїякого уряду: напр. міщанин, котрий православний, не повинен бути вибраний нї в яку старшину. Навіть до цехів або до ремесла в науку православних не приймали: нї до чого їм приступу не мало бути. За нїщо кождого православного мали, а Українцї були тодї всї православні.
У Львові, столицї галицькій, Українцям вільно було мати доми тільки при одній улицї, більше нїде, і тільки на тій одній улицї можна було дзвонити в дзвони православної церкви, можна було священникам ходити з хрестами та хоругвами, можна було ховати мерця з процесією. Нових церков, особливо камяних, не вільно було православним нїде ставити. А хоч сих заборон не завсїди пильновано, то все таки ними дуже докучали православним.
Мову у всїм заведено польську та латинську, і в судах судили по польському праву, а не так як люде на Українї звикли. Начальниками всякими королї настановляли тільки Поляків. Полякам роздавали землї всякі — порожнї чи з селянами. У панів українських землї відбирали та Полякам оддавали, або ріжними способами до того приводили, щоб ті землї в польські руки йшли. Намовляли українських панів, аби видавали доньок за Поляків та маєтками надїляли. Нераз український пан, женячи ся з Полькою, й сам мусїв на католицьку віру перейти (бо католикам женити ся з православними заборонялось), і діти його вже ставали Поляками. І так з часом звело ся зовсїм українське панство.
Князї Острозькі довго славили ся як голови українського народу, як перші оборонцї православної віри, помічники Українцям в освітї: князь Константин заложив українську школу в своїм місті — Острогу друкував книжки й инші добрі річи для України робив: А вже сини його були котолики й Поляки, і всї величезні його маєтки пішли в польські та католицькі руки! Оттак з часом стали на Українї панами самі Поляки, а Українцї — самі міщане та селяне, панські піддані-кріпаки.Селянам та всякому убогому людови і в Польщі було недобре, бо пани здавна там велику забрали силу, а на Українї — то й поготів. За давнїх часів на Українї були невільники, такі що в панськім дворі сиділи і на панській страві робили; але були й свободні селяне, які на своїй землі сидїли і тільки на князя податки платили, а в громадї своїй всякі свої справи самі порядкували. За польських часів невільників нїби не стало, але всїх селян в таке кріпацтво повернено, що мало що від невільництва ріжнилось.
Земля тепер уся вважалась панською: панам, повіддавано селян з землею, а котрі землї з селянами не були ще віддані панам на вічність, то такі ріжним панам віддавали ся в державу (звали ся такі пани державцями й старостами), і вони тими селянами так само рядили, як пани-дїдичі своїми „підданими“ — кріпаками. Могли від селянина, або як вони його називали — від „холопа“, землю відібрати, землю з селянином чи нарізно иншому панови продати. Могли на підданих накладати всякі роботи, датки й чинші (грошеві податки), й справдї накладали все нові та нові.
Наприклад, коло року 1450 в Галичинї селяне, давали з лану ґрунту (коло 15 десятин) від 30 до 48 грошей, велику міру вівса — звану „колодою“ й робили 14 днїв панщини до року. А сто лїт пізнїйше давали стільки, що се виходило, на 4 і на 8 колод вівса, а панщини мали робити два або три днї на тиждень з господарства, а господарства були вже не ланові, а півланові!
Пізнїйше ще збільшилась та панщина, так що селяне не мали просвітку й мало не цїлий тиждень мусїли робити на панських ланах, не можучи робити на себе. А при тім мусїли зносити всякі кривди й поневірку від пана. Он як писав один Француз, що побував на Українї перед Хмельнищиною:
„Селяне дуже бідують, три днї на тиждень мусять ходити вони на панщину (а бувало й далеко більше як три днї), і крім того з свого господарства дають свому панови по кілька мір хлїба, курей та гусей. Крім того вони возять дрова до двору й мусять сповняти ріжні-преріжні роботи. Дають дань грошима, десяту вівцю від овець, так само від свиней, від пасїки десятий улїй, а що-третього року від худоби мають дати третього вола. Все що подобаєть ся панови, мусить селянин йому віддати. Не диво, що бідні селяне не мають нїчого. Мало ще того: пан може не тільки забрати від селянина все, що він має, але й позбавити його самого житя. Польські пани панують і живуть як у раю, а селяне мучать ся як у пеклї. Коли ж пан трапить ся недобрий, то гірше їм як у каторзї“.На всякі кривди від панів не було суду нї управи. У всяких справах селянина судив його пан, міг засудити хоч на шибеницю за що небудь, хоч би за непослух, і на те не можна було нїкому скаржитись: сам король не міг мішати ся в те, що робив пан з своїм селянином.
Що правда, не тільки селянинови, а й панови не легко було найти суд та управу, особливо на сильнійшого та богатшого пана. Не було в Польщі анї доброго суду анї порядку. Короля нїхто не слухав, а хто мав силу, того було й право. Не було оборони, анї спокою.
Давнє українське письмо.
Татари набігали раз-у-раз на українські землї, палили села й вели силу людей в неволю. Вони тодї оснували ся в Криму, і король польський не міг з ними ради дати. Військо польське не вміло боронити людей від Татар за те добре вміло кривдити людей та обдирати, стоячи постоєм. Королї нарештї пообіцяли татарському ханови, що будуть рік-річно платити йому дань, аби лише не нападав на українські землї, але й се нїчого не помагало, хан гроші брав, а про те раз-у-раз насилав свою орду на Україну, забирати худобу та людей в неволю. Тих людей Татари продавали в неволю в далекі краї і у себе до господарства, до роботи уживали.
Так гірко було людям на Українї: не було просвітку від панів, а що не взяв пан, — заграбив своєвільний вояк польський, або спалив та забрав Татарин. Як то у піснї співають:Зажурилась Україна, що нїде прожити, —
Витоптала Орда конем маленькії дїти!
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
Багато тодї зложено жалісних пісень, так званих дум та псальм невільницьких про біду від татарського грабовання, про тяжку долю невільників у неволї татарській або турецькій, що й досї ще в нашому народї памятають ся:
За річкою огнї горять, |
А миленьку в полон взяли: |
А про невільників в турецкій неволї, що їх Турки, в кайдани закувавши, уживали до тяжкої роботи — до веслування на своїх кораблях, званих ґалєрами або каторґами, така є сумна і жалісна дума стародавня („Плач невільників“):
|
У святу недїлю не сизі орли заклекотїли, Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати, |
——————