Про старі часи на Українї (1919)/Україна відриваєть ся від Польщі
| ◀ 15. Хмельниччина | Про старі часи на Українї 16. Україна відриваєть ся від Польщі |
17. Україна обєднуєть ся з Московщиною ▶ |
|
|
Хмельницький і його товариші, розпочинаючи повстаннє, не мали иншої думки, як тілька те, щоб вернути вільности козацькі й порядки з-перед повстань 1637–1638 р. р. та прикоротити панованнє польського панства на Українї. При тім вони були певні, що й король сам хотїв би помогти козакам, та не може через панів — отже треба панам трохи нагнати холоду.
Тому по своїх побідах Хмельницький думає, що може й досить буде їм сеї науки. Росписав листи до ріжної польської старшини де виправдував ся з свого повстання, а до короля вислав послів, щоб козакам вернули їх давнї вольности, виплатили незаплачену плату та побільшили реєстр до 12 тисяч (стільки сам король хотїв побільшити для війни з Турками). Просив отже небагато, та сподївавсь, що по тих побідах козаки на Українї будуть панами, як за Сагайдачного, і нїхто їм того реєстру чи инших постанов не буде пильнувати.
Але саме під той час умер король Володислав, а пани, зібравши ся вибирати короля, одним разом казали козакам чекати з своїми справами до нового короля, а другим разом ухваляли збірати військо на козаків. До того ще впав тодї між повстанців кн. Ярема Вишневецький, великий ворог козаків, що знищили йому його заднїпрянські маєтки (Прилуччину та Лубенщину). Почав на Браславщинї бити ся з повстанцями, зачепив ся з славним ватажком Кривоносом (Перебійносом), що про нього пісня споминає —
Гей не дивуйте, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало —
Що за Дашевим, під Сорокою
Множество Ляхів пропало.
Перебийніс водить не много,
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
.jpg)
Козаччину се дуже роздражнило. Хмельницький був з-під Білої Церкви відійшов до Чигрина, покладаючись на польські запевнення, що тепер козацька справа буде полагоджена. Тепер же знову рушив на козацьке пограниче, а далї на Волинь, де польські пани збирали против нього сили.
Польське військо напало на нього під Пилявцями. Воно було велике, але нездале. В першій же серьозній битві Поляки стільки потратили свого війська, що постановили відступити. Але поки ладились до того відступлення, в ночи напав на польське військо великий страх: пішла поголоска, що старші з війська потайки тїкають, і всї пустились навтеки куди видко. Бігли без памяти, лишивши козакам пребогатий табор. Військо було зложене з панів-шляхти, а вибирались пани на той похід, як на весїллє, а не на війну: везли з собою дорогоцїнні убори, дорогу посуду і всяку всячину. І все те дісталось козакам.
Польща знову зісталась без війська й оборони, але Хмельницький все ще хотїв з нею не битись, а миритись — по доброму справу кінчити. Він пройшов з військом в Галичину, де люде також піднялись на панів, потїм у Холмщину, під Замостє, і тут чекав вибору нового короля. Подавав і свій голос за брата покійного короля Володислава Яна-Казимира, й справдї його Поляки вибрали, сподїваючись, що тим скорше прийдуть до згоди з Хмельницьким.
Ян-Казимир по своїм виборі написав до Хмельницького, щоб він на Україну вертав ся, а він, король, до нього висилає послів, що всї потреби козацькі задовольнять. Одержавши сей лист, Хмельницький казав стріляти з гармат на знак радости й військо своє завернув на Україну. Було се під зиму 1648 р., в місяцї падолистї.
Скінчивши таким чином війну Хмельницький поїхав до Київа, де його всї з великою радістю й честю витали, як освободителя України, називаючи новим Мойсеєм: як Мойсей ізраїльський народ увільнив з неволї єгипетської, так Хмельницькій увільнив Україну з неволї лядської, — казали на Українї. В Київі окружили його люде найбільш учені, досвідні та найбільше українству вірні й прихильні. Серед них здавна була така думка, що Українцям з Польщею нїчого робить, треба звязати ся з Туреччиною або з Москвою, та відбити ся від Поляків і зробити Україну вільним краєм, окремою державою. Розмовляючи з тими людьми, та з патріархом єрусалимським, що там тодї пробував, і Хмельницький став инакшими очима дивити ся на справу.
Досї він мав перед очима козацькі потреби, тепер зрозумів, що се справа дрібна, треба брати ширше. Треба думати про увільненнє від Польщі всього українського народу, щоб міг він жити свобідно і сам собою правити, під охороною козацького війська. „Доказав я, чого не думав, тепер докажу, що надумав, — казав Хмельницький: вибю з лядської неволї увесь наш народ руський (себ то український). Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру (знаємо, що в тім часї православна віра вважала ся за знак української народности). Поможе менї в тім вся чернь (простий народ), аж по Люблин, по Краків, та, що не відступає нашої віри, і я її не відступлю, бо то права рука наша“!
В лютім, (февралї) 1649 р. приїхали королївські посли, привезли Хмельницькому клейноти від короля й хотїли з ним умовлятись, які порядки між козаками мають бути. Але для Хмельницького тепер се вже була дрібна річ, холи він хотїв зовсїм увільнити Україну від польських панів, щоб вона й далї зісталась самостійною, окремою державою, якою стала з попереднього року, як Поляків погромлено. Він не хотїв і умовлятись з тими послами, відіслав їх нї з чим; сказав, що буде війна. Натомість вислав послів до инших держав: до Туреччини, Московщини, Угорщини, Молдави, намовляючи воювати Польщу разом з Українцями.
Війна почала ся під лїто — війна велика, найважнійша, яка коли небудь досї підіймалась на Українї. І з української і з польської сторони розуміли, що се буде боротьба на житє і на смерть, буде рішатись доля України й Польщі. На Українї надднїпрянськй все, що здужало, йшло в козаки. В поміч Хмелницькому вибрав ся сам хан з усею ордою, сподїваючись великої здобичі по торішнїх побідах Хмельницького. В Польщі король зібрав полки які міг і теж сам пустивсь їх вести на козаків.
Але король був до війни нездалий, а Хмельницький — великий войовник. Іще король полків не зібрав, а Хмельницький уже обступив польське передове військо під Збаражем, на границї Волини й Галичини, й притис його так, що воно ґвалтом до короля почало кричати, аби йшов виручати. Король мусїв іти на поміч, хоч не мав іще з собою усього шляхецького війська. Але Хмельницький, довідавши ся про се, лишив частину війська під Збаражем, а сам з Татарами непомітно, серед мраки й дощу, зайшов королеви дорогу коло Зборова. Обступив його військо і почав битву. Королеви з рештою війська не було виходу. Та зрадив Хмельницького хан. Король післав до нього своїх людей та почав умовляти, аби відступив ся від Хмельницького. Обіцяв великі гроші, позволив ханови забрати скільки схоче в неволю людей з України, і хан пристав на се. Добив з ним король торгу: заплатив йому за згоду золотом і кровю українською.
Став хан Хмельницькому тодї вже від себе казати, аби помирив ся з королем, а инакше Татари злучать ся з королем на козаків. Гірко було Хмельницькому і козакам, а нїчого робити. Мусїли мирити ся з королем. Списали йому свої пункти, щоб було за військом козацьким те, чим воно зараз володїє, і вірі праволавній щоб не було утиску, а унїя щоб була скасована, — та Поляки, маючи за собою хана, і на се не приставали. Мусїло військо спускати і з тих невеликих жадань.
Списали таку умову, названу Зборівським трактатом. Козаків має бути 40 тисяч, можуть вони мешкати де хочуть у воєводствах Київським, Браславськім і Чернигівськім (землях побожських і надднїпрянських), а військо польське в ті землї входити не має; начальство в тих землях має бути з православних (Українцїв); кривди православної віри мають бути заспокоєні; хто в козацький реєстр не вписаний, має бути своїм панам послушний, і в усїм иншім лишали ся старі полські порядки.
Засмучений вертав ся Хмельницький з старшиною на Україну. Навіть оповістити того, на чім погодились з королем, не важились. Особливо був великий гнїв за того невільника, що позволено Татарам. На Українї не знали, що то королеве дїло, і Хмельницький тільки з біди на те позволив. Думали, що то він дав дозвід Татарам на Українї брати невільника, і за се його кляли. Таку пісню зложили.
Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,
Що велїв Ордї брати дївки й молодицї!
Парубки йдуть гукаючи, а дївчата співаючи,
А молоді молодицї старого Хмеля проклинають…
Бодай тебе Хмельначенку, перва куля не минула.
Не знали люде правди. Як то в думі співаєть ся:
Бог святий знав, Бог святий і відає
Що Хмельницький думає гадає.
Тогдїж то не могли знати нї сотники, нї полковники,
Нї джури козацькиї, нї мужі громадськиї,
Що наш пан гетьман Хмельницький
Батю Зинов Богдану чигиринський
У городї у Чигиринї задумав вже й загадав