Про старі часи на Українї (1919)/Хмельниччина
| ◀ 14. Козацькі війни перед Хмельниччиною | Про старі часи на Українї 15. Хмельниччина |
16. Україна відриваєть ся від Польщі ▶ |
|
|
В такій неволї прожила Україна без малого десять лїт. Пани пильнували, щоб король нїякої війни не починав. Польща нї з ким війни не мала, козаків не потрібувала, і польське військо могло стерегти панського спокою на Українї. Король Володислав хотїв війну з Турками почати і козаків до того взяти, — навіть з їх старшими накладав і листи їм дав, аби човни собі будували та на море йшли, аби з того війна з Турком зачалась. Але старшина знала, що того пани не хочуть, затаїла листи і не рушила козаків, аби з того їй біди не вийшло.
Аж тепер настав добрий час для панів. Козакам по панських маєтностях не вільно було пробувати, могли тепер пани господарити, як хотїли. Множились села й хутори в їх маєтках, збільшилось число їх „підданих“, заводили вони двори й фільварки, накладали на селян ріжні оплати, та ладили ся завести й панщину, в самій глибокій, козацькій Українї.
Але тільки до часу те все держалось. Україна угиналась під тяжким ярмом, але тільки часу чекала, аби його скинути. Селяне були невдоволені на панів, на їх вимисли. Козаки „випищики“ се-б-то виключені з реєстру, тільки чекали хвилї; щоб скинути з себе підданство. Реєстрові були сердиті на польську старшину, що їх за слуг своїх мала, зневажала, а грошей заслужених що не платила. Духовні й міщане відказували на кривди, які діялись від унїятів і католиків православній вірі і вкраїнським людям. І все чекало тільки іскри, аби відразу спалахнути ясним огнем.
І тодї, каже старий літописець український, серед ріжних кривд, які українським людям робили ся, „натрапили на чоловіка одного, у которого відібрали пасїку, а та пасїка наробила лиха на всю Польщу“. А був тим чоловіком сотник козацький чигиринський Зиновій-Богдан Хмельницький.
Був він чоловік заможний, досить, учений, в війську козацькім заслужений; в пізнїйшім показав він себе як надзвичайний войовник і правитель та великого хисту і вдачі чоловік. Після повстання Павлюка настановлено його військовим писарем; по повстаннї 1638 р., як козаки не могли вищих урядів займати, настановлено його сотником чигиринським. Та не злюбив його підстароста чигиринський!
Намовив старосту, щоб відібрав від Хмельницького його батьківщину — хутір Суботов, бо він батькови Хмельницького попереднїм старостою був даний не на віки, а тільки „до ласки“. І відібрано йому той хутір, та ще як! Наслали людей, як самого Хмельницького не було дома, — поїхав десь у козацькій справі, — знищили майно Хмельницького, а хлопця, сина його так канчуками вибили, що він з того вмер.
Хмельницький став своїх кривд доходити, та його оскаржено як бунтівника, всаджено до вязницї і навіть свого житя він був непевний. Тодї, як пущено його з арешту, удав ся він на Низ. Як старий козак знав він там усї входи і виходи, і став збирати всїх, хто був з польського пановання невдоволений, аби кривд своїх доходити. Було се зимою з 1647 року на 1648.
Зібравши людей Хмельницький опанував Сїч — залога з реєстровцїв, що стояла тут, пристала до нього. Взявши в руки Запороже, повів він переговори з ханом кримським, щоб прихилити його до помочи козакам на Поляків. Хан тодї був недобрий на Поляків, бо довгий час грошей йому не давали, до того в Криму була розруха, був голод, і Татарам хотїлось війною поживитись. Тому хан обіцяв Хмельницькому, що пішле йому в поміч перекопського мурзу Тугайбея з великим військом. Велика се річ була для козаків; нераз уже й перед Хмельницьким ріжні гетьмани козацькі старали ся дістати поміч від Татар на Поляків, та се їм не вдавалось, а Хмельницькому вдало ся.
Коли висланцї Хмельницького понесли про се вісти по Українї між людей, що реєстровцї пристали до Хмельницького, і хан йому помагає, почав ся великий рух між людьми. Старший над військом польським (гетьман коронний називав ся) Потоцький, прочувши про се, почав ладитись і собі до походу. Наперед вислав на Хмельницького свого сина Стефана з польським військом і козаками, решту реєстрових козаків з драґунами виправив Днїпром човнами, а сам з своїм помічником (гетьманом польним) збирав головне військо з ним поволї посувавсь на полудне, чекаючи вістей від сина.
Тим часом син його попавсь у велику біду. Надїючись на свої сили йшов він не питаючись. А тим часом Хмельницький обступив його несподівано з своїм військом і Татарами на Жовтих Водах. Козаки реєстрові, що в тім війську були, прилучились до Хмельницького, а й ті що Днїпром плили — реєстрові та драґуни, також з Українцїв набрані, теж до Хмельницького пристали. Побачивши се, став Стефан Потоцький відступати. Але Хмельницький з усїм військом обпав його і погромив так, що сливе нїхто цїлий не вийшов.
Потім Хмельницький пішов на головне польське військо. Воно, не маючи вістей від переднього полку, теж почало відступати, але під Корсунем ударив на нього Хмельницький, загнав у засїдку й погромив також до решти. Обоз, гармату, все забрали козаки. З цїлого війська ледве кілька сот утїкло, та й то головно джури та слуги панські. Потоцький і Калїновський — обидва в руки козацькі попали, — Хмельницький віддав їх Татарам. Як у думі співаєть ся:
Тогдї козаки Ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали, як барана і звязали
Та перед Хмельницького гетьмана примчали;
„Гей пане Потоцький, чом у тебе й досї розум жіноцький!
Не вмів ти єси в Камянцї Подільськім пробувати,
Печеного поросяти, курицї з перцем та з шафраном уживати,
А тепер зумієш ти з нами козаками воювати,
Житньої соломахи з туслуком[1] уплітати,
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати.
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати“,
Ще такого не бувало на Українї. Не тільки все українське панство, а й цїла Польща зісталась без війська й оборони. Як би козаки схотїли, могли-б за кілька день безпечно бути в Кракові чи Варшаві. Але Хмельницький тодї не мав у гадцї нишити Польщу. По побідї корсунській пройшов до Білої Церкви й став тут табором. Навколо Україна як море хвилювалась. Підіймалось селянство, зброїлось, побивало або проганяло панів та Жидів-арендарів, нищило панські двори та католицькі костели, що за той час пани побудували на Вкраїнї. Тїкали пани куди видно, аж над саму Вислу — як у піснї співаєть ся:
Зависли Ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вислї —
збігли ся туди з усїх країв. Инші знову, в кім дух український жив, до війська козацького приставали. За короткий час не стало духа панського та польського на Україні тій що близше Днїпра, а люде українські співали:
Та немає лучче, та немає краще,
Як у нас на Вкраїнї!
Та немає Ляха, та немає пана —
Не буде ізміни!
Або останнї слова ще й инакше співали ся:
Та немає Ляха, та немає Жида.
Не буде унії.
——————
- ↑ Сіль у водї розпущена, щоб рибу солити.