Про старі часи на Українї (1919)/Українство відживає

Про старі часи на Українї
Михайло Грушевський
26. Українство відживає

26. Українство відживає.

Перші познаки переміни на краще в українськім житю показали ся в Галичинї. Австрійське правительство, що забрало сей край силоміць від Польщі в 1772 р., побоювалось польських панів, що вони будуть тягнути до Польщі, до її відновлення.

Тому не хотїло, аби вони мали силу над українським народом і могли його вести за собою.

Вже згадувано було, що тодїшний цїсар австрійський Йосиф почав заходитись коло того, щоб визволити селян з підданства й укоротити власть панів над ними. Він же й його мати цїсарева Марія-Тереса заходились піднести освіту та науку між Українцями, наказували заводити по Галичинї школи меньші й більші, а в них щоб учили „місцевою народньою мовою“, себто українською. Як у Львові закладано унїверситет (в 1784 р.), то визначено кілька професорів, аби викладали науку „руською“, себто українською мовою, а при унїверситетї зроблено „лїцей“ (подібно як ґімназію), деб українських хлопців підучувано до унїверситетської науки, там наука вся мала вестись „руською“ мовою.

Але тутешнї Українцї тодї ще не вміли з того всього добре скористати. Вони вже відзвичаїлись від народньої мови, себто привикли за панами вважати її за мужицьку, нездатну для науки, для книжки. Тому замість чистої народньої мови уживали в тих школах і в книжках мову мішану з української, церковно-славянської, польської й росийської. Думали, що вона буде краща, делїкатнїйша, „образованїйша“. Тим часом була вона незрозуміла й чудернацька, через те негарна й до ужитку нездатна. Тому що її, а не народню мову пробували заводити в школах, се багато зашкодило освітї.

Про те богато знаходилось таких, що боронили такої ненародньої мови й дуже довго, аж до наших часів не хотїли прийняти мови народної, називали її мовою мужицькою, мовою пастухів і свинопасів. А того не розуміли, що до освіти й науки найкраще вживати мови природної, рідної, такої, якою дїти з-малку научають ся говорити. Се вже в XVI віцї тямущі люде на Українї розуміли, й тодї вже церковні й усякі книги „простою“ мовою толкували й перекладали. Аде пропав той розум потім між українським громадянством.

А тим часом не одно змінилось на гірше. Скоро потім як цїсар Йосиф умер, знов узяли пани велику силу та все, що робило ся для селян, і припинили. Постарались вони у властей і про те, що в школах народнїх, навіть найменьших, заведено замість української мови мову польську (1816). Всякі старання про народню просвіту стрічали ся з великими перешкодами. В Перемишлї завязане було таке просвітнє товариство, то навіть і робити йому нїчого не дали. Але таки зовсїм спинити тої роботи не могли анї пани, анї власти, що їм помагали, бо вже повіяв новий вітер з України.

Бо на Українї хоч як московщили ся панські верхи, але все таки не вигасала зовсїм любов до української мови, до українських пісень, звичаїв і української старовини. Народу московщина не зачіпила, він далї держав ся своїх звичаїв і мови, співав свої піснї і „псальми“, й кожний тямущий чоловік мусїв признати, що мова та гарна, в звичаях є богато доброго й розумного, а що до пісень українських, то трудно й знайти щось рівне з ними у иньших народів. І не переводились між людьми більш освіченими й тямущими такі, що складали тою українською народньою мовою вірші, піснї й иньші річи, хоч у школах вчено їх мови росийської.

Вони почували, що на иньшій мові не потраплять так гарно зложити пісню, своє почутє виложити у влучних словах і тими словами промовити до розуму чи до почутя своїх земляків так, як на своїй рідній, українській мові. Знаємо з тих людей декотрих на імя а здебільшого імена їх загубились і забулись. Бо писання їх не були друковані, хоч знали їх люде, співали їх піснї, й чимало їх перейшло в народ, стали співатись по селах як піснї народнї.

Першим більшим писаннєм, що було зложене народньою українською мовою і не лишилось тільки в відписах, а було надруковане, була „Вірґілїєва Енеїда, на українську мову перелицьована“. Написав її Іван Котляревський, син полтавського діякона. В тім писаннї своїм переробив він старий твір латинського поета Вірґілїя про мандрівку Енея й його товаришів Троян, писаний скоро по Рождестві Христовім.

Така мода була тодї: переробляти старинні писання, на сміх прибираючи їх по своєму. От і Котляревський переробив так Енеїду, на сміх представивши Енея й його товаришів українськими волоцюгами — такими як Запорожцї з недавно зруйнованої Сїчи. Смішно й дотепно се він зробив, але не в тім сила, а в тім найбільше, що описав він там сучасну Україну. Нїби на сміх, а на правду з великим замилуваннєм описав, з любовю до українського житя, до української старовини, до українського народу, особливо простого, селянського.

Описуючи, наприклад, як Еней ходив у пекло й там оглядав ріжні муки, згадав Котляревський про сучасне панство українське; „що людям льготи не давало і ставило їх за скотів“. Описуючи війни латинські згадав недавню гетьманщину й добрим словом спомянув її „славнїї полки козацькі“, а сучасній зненавидженій салдацькій службі дорікнув її каторжною муштрою („Стій!“ „Не шевелись!“). Кому читав Котляревський свою Енеїду, всїм дуже сподобалось, що так гарно описана в нїй Україна. Списували її собі, а один список попав у руки богатому Українцеви Парпурі, що жив у Петербурзї, і той надруковав Енеїду в 1798 роцї, без відомости навіть Котляревського. Пішла вона тодї ще більше в громаду. Потім оден книгар її надрукував у друге, і аж тодї сам Котляревський уже від себе надрукував її в третє, побачивши, як вона припала людям до смаку.

Хотїв він людей посмішити, а ненароком зробив велике дїло: показав своєю Енеїдою, як то гарно можна народньою українською мовою писати і яке те житє українське цїкаве — є про що написати! І почали за ним писати по українськи иньші. Через те величаємо Котляревського батьком нового народнього українського письменства, а Енеїду — його початком. Столїтє від видання Енеїди святкувала цїла Україна як національне свято і в ріднім містї Котляревського — Полтаві поставлено йому монумент.

Богато значило й се, що саме тодї, як писав Котляревський, був такий час, що скрізь зачали цїкавитись народнім житєм, мовою, піснями й казками, переказами про старовину й старинним житєм. Почали збирати народнї піснї й оповідання та на їх взір свої укладати. Почалось воно в Анґлїї й Нїмеччинї, пішло потім по славянських землях: у Сербів, Поляків, Чехів, у Росії теж. Почали й на Українї збирати народнї піснї, перекази, учитись народньої мови, а з тим набирати більше поважання, більш любови й до простого народу й до своєї землї, до своєї народности.

Побачили, що під убогою сїльською стріхою можна знайти нераз більше щирости, справедливости й розуму, як у богатих палатах. Довідали ся, що той сїрий, поневіряний народ, ті піддані-кріпаки, що їх пани „ставили за скотів“, сотворив прегарні співанки, зложив чудові піснї й думи. Узріли чоловіка в тім підданім і стали думати за полїпшеннє долї його. А заразом одні за другим стали пробувати творити, писати на українській мові чи то на взір народнїх пісень, чи за прикладом чужих великих письменників. Стали описувати житє нашого народу й його минувшину, розбуджувати любов до свого слова, до свого народу, до України та кровію й слїзми политої історїї її.

В 1818 р. вийшла перша граматика народньої української мови; зложив її Павловський, так як по Харківщинї говорять. В 1818 р. вийшла перша збірка українських дум, зібрана Цертелевим, а прийнята з великими похвалами всїми тямущими людьми.

З тих, що самі писали по українськії, в тім часї визначив ся Гулак-Артемовський своїми гарними віршами. Між иньшим, в байцї „Пан та собака“ представив він гірку долю селянина під видом собаки, якому все від панів біда, як він їм не служить. Перший почав перекладати на українське з світової лїтератури, і взагалї ставив ся до українського лїтературного дїла поважно. Котляревський в тім же часї написав дуже гарну оперету (представленнє з співами): „Наталка Полтавка“, де описував щирість і добрі звичаї селянські. Від неї веде початок новий український театр.

Трохи пізнійше зачав писати оповідання про сїльське житє третїй великий письменник нової української лїтератури Григорій Квітка, теж представляючи добрі сторони українського селянина, його чесну, правдиву вдачу, вірність і щирість, особливо в жіноцтві.
Гр. Квітка.

То був той новий вітер, що повіяв по всїм просторі України: повів народолюбства, любови до свого народу, до його житя, мови, до його минувшости. Він дав новий напрям і галицькому українському письменству — спровадив його на народню і народолюбну стежку.