Про старі часи на Українї (1919)/Шевченко й його товариші

Про старі часи на Українї
Михайло Грушевський
27. Шевченко й його товариші

28. Український рух в 1860 і 1870-х роках ▶

27. Шевченко й його товариші.

Були то одначе тільки початки, а дійшли вони своєї правди тодї, як між Українцями зявивсь такий великий поет як Шевченко, а поруч нього чимало иньших тямущих і високоталановитих людей, перейнятих горячою любовю до свого народу.

Вони почали розкривати й описувати сучасне житє українського народу, обясняти українську історію. Стали думати та шукати способу поправити долю українського селянина, піднести український народ з його занепаду, щоб став він рівно з иньшими народами освітою, достатком, повагою, а не був слугою, наймитом в роботї тих иньших народів. Зненавидївши ту неволю, в яку попала Україна під царським та польським панованнем, вони складали пляни її визволення і забезпечення її устрою вільного, народнього, виборного — щоб був він міцною охороною свободи, рівности й братерства, про яке мріяли найкращі голови в західнїй Европі, особливо у Франції.

Головою між тими людьми, не тільки своїм талантом, хистом поетичним, але й любовю до свого народу, завзятєм, відвагою та щирістю був Тарас Шевченко. Він був син кріпака з Київщини, з Звенигородського повіту. Виріс в бідї; за молоду взято його до панських покоїв, потім дали його в науку до маляра, бо до малярства мав він велику охоту і вдачу. Там же, молодим двадцятилїтнїм хлопцем, зачав він складати українські вірші. Довідались про його хист тямущі люде й зложили гроші та викупили його з кріпацтва. В 1840 року надруковано першу збірку його віршів — називав ся „Кобзарь“. На другий рік вийшла його поема „Гайдамаки“. Як блискавка пронеслась його слава по всїй Українї. Не вірили собі люде, що по українськи може виходити всяка думка так гарно, а заразом так просто, як у Шевченка, що й простого чоловіка і ученого за серце хапає й до самої душі його промовляє, — „без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово“.

Гарно писали й попереднї письменники, як Котляревський, Артемовський, Квітка, але й порівняти того не можна з Шевченком. Ба, й у иньших народів не легко знайти поета такого, щоб писав так просто, щиро а так гарно і сильно. А що вже казати про Україну, по тій поневірцї безконечній, як уже не лишилось їй нїчого доброго на світї, як здавалось, що не буде вже їй нїчого, крім вічної неволї та смутку, коли вона, як той самий Шевченко казав — „обідрана, сиротою, понад Днїпром плаче“!

Великою потїхою для неї було огненне слово Шевченкове. Вступив знов дух по довгих віках в українське серце. Подумали Українцї, що й вони між людьми не послїднї, коли між ними зявив ся такий поет — не з роскішних палат, а з-під убогої стріхи! Щож то за сила спить іще в тім українськім народї — аби тільки розбити ті кайдани, якими його оковано, дати йому волю, дати йому освіту, відкрити очі на себе й на світ, на свою минувшину! І мов зачаровані слухали, як пригадував їм Шевченко українську минувшину, славу козацьку, відвагу юнацьку.

Щоб у війнах, битвах кохатись — не такий був чоловік Шевченко. Він любив козаччину за її свободолюбність, за завзятє й відвагу, з якою козаки боронили свій край, свій народ та його свободу. Та щож! Прогомонїла й затихла та слава козацька, блиснули й зникли блискучі клейноти! Забулись гетьмани з старшиною, що не вміли попровадити ту козаччину і свій народ, а увільняючи його з чужої неволї, задумували на його свій ретязь сплести. Розплилась і висохла кров тих борцїв за свободу України, що мали завзятє й відвагу, а не вміли з тою свободою ради дати, не вміли порядку на увільненій Українї завести, та вкінцї стали самі себе побивати, замість аби спільними силами боронити ся від лукавого ворога. І загнуздали той освободжений народ український не тільки чужі, а й свої. — „Гірше Ляха свої дїти її роспинають.“

Журив ся Шевченко над тою тяжкою долею, в яку впала Україна по стількох заходах, по тих морях крови, пролитої для визволення українського народу. Сам вийшовши з поміж кріпаків, знав він, яке лихо привалило той народ, і ганьбив тих паничів, що солоденькими словами красу України, замовчуючи про те лихо, що на нїй панувало.
Тарас Шевченко. Нїхто перед Шевченком, анї потім навіть, не виступав так сміло против кріпацтва, проти панів, против царя, властей, що той панський лад підтримують та боронять. Инші лише десь, мов ненароком, або натяками — наздогад буряків, як то кажуть, сї справи зачіпали. Шевченко сміло й не ховаючись з усею силою, не прибираючи легших слів, ударяв на нелюдські порядки, які Україну обсїли, і накликав своїх земляків до боротьби за волю й кращу долю свого народу. Накликав сучасну українську інтелїґенцію, аби щиро полюбила свій край і народ та доходила Українї свободи й добра — не для свого панування, а для щастя всього народу. Щоб не дивилась на той народ, як на своїх підданих і слуг, а як на своїх братів правдивих, і постаралась для них щиро всякого добра.

В 1844 р. Шевченко поїхав на Вкраїну. В Київі зійшов ся він і заприязнив ся з кількома Українцями, тямущими в ріжних справах українських і теж щирими для українського народу і українства. Був між ними Костомарів, що тодї був професором унїверситету в Київі й розбирав українську історію. Був Кулїш, що збирав тодї народнї піснї, перекази, а потім уславивсь як поет і письменник. Були й иньші визначні люде, все молоді, повні сил і завзятя; Шевченко мав тодї 30 лїт, його знайомі — ще від нього молодші. Зчаста сходились вони та щиро розмовляли між собою, до чого треба йти й яким способом помогти свому народови.

Завязали між собою таке брацтво, щоб приєднувати до того иньших щирих і тямущих людей, спільними силами доходити правди та добра свому народови й иньшим народам славянським. Назвали се „брацтвом Кирила і Мефодія“, первоучителїв славянських, що принесли до Славян письменство, освіту й слово Христове.

Постановили доходити того, аби не було неволї між людьми, щоб знесено було кріпацтво й одні люде не були підданими иньших. Щоб не було полегкостей для одних, а тягарів для других, не було ріжницї між мужиками й дворянами або купцями, а мали всї однакові права. Щоб кожній вірі й народности була свобода, аби не було так, що чоловіку не позволяють вірити так, як він хоче, а силоміць змушують його бути православним чи католиком, хоч він того не хоче. Щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, без усякої перешкоди чи нагляду від начальства, всякі думки висловляти, й не можна булоб за се людей карати, що вони такі думки висловяють чи між людьми ширять — себ-то щоб була свобода сумлїння і слова.

Для забезпечення тої свободи і рівности братчики вважали найкращим способом, щоб кожний народ славянський, між ними й український, жив собі самостійно, по своїй волї, під своєю управою, вибираючи собі начальство по своїй волї. Щоб не було такого, що один народ другим володїє й над ним панує, але щоб жили кожний свобідно і тільки були в братськім союзі між собою — спільними силами собі помагали й боронили (се зветь ся „федерація“ — слово латинське, а значить спілку, товариство, союз).

Для того щоб доходити сього, почали приєднувати до свого брацтва кращих людей з українського громадянства, виготовляти листи і поклики для потайного поширення між людьми. Костомарів виготовив таке сміливе й горяче писание під назвою: „Книга битія українського народу“. Викладав у нїм давні основи рівности й братерства, свободи й народовластя, які були здавна в українськім житю, виявили ся в козацтві, в старих брацтвах українських, а задавлені були польським панством та московським царством.

Але лиха біда спіткала сї заходи братчиків. На початку 1847 р. донїс на них один чоловічок. Поарештували їх, захопили їх писання, стали судити і позасуджували до ріжних тяжких кар. Шевченка, за те, що він на царя і правительство вірші скадав, віддали в салдати на віки, заборонивши писати й малювати, й заслали на азіятську границю. Костомарова й Кулїша, видержавши в вязницї, в ріжні московські городи позасилали, теж писати заборонивши. Й иньших тяжко покарали. Приборкали найкращі українські сили.