Пріоритети національного лідера:2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Пріоритети національного лідера. Частина 2

Особливості політичної системи[ред.]

Описати структуру політичної системи в Україні неможливо через брак даних про «тіньові структури», про таємну дипломатію та про парасистемні зв’язки і відносини. Тож для зовнішнього спостерігача політична система нагадує «чорну скриню», в якій годі шукати схему, а варто зосередитись на її зовнішніх проявах.

1. Нелегітимність політичної системи, що зумовлена такими обставинами:

 — незреалізована і не поставлена проблема політичного самовизначення українського народу та деколонізації України;

 — політична система не була установлена українською нацією, а була введена рішенням колоніальної влади;

 — політична система спирається не на український народ, а на уряди могутніх держав, на міжнародні фінансові структури, на номенклатурний капітал та на деякі так звані національні меншини;

 — не забезпечені обороноздатність і безпека держави, а отже, суспільство позбавлене гарантій миру та спокою;

 — порушена воля референдуму 1 грудня 1991 року, коли без згоди української нації влада ввела Україну в міжнародні структури (СНД, ООН, РЄ), чим обмежила національний суверенітет, зокрема, позбавила націю правовстановчого суверенітету;

 — економічні та соціальні наслідки діяльності політичної системи виявились протилежними очікуванням суспільства.

2. Нелегітимність Конституції від 28 червня 1996 року. Причини:

 — влада, без погодження з українською нацією як сувереном, самочинно розробила проект Конституції і прийняла її (до речі, це свідчить про те, що політична система не має наміру рахуватися з суверенними правами української нації);

 — Конституція прийнята в порядку виконання владою умови вступу до Ради Європи, а не з потреб чи вимог суспільства; правовою основою Конституції стали правові акти та декларації РЄ, а не звичаєве право народу та правовий досвід нації; отже, влада в конституційному процесі діяла несуверенно;

 — Конституцією визнано позаетнічний «Український народ», що є тотожній громадянськи зрілому населенню. а відтак заперечено етнічну природу української нації;

 — в Конституції допущена безвідповідальність парламенту за зміст законів і не передбачена відповідальність влади перед сувереном;

 — Конституцією (розділ ХІІІ) заперечене передбачене тією самою Конституцією (ст. 5) виняткове право народу на визначення і зміну конституційного ладу;

 — Конституція втратила авторитет для самої влади, що можна спостерігати, зокрема, в нехтуванні владою вимог Конституції щодо прийняття присяги депутатами та про заборону сумісництва державних посад з депутатським мандатом;

 — Конституція встановила недоторканість депутатів, чим депутати захищені від правосуддя, а отже, в Конституції порушений принцип правової держави  — рівної відповідальності всіх громадян перед законом.

3. Кадрова спадковість колонії. Депутатський корпус, виконавчі та судові структури сформовані з осіб колоніальної адміністрації, адміністраторів радянських підприємств і колгоспів та функціонерів КПРС і ВЛКСМ.

4. Олігархійність, що простежується в таких явищах:

 — юридична та фактична недоторканість депутатів і урядовців;

 — ротація кадрів відбувається в межах одного й того самого кола осіб;

 — влада уникає відкритого конкурсу на заміщення вищих урядових посад та на призначення глав територіальних адміністрацій.

5. Корумпованість влади і зрощення «тіньових» та кримінальних структур з владою.

6. Критична ослабленість національної безпеки та обороноздатності, неспроможність правоохоронних органів у приборканні корупції, антидержавної діяльності та організованої злочинності.

7. Криптократія політичної системи, зокрема:

 — парламентські партії ухиляються від декларування джерел свого фінансування;

 — депутати й урядовці ухиляються від декларування своїх доходів:

 — влада й досі не оприлюднила своє бачення перспективної моделі суспільства:

 — законодавчо заборонено оприлюднювати імена агентів КДБ СРСР та агентів іноземних розвідок;

 — невідомими для суспільства лишаються критерії підбору державних кадрів та створення тих чи інших структур влади;

 — влада уникає оприлюднення державного бюджету;

 — недостовірною є офіційна статистика щодо економічного та соціального стану;

 — влада уникає оприлюднення критеріїв вибору економічних пріоритетів.

8. Політична система сприяє культивуванню руйнівних цінностей і керується ними.

9. Несконсолідованість влади: законодавча й виконавча гілки влади перебувають в стані перманентної конфронтації. Основні зусилля гілок влади спрямовані на взаємне протистояння, що породжує хаос в законодавстві і безпорадність в державному правлінні.

Наслідком цих особливостей стало те, що політична система функціонує автономно від української нації і використовує державу в своїх корпоративних інтересах та в інтересах могутніх держав і міжнародних фінансових структур. Таким чином політична система стала бар’єром між українською нацією та державою.


Проблема національного лідера[ред.]

В цій праці поняття «національний лідер» означає особу, яка завдяки харизматичній вдачі, розумінню національної проблематики і психіки, високої моральності і готовності до саможертви, в критичні моменти історії очолює націю в боротьбі за досягнення національної мети. Національним лідером може бути колективна особа (наприклад, партія).

Доводити виняткову роль національного лідера в долі нації, думається, зайве. Тим не менш, з початку горбачовської відлиги і до нині, українці не спромоглись висунути лідера і підпорядкуватись йому. Це негативне явище деякі інтелектуали сумнівної моралі пояснюють шаблонно: українці, мовляв, генетично не спроможні сконсолідуватися через свою анархічну вдачу.

На цю нісенітницю можна було б не звертати увагу, якби не одна обставина: ця теза наполегливо поширюється щоразу, коли виникає кризова ситуація, і коли потреба в національному лідерові стає гостро актуальною. Саме в такі моменти на поверхню політичного життя виходять особи, які ні морально, ні інтелектуально не спроможні вести за собою народ. Зате вони чомусь отримують доступ до засобів масової інформації, звідкись у них беруться кошти на масовану пропаганду і чомусь влада толерує їхній «опозиційності».

Ці явища спостерігались і в останні роки існування СРСР. Джерела популярності таких псевдолідерів легко зрозуміти, якщо уважно прислухатись до їхніх гасел і зважити на їхній статус в системі влади. З 1988 року офіціози КПРС, ВЛКСМ і колоніальної адміністрації, аби забезпечити колоніальній номенклатурі перехоплення політичної ініціативи у націоналістів, широко популяризували такі гасла:

 — федералізація або конфедералізація СРСР на противагу націоналістичному  — державна незалежність України;

 — захист прав національних меншин на противагу націоналістичному  — суверенні права української нації;

 — демократія на противагу націоналістичному  — національна державність;

 — захист української мови на противагу націоналістичному  — здобуття державної влади і утвердження української нації в правах суверена.

 — громадсько-політичний рух як буфер між КПРС і народом (доктрина НРУ, що висловлена його першим лідером 1989 року) на противагу націоналістичному  — притягнення КПРС до суду;

 — «Нам ракети не поможуть, нас врятує тільки слово» на противагу націоналістичному рухові за утворення Українських Збройних Сил;

 — «Геть атомне лихо з України» та без’ядерний статус нації на противагу націоналістичному  — національний суверенітет над територією (а відтак і над промисловістю) та економічна і військова могутність української нації.

З врахуванням тотального несприйняття існуючих тоді порядків та ворожості комуністів до української нації, пропаганду цих гасел офіціози проводили двома методами: схвалення («опозиційна» преса) і осуд (провладна преса). Що ж до націоналістичних гасел, то і «опозиційна» і провладна діяли одностайно  — або замовчували, або спотворювали.

Тоді ж спостерігалось і нагнітання масового психозу під гаслом: «Єднаймось!» та через звинувачення українців в їх, начебто, генетичній неспроможності до єднання. Хоч всякому очевидно, що народ не може єднатись під капітулянтськими гаслами. Цей психоз допоміг комунодемократам розколоти національно-визвольний рух і соціально ізолювати його лідерів.

Полярність гасел націоналістів і комунодемократів того часу віддзеркалює полярність цілей: націоналісти  — незалежна і самостійна українська держава; комунодемократи  — вижити і уникнути кари за своє прислужництво метрополії. Для цього їм необхідно було перехопити у націоналістів ініціативу в громадських рухах, і таким чином зберегти владу в руках номенклатури КПРС.

Здатність українців об’єднуватись довкола національного лідера неодноразово доведена історією національно-визвольної боротьби. Тут немає потреби називати імена вождів українського народу  — вони добре відомі, хоч нинішні націонал-демократи, що донедавна були комунодемократами, доклали свого часу багато зусиль, щоб дискредитувати їх.

Нині, коли ситуація знову стає критичною, колишні комунодемократи реанімують своє старе гасло «Єднаймось!»  — без гасла боротьби. Знову з’являються теорії анархічної вдачі українців. Знову підняте гасло захисту української мови  — без здобуття влади українською нацією. Хоч давно очевидно, що українська мова не стане панівною доти, доки в Україні править чужинська ідея, доки українська нація не встановить свій суверенітет на всій території України.

Нова криза ставить питання відновлення національно-визвольної боротьби. А така боротьба вимагає лідера. Може здатися, що національному лідерові потрібні нові гасла, аби сконсолідувати народ. Шукати їх не треба, Їх знайшли лідери попередніх поколінь. Ці гасла живі і вони будуть актуальними, аж поки українці не стануть нацією-сувереном.

Актуальною проблемою національного лідера сьогодні є моральна ізоляція псевдолідерів, викриття їх справжньої природи, їх справжніх намірів і їхніх господарів.

Моральна перемога над капітулянтами та над виразниками чужинських інтересів відкриє лідерові шлях до українського серця.


Антикризова політика в ідеології[ред.]

Проблема відродження української ідеології ще не поставлена ні інтелігенцією, ні владою. Виняток становлять національні консерватори, але їхніх зусиль, на тлі масованої і фінансово забезпеченої інтервенції руйнівних ідеологій, без підтримки владою явно недостатньо. Якщо в часи колоніального поневолення українська ідеологія була зруйнована геноцидами та етноцидами і придушена ідеологією російського месіанства, а потім  — марксизму-ленінізму, то в роки незалежності, на неї навалився ще й гніт імпортованих з Заходу ідеологій.

Спільним для російського месіанства, марксизму-ленінізму та імпортованих нині ідеологій є те, що в них переважають руйнівні для нації цінності, зокрема, заперечення українських традицій. Панування руйнівних цінностей в Україні і культивування їх владою проілюструю на прикладі Конституції, що прийнята 28 червня 1996 року.

За українською традицією, родина є основною прокреаційною цінністю народу, продуцентом і оберегом традицій, носієм культури, господарським і громадським суб’єктом, здійснює патернальну функцію щодо своїх членів. Традиційне українське суспільство  — це спільнота родин. Родина є соціальним суб’єктом суспільства і відповідальна перед нацією.

Що ж встановила Конституція як правове втілення офіційної ідеології?

Стаття 11 Конституції містить положення про те, що держава сприяє розвиткові національних традицій. Лукавство положення викривається тим, що розвиток і традиція є несумісні. Якщо тільки розвиток, як ідеологічна установка, не стає традицією. Захопившись розвитком, але без означення інституцій, які вони хочуть розвивати, укладачі Конституції тотально заперечили українські традиції і, головним чином, заперечили родину.

Конституція не має поняття «родина». Цього поняття не мають і панівні сьогодні в Україні ідеології марксизму-ленінізму, відкритого суспільства, прав людини, політологія, яка чомусь названа наукою про політику, хоч насправді вона є наукоподібним міфом. Основною соціальною цінністю в них є індивід, що позбавлений національних традицій, в тому числі родини.

Конституція так само статтею 3 визнає людину, її честь і гідність як найвищу соціальну цінність. А хто формує особистісні якості людини, в тому числі честь і гідність? Якщо Конституція дбає про захист особистості, то, певно, вона мала б подбати й про захист середовища, яке її формує. В колоніальні часи, коли була зруйнована українська родина як інститут прокреацiї, виховання позбавлених національних традицій українців перебрали на себе держава й КПРС. Це забезпечило метрополії не тільки колонізацію території, а й кретинізацію населення, як умови довічного панування. Цим була зруйнована нація з її правом, культурою, історичною пам’яттю.

Логічно було очікувати, що українська держава першочерговим завданням в соціальній сфері проголосить відродження родини в її функціях і суб’єктності. Але Конституція закріпила руйнівні цінності колоніальної та імпортованих ідеологій. Стаття 51 містить небезпечне для нації розчленування природно синкретичної категорії  — єдиного інституту сім’ї на низку не пов’язаних між собою інститутів (сім’я, дитинство, материнство, батьківство), і в обхід родини передає кожного з них окремо під «охорону» держави. Не знаю, що означає в Конституції поняття «охорона» (Конституція не містить дефініцій), бо охорона, як мінімум, вимагає варти. Але справа не в тому. Навіть, якщо держава охоронятиме кожний з наведених Конституцією інститутів, то навіщо потрібна сім’я?

Питання виникло тому, що Конституція не передбачає жодних сімейних функцій і жодних сімейних прав та обов’язків. Стаття 51 встановила чомусь тільки обов’язки батьків та повнолітніх дітей. Що ж то за обов’язки?

«Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків».

І все. Не знайшлося місця для обов’язків щодо повнолітніх та працездатних. Але про що говорити, якщо Конституція навіть не містить поняття «батьківські права», хоч цивільне законодавство передбачає позбавлення батьківських прав.

І все ж доводиться говорити, бо Конституція, позбавивши сім’ю прав і обов’язків, батьківські (а чому не материнські, якщо Конституція виокремила інститут материнства?) обов’язки вихолостила до простого утримання неповнолітніх дітей.

А хто має виховувати дітей? Хто має дбати про їхню освіту, бодай, в безоплатних державних школах? Хто, врешті-решт, в Україні відповідає за формування особистості? Чи, може, влада прирекла українців на вічне рабство, тож їм не бажано ставати особистостями? Як держава може сприяти культурі, якщо Конституція руйнує носія культури  — родину? Як держава може сконсолідувати націю, якщо Конституція дезинтегрує агента консолідації  — родину?

Остаточне заперечення родини, родинних прав і обов’язків містить стаття 52 Конституції:

«Утримання та виховання дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування покладається на державу».

Тут вже не тільки втратили родинні права та обов’язки повнолітні брати й сестри, дідусі й бабусі (бодай, працездатні, хоч не зрозуміло, чому бабуся-пенсіонерка не може водити онуків до церкви?), брати й сестри батьків сироти. Тут закріплене винайдене колоніальним режимом державне сирітство  — найбільша ганьба нації, через яку сама держава є сиротою. Конституція осиротила державу, бо відібрала у неї того суб’єкта, який найбільше зацікавлений в її існуванні й могутності, і ім’я якого  — родина.

Вище наголошено на запереченні Конституцією родини, щоб показати, які методи винайшли колонізатори для руйнування нації і перетворення колись організованого і волелюбного народу на несконсолідовану масу аморальних, особистісно уніфікованих рабів. Такими методами стали руйнація родини, як інституту прокреацiї, і фізичне винищення українських родин, як носіїв національної духовності. Тож найпершим завданням антикризової політики є відродження українських традицій на практиці і в ідеології.

[[Медіа:

[[Файл:Example.jpg

== [Текст заголовка][[Назва посилання


]] == ]]]] Оскільки українська інтелігенція ще не відродилась національно, то вона блукає в тенетах руйнівних цінностей. Вивести її з цих тенет покликаний національний лідер. Його антикризова програма має передбачати два основні і необхідні моменти:

1. Фінансово і політично забезпечене культивування таких українських цінностей: національна воля, родина, моральність, державність, гідність, організованість, господарність, ощадливість. жертовність. Культ героїв і вождів національно-визвольних змагань.

2. Цензура імпортованих ідеологій (не тільки фашизму й більшовизму, а й прихованих форм шовінізму імперських націй  — таких як інтернаціоналізм, відкрите суспільство, російське і євроатлантичне месіанство, єдиний світовий лад), щоб відсіяти руйнівні цінності.

Для цього треба вжити конкретні заходи, яких я не торкаюсь. Однак, необхідно зазначити, що лідер зможе відродити українську ідеологію, якщо він здобуде політичну владу.

Соціальна філософія для постколоніальної України[ред.]

Соціальна філософія національного лідера витікає з української ідеології. Антикризова політика в соціальній сфері має бути регламентована законами, ідеологічно забезпечена культом національних традицій і ґрунтується на таких засадах:

1. Соціальна сфера і економіка не є автономними одна від одної  — вони становлять єдину соціально-економічну систему. Економічний закон є універсальним, а його дія, а отже, і наслідки детерміновані соціумом.

2. Основною соціальною цінністю нації є родина. Оскільки українська родина перебуває в глибокому занепаді, а отже, на її відродження потрібний тривалий час, то антикризова політика зорієнтована на сім’ю, з якої згодом постане родина.

3. Матеріальною основою сім’ї і забезпечення її функцій, прав та обов’язків є сімейна власність. Це вимагає визнання економічної суб’єктності сім’ї і законодавчого встановлення родинної та сімейної власності як різновидів приватної власності.

4. Економічна суб’єктність сім’ї ставить її в умови конкуренції. Оскільки нині українська сім’я неспроможна до конкуренції, то її становлення вимагає державного захисту і сприяння.

5. Оскільки геноциди і етноциди були спрямовані проти українців як народу, що зумовило несправедливе, принизливе становище нації, то антикризова політика спрямована на відновлення справедливості щодо українського народу (в етнічному розумінні).

6. Відновлення справедливості щодо українців означає:

 — судову кваліфікацію колоніального режиму як злочинного;

 — повернення українцям конфіскованих у їхніх родин більшовицьким режимом земель і майна, або компенсацію їх в конвертованій валюті, чи новими, але рівноцінними конфіскованим наділами землі;

 — пільговий режим для українських сімей в економічній діяльності як умова їх становлення, а відтак відродження родин.

7. Повернення сім’ї і родині їх патернальних функцій та матеріальних обов’язків щодо своїх членів. Коли сім’я (родина) досягає певного рівня доходів, її непрацездатні члени втрачають соціальний захист від держави. Ця умова вимагає законодавчого визнання матеріального розшарування населення і встановлення ступеневого критерію для визначення матеріальної спроможності сім’ї (родини).

8. Оскільки держава Україна виникла внаслідок тривалої боротьби українського народу за незалежність, а не з волі метрополії, то вона відмовляється від соціальних і фінансових зобов’язань метрополії, а отже, касує пільги та привілеї за заслуги перед СРСР і борги СРСР перед населенням.

9. На час подолання кризи влада уникає введення пільг та привілеїв за заслуги перед українською державою  — як з огляду на дитячий вік самої держави, заслуги перед якою з боку номенклатури КПРС і ВЛКСМ та службовців колоніальної адміністрації вельми сумнівні, так і з огляду на те, що пільги і привілеї є конфліктоутворюючим фактором.

10. Пенсійне забезпечення надається лише тим непрацездатним, які не мають достатніх доходів і не мають сімей, або сім’ї яких не мають достатнього доходу.

11.В перехідному періоді влада встановлює пенсії та іншу соціальну допомогу за фактичним станом здоров’я (ступінь непрацездатності) індивіда, а не за трудовим стажем чи вислугою років (причина  — п’ять років незалежної держави замало, щоб мати стаж в 25 років).

12. Встановлення на перехідний період пенсійного віку: для працівників фізичної праці  — 60 років для жінок і чоловіків незалежно від виду виробництва; для працівників інтелектуальної праці (в тому числі для державних службовців)  — 70 років. Це встановлення не має зворотної сили. Для кадрових службовців силових структур пенсійний вік визначають окремі закони.


Подолання економічної кризи[ред.]

Суть економічної кризи полягає в тому, що за роки незалежності, всупереч очікуванням нації, влада не спромоглася сформувати національну економіку як систему. Внаслідок цього економічна діяльність суспільства проходить в двох паралельних і автономних одна від одної сферах: в легальній і в «тіньовій». Це зумовило фінансову неспроможність держави та залежність урядової економічної політики від політичних вимог урядів могутніх держав, від іноземних капіталів, від вимог міжнародних фінансових структур та від російських енергоносіїв.

Окремі позитивні зрушення (як наприклад, стабілізація національної валюти, грошова реформа, поступове впорядкування банківської системи) свідчать про те, що в надрах влади з’являються раціональні паростки. Вони стали можливими завдяки тому, що якась частина істеблішменту зуміла чинити спротив панівній тенденції, і за основу політики взяла принцип формування елементів національної економіки, в той час як панівна тенденція спрямована на реформування неіснуючої економічної системи.

Позитивні зрушення в економіці розвіюють міф про те, що українці генетично не спроможні до економічної діяльності. Вони довели свою спроможність і в «тіні», куди їх загнала реформаторська діяльність влади. Саме те, що українці зуміли вижити і нагромаджувати стартовий капітал в надзвичайно несприятливих умовах, дає підстави сподіватися, що економічні негаразди будуть подолані, коли буде подолана основна причина  — політична.

Тут немає потреби розглядати конкретні економічні програми, бо українські інтелектуали вже мають низку оригінальних напрацювань. Тож всякий претендент на владу знайде оптимальні рішення, якщо йому самому не забракне трьох визначальних якостей: порядності, інтелекту і волі. І якщо в економічній політиці він спиратиметься на традиції, талант, працьовитість та жертовність свого народу.

Спрямована на деколонізацію економічна ідеологія національного лідера має містити такі постулати, принципи і заперечення:

1. Відмова від іноземних інвестицій, як від обов’язкової умови подолання економічної кризи та функціонування національної економіки. Україна має внутрішні інвестиційні ресурси. Для їх вивільнення необхідні:

а). Легалізація некримінальних «тіньових» капіталів.

б). Заощадження на всьому, що не становить предмет національної безпеки. Це можливе таким чином:

 — різке скорочення державного апарату і чисельності депутатського корпусу та апарату представницьких органів;

 — упорядкування соціальної політики у відповідності з тезами, що подані в главі «Соціальна філософія для постколоніальної України»;

 — придушення корупції, що вимагає максимального спрощення процедур реєстрації, ліцензування, патентування та контролю, а також встановлення індивідуальної відповідальності працівників правоохоронних органів, служби безпеки, податкової та митної систем за хабарництво і за приховування фактів корупції;

 — припинення урядового фінансування недержавних структур: партій, комерційних структур, громадських організацій, професійних та творчих спілок, неурядової преси;

 — мораторій на внески України в міждержавні і міжнародні структури, окрім структур колективної безпеки.

2. Реституція власності. Вона має бути здійснена за правом українського народу, а не за абстрактним правом власності. Для цього держава мусить задекларувати своє правонаступництво попередніх державних утворень українського народу, і на цій підставі відмовитись від зобов’язань за актами власності, що видані метрополіями, і адаптувати до нинішніх умов акти власності, що видані попередніми державними утвореннями українського народу.

3. Неактуальність тези про рівноправність форм власності та про багатоукладність економіки. Пріоритетною формою, за українською традицією, є приватна (в тому числі  — родинна і сімейна). Що стосується державної власності, то вона має поширюватись лише на природних монополістів: залізниця, зв’язок, енергетика.

4. В процесі зміни власності уряд не має права передавати в приватну власність:

 — землі і майно, які конфісковані колоніальним режимом і не пройшли реституцію у відповідності з п. 2 цього розділу;

 — нерентабельні підприємства; такі підприємства уряд мусить або зробити рентабельними, а потім приватизувати, або оголосити їх банкрутами, а потім винести на аукціон, або зліквідувати.

5. Режим найбільшого сприяння малому приватному (в першу чергу  — родинному та сімейному) підприємництву, захист його від конкуренції з іноземними компаніями та вітчизняними крупними компаніями, від законодавчого та виконавчого волюнтаризму, від злочинного світу.

6. Відмова від абсурдної тези про пріоритетний розвиток села. Село саме почне розвиватись тоді, коли будуть виконані необхідні для цього умови:

 — скасування колгоспної системи і відмова від державних та акціонерних сільських господарств як домінантних форм (спроби утвердити в українському селі ці форми не мають позитивного прецеденту в національній історії, а отже, вони є, по-суті, авантюрою);

 — відродження соціальної та громадської суб’єктності родини, повернення їй патернальних функцій;

 — повернення українцям конфіскованих у них колоніальним режимом земель, захист сімейних та родинних власників землі від стихії ринку, від переходу землі у власність іноземців та осіб без громадянства, від концентрації земель і від хабарництва та сваволі державних чиновників;

 — налагоджена система інформації;

 — достатнє вітчизняне виробництво сільськогосподарської техніки, добрив, засобів захисту рослин;

 — сприятливий режим кредитування та оподаткування.


Підсумок[ред.]

Вище було зазначено, що Україна переживає кризу державності. Першопричиною кризи є те, що номенклатура КПРС перехопила свого часу ініціативу в громадських рухах і, скориставшись результатами референдуму 1 грудня 1991 року, узурпувала владу в незалежній державі, а реалізуючи свій корпоративний інтерес, продовжила колоніальну політику щодо українського народу. Влада в незалежній Україні опинилась в залежності від урядів могутніх держав та міжнародних фінансових структур. Природно, що це зумовило генезу влади як аморальної і, як наслідок, інтелектуально неспроможної.

Для подолання кризи державності необхідно усунути причину, яка її породила: аморальність та інтелектуальну неспроможність легальної влади.

Моральне оздоровлення влади і суспільства вимагає люстрації державних службовців, депутатів і громадських та партійних лідерів; усунення від влади нелояльних до української нації осіб; введення жорсткіших громадянських та виборчих цензів; судової кваліфікації дій державних, партійних та громадських структур колоніального періоду; введення реальної відповідальності за корупцію та за антидержавні дії. Все зробити буде складно. Але без цього національний поступ є неможливий.

Міжнародні фінансові структури контролюють світовий ринок, і допускають на нього лише підконтрольні їм нації. Економічне й політичне унезалежнення нації вимагає відмови від зовнішніх інвестицій. Це, в свою чергу, ускладнить вихід нації на світовий ринок. Тож лідер мусить діяти в декількох напрямках.

1. Орієнтувати українські виробництва на вітчизняний ринок і вітчизняні ресурси.

2. Блокуватися з лідерами інших націй, які так само прагнуть подолати диктат зовнішніх сил в економічному унезалежненні.

3. Урядам могутніх держав, що визначають світову політику, а відтак претендують і на «опікунство» над Україною, висунути обґрунтовані зустрічні претензії  — адже до української трагедії в ХХ столітті спричинилась не тільки Росія.

Національного лідера не повинно обходити те, що говорять про нього і про націю ті, хто хотів би мати український народ і його територію за природний ресурс своїх економік. Вся увага національного лідера має бути прикута до інтересів української нації. Він не повинен домагатися, щоб нас любили. Він має домагатися, щоб українців поважали як таких, що більше не потерплять наруги над собою.

А що ж народ?  — запитає можливий претендент на національного лідера,  — а якщо народ не захоче стати паном?

На народ нарікають псевдолідери.

Націю формують вожді. Коли у українського народу з’являвся вождь,  — нація ставала лицарем.

Сьогодні цього замало. Сьогодні нація має стати ще й капіталістом. Такий виклик нам кинула історія.

В реалізації антикризових пріоритетів національний лідер зіткнеться із спротивом всіх тих сил, для яких суверенна українська нація є більмом в оці. Тож йому доведеться шукати підтримку. Але він програє, якщо не позбудеться поширеного нині стереотипу масовості. Якщо він не подолає цей стереотип, то йому доведеться вдатись до популізму, в якому він зіткнеться з майстерністю професійних демагогів і провокаторів  — речників тих сил, які будуть в опозиції до нього.

Отже, йому доведеться розв’язати проблему опозиції. В перехідному періоді, коли панують хаос, розгубленість, хамство, коли зруйнована мораль і правосвідомість, коли держава відчужена від народу, а відтак народ втікає в «тінь» від держави, існує висока ймовірність захоплення влади деструктивними силами, яких в демократичному розумінні чомусь називають опозицією. Це явище ми спостерігаємо нині, тож аргументи не потрібні.

Подолати деструкцію «опозиції» національний лідер зможе, якщо, дотримуючись толерантності до поглядів, він зіпреться в своїх діях на національну волю, на власний розум і на силові структури держави.

Лідер не повинен іти за народом. За народом ходять пастухи. А лідер повинен вести народ за собою, являючи народові непохитну волю батька, а ворогам  — булаву гетьмана.


P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут [1]


Пріоритети національного лідера. 1


Джерела[ред.]

  1. [1]