Пріоритети національного лідера:1

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Україна  — рік 1997. Ідеологія і пріоритети національного лідера  — стаття Григорія Приходька [1], що була написана в очікуванні парламентських 1998 року та президентських виборів 1999 року. Стаття надрукована в журналі «Український час». [2]

Вступ[ред.]

Україна переживає кризу державності. Суть кризи в тому, що реальна державність увійшла в глибоку суперечність з ідеалом національно-визвольної боротьби українців. Держава виявилась відчуженою від української нації. Як наслідок, поразка влади в реформах і втрата нею легітимності. Однак вона зберігає потенції для подальшого блокування зусиль на самоутвердження нації в правах суверена, що провокує нові соціальні потрясіння. Економічна криза, на чому акцентує влада, є лише складовою тотальної кризи державності і її похідною.

Витоком кризи є те, що в кінці 1980-х —на початку 1990-х років, внаслідок знекровлення націоналістичної еліти в попередні десятиріччя, номенклатура КПРС перехопила ініціативу в громадсько-політичному рухові, очолила його, і по розвалі СРСР зберегла владу в незалежній державі.

По проголошенні незалежності вона мусила виконати умови підтримки її зовнішніми силами в перманентному протистоянні націоналістичній тенденції. Це такі умови:

 — пріоритет прав людини над правами нації, однак без відновлення знищених колоніальним режимом соціальних та майнових прав українців;

 — надання пріоритету національним меншинам над українською нацією (не допускати націоналістів до влади);

 — політична система на основі демократії і правова держава, але тільки за взірцем держав  — членів НАТО, що означало відмову України від правовстановчого суверенітету;

 — відмова України від статусу ядерної держави при збереженні цього статусу іншими ядерними державами, в тому числі й Росією;

 — відмова України від пріоритетів національної безпеки та обороноздатності, допуск іноземних розвідок до державних та військових таємниць (відкрите суспільство);

 — ослаблення державного контролю над економікою, економічна реформа за концепцією «Вашингтонський консенсус». ref>[6] (рос.)</ref>, в майбутньому ставило Україну в залежність від іноземних інвестицій;

 — розрахунки за борги СРСР перед західними кредиторами всупереч тому, що уряди західних країн не визнавали суверенітет УРСР і, відповідно, не мали з нею ні дипломатичних, ні економічних стосунків; хоч західні кредити СРСР йшли, в основному, на розбудову ВПК, від української номенклатури була зажадана конверсія ВПК і знищення надлишкової кількості звичайної зброї, що усувало Україну зі світового ринку зброї;

 — узгодження кадрової політики України з інтересами могутніх націй;

 — в подальшому, коли буде подолана криза імперії, реінтеграція України в оновлену імперію.

Комплексне виконання цих умов, без врахування особливостей часу і всупереч національному ідеалові, унеможливило становлення незалежної України як національної держави. Тож за п’ять років існування держави не була розв’язана жодна національна проблема  — ні утвердження української нації в правах суверена, ні відновлення історичної справедливості щодо українців як народу, ні національної безпеки, ні освіти; ні соціальна, ні економічна.

Нав’язані номенклатурі КПРС умови унезалежнення України передбачали також контроль над владою з боку урядів Росії та США. Контроль став можливий за обставин:

 — недоторканість агентур іноземних розвідок, що забезпечена нейтралізацією зусиль на перетворення КДБ УРСР в ефективну систему національної безпеки (формально на місці КДБ УРСР виникла СБУ, але не сталось необхідної заміни кадрового складу, не було забезпечене належне фінансування СБУ, влада не визнала національну безпеку як незаперечний пріоритет держави) та Законом про охорону державних таємниць, який поставив в ранг державної таємниці імена агентів іноземних розвідок та агентів КДБ СРСР.

 — корупція державного апарату і представницьких органів, завдяки чому державні службовці і депутати стають агентами впливу інших націй та міжнародних фінансових структур; нейтралізація зусиль правоохоронних органів на боротьбу з корупцією і незадовільне фінансування їх породили корупцію в самих правоохоронних органах;

 — ослаблена обороноздатність держави, що забезпечене критично незадовільним фінансуванням Збройних Сил, вивезенням в Росію тактичної ядерної зброї, усуненням із Збройних Сил лояльних до держави офіцерів.

Однак сильний націоналістичний потенціал українців і спалах націоналізму в Росії не дозволили українській владі реінтегрувати Україну в оновлювану імперію, і схилили її до інтеграції в Європу. Це породило суперництво між Росією і США за «стратегічне партнерство» з Україною.

В цих умовах окремі громадські й комерційні структури, що були створені номенклатурою ще до розвалу СРСР, почали становитись як альтернативні легальній владі, але з полярними векторами інтеграції: одні  — на Схід, інші  — на Захід. Як наслідок, влада втратила ефективність.

Криза державності, отже, має два виміри:

 — втрата суспільством, внаслідок безпорадності націоналістичної еліти після серпня 1991, орієнтирів і цінностей національно-визвольного руху, що дозволило колоніальній номенклатурі підпорядкувати державу своїм корпоративним інтересам та інтересам інших націй, чим влада протиставила державу українській нації;

 — неспроможність конституційних органів до знешкодження альтернативних владі структур, які перебранням на себе властиво державних функцій загрожують існуванню легальної державності.


Ідеологія легальної влади[ред.]

Сьогодні можна констатувати наявність ідеології легальної влади. Оскільки цінності та уявлення, які перейняла легальна влада взамін відкинутих нею мети та ідеалу національно-визвольного руху, походять з різних, часом полярних джерел (інерція радянських національно нівелюючих, поліцейсько-колективістських, позародинно- індивідуалістських та державно-патерналістських стереотипів; внесені з Заходу і призначені для еволюційно відсталих народів ідеї пацифізму, маскультури, зверхності європейської цивілізації, відкритого і атомізованого суспільства; зневага кримінального світу до закону і моралі), то ідеологія влади є внутрішньо суперечлива. Однак в практичній реалізації вона проявляє ознаки системи, лейтмотивом якої є «влада  — це бізнес», що трансформовано з принципу радянської номенклатури « я тобі  — ти мені». Оскільки офіційна ідеологія визначає негативні для нації наслідки діянь, то вона заслуговує на розгляд, бодай, деяких її постулатів та суперечностей.

1. На рівні істеблішменту (в тому числі інтелектуального) перехідний період в Україні протлумачений як посттоталітарний і постсоціалістичний. Таке тлумачення було б історично обґрунтованим, якби в минулі десятиріччя держава Україна існувала як політична і правова реальність, і якби вона мала тоталітарний режим та соціалістичний устрій  — саме як режим і устрій, що самостійно встановлені політичним і правовим суб’єктом з іменем держава Україна. Але оскільки в силу відомих історичних причин цього ніхто не може довести, то офіційний постулат про означення перехідного періоду не витримує критики. Держава Україна виникла, внаслідок розвалу імперії, з колишньої російської колонії. А отже, перехідний період в Україні має єдине тлумачення  — постколоніальний. Тоталітарія і соціалізм в колонії були встановлені владою метрополії, які служили їй способом і знаряддям колонізації української території та примусової асиміляції українців.

2. Кваліфікація перехідного періоду зумовлює мету суспільних перетворень. Істеблішмент, на основі постулату про посттоталітарний та постсоціалістичний перехідний період, визначив мету влади: лібералізація режиму і моралі та капіталізація економіки і суспільних взаємин (що істеблішмент сформулював спрощено як демократизація та економічна реформа). Надуманість цієї мети легко довести такими фактами: лібералізація політичного режиму і моралі відбулася в останнє десятиріччя існування СРСР. Причому, лібералізація радянського режиму була настільки глибокою, що розпад імперії стався обвально і без спротиву режимних сил метрополії. Другий факт: на час проголошення незалежності Україна, що й властиво колонії, не мала власної економіки як системи. Отже, ні лібералізувати, ні реформувати було нічого.

Найпершим покликанням національної держави, що виникла на території колонії, і суб’єктом якої став до того поневолений народ, є подолання наслідків окупації та колонізації. Але держава має це зробити не через трансформацію власних установлень, оскільки вона таких не мала, а як заперечення колоніальних установлень і відродження національних цінностей та регуляцій. Узагальненою формулою цього є деколонізація території та державне самовизначення нації.

3. Двозначність офіційних претензій на ідеологічне наступництво. Морально влада прагне утвердитись як наступниця влад попередніх державних утворень українців. Це  — використані нею символи та імена правителів минулих епох: синьо-жовтий прапор, володимировий тризуб, портрети українських князів, гетьманів та Президента УНР Михайла Грушевського на національних купюрах, орден Ярослава Мудрого та Богдана Хмельницького. Решту символів вона запозичила у колишньої метрополії: радянські офіційні свята 8 березня, 1 травня, 9 травня, 7 листопада, визнала радянські титули «Герой Радянського Союзу» та «Герой соціалістичної праці», інші радянські відзнаки, зберігає і захищає радянські символи, що втілені в творах монументального мистецтва соцреалізму, практикує радянський пропагандивний досвід створення штучних героїв (нагороди за неіснуючі заслуги) та встановила соціальні пільги для осіб, що мали заслуги перед метрополією.

4. Уявлення влади про державу Україна як про правонаступницю СРСР. Таке правонаступництво було б слушним, якби Україна розгромила і окупувала СРСР, анексувавши, бодай, територію Росії. Внаслідок законодавчо установленого правонаступництва лишаються нерозв’язаними питання: політико-правової кваліфікації УРСР як колонії; судової кваліфікації діяльності КПРС і колоніальної адміністрації як злочинної щодо українського народу; нечинності актів власності на території України, що видані владами різних метрополій; адаптації до чинної Конституції актів власності, що видані владами попередніх державних утворень українського народу; не встановлений правовий статус Української Повстанської Армії; не скасовані акти метрополії про експропріацію та колективізацію. Власне кажучи, лишаються юридично нерозв’язаними всі проблеми деколонізації України та державного самовизначення українців.

5. Істеблішмент вважає, що Україну населяють понад 100 народів. Конституція захищає права національних меншин і в той же час містить поняття «Український народ  — громадяни України всіх національностей». [3] Внаслідок конституційно закріпленої еклектики ідеологічних уявлень істеблішменту виникає колізія. Скажімо, де розташована ойкумена росіян: на території Росії чи на території України? Якщо дотримуватись офіційного вибіркового тлумачення поняття «народ»: як етнічного  — щодо національних меншин і як політичного  — щодо сукупного населення України (без виокремлення етнічних українців в окремий народ), то приходимо до парадоксального висновку: росіяни, наприклад, мають стільки ойкумен, скільки існує груп осіб російського походження на територіях інших націй плюс територія Росії. Тоді виникає питання: а де ойкумена українців? Без власної ойкумени народ немислимий. Визнання істеблішментом існування на території України понад сотні народів веде до визнання української території ойкуменою тих народів. Це в свою чергу заперечує фактор української території як ойкумени українців, а отже, веде до заперечення українського етносу як історичної та актуальної реальності.

6. Підміна понять. Під поняттям «незалежна держава» учасники національно-визвольних рухів розуміли утвердження української нації в правах суверена на своїй території. Але ні Акт про незалежність [4], ні Конституція не знають категорії «суверен». В Конституції ця категорія замінена поняттям «джерело влади». Українська нація в Конституції є об’єктом турбот держави, а не її суб’єктом. Український народ з природно-історичної та традиційно-духовної спільноти українців всього світу в Конституції перетворився на територіальну спільноту громадян України всіх національностей. Куди поділись українці діаспори та громадянськи незрілі українці на рідних землях, лишається таємницею. Участь українців в бойових діях Червоної Армії в Другій світовій війні істеблішмент тлумачить як участь України у «великій вітчизняній війні». Як тлумачити роль України в Другій світовій війні, якщо українці брали участь в бойових діях армій США, Великобританії, Канади проти Німеччини, лишається не з’ясованим. Держава, що виникла через 46 років після розгрому Німеччини, святкує свою перемогу над тією самою Німеччиною... Перехід української території в Другій світовій війні від німецьких окупаційних військ до радянських окупаційних військ істеблішмент тлумачить як визволення України.

7. Самоототожнення влади з народом. Це явище бере початок від колись культивованого «народ і партія єдині». 1991 року, під натиском національно-визвольного руху, колоніальна адміністрація «прозріла», і Акт незалежності Верховна Рада проголосила від свого імені, а потім звернулась до народу як до суверена за підтвердженням цього Акту. Цим колоніальна адміністрація легітимізувалась як національна влада. Але отримавши легітимність, вона «забула» про суверена, і наступні установчі акти проводила самочинно. Конституцію вона прийняла без згоди народу і навіть не надала йому можливості ознайомитися з різними проектами та висловити свою думку. Без згоди суверена вона ввела Україну в різні міждержавні структури, хоч це повело до обмеження національного суверенітету, зокрема, до обмеження правовстановчого суверенітету. Вона самочинно взяла зобов’язання від імені держави перед могутніми націями та міжнародними фінансовими структурами, що так само повело до обмеження національного суверенітету.

8. Еклектика і спотворення національної героїки. Від колоніальної ідеології влада успадкувала вороже ставлення до українських націоналістів, до вояків та провідників УПА. Разом з тим вона успадкувала шанобливе ставлення до героїв метрополії. Службовці адміністративного та ідеологічного апаратів колонії, а також учасники геноцидів та політичних репресій проти українців морально і соціально возвеличені владою до рангу осіб, що мають заслуги перед державою Україна. Влада й досі відмовляється визнати УПА як воюючу сторону, а отже, вона сприймає національно-визвольну боротьбу українців як бандитизм.

9. Невіра влади в силу і можливості українського народу. В своїх реформах вона спирається не на традиції, досвід, працьовитість та талант українців, які є достатніми для утвердження держави, а на уряди інших держав та на міжнародні фінансові кола.

10. Віра влади в безконфліктність міжнародних взаємин та в безкорисливу доброзичливість могутніх націй. Як наслідок, гарантії національної безпеки вона шукає не в самопожертві та військовому таланті українців, а у урядів могутніх держав, в тому числі і у уряду Росії.

11. Уявлення істеблішменту про принципи західних політичних та соціально-економічних систем як про універсальні і несуперечливі. Це зумовило догматизм в моделюванні вітчизняних систем всупереч очевидній відмінності: західні держави є давніми і сталими утвореннями, в той час як Україна є державою-початківцем. Некритичність запозичень моделей і ставка на західних дорадників спричинились до безпорадності влади в усіх сферах суспільного буття. Ілюстрацією цьому може служити податкова система, що сформована на основі оподаткування прибутку, обігу або доходу. В умовах сліпо запозиченої соціальної політики та ринкової економіки ця система не тільки позбавила суспільство внутрішніх інвестиційних ресурсів, довела державу до фінансового банкрутства, а й загнала в «тінь» економічну діяльність суспільства. І хоч вітчизняні фахівці пропонують альтернативні варіанти, влада реформує податкову систему не шляхом зміни принципів, а шляхом розширення бази оподаткування та посилення репресій, формуючи початкову державу як поліцейську.

Оскільки ці постулати й суперечності системно визначають деструкцію державної політики, то їх правомірно розглядати як систему принципів саморуйнації держави.

Існуючі особливості офіційної ідеології зумовлені формальним ліквідуванням КПРС (КПУ) та фактичним збереженням її ідеологічних центрів. Влада надає фінансування і встановила пільги утвореним колоніальним режимом «творчим спілкам», «громадським організаціям» та пресовим виданням, яких вона зареєструвала як такі, що утворені колективами редакцій (самі редакції то хто утворював і хто призначав редакторів?), зберігає колоніальну практику морального та матеріального заохочення радянських «діячів культури» (державні премії в галузі літератури та мистецтв, державні замовлення і державні гонорари, нагороди). Разом з тим вона допустила безперешкодне інвестування міжнародними фінансовими структурами та урядами інших держав в ідеологічну сферу, в тому числі: в політологічну, економічну науку, правову та соціологічну. Це забезпечило масовану інтервенцію західних цінностей і загальмувало відродження української ідеології, заглушило критику моделей та цінностей і позбавило населення часу на адаптацію до нових умов існування.


Критика економічної стратегії[ред.]

В системі ідеологічних уявлень влади економіка є основною цінністю, через розв’язання проблем якої можуть бути розв’язані всі інші проблеми суспільства. Фетишизація економіки на офіційному рівні відсунула на другий і третій план освіту, національну безпеку, науки, відновлення історичної справедливості, мораль, ефективність політичної системи.

Україна, при проголошенні незалежності, не мала власної економіки як системи. Отже, першочерговим завданням влади було створення економічної системи. Необхідність реформування національної економіки не викликає сумніву, але то вже завдання другого етапу деколонізації.

Створення національної економіки могло бути здійснене лише на основі вітчизняних ресурсів, потенціалів та установлень. Початкові умови для національної економіки в серпні 1991 року були такі:

 — незінтегровані в єдину систему уламки колись єдиних радянських: промислового комплексу, банківської, податкової та митної систем, російська валюта;

 — диспропорції в промисловості: надлишкові чорна металургія та ВПК і недорозвинене виробництво товарів споживання, недорозвинена сфера послуг;

 — монополія держави на власність та командно-адміністративна система управління економікою; брак стартового приватного капіталу у населення;

 — соціалістичне законодавство і соціалістична нормативна база; гіпертрофоване адміністративне право і недорозвинене цивільне право;

 — «тіньова» економіка; зрощення кримінальних структур з органами державної влади; корупція державного апарату;

 — державно-патерналістська психологія та кримінальна свідомість населення і влади; тотальне несприйняття населенням майнового розшарування суспільства; тотальна психологічна неготовність населення, депутатів і чиновників до конкуренції як до засади ринку;

 — марксистсько-ленінські уявлення економістів та урядовців; брак у них знань та досвіду ринкової економіки; опозиція приватній власності з боку апарату КПУ та керівників колгоспів і державних підприємств;

 — брак золотого запасу;

 — високо затратні і застарілі технології та зношене обладнання;

 — низькопродуктивна колгоспно-радгоспна система в селі;

 — конкурентна неспроможність продукції вітчизняних виробництв; критично низька якість і незадовільний асортимент товарів споживання та послуг;

 — генетична ослабленість населення, що зумовило непомірно високе число непрацездатних;

 — дефіцит таких вітчизняних енергоносіїв як газ і нафта і залежність від Росії в цих енергоносіях.

Врахування початкових умов є необхідним при виборі стратегії. Влада економічну стратегію спростила до примітиву  — замість формування національної економіки, виходячи з початкових умов, вона взяла курс на реформування економіки, знехтувавши фінансовою, а головне, психологічною неготовністю населення й чиновництва до ринку. За модель реформ вона обрала концепцію «Вашингтонський консенсус», що розроблений для країн з іншими початковими умовами, і який орієнтує державу на зовнішні інвестиції.

Початкові умови в Україні були унікальні, ніколи на Заході не зафіксовані. Радянський соціалізм відмінний від західних уявлень не тільки тим, що він був по-суті державним і державно-колгоспним феодалізмом, а й тим, що його неодмінною складовою було державне рабовласництво. Йдеться про безпрецедентну для демократичного Заходу практику, коли масові репресії мирного часу були мотивовані не стільки міркуваннями боротьби за владу, скільки економічними міркуваннями. Нещадна експлуатація в’язнів дозволила радянській владі за короткий час надіндустріалізувати імперію. Захід знав приватне рабовласництво, за якого раб мав ціну. Саме реальна вартість раба не дозволяла рабовласникові нехтувати життям і здоров’ям раба. В державному рабовласництві раб не мав ціни. Державі не доводилось його купляти  — все населення імперії було в розпорядженні влади.

Масові репресії (в окремі періоди число в’язнів сягало майже чверті населення імперії), як фактор економічного становлення СРСР (в сукупності з голодомором 1933 року, який так само передбачав і економічну мету  — зменшення потенційного числа безробітних), мали для українського народу, окрім фізичних, на чому наголошують колишні ідеологи КПРС, ще два трагічні наслідки: ослаблення генетичного фонду нації і втрату народом національної духовності.

Захід не знав тотального фізичного винищення родин здібних господарів. Він не знав тотальної кретинізації населення як через фізичне винищення національних інтелектуалів, так і через спрощення світогляду за допомогою масованої пропаганди та цензури мислення.

Тим не менше, влада «повела» Україну в Європу, про яку, як потім з’ясувалось, вона мала досить приблизне уявлення. Мотором «походу» в Європу стала партійна, державна і державно-господарська номенклатура. Як зазначають дослідники [5], номенклатурна приватизація, як основний канал «перетікання» державної власності до приватної, була започаткована ще в СРСР «легалізованими формами економічної активності у вигляді ЦНТТМ, малих та спільних підприємств, кооперативів, комерційних банків». До цієї констатації лишається додати те, що структури легалізованих форм економічної активності в часи перебудови [6] були засновані на сумнівні з погляду закону кошти: «тіньові», обіг яких на початок ери Горбачова вже перевершував 10% легального обігу; кошти КПРС і ВЛКСМ, а також з використанням фондів та обігових коштів державних підприємств.

Розпочавши економічну реформу за Горбачова як процес розподілу державних капіталів між самою номенклатурою, в незалежній Україні влада інтенсифікувала розподіл через сертифікатну приватизацію, гіперінфляцію, корпоратизацію. Додатковим джерелом нагромадження номенклатурно-приватного капіталу стали іноземні кредити під гарантії уряду, митні та податкові пільги, монополізація окремими структурами експортно-імпортних операцій. Оскільки апетити номенклатурних капіталістів та їхніх партнерів за кордоном зростали, то вони знайшли способи використати владу для пограбування населення (трасти, зникнення бюджетних коштів на виплату заробітків).

Отже, проголошення незалежності України не тільки не повело до націоналізації капіталів номенклатурних структур, а й ускладнило становлення національної економіки через те, що номенклатура використала владу для самозбагачення коштом держави і народу. В цьому проявилась її компрадорська природа. Яскравим прикладом «економічної діяльності» номенклатурних комерційних структур є політика уряду в галузі енергоносіїв. Очевидною була істина, що залежність в енергоносіях від Росії загальмує деколонізацію і унеможливить остаточне політичне вивільнення з-під диктату метрополії. Уряд це, здається, усвідомлював, коли намагався диверсифікувати джерела надходжень нафти. Але його зусилля в спорудженні одеського терміналу та в домовленостях з урядами нафтоносних країн були заблоковані. В газовій галузі сталось те, що важко не назвати диверсією. З 1990 року по 1996 рік споживання газу населенням збільшилось вдвічі. Це сталося на тлі безперервного зростання цін на газ та зниження платоспроможності населення. Різко зросли борги перед Росією, а тягар оплати за газ, що спожитий населенням і промисловістю, значною мірою був покладений на державний бюджет. Це потягло за собою підвищення податків, що знову знизило платоспроможність населення і вітчизняних виробництв, породило необхідність іноземних позик для погашення богів...

Чи мала Україна можливість унезалежнитись від Росії в газі? Так. Бог наділив Україну величезними покладами вугілля. Але в ті ж роки, коли номенклатурні комерційні структури розширяли для російського Газпрому газовий ринок в Україні, інвестиції у вітчизняний вуглевидобуток були припинені. Водночас з розширенням газових мереж, скорочувався видобуток вугілля. На сьогодні Україна має не тільки залежність від Росії, а й змушена закупляти вугілля в Польщі, де воно вдесятеро дешевше від вітчизняного, і закривати шахти, позбавляючи роботи сотні тисяч досвідчених шахтарів.

Цей приклад доводить. що номенклатурний капітал, який від початку формувався як крупний, не маючи противаги у формі дрібного й середнього капіталу, став непідконтрольним нації. Більш того, він визначив економічну політику влади, яка врешті-решт призвела не до інтегрування уламків радянської економіки та новостворених складових в єдину економічну систему, а до дезінтеграції, бодай, фрагментарних зв’язків. Розрив системоутворюючих зв’язків спостерігається в неузгодженості, а то й в протиставленні таких складових системи як податкова й виробнича; соціального захисту й інвестиційна; освітня, дослідницька й інноваційна, тощо. Крупномасштабним проявом дезінтеграції стала вже хронічною невиплата заробітків, пенсій, стипендій водночас із зростанням «тіньової економіки». Але як би то не було. а крупний приватний капітал став в Україні економічною реальністю. Тепер перед нацією постало нове питання: як позбавити його компрадорської природи?

Це питання породжене тією деструктивною роллю компрадорів, яку вони відіграють не тільки в економічній та політичній галузі, а насамперед  — в галузі соціальній.

Нинішня соціально-економічна ситуація нагадує ситуацію кінця ХІХ  — початку ХХ століть. Особливість ситуації полягає в тому, що компрадори, значною частиною, є не тільки економічно, а національно неукраїнськими. Саме цей момент є головною причиною ксенофобії. В кінці ХІХ століття серед крупних капіталістів в Українці чужинці становили 96%. Цей показник є закономірний для колонії. Тож не випадково носієм соціалістичної ідеї в Україні стала українська інтелігенція.

Нещадна експлуатація українців чужинцями, приниження їхньої людської і національної гідності, репресії проти української інтелігенції створили на початок 1917 року соціальну і моральну базу для національної соціалістичної революції. Однак українські соціалісти того часу були заражені інтернаціоналізмом, і не мали віри в можливості свого народу. Тож, вони підтримали інтернаціонал-соціалістичну революцію. Разом з тим вони не змогли порозумітися з українськими консерваторами, протиставили собі заможних українців. Наслідки відомі.

Подібну морально-соціальну ситуацію в наші дні провокують номенклатурні компрадори. Прагнучи до монополії на вітчизняному ринку, вони, за допомогою влади, повели наступ на дрібне приватне підприємництво (відомі патентування, ліцензування та інші дискримінаційні заходи проти дрібних підприємців). Дрібні підприємці, на відміну від крупних, в основному є українцями. Тож національна спрямованість дискримінацій дрібного підприємництва є очевидною.

Разом з тим, посилюється визиск робітничого люду та інтелігенції, основну масу яких так само складають українці. Тож дискримінаційна політика щодо дрібного підприємництва, як і щодо робітництва та інтелігенції, є політикою на усунення українців з ринку, а відтак і від влади та перетворення їх на дешеву робочу силу. Тепер, як і перед 1917 роком, складається морально-соціальна база нової соціалістичної революції. Це не тільки позбавляє перспективи компрадорів, а й веде націю до колосальних потрясінь, яких їй, очевидно, не уникнути саме через те, що вона дозволила колоніальній номенклатурі правити собою в незалежній державі.

Хоч на початку унезалежнення влада не декларувала створення національної економіки, тим не менш вона змушена була діяти на створення елементів системи, яких бракувало. Так була створена, а потім реформована національна валюта. Створені інші системи: податкова, митна, банківська, твориться законодавство й нормативна база. І вже по створенні окремих систем стають очевидними їхні недосконалості і необхідність в реформуванні. Разом з тим, не відбулася структурна перебудова промисловості, й досі зберігається аморальна й економічно згубна колгоспна система. Але основним упущенням є те, що влада не тільки не посприяла, а й загальмувала становлення масового дрібного підприємництва. Це ускладнило становлення середнього капіталу як противаги крупному капіталові.

Хоч влада декларує свою реформаторську діяльність, насправді відбуваються дещо інші процеси. За наслідками соціально-економічної політики влади вдається простежити три стратегічні лінії:

1. Збереження основ соціалістичної економіки. Це простежується у фактичному збереженні колгоспного ладу в сільському господарстві, збереження старих виробничих зв’язків між підприємствами України та інших країн СНД, збереження енергетичної залежності України від Росії. Збереження цих основ здійснене через саботаж номенклатурою офіційних зусиль на реструктуризацію промисловості, диверсифікацію джерел надходження енергоносіїв, земельну реформу, банкрутство або санацію збиткових підприємств, інвестування у вітчизняну промисловість, легалізацію тіньових капіталів. Фінансова неспроможність держави спровокована ні морально, ні економічно не оправданими соціальними пільгами та бюджетними дотаціями збитковим підприємствам. Оскільки ця стратегія ґрунтується на принципах саморуйнації системи, то її неможливо описати в раціональних категоріях. Мету цієї стратегії знаходимо в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року [7], яка містить низку ірраціональних положень  — саме як принципів саморуйнації потенційної ще тоді української державності. Одним із пунктів Декларації є її підставовість для укладання нового союзного договору. Очевидно, що морально-політичною підставою для реінтеграції в імперію мала б стати економічна неспроможність незалежної України.

2. Становлення крупного приватного капіталу. Це сталося завдяки згаданому вище механізмові перетікання державних капіталів до приватних рук. На час Перебудови КПРС була деградована. Як і в державному апараті, в ній поширилась корупція, що посприяло зрощенню кримінальних структур з державними та партійними, а це, в свою чергу, посприяло виходу з-під контролю влади значних капіталів. Крупний приватний капітал має переважно компрадорську природу, він забезпечений податковими та митними пільгами. Завдяки корупції він, основному, перейшов «тінь».

3. Становлення дрібного приватного підприємництва. Це підприємництво опинилось в несприятливих умовах, оскільки не тільки не отримало пільг для нагромадження стартового капіталу, а й опинилось під непомірним податковим пресом та перед перешкодами адміністративного права. Однак, всупереч дискримінаційній політиці влади та корумпованості чиновників, мале підприємництво зуміло пристосуватись до несприятливих умов і значною мірою становиться поза контролем влади. Фактичного числа дрібних підприємців статистика не дає. Однак не викликає сумніву, що число їх в десятки разів перевершує число зареєстрованих. Швидке зростання числа дрібних підприємців в несприятливих умовах зумовлене вивільненням маси робітників та промислової інтелігенції з державних виробництв і різким зниженням вартості робочої сили. Саме ці фактори, а не сертифікатна приватизація, породили масового дрібного власника. Приватизаційні сертифікати, до речі, переходять до рук крупних підприємців.

Дати кількісну оцінку економічній політиці влади неможливо через брак достовірних статистичних даних. Державна статистика фіксує лише офіційно зареєстровані факти, тож для неї недоступними є: масштаб прихованого безробіття, число осіб, що займаються дрібним підприємництвом, розміри крупних капіталів, частка ВВП, що перебуває в «тіні», добробут населення. Однак, можна дати якісну оцінку деяким (окрім згаданих вище) позитивним зрушенням:

 — державна монополія на власність і колгоспно-радгоспна система остаточно деградували, і їхнє відродження вже не є можливим;

 — приватна власність стала економічною реальністю;

 — українці масово залучаються до дрібного приватного підприємництва;

 — виникла конкуренція в середовищі крупного приватного капіталу за вітчизняний ринок;

Таким чином, Україна на крок наблизилась до ринку  — в обхід урядової програми приватизації та парламентського закону про боротьбу з корупцією. Але ринкові реформи розпочинати ще рано. Ще нація не взяла під контроль компрадорські капітали і не придушила корупцію. Ще не відновлене право українців на конфісковані колоніальним режимом землі та майно. Ще не створені механізми захисту дрібного підприємця від законодавчого волюнтаризму, від стихії ринку, від хабарництва чиновників, від нормотворчого безмежжя та від злочинного світу. Ще не закладені законодавчі основи реформування соціальної сфери. Ще не відбулась реформа цивільного права. Ще не поставлене в розумні межі адміністративне право. Ще влада не виведена з-під контролю урядів інших держав та міжнародних фінансових структур. Ще національний інтерес не став пріоритетним. Ще не відбулась, нарешті, кадрова революція.

Якщо узагальнено, то ще не створені стартові умови для ринкових реформ.


Пріоритети національного лідера. 2


Джерела[ред.]

  1. [1]
  2. Український час. Незалежний політологічний журнал.  —1997.  —вип. 1(16).  — С. 9 —22
  3. [2]
  4. [3]
  5. Вілен Чорноволенко. Особливості соціально-статусного розшарування за умов становлення ринкової економіки//Політичний портрет України.  —Дослідно-навчальний цетр «Демократичні ініціативи».  — 1996.  —N 16.
  6. [4] (рос.)
  7. [5]