XLIII.
Боже! нашими ушима
Чули Твою славу,
І діди нам розсказують
Про давні кроваві
Тиї літа, як рукою
Твердою Своєю
Розвязав Ти наші руки
І покрив землею
Трупи ворогів, і силу
Твою возхвалили
Твої люде, і в покої, В добрі одпочили,
Славя Господа. А нині,
Покрив єси знову
Срамотою свої люде,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть... Без плати
І без ціни оддав-єси
Ворогаи проклятим,
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам.
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
І кивають, сміючися,
На нас головами;
І всякий день перед нами...
Стид наш перед нами.
Окрадені, замучені,
В путах уміраєм,
Чужим богам не молимось,
А тебе благаєм:
Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги.
. . . . . .
. . . . . .
... Встань же, Боже!
Вскую будеш спати,
Од сліз наших одвертатись,
Скорбі забувати?
. . . . . . .
. . . . . . .
. . . . . . .
. . . . . . .
|