Під колесами історії/Дипломатія

Під колесами історії
Степан Томашівський
Дипломатія

1922

Дипломатія.

Один із українських часописів, обговорюючи недавно справу нашої еміґрації, доторкнувся також питання нашої дипломатії та висказав погляд, що вона доспіла до основної реформи. Мотивування цього погляду було продиктоване мабуть більше оглядами партійної тактики, тому не станемо розбирати їх на цьому місці; та що ця справа многоважна й із загально-національного становища, тому бажаємо присвятити їй кілька заміток. Ми також думаємо, що сучасний стан української дипломатії не може продовжуватися довше і що нам не слід удержувати його далі: все одно, як із принціпіяльно-національних, так із тактично-політичних причин.

Поперед усього нам здається, що в нашім громадянстві панує дещо односторонній погляд на суть і характер дипломатичної діяльности; м. ин. що вона мусить необхідно виступати у формі державної репрезентації. Погляд — не зовсім вірний. Стара і нова історія знає не одну дипломатію, в якій ті особи, що її вели, не виступали, як амбасадори, посли, уповноважені міністри, голови делєґацій, місій і т. п., а все таки здобували серед чужих признання, послух і — що головне — успіх. Візьмемо хоч би вчорашню історію чеської дипломатії. Два професори еміґранти, Масарик і Бенеш, об'їхали в часі війни світ, як звичайні заступники поважної частини чеського громадянства і привезли землякам гостинця у виді „Чехословацької Республики“ з додатком Угорської Руси. Подібно дещо було і з Поляками: їхній Національний Комітет у Парижі сповнив блискуче свою ролю в історії творення нової польської держави (в разі перемоги осередніх держав таке саме завдання мав сповнити Начальний Національний Комітет у Кракові-Відні-Берліні).

Перші початки нової української дипломатії мали також загально національний, недержавний характер, тому що Загальна Українська Національна Рада і Союз Визволення України у Відні мали у своїй проґрамі і дипломатичну діяльність. Та з 1917. р. чи радше 1918. р. почалася, незалежно від цих спроб, нова українська дипломатія — державного характеру. І хоч із того часу чимало води потекло у Дніпрі й Україна перебула цілу низку радикальних державно і національно-політичних переворотів, наші дипломати все ще виступають як заступники означеної української держави, хоч ніхто у світі не признає вже ані цієї держави, ані цих репрезентантів. Що більше, в міру упадку української державности взагалі, появляються у політичному світі одночасно політичні заступники аж чотирьох українських держав (УНР, УСРР, ЗУНР і Кубані), з яких одна (ЗУНР) протягом свойого фактичного істнування не мала (поза Віднем) самостійної дипломатії і що тілько на еміґрації вислала у світ своїх міністрів і послів (в останніх часах уже під назвою галицьких).

Вже цей загальний розвиток української дипломатії виявляє якусь, в цьому разі суто-українську ненормальність, яка не приносить чести українській національній ідеї і якій — на нашу думку — не слід тягнутися в безконечність. Чи не краще булоб, щоб усі дипломатичні заступництва, які не мають за собою юридичного або хоч фактичного признання з боку істнуючих держав, здобулися на такт і не виступали як посольства держав in partibus infidelium, та перестроїлися у заступництва окремих ґруп українського громадянства. Від цього українській справі не буде жадної шкоди, а навпаки — коли нові громадські орґани за кордоном зрозуміють дійсні свої завдання і виконуматимуть їх як треба — тільки користь.

Без цеї радикальної реформи сьогоднішня політична деморалізація, під назвою української дипломатії, буде продовжуватися і понизить нас ще більше в очах політичного світа. Зміна характеру дипломатії поведе за собою і зміну людей; хто своєю амбіцією чи манєрами надавався на „посла“, цей може бути придатний на писаря в національному комітеті, а може й на цього ні; публікації, ноти, оповістки, стануть поважніші, грамотніші і, правдоподібно, політично розумніші, а не такі нераз до краю абсурдні і шкідливі, які зараз нароком або ненарочно появляються у пресі (нехай нам буде дозволено не називати їх по імені); викидання величезних коштів, коли в краю нема за що видати книжечки, удержати школи, освітного товариства тощо, припиниться або хоч дуже сильно зменчиться. Та понад усе, зреформована дипломатія перестане бути недостойною штукою оббріхування на два боки: чужих правительств (безуспішно) і власного громадянства (на жаль не без успіху). Українська національна дипломатія мусить перестати бути легкодушною грою й інтриґою, а стати методичною наукою і мистецтвом, якою вона є у людей.

29. XI. 1921.