Під парусом на дубі/Розділ Б
| ◀ Розділ А | Під парусом на дубі Розділ Б |
Розділ В ▶ |
|
В Одесі на молу, вподовж каменястих берегів, у дачних місцевостях з ренесансними назвами Люстдорф, Аркадія і інших теж сидять на каменях люди. У руках вудки, і вудку запускається на дно під камінь. Дном ходять головасті морські бубирі — це бички — і хапають насадку роззявленим ротом. Бичок — це голова, до якої почеплено маленьке тіло і ще менший хвіст — немов карикатура перших років двадцятого сторіччя — бурські генерали Бота, Де-Вет, Деларей — величезні голови південно-африканських куркулів на малесеньких тільцях.
Заради такого малесенького тільця сидять люди на каменях навколо Одеси. Цей середньовічний спорт — це звичайно не є ловля бичків — і ці бички не потрапляють у консервні банки. І люди ці не рибалки, а рідні брати колекціонерам поштових марок, цигаркових етикеток і навіть якомусь із Ротшільдів, що зібрав єдину в світі, колосальну, майже повну колекцію пташачих вошей.Щоб побачити, як ловлять бичка насправді, для консервних банок, треба потрапити, скажімо, на Кут. До Кута ще далеко. Ми виїхали рибальською шаландою з Кизима в Широку — це тільки перший етап путі.
Така собі рибальська шаланда — не дачний потяг і не автобус до Липового Гаю. Коли вона одпливе — точно невідомо. Може сьогодні, а може післязавтра. Треба, щоб рибалки покінчили всі справи в Кизимі, одержали махорку на ввесь колектив, одержали хліб, одержали чоботи й мануфактуру на ударників, і коли все це наладовано в шаланді, треба, щоб був вітер. Словом, цей спосіб мандрувати найбільше нагадує пасажирський аероплян у туманну годину. Не полетіли сьогодні — полетимо взавтра, а то й післязавтра. Якщо буде вітер, то не буде туману, але зате гойдатиме.
Коли все одержано, коли минуло вже з троє день і ждати вже ніяк — об'ясняється, що шаланда одпливе завтра, удосвіта. Це значить, що можна ще буде поспати до десятої години вранці, поснідати вареною рибою, зробити прощальні візити до кожного з кизимівських рибалок, пошалатися Дідовим озером, убити й здати в Союз ще пар двоє лисок і норців, пообідати і надвечір, не поспішаючи, повагом, понести клунки на шаланду.
Дарма, що ви приїхали почасти для того, щоб боротися за темпи. У херсонській конторі Рибтресту дійсно метушня і директор може приділити вам тільки три хвилини. Але на просторах Лиману гоголівський спокій. Відомості про недовиконання плянів допливають до Рибтресту на таких самих парусних шаландах, а звиклі до комфорту рибтрестівські урядовці не мають бажання їхати цими шаландами в саму гущу рибальських промислів. Так херсонська контора провалила була весняну путину тридцять першого року.
Усе ж таки біжиш із клунком до шаланди ристю, почерез яруги і каньйони надбережжя. Ану, як усе ж таки одпливли удосвіта? Тоді доведеться чекати три дні на нову шаланду і ще скільки належиться на те, щоб одержано махорку, хліб, чоботи і мануфактуру, здано рибу, випито і закушено і віддано кінці — якщо є вітер. Яри, яруги, водориї і каньйони надбережжя наганяють піт під клунками. Перед останнім каньйоном ристь переходить у курцгалоп, далі в галоп, далі в кар'єр. Останній каньйон — кар'єром.
Але ні. Все гаразд. Шаланда гойдається на причалі. Гоголівський спокій. На брезенті спить один, хтось з екіпажу. Коло самого носу шаланди спокійно плаває гоголь, зануряючи носа в спокійну воду. Ні вітру, ні хвилі, ні рибалок. Рух. Розмова. Розташування. Гоголь перелітає до сусіднього острівця і влаштовується коло очерету.Ідемо на веслах. Не те, щоб рибалки йшли на веслах, а ми щоб сиділи на оксамитних подушках. Чергувалися коло весел і от через що не всяк потрапляє в гущу рибальських промислів.
Іти на шаланді на веслах — справа невесела. Є багато на Україні весел і способів пливти веслом. Є три способи пливти одним веслом. Найлегший — це спосіб моїх слобожанських дідів — сидячи на кормі по-турецькому, дід швидко загрібає праворуч два–три рази, хутенько переносить весло ліворуч і так само швидко загрібає два–три рази. Човен пише ламану лінію уздовж берега, з весла ллється вода в човен, підпливає під дідів зад, дід спиняється, закурює і вихлюпує воду.
Є дніпрянський спосіб іхати одним веслом, не переносячи його через човен. Власне, є два такі способи. Початківці, загрібши веслом, спиняють його на мить і, гальмуючи, вирівнюють човен. Так можна пливти тільки тиховодцям і не проти вітру.
Правильний наддніпрянський спосіб — це гребти вивертаючи весло, — воно працює тоді як пропелер пароплава. Удар і весло, вивернуте, застигає в повітрі — вода стікає з горизонтально повернутого пера. У точно такому ж ритмі удар і знов з вивернутого весла тихо спадає вода. Цим способом можна бігти швидко, далеко, проти води, проти вітру і хвилі. Але треба чимало з'їсти каші, щоб цього способу навчитись — досить вибитись з ритму на йоту, і човен починає крутитись на однім місці. Я покинув тепер спосіб слабожанських дідів — наддніпрянська молодь навчила мене гребти як слід.
Є український моряцький спосіб гнати важенну шаланду одним веслом. На кормі трохи вибрано дерева і в цю виїмку закладено весло. Розставивши ноги, на шаланді стоїть гігант і жене її, крутячи веслом як шрубом. Для цього способу ще більше треба ззісти каші, ніж для дніпрянського, людині ж слабосильній ніяка каша не допоможе.
Ще більше способів є гребти парою весел, тож на ті способи вже немає місця на цих сторінках. Досить сказати, що весла на великій дубівці, а й шаланді — то колосальні весла. Гребти ними в безвітря — невесела робота, навіть коли ввесь час чергуватись. Наче вириваєш з корнем столітнього дуба. Одпочиваючи, треба закурювати. На цей час у нас уже не було тютюну.
Отже, треба було прохати в рибалок їхню дорогоцінну махорку, оце одержану на базі, преміяльну, бажану махорку.
Прохали, Закурювали. Терпіли. Знову прохали. Знову закурювали. Знову терпіли. Ще раз терпіли. І знову терпіли.
Тоді уп'ять прохали. Так доїхали до Широкої.
Широка — рибальський присілок. Де він — невідомо. Десь уночі. Уночі ми низочкою, як гуси, почимчикували через каміння річки і яруги до присілку. Удень тут мабуть було рівне місце. Але вночі це було дуже нерівне місце. Йшли швидко, бо передній знав дорогу. Отже й ми йшли швидко, бо не знали дороги — і відставати було не можна. Налітали на каміння, хлюпали в калюжах і йшли, йшли, йшли.
Уранці з'ясувалося, що Широка — це звичайне степове українське село на шпилі. Вийшовши з хати, видко було друге село — і від того села можна було потрапити на пароплав. Ні автомобіля, ні трамвая, ні автобуса, ні водного транспорту. Десять верстов із клунками і то спішно, бо пароплав мав бути рано-вранці.
Моряк лиманський не поспішав би, бо він дуже звик до точности водного транспорту. А якби він спізнився до пароплава, то стоїчно переночував би в конторі. Один зайвий день це для лиманського моряка — пусте. Ми ж поспішали.
Курним шляхом ми промчали ті десять верстов, не наважились навіть зайти в базар по розсипну махорку, прибігли до пристані, взяли квитки і заспокоїлися. Треба було чекати. Може дві години, а може й п'ять хвилин, а може й п'ять годин.
Попозіхавши скільки треба було і побалакавши з дівчатами, моряк почав пускати на клепану з залізних листів посудину. Ця посудина мала форму глибокого соусника, але на прові був парус і навіть клівер. Народ уміщався в ямі помежи чардаком прови і стерном. Навколо іржаві залізні стіни, обліплені людом. Люд метушився, пхався і лаштувався на своїх і чужих кошах — небо і повітря були десь нагорі і в посудині запанували запахи. Був день, середина дня, полудень, але посудина пахла ніччю.
До всього ще не було чого курити. Терпіли. Прохали. Знов терпіли. Так добилися до фарватеру.
Лиман — мілкий. На ньому є величезні простори, де людина може ходити пішки серед цього все-таки моря. Так далеко, дуже далеко простяглася путь, позначена аж до обрію тичками і буями. Цією путтю прийшов здаля, з Херсона, прекрасний радянський пароплав „Котовський“. Він навис над посудиною як білий слон, милостиво спустив трап, і люди полізли на його спину, по одному, чіпляючись за поручні, оглядаючись на зелену воду десь далеко внизу.
Опалені сонцем, отруєні запахами, позбавлені цигарки, не виспані, ми ступили в прохолодні коридори між койл кодоли, між зручні лавки, між чисто поштриховані переділки. „Котовський“ підняв трап. Забурувала вода під кормою, і ми поволі відірвалися від залізної посудини.
„Котовський“ прийшов у Очаків. Ввесь час нічого було курити. Очаків був за кілометр від пароплава — буксирним катером перевезено всіх на берег. Прикрою горою наші клунки поїхали на наших спинах до міста.Очаків — історичне місто. Він уславився трьома „П“: Петром Першим, Потьомкіним і Пастернаком. Петро Перший воював з турками, а Пастернак написав:
„Как-будто говорил Кагул
В ночах з очаковскою чайкой“.
Щоб увікопомнити цих трьох російських героїв, в Очакові поставлено пам'ятник — Суворову. Суворов з бронзи стоїть з шпадою в руці, в галанцях, і суворо дивиться на рибальські шаланди, нагадує нам, що ми ще не поставили пам'ятників героям пролетарської революції. Далеко від Суворова поз церкву, поз базар, поз громадську їдальню, поз ще одну вулицю стоїть друга перлина Очакова — готель. У цім готелі ми дістали кімнату.
Курить — от що було першою думкою нашою в Очакові. Очаків чи не Очаків, а курити хочеться. З допомогою місцевої газети ми закурили, зідхнули глибоко і стали лаштуватись, як би знову добитись до рибальських промислів на цей раз у морі.