Під хуртовину
У горах Пінда ніч насуплено буяє,
Холодна ніч, сира... Як скиглять скрізь вітри!
Як хмари навкруги зубчаста роздирає!
Не блискавки блищать, палають пожарі.
Нема проводирів, згубили ми й надію...
Як небо заблищить, безодні ми одні
Вбачаємо: вгорі над ними скелі мріють,
Внизу реве вода в підземній глибині.
Стою на ревищі й чийся голос чую...
Хтось кличе... Се земляк підтоптаний озвавсь.
Хтось стрелив... Чи се друг, чи недруг наш під бурю?
Чи рятуватиме, чи грабитиме нас?
Ні, се він знак дає, щоб чабани нагірні,
Спустившись, провели у нас у який курінь...
Да хто блукати б став у темряві невірній,
Щоб странніх закликать в свою гостинну сінь?
Ні, ложа теплого чабан тепер не кине,
Гуканнє ж наше він уважить, що се йдуть
На здобич хижаки, обізнані в пустині,
І странніх в западню своїм стріляннєм звуть.
Гримить, блищить, горить крізь темряву густую;
Рикають гирла скель, терзають риком слух;
Да в мене у душі є думка, що й над бурю,
Над страхіття нічні мій піднімає дух.
Флоренсо! да єси під люту хуртовину,
Як я блукаю тут посеред ям та скель,
Як блискавка мені глибоку домовину
Освічує і з тьми гримучий робить день?
Не на морі... ні, ні! Не на морі, кохана:
Крилате-бо твоє, легесенько судно
Знялось-полинуло на лоно океана
І певно в пристані стоїть уже воно.
Від серця теплого в тобі я посилаю
Під сю хуртовину хуртовинні слова:
Нехай від грому я, від стріл його сконаю,
Нехай одна моя поляже голова!
І як серед громів про тебе споминаю,
Згадай про мене ти в безпеці-тишині
І з серденька свого, надій солодких раю,
Зітханнєчко пошли самітнику мені.
Хоч нам веселий сміх і сльози у розлуці
Відради не дають, но розуму мого
Не вмію гамувать в тяжкій тривозі й муці,
Щоб, знай, не поривавсь до серденька твого.