Рай і поступ (1899)/Зріст думок про поступ

by Михайло Драгоманов

◀ Утопіі або вигади про взірцеві порядки

Рай і поступ Михайло Драгоманов Зріст думок про поступ

Показ поступу в історіі людей ▶

Львів: 1899

7. Зріст думок про поступ.

Від часів гуманістів рішучо починають виробляти ся і думки про поступ, то є про те, що житє людське чим далі стає не гірше, а ліпше.

Зерна подібних думок були ще в декого з грецьких та римських писателів, котрі, не вважаючи на оповіданя про старі золоті віки, рівнали спомини про дійсне старе житє з сучасним, житє диких народів зі своім, і бачили, що колись то і діди йіх були дикі. Особливо ті грецькі та римські писателі, що зводили в своі книги те, що знали в йіх часи про природу, завважали, що люде пізнають чим далі тим більше, і сподівали ся, що колись вони знати муть іще більше. Такий був напр. Грек Арістотель, що писав коло 300 років перед Христом, і звів у своі книги майже всю тодішню науку, так що єго книги вважали за жерело науки навіть і в середні віки, і магометанці-Араби, і християне. Такий був далі Римлянин Пліній, котрий жив трохи пізніще від Христа, і звів усе, що знали в єго часи про природу, у своі книги, названі Природна Історія, то є розвідки про природу.

І в середні віки ті вчені, що за Арістотелем та Плінієм досліджували природу, наближали ся до думки про поступ. Такий був напр. монах анґлійський Роджер Бекон (1214–1293 р.), що пробував дійти, с чого зложені ріжні річи, виробляв лікарства і таке инче, тай виробив щось подібне до теперішнього пороху; через те про него говорили, що він знає ся з діяволом, так що єму було заборонено учителювати і богато років єго держали в манастирі, як у тюрмі. Сей Бекон казав, що настане час, коли остатний школяр знати ме більше ніж тепер знає найученіщий муж.

Більше казати рішучо подібні думки почали гуманісти між инчим через те, що в йіх часи таки досить явно було видно поступ у порівнаню до середніх віків. Дуже важні з думок гуманістів ось які слова Франца Бекона, анґлійського ученого і державного мужа, що жив межи 1560 і 1625 р.: „Одна с причин, що задержували поступ наук, котра прибивала йіх до одного місця, се велика пошана до старини. Про сю старину повстала думка зовсім противна дійсному змислови річи. Стариною треба називати старість світа. Але старість світа се власне часи, в котрі живемо ми, а не ті, в котрі жили наші діди, і котрі були власне молодими часами світа. Коли нам треба найти людину, що знає богато в людських справах, то ми обертаємо ся до старшого, а не до молодшого, бо старший більше бачив, чув і думав. Так само й люде наших часів, як би були сміливіщі, могли би більше дізнати ся ніж старосвітські, бо тепер світ став старший, і число проб і наглядностей зросло безмірно. Вже одно плаванє по морю та подорожі, що вбільшили ся в наші часи, найшли в природі тілько річей, котрі можуть повести до нових думок!“

Сими словами анґлійський учений перевернув звичайні доти думки про старе і молоде. Власне через те й слухали старих людей, що вони, як кажуть, більше бачили світа. Але, відколи люде почали більше рушати ся, а особливо від коли почали записувати у книжки те, що́ бачили і думали, від коли книжок стало більше, то справа обернула ся так, що власне той, хто більше рушав ся і більше читав, той і більше бачив і знав світа. А таким може бути і молода людина, а в усякім разі люде чим раз новіщих часів стають чим раз більше знаючими, так як би старіщими.

Такими думками, як Беконові, котрі після него почали казати й инчі вчені, підрізана була в корени пошана до старосвітськоі науки, що єі буцім то треба слухати, а не здавати ся на власний розум і пробу.

Ще перед Беконом учений Поляк Копернік (1493–1543 р.) зважив ся на думки про світ, неподібні ні до церковних, ні до тих, які мали вчені Греки, котрі хоть і думали, що земля куляста, але все таки говорили, що вона більша від сонця і що сонце коло неі ходить. Копернік написав книгу, в котрій доказував, що противно, наша земля далеко менча від сонця і ходить навколо него, як і инчі подібні йій землі-планети, що нам видають ся зорями. Копернік присвятив свою книгу папі і вмер того самого року, як вона була надрукована. Коли-ж після єго смерти инчі вчені католики почали говорити подібні думки, то папський церковний уряд йіх палив, замикав у тюрми і силував відрікати ся йіх. (Росказують, що коли старого італіянського вченого Галилея так присилувано відречи ся думки, що земля ходить навкруг сонця, то він, сповнивши сей обряд перед попами-судиями своіми, все таки промовив: „еге-ж! а все таки ходить!“) Але в протестантських краінах ученим було вільніще, і тут вони незабаром посунули далі Копернікову науку, аж нарешті учений Англічанин Нютон (1642–1727) вирахував і величину сонця, землі й инчих планет, і довжину часу, за який вони обходять навкруги сонця.

Так покладено початок новоі науки про світ, відмінноі і від християнськоі і від староі грецькоі. Копернік і Нютон склали науку про сонце та зорі (астрономію), побіч неі зростала й наука про сили світові (фізика), а далі й наука про склад матерій світових (химія). Подорожі по землі вбільшили науку про камінє, землі і металі (мінеральоґія), про рослини (ботаніка), про звірі (зоольоґія), про тіло людей (антропольоґія), про житє народів (етнольоґія) та про йіх минуле (історія). Після того важко вже стало письменним людям думати, що в старі часи люде були розумніщі і що в загалі все було ліпше, а тепер іде до гіршого. Противно, просвічені люде явно стали бачити, що світ чим далі йде до більшого розуму, до ліпшого стану.

Нарешті два вчені Французи написали осібні твори, де показали, що і в науках і в громадських порядках та людських звичаях, на скілько вони нам звісні за кілька тисяч років, іде постепенне поліпшенє, поступ. Перший с тих Французів був Тюрґо́ (1727–1781 р.) а другий Кондорсе́ (1743–1794 р.). Оба вони в кількох своіх працях говорили про поступ, а окрім того написали про него осібні праці — Тюрґо́: Про мову про постійний поступ людського розуму, а Кондорсе́ книгу: Нарис історичного образа поступу людського розуму.

Головну думку свою Тюрґо́ виложив ось якими словами: „жадоба зиску, честолюбство, пусте славолюбство (урядів) усе переміняють світове житє, заливають землю кровю, але посеред тих руін людські звичаі все мякшають, розум просвічає ся, окремі народи зближають ся один до одного, торговля і державні зносини (політика) з'єднують нарешті всі частини землі, і вся купа людського роду переживаючи то спокій, то рух, то добре, то лихе, іде все тихим ходом до чим раз більшого поліпшеня“. С такою думкою Тюрґо́ оглянув переміни в людських думках і звичаях від найдавніщих часів, коли всі люде були дикі, до появи віри християнськоі, а від тоді до свого часу.

Кондорсе́ в своій великій книзі оглянув, досить докладно для свого часу, людський поступ від доби дикости аж до своєі, найбільше науковий поступ. При тім він ясно показав, яку вагу для того поступу мала вільність досліду, або вільність людей думати про всякі річи незалежно від усякого примусу, котрий звуть словом авторітет (се слово римське і вживає ся в нових мовах в розуміню уряду або верховенства кого небудь старшого над менчим, чи в учинках, чи в думках).

До вільности досліду наближали ся старі Греки, у котрих не було сильного попівства. Ся вільність майже зовсім пропала в Европі тоді, як виробило ся християнське попівство, що виставляло своі думки яко слово боже. Потім вільний дослід став трохи піднимати ся в Арабів і в тих Европейців, що почали вчити ся від них. Більше підняв ся вільний дослід за часи гуманістів. Під конець сеі доби піднято справу церковноі зміни або реформаціі через те, що деякі богослови, як Лютер (1483–1546 р.), Кальвін (1509– 1564 р.) й инчі, читаючи таки християнське святе письмо в мові грецькій та жидівській, завважали, що церковний католицький уряд навчав богато де в чім незгідно с тим письмом, і встановив такі церковні порядки та обряди, яких те письмо, особливо євангельське, не знає, або відкидає, — напр. попівство, церковні служби, служба святим, богородиці та образам і таки инче. С того повстали нові церкви, або церковні громади — реформатські або протестантські, котрі против авторітету церковного уряду поставили авторітет святого письма. (Про проби зробити подібну церковну зміну перед Лютером, ми написали осібну книжочку: Евангельська віра в старій Англіі). Але що в сій суперечці межи протестантами і католиками католики также покликували ся на святе письмо, як єго товмачили старі християнські учителі та церковний уряд (епіскопи і папи), то протестанти прийшли до думки, що ніякі тоті товмачіня не обовязкові для людей, і кожда людина може розуміти святе письмо вільно, як йій бог на розум дасть.

Вирвавши ся с під католицьких урядів, самі протестантські учителі думали зразу вдержати свій авторітет над простими християнами і карали та підбивали світський уряд у своіх громадах карати тих, що думали не так, як вони. Так напр. Кальвін спалив у Женеві Сервета за те, що той, опираючи ся на біблію, не признавав потрійного бога (отця, сина і св. Духа), а лиш одну особу бога. Але зараз же найшли ся такі протестантські учителі, як напр. Француз Кастеліон (1515–1563 р.), що почали писати проти намірів протестантського уряду іти по слідам католицького уряду, і почали виступати проти всякого примусу в справах віри. Але пізніще протестантських церковних громад намножило ся і вони держали ся не в усім однакових думок, то вже й не можна було йім завести новий уряд над людьми в справах віри, який був тоді, коли вся західня половина Европи належала до одноі католицькоі церкви. Окрім того, протестантські проводирі (пастори) не були вже висвяченими попами, як католицькі, а простими світськими людьми, що йіх вибрали громади, або поставили світські уряди, з людей учених у богословській науці, то вони не могли так підняти ся над світськими людьми як католицькі попи, епіскопи та папи, і спинити науку инчих учених людей, хоть і не пасторів. Через се все церковний авторітет ніяк не міг утвердити ся серед протестантів, і реформація довела помалу до руіни церковного авторітету.

У 1639 році деякі протестанти, що виселили ся з Анґліі до Америки через те, що терпіли дома утиски від церковного уряду, заложили в Америці громаду Род Айлянд, у котрій, за приводом баптиста Роджера Віліямса (1606–1683 р.) постановили законом рівне громадське право для людей усякоі віри, християнськоі і нехристиянськоі (про баптистів, котрі так називають ся від грецького слова баптідзейн, через те, що вони другий раз вихрещували ся, ми написали осібну книжочку: Брацтво Хрестителів або Баптистів на Украіні). Такий порядок зве ся: вільність віри, або вільність совісти. Пізніще таку вільність почав установляти світський уряд у державах протестантських, а потім і католицьких (про се ми написали осібну книжочку: Віра і громадські справи).

Тимчасом світські вчені, як напр. згаданий вище Франц Бекон, дійшли до думки, що в справах світськоі науки треба доходити до правди вільною пробою, не спускаючи ся на те, що навчають старі люде, або вчені старих віків, і встановили вільність від усякого авторітету в справах світськоі науки. Зразу ті вчені, як і сам Бекон, хотіли поділити справи світськоі науки і справи віри так, аби в справах науки про світські річи держати ся досліду, вільного від усякого авторітету, а в справах віри покоряти ся авторітетови святого письма, або навіть і церковного уряду. Але пізніще такий поділ показав ся неслушним і неможливим, і вчені люде прийшли до того, що над розумом людським не можна поставити ніякоі старшини, що розум мусить бути в усім вільний від усяких авторітетів. Думку сю ріжучо висказав учений Француз Декарт (1596–1650 р.) Від тоді вільний дослід прикладено і до самого святого письма, слова котрого вчені люде почали розбирати, яко слова писателів певного часу, жидівських і християнських, а зовсім не яко слова самого бога, сказані раз на всі віки і для всіх людей.

Так помалу люде дійшли до повноі вільности досліду, або науковоі вільности. Ми вже казали, в книжочці „Оповіданя про заздрих богів“, що така вільність не від разу може дати людям правду про всякі річи і що з нею не раз людина, і і найрозумніща і найученіща, може помилити ся. Але-ж нема в людей иншого способу доходити до правди, бо самого бога ніхто не може бачити і роспитати, а ті, що говорять від імени бога — самі люде і можуть помиляти ся. Нарешті вільність досліду вже себе виправдала, бо від тоді, як єі признали люде, хоть ще далеко не всі, — наука поступила так, як перше й не снило ся людям, і тепер знають люде уже богато всякоі правди і мають із неі всякі користи, про котрі перше не сміли й думати.

Богато с таких здобутків науки, увільненоі від усякого авторітету, показав уже й Кондорсе, сто років тому. Він оглянув людський поступ у девять діб, на котрі він ділить історію людей. За першоі доби, поставленоі в книзі Кондорсе, люде, спочатку звіролови, риболови і такі инчі, складали ся в народи; за другоі жили пастухами, далі почали виробляти хліборобство. За третьоі доби Кондорсе оглядає хліборобський поступ до вигаду звукового письма.

Треба пояснити, що́ то таке звукове письмо, бо вигад єго дуже влекшив поступ. Перше письмо у людей було рисованє того, що вони бачили. Можна те письмо ще й доси бачити у диких народів. Напримір: дикий червоно-шкірий Американець, що живе зо стрілецтва, коли хоче похвалити ся тим, що він убив 12 відмедів, то малює на своім шкірянім щиті 12 відмедів. Старі хліборобські народи напр. Єгиптяне та Вавилонці розширили і сяк-так упорядкували подібне письмо, рисуючи ріжні річи зачерками, напр. дім — четверокутною фіґурою, сонце — кружком із точкою в середині, і придумуючи способи переносні для ознаки ріжних річей: напр. рисуючи бжолу, аби означити царя (бо у бжіл царює матка) і таке инче. Далі вони почали вживати таких рисунків для ознаки складів і звуків: напр. рисували птаха, аби означити а, бо в єгипетській мові слово, що значило птаха, починало ся звуком а. Ще далі, всі рисунки почали писати скоро, зачерками, котрі ледви з далека були подібні до дійсних річей. Так виробив ся дуже трудний спосіб письма, бо знаків у нім було богато і один знак часто означав кілька слів (напр. людина с піднятими руками значила і вишину і радість), а один звук писав ся кількома знаками, бо трафляв ся в початку кількох слів. Фенікіяне, — нарід, що жив по морськім березі жидівськоі землі і займав ся плаванєм по морю та торгом, — познакомили ся з письмом єгипетським і вавилонським, але завважали, що воно не підходить до йіх мови, бо напр. слова, котрі в Єгиптян починали ся звуком а, у них говорили ся инакше. От Фенікіяне і придумали: перелічити, кілько є в йіх мові звуків, с котрих складають ся всі слова, і вибрали зі скорого письма єгипетського та вавилонського знаки для кождого звука. Так дістали Фенікіяне двадцять два знаки, котрими вони могли написати всі слова своєі мови, подібноі до жидівськоі. Отсе й було перше звукове (або по грецьки фонетичне) письмо. Се був великий здобуток для людського поступу, бо те письмо можна було прикласти до всякоі мови, з додатком, коли треба було, кількох инчих знаків або буков. Від Фенікіян йіх спосіб писати взяли в один бік Жиди і далі майже всі инчі народи азіятські та африканські, а в другий бік Греки, а від них Італійці (Римляне й инчі), а від сих нові европейські народи, так що напр. Поляки пишуть римською азбукою, а ми пишемо трохи зміненою грецькою. І майже всі теперішні азбуки на світі (окрім китайськоі) то не що инче як фенікійська азбука, тілько змінена у ріжних народів, відповідно до ріжних способів скоро писати на ріжних річах (на папері, шкірах, листю, каміню і так далі).

Єгиптяне та Вавилонці почали писати своім письмом страшенно давно, бо письмо йіх находить ся на будинках і виробах, що були зроблені вже на 4500 років перед Христом; найстаріщі взірці фенікійського письма находять ся на надписах, зроблених 900 років перед Христом, а найстаріщі звістні надписи грецькі зроблені були на 650 років перед Христом. По сім можна міряти і хід поступу в письмі — як то тяжко було людям дійти до простого і лехкого письма фонетичного і як потім лекше стало єму розширити ся. На сім же примірі видно й те, які важні для поступу взаємини межи народами: ні один нарід не видумав сам простого і лехкого звукового письма, а треба було, аби Фенікіяне вступили у взаємини з Єгиптянами та Вавилонцями, порівнали йіх письма й мови зі своєю мовою, аби вони придумали, як йіх письма прикласти до своєі мови і прибрати найлекший спосіб письма. Подібне можна показати і на всіх людських вигадах. Всі ті вигади йдуть страшенно помалу, поки кождий нарід вигадує все собі сам і дуже вскорюють ся, коли ріжні народи входять у взаємини з собою. Звукове-ж письмо тим і важне, що воно дуже влекшує ті взаємини, і через те можна сказати, що відколи єго Фенікіяне придумали, то всякі вигади і науки у просвічених народів стають спільними, межинародними, так що від тоді ні один просвічений нарід не може сказати, аби у него було що небудь у житю цілком, виключно свого, ні в кого не позиченого, а всі ті народи міняють ся своіми вигадами. Учені тепер дослідили, що люде жили страшенно довго, не знаючи справдішнього письма. Камінні струменти, зроблені людьми, находять ся під мулом, що наносила вода може за яких двадцять, або тридцять тисяч років. Так можна рахувати по тім, кілько тепер ріки наносять мулу на рік. Значить, уже тоді жили по наших сторонах люде, звісно, дикі. А Єгиптяне та Вавилонці придумали своє письмо мабуть коло 7000 років перед нами, Фенікіяне своє коло 3 або півчетверта тисячі років перед нами, а від тоді люде поступили на перед в усім безмірно більше, ніж за 30 тисяч років від початку людських інструментів до Єгиптян і ніж Єгиптяне за 5000 років.

От через що Кондорсе мав повну рацію поставити вигад звукового письма побіч вигаду хліборобства і починати від него осібну добу в людськім поступі.

Четверту добу того поступу Кондорсе рахує від вигаду звукового письма до поділу наук у Греціі коло 300 р. перед Р. Хр.

Треба пояснити і сей поділ. Науки почали ся у Єгиптян і Вавилонців дуже давно, вкупі с письмом, або й ще ранче. Від Єгиптян і Вавилонців вони перейшли до Фенікіян і Греків у купі з письмом. Але перше люде, навіть найученіщі знали мало, так що один чоловік міг вивчити всі науки; пізніще се всезнайство стало трудніще і вчені почали вибирати собі для досліду поодинокі науки, через що кождий міг більше в ній дослідити нового. Се стало ся серед Греків коло 300 року перед Р. Хр. Тепер такий поділ наук пішов іще далі, але тепер учені перед тим як вибирати собі для досліду яку осібну науку, виучують загальні основи кождоі; се зве ся загальне образованє, котре тепер люде дістають у середніх школах, як ґімназіі, а поділ наук виходить уже у вищих школах, як університети.

Пята доба в людськім поступі, по Кондорсе́, була від поділу наук до іх упадку в часи нападу непросвічених народів на римське царство, та переваги християнського попівства. Шеста доба — від того часу до початку піднятя наук від часів Хрестових війн, коли Европейці почали присвоювати собі арабську науку. Сема доба — від початку такоі обнови наук в Европі до вигаду друкованя книг. Осьма доба — від початку друкованя книг до увільненя від ярма авторітету в часи Декарта. Девята доба — від Декарта до французького державного перевороту в 1789–1792 р., коли була встановлена у Франціі вільність держави, скасовано королівство і замісь него заведено уряд вибираний громадою, або республіку (спільну річ). Від того часу Кондорсе́ починає десяту добу, будущу. В сій добі, на основі того, що було перше, Кондорсе́ жде нового, скоршого поступу. На думку Кондорсе́, сей поступ мусить бути: в скасованю нерівности межи народами, в поступі рівности осіб у кождім народі та в поліпшеню самоі людськоі породи — єі дотепностей і здоровля.