Рання осінь/Від берегів дзвінкої Брамапутри
| ◀ За давнини якийсь дикун незнаний | Рання осінь Від берегів дзвінкої Брамапутри |
Хай чужина комусь вбирає очі ▶ |
|
Від берегів дзвінкої Брамапутри
До Інда тихого й на північ, де Пенджаб,
Ніхто не скаже просто Зороаб,
Але побожно — Зороаб Премудрий.
Він був мудрець всім мудрецям на диво,
Навчав-бо щастя, і навчати вмів, —
Хто в ту науку вдатися насмів,
Тому велось довільно та щасливо.
Та раз, коли, стомившися над міру,
Він спочивав десь з учнями в гурті,
Крізь сон почув, як, не поснувши, ті
Провадили собі розмову щиру
Про те, який-то, мабуть, він щасливий,
Коли навчає щастя, — не дарма
Від слів його щасливіє юрма,
Мов води Гангові повнішають від зливи!
Тоді, зідхнувши, він сказав: — Дурні ви!
Де-ж бачили ви вчителів таких,
Які-б того навчали, що для них
Відоме добре?