Ревізор (1927)
| Ревізор під ред. Івана Брика Львів: «Для школи і дому», 1927 |
|
 |
МИКОЛА ГОГОЛЬ
РЕВІЗОР
МИКОЛА ГОГОЛЬ
РЕВІЗОР
Комедія на 5 дій
У редакції, з передмовою та поясненням
Д-ра Івана Брика
У ЛЬВОВІ, 1927.
НАКЛАД КНИГАРНІ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНИ ШЕВЧЕНКА.
З друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка.
Ґеніяльний письменник першої половини 19 ст. родився 1809 р. в містечку Сорочинцях у Полтавщині. Рід Гоголів чисто український. Один із предків Остап (інакше Андрій) був полковником та сторонником Польщі і противником гетьмана Дорошенка, за що дістав титул наказного гетьмана і ріжні привілеї. (Цікаво, що й син Тараса Бульби теж Андрій). Дід був полковим писарем. Батько Василь жив дідичем у свойому селі Василівці. Людина добра й сердечна. Вмів живо й цікаво оповідати, заправляючи своє оповідання сміхом і гумором. Ці душевні прикмети принаджували ближчих і дальших сусідів, що з'їздилися до нього в гостину. Тоді й бували в Василівці справжні »вечері на хуторі«. Тодіж і малий Микола, з природи незвичайно цікавий, а до того дуже бистрий обсерватор бачив і затямив не одно, що відтак увійшло в його літературні твори. В сім'ї Гоголів, відділеній від козацьких воєн одним-двома поколіннями зберігалася память про козацькі часи; надто живі, надихані безпосередніми почуваннями і свіжістю були ще оповідання про славну давнину, особливо в устах рідного діда. Миколі, що слухав тих оповідань про славну минувшину України, здавалося, що він »сам в тих часах живе, так якби заліз у предківську душу або душа предків шаліла в ньому«. Так говорить про те велике вражіння, яке відтак виросло в могутню любов старовини України, так живо змальовану в його літературних творах.
Та дім Гоголів цікавився живо ще однім, а саме літературою. Надто консервативний, щоби захоплюватися новими европейськими течіями, зберігав свято українські літературні традиції 17–18 ст. Предок по матери Танський був автором інтерлюдій, а батько Гоголів Василь займався теж літературною працею і написав українською мовою комедії »Собака-вівця« та »Роман і Параска« або »Простак«, що так живо нагадують І. Котляревського »Москал-я чарівник-а«.
Не без впливу на жаття і творчість Гоголя були теж і театральні вистави, що їх бачив у юних своїх днях. Твори Котляревського, а саме безсмертна »Наталка Полтавка« і »Москаль чарівник«, після дотеперішніх перекладаних пєс німецьких і француських так подобались українським панам і свіжим сюжетом і особами і мовою, що для їх вистави почали заводити домові театри (т. зв. кріпосні). Так зробив і Дмитро Трощинський, що завдяки талантови з бідного козачого хлопця добився аж до ступня міністра, а після вислуги переїхав на рідну Україну і жив у сусідстві та щирій приязни з ріднею Гоголів. Театр для Трощинського з'орґанізував, був його режісером і актором Гоголів батько, котрого пєси виставлювано на сцені побіч пєс Котляревського.
Природа і нарід з його звичаями, піснями й оповіданнями, серед яких провів Гоголь ранню молодість, були наскрізь українські, а своїм вражінням-впливом так могутні, що запалили в серці письменника ту живлову любов усього українського як свого, як рідного, що не погасла в ньому до самої смерти. З того рідного, літературними і театральними інтересами живого окруження переїхав у ґімназію в Ніжин, де пробував від 1821 до 1823 р.
Змалку хоровитий був у собі замкнений і те, що в ньому діялось, не відкривав нікому, а покривав таємничою поволокою жарту. Тому й добачували в ньому самі суперечні прикмети (мелянхолік і веселий, чемний і пустун і т. і.). Ученик з нього був не найліпший так, що в останніх двох роках старався пильною працею придбати те, що втратив. Особливо багато працював — навіть в пізніших роках — над вивченням чужих мов. Зате інтересувала його література і рисунки та малярство. Інтерес для штуки і її розуміння були в нього живі ціле життя. Займався уладжуванням театральних вистав і сам грав по мистецьки. Виставив м. і. українські комедії свойого батька[1]. Із шкільними часами вяжуться перші його літературні проби і видавання журнальчика. Любив багато читати і купувати книжки та зложив собі гарну бібліотеку. А кромі сього живо інтересувала його українська мова (спроба скласти слівник), історія козаччини, Енеїда Котляревського, та українська етнографія. Часто бував на базарі, де придивлявся приїжжим українським селянам та прислухувався пісням кобзарів і лірників. Якщо до того додамо те, що ученики-українці розмовляли між собою тільки по українськи і що з деякими з них сприятелювався Гоголь, то можемо сказати, що в українській атмосфері зріс Гоголь до 20-го року життя. З кінцем 1828 р. з високими, гордими мріями та надіями переїхав молодий українець на північ у Петербург (Ленінград), куди манили його бажання праці для людського добра на державній службі, столичний театр та надія виїхати за границю. Про Петербург мріяв молодий Гоголь і в сні і на яві, бо сподівався, що там найлегче можна показати свій талант, зазначити своє життя добрими ділами і навіть добитися до якої зайвої копійки, щоб допомогти рідні.
Та розчарування прийшло скоро. Петербург показався зовсім не таким, як собі його уявляв молодий фантаст. Люди холодні, дорожнеча така, що навіть на театр неставало гроша, приходилось зазнати й холоду і голоду. Треба було подумати над тим, відкиб добути того »проклятого, подлого гроша«. І він кидається на всі сторони в пошукуванні постійного звання, на якому міг би виявити свій талант і прислужитися для людського добра. Міняє посади як і свої пляни. Пробує стати актором, урядовцем, малярем, домашнім учителем і ученим професором. Та не легко було йому те звання вибрати і довше задержати. Ці хвилеві заняття, а до того статті й переклади для журналів дають йому хіба змогу прожити, але не дають ні вдоволення, ні не відповідають його вдачі. Його душа горіла бажанням праці і посвяти для щастя й добра людей, полумінною любовю усього високого і прегарного. Він бажав стати славним письменником.
У тих важких хвилях стає перед ним його люба Україна. Він тужить за нею, своїми думками і мріями несесь зпід хмарного, непривітного неба півночі на вольні, широкі степи, під ясне соняшне небо. Він тоді звертається до матери і просять зібрати самій і при помочі рідні та знайомих та прислати йому опис українських звичаїв і обичаїв, опис і назви ріжних одягів, навіть догетьманських, опис весілля, подрібні звістки про колядки, Івана Купала, русалок, духів, перекази, повіря, анекдоти — взагалі усе, що живе в устах і звичаях українського люду. Дякуючи за прислані матеріяли, просить четко і вірно писати усі українські назви й імена, щоби »не зіпсувати їх національного характеру«. Отсе збирав Гоголь матеріяли до своїх українських оповідань, котрі появилися збіркою »Вечері на хуторі близь Диканьки«. Гоголеві оповідання, се власне народні оповідання з фантастично балядовим і комічно анекдотичним змістом, які під мистецьким пером талановитого автора доповнені прегарними описами української природи, розширені подрібними переідеалізованими малюнками осіб і подій та огріті теплим почуванням виросли до захоплюючих, цікавих і високомистецьких творів. Вони мають ще усі признаки романтизму з його ясними й темними сторонами. »Вечері на хуторі« стрінула критика прихильно і признала за молодим автором високий артизм та незвичайну творчу силу. Кружок найвизначніших тоді умів з Пушкином і Жуковським приняв його між себе як рівного і щиро заінтересувався талантом і долею молодого письменника.
Мимо блискучих на літературному полі успіхів Гоголь попадав у що раз чорніший настрій задуми і смутку. Оживлявся хіба й веселішав у кружкови земляків, в якому ще в 1829 році познайомився з Михайлом Максимовичем.
І тоді знову стає живо перед його душею його люба, чарівна Україна. І як колись рвався в Петербург, так тепер рвався на Україну, куди виїхав 1832 р. Там почув себе знову здоровим — щасливим, що міг відвідати рідню і допомогти їй із своїх невеличких заробітків, що знову відітхнув чистим воздухом українських садів, налюбувався полями й степами, наслухався рідної мови і чарівних пісень. »Він як античний Антей, як тільки доторкнувся рідної землі, діставав від неї в нагороду новий засіб творчих сил«[2].
Повертаючи в Петербург, відвідав у Москві М. Максимовича. Вони обидва були тоді заняті Україною. Максимович ладив до друку свою збірку українських народніх пісень, що вийшла 1834 р., а Гоголь готовився писати історію України. Тодіж познайомився з иншими двома заслуженими українцями і приятелями Т. Шевченка, а саме з великим драматичним артистом Мих. Щепкином і ученим славістом О. Бодянським, тоді ще студентом університету.
В Петербурзі вишукує артиста, свідомого українця, бо тільки такий зможе, на його думку, нарисувати для Максимовичевої збірки »національну вінєтку« — та веде з Максимовичем живу переписку. Вона щира, сердечна, а для зрозуміння Гоголя незвичайно цінна. Довідавшись, що Максимович задумує переїхати на Україну, пише: »Покиньте справді кацапію і їдьте в гетьманщину. Я сам задумую зробити те саме… Дурні ми справді, як роздумаєш ради чого і для кого жертвуємо всім. Їдьмо!…« Значить було в нього бажання нового життя на Україні, праці й жертви для неї. Тоді Гоголь інтензивно працює над історією »нашої України«. (Історії російської не любив і читати). »Ніщо так не успокоює — пише Максимовичеви — як історія. Мої думки ллються тихо й гармонійно. Мені здається, що я її напишу і скажу багато такого, чого до мене не сказав ніхто«. З початком 1834 р. дав оповістку про задумане видання історії, закроєної широко (на 6 томів), до чого збирав матеріяли близько 5 літ. Половина вже готова, але боїться видавати, бо припускає, що ще є багато матеріялів йому незнаних. Просить усіх присилати йому всякі матеріяли (літописи, записки, пісні, оповідання бандуристів, урядові письма).
Та при своїй поетичній вдачі і науковій непідготованости Гоголь уважає за найцінніше історичне джерело пісні. »Я дуже зрадів — писав М-ви — довідавшись про Вашу багату збірку пісень і збірку Ходаковського. Як бажалосяб бути тепер з Вами і переглянути їх з Вами — як жадний жид, що перечислює червінці — при тремтячій свічці поміж стінами, вкритими книжками і книжковим порохом! Моя радість! життя моє — пісні!, як я вас люблю! Що значать усі літописи, в котрі я тепер вчитуюся, перед тими дзвінкими, живими літописами«. Додає, що сам дістав багато нових, деякі з печаттю давнини — прямо роскіш. Обіцює їх для Максимовича переписати, але й його просить дати усі переписати і прислати, бо чекати на печатане немає в нього терпцю: »Я не можу жити без пісень. Ви не розумієте, що це за мука. Я знаю, що є стільки пісень, а одночасно їх не знаю. Ви не можете уявити собі, як помічні мені пісні в історії. Навіть неісторичні вносять по новій черті в мою історію і щораз більше прояснюють минуле життя і минулих людей«. Жаліє, що не міг дістати »Запорожської Старини« І. Срезневського, а коли пропав йому примірник »галицьких пісень«[3], післав за ним у Варшаву. Тоді оголосив статтю про українські пісні, де одушевлено говорить, що пісні для українців усе — і поезія і історія і батьківська могила. Хто їх не зглибив, той не знає нічого про минулі страждання і про безприютне теперішнє положення України. В них ціле життя і душа народу. І тому ті пісні живуть, палять, роздирають душу«.
Для характеристики тодішнього Гоголевого настрою є великої ваги і справа задуманого переїзду в Київ. Максимович, що на ново з'орґанізованому (1834 р.) університеті в Київі бажав стати професором російської літератури, писав Гоголеви, щоб старався стати там професором всесвітної історії. Одушевлений Гоголь писав: »Уяви собі, я теж думав: туди, туди! в Київ, у старий, прегарний Київ. Він наш, він не їх — чи не так? Там або довкруги нього проходили події старовини. Мені надоїв Петербург. Так, то славно буде, як ми станемо професорами в Київі. Буде можна зробити много доброго. А нове життя в такій гарній країні. Там можна обновитись усіма силами! Чиж це дрібничка?!« У своїй поетичній апострофі до ґенія Гоголь у почуттю своєї творчої сили питається, де йому прийдеться зазначити новий 1834-й рік своїми працями, чи в Петербурзі, чи в моїм прегарнім, старім обіцянім Київі, увінчанім рясними садками, опоясанім моїм південним, чудовим небом і чарівними ночами. Де вкриті кущами гори зі своїми гармонійними обривами та чистий і бистрий мій Дніпро, що їх підмиває«. Він бажає, щоб »богоспасаємий наш город перемінився в російські Атени, бо це одинокий в нас город, в якому пристало бути келії ученого«. В Київі сподіється зладити разом з Максимовичем таке видання пісень, яко »ще ніхто ніколи не видав« і там докінчити історію України.
Та з виїздом Гоголя не йшло гладко. Він відчуває, що покинути йому Петербург не те, що Максимовичеви Москву. Там усе те, що дороге його серцю — люди, з котрими сприятелювався, котрих потребує його душа. Жаліє, що мимо всіх зусиль, хоч душа дуже банує за Україною, обставини задержали його в Петербурзі, але нарік вже певно туди переїде. Просить навіть Максимовича оглянутися для нього за домом, який бажав би купити, »але безумовно з садочком і по змозі на горбочку, щоб хоч скравок Дніпра було видно«. Та в Київі не довелось йому жити. Пробував там кілька днів, відвідавши в 1835 році Максимовича.
Завдяки Пушкинови і Жоуковському іменовано Гоголя адюнктом історії середніх віків на університеті в Петербурзі. Після першої блискучої лєкції всі інші були вялі й нецікаві. В Гоголя не було ні запалу, ні охоти до професорського звання, яке по році покинув. Не видав теж і історії України. Але цей час був у нього найплідніший на літературні твори. Появилася збірка українських оповідань »Миргород«, де вже нема колишньої безжурної радости і срібного веселого сміху автора »Вечер-ів«. Є ще гумор, але й глибока вдумчивість над життям, в котрому матеріялізм і еґоїзм нищить в людському серці усі вищі пориви та родить нелюдяність і гнет. Від них віє смутком.
А в тому радужними красками заграла повість »Тарас Бульба«. Чарівний малюнок колишнього козацтва, хоч і не зовсім історичний, але повний кипучого життя, гарячих пристрастей, грімкого сміху і ніжних почувань. Мистецький твір, що породили його українські пісні, та бажання написати історію України і історичний роман »Остряниця«.
Тодіж готові вже були в Гоголя комедії »Одружіння« і »Ревізор«.
В сій комедії, якій дав характеристичний епіграф: »Чогож нарікати на зеркало, коли лице криве?«, змалював Гоголь нездорові відносини сучасної Росії. Щоб розбудити людську совість і почуття самокритицизму, зібрав в один малюнок усе суспільне лихо, увесь моральний занепад, усю несправедливість, що їх бачив там, де того якраз не повинно бути, а саме серед урядництва. Він сам признається, що »буває доба, коли громадянство чи покоління не можна доти справити на шлях до гарного, доки не покажеш усієї глибини його погані«. Це доба загальної спячки, ліни, отупіння, тьми, коли люди дивляться і не бачуть, обдурюють себе самих і інших — словом утікають від правди як від чогось жахливого. А Гоголь сміло підійшов до тої саме правди, відважно заглянув їй в очі і показав світови. Суспільне життя освітив так ярко, що воно поразило всіх, а поступки урядовців оцінив не тільки зі становища моралі й закону, але й суспільного. Те саме зробив і в »Мертв-их душ-ах«, що при їх читанню Пушкин сказав: »Господи, як сумна наша Росія«.
Чільні уми повитали цей твір із щирим одушевленням, признаючи за ним не тільки високе мистецтво, але й велике громадянське значіння. По думці критика Белінського »громадянська свідомість не заговорила ще в російській літературі з такою переконуючою силою. А багатство теплих почувань і глибина людяности перетворюють комедію в глибоку душевну драму і вказують шлях до ідеалу«.
Комедію виставлено перший раз 1836 р. в Петербурзі. Зі страхом глядів автор на сцену та з глибокою журою о долю того твору, в котрий вложив свою душу і найчистіші змагання. Із гри Гоголь не був ніколи вдоволений і був переконаний, що одинокий М. Щепкин може виставити »Ревізора«, як слід.
Зате вражіння пєси було велике. Проти автора піднеслось сильне й голосне негодування. Його обвинувачували, що захитує основами держави; кричали, щоб заборонити, покарати. »Всі проти мене« — жалієсь Гоголь. »Лають і ходять на виставку; на четверту не можна було дістати білєтів«. …Тепер бачу, що значить бути комічним письменником. Дрібна тінь правди… і стають проти мене цілі стани. Уявляю собі, що то булоб, якби я був взяв що небудь з петербурського життя, котре відоме мені краще, ніж провінціональне. Прикро бачити »проти себе людей тому, що любить їх братньою любовю«.
Треба памятати об тім, що не тільки сюжетом і духом наскрізь українські твори, але й »Ревізора« написав Гоголь тоді, коли всі його думки й почування з'осередились на Україні, коли задумував туди переїхати і їй служити, коли писав її історію, коли прямо до екстази одушевлявся українськими піснями.
Якщо українська народня пісня мала великий вплив на росіян Пушкина і Жуковського, то тим паче на українця Гоголя. На ній розвивався і ніжнішав його артизм, з неї вливалось в його душу багатство високопоетичних образів і порівнань, — сильних, безпосередніх, свіжих почувань і глибоких ліричних настроїв. Народня пісня дала його творам те квітчасте тло, що таємним теплом огріває найбільш холодні його картини. В українській пісні — по словам одного з приятелів Гоголя — перехід від сліз до сміху і від сміху до сліз так бистрий і природний як і в життю українця, що після плачу й роспуки вміє залитися сміхом своїх комічних і сатиричних пісень. Тут треба шукати теж головного джерела Гоголевого сміху, під котрим заєдно криються »незримі, невідомі світови сльози« і плачу, що на ньому як темному тлі розсипані яркі квітки сердечного сміху«. Це знаний українській літературі »плач крізь сміх і сміх крізь сльози«.
Вкінці ще один важний момент. По справедливій думці М. Драгоманова »ми ніколи не зрозуміємо, як слід, всеї дальшої діяльности Гоголя, коли не звернемо уваги на звязок появи »Ревізора« і інших творів з тим запалом, якому віддався Гоголь, занимаючись піснями та історією України і не оцінимо того контрасту, який творять симпатичні й величні образи в тих піснях і в такій історії, як її уявляв собі Гоголь, з тою дрібничковістю і поганню, які бачив Гоголь кругом себе в дійсности«.
Виснажений працею і недужий виїхав 1836 р. за границю, втік з дотеперішнього окруження в тій надії, що серед інших людей і в чужих краях подужає і найде спокій. Найрадше пробував в Італії. Чудова природа і твори штуки — словом, життя серед зовсім інших обставин оздоровили письменника і на тілі й на душі. З траґічним спокоєм переніс сумну звістку про смерть Пушкина (1838 р.), котрий мав великий вплив на творчість Гоголя, вмів його заохотити і піддержати на дусі. Він був одним з немногих, що вміли одушевлятися його творами, розуміти і цінити не тільки мистецьку творчість але й високоідейну суспільну службу. »З його смертю щезла вся висока насолода мойого життя« — писав Гоголь. »Ні одної стрічки я не написав, щоб не уявити собі його перед собою«. Цікаво, а для Гоголя характеристично, що й за границею мріє про Україну, радо слухає співу, українських пісень, часто й живо розмовляє про неї та тепло й поетично малює її красу — як це бувало зимою 1837 р. в Парижі в хаті щирої приятельки А. О. Смірнової. А у своїй переписці теж часто згадує природу й життя на Україні та порівнює з італійськими.
Він признається, що й за границею возиться з українськими піснями і старається як найбільше надихатися старовиною. У повній поезії стають перед ним козацькі часи. Він сам не знає, чи українські пісні навіяли їх, чи на душу злинуло само з себе ясновидіння минулого, але тоді писав траґедію з історії Запорожжя і назвав її своїм давнім, любим дитям та сподівався, що це буде один із найкращих його творів. На жаль зберігся тільки плян драми. Він її читав утомленому дорогою, півсонному Жуковському у Франкфурті. Жуковський спершу слухав, а відтак задрімав. Колиж Гоголь на питання, як подобалась драма, дістав відповідь, що дуже захотілося спати, кинув драму в піч. На короткий час вернув 1839 р. в Росію, і знову виїхав 1840 р. а вернув 1841 р. Важкі недуги, клопоти з ріднею, прикрі матеріяльні відносини, наклепи й докори знайомих, інтриги й злобне шипіння по появі »Мертвих душ« так вплинули на вразливого Гоголя, що вже ні подорожування, ні Італія не дали йому заспокоєння. Тоді доконався в ньому важний душевний перелом. Його опановує думка посвятити себе цілого »святій роботі« над продовженням і викінченням »Мертвих душ«, вважаючи це Пушкиновим заповітом. В дальших частях задумує змалювати людей з ясними й чистими прикметами душі, котрі піднялиб читача до того, що високе й гарне. Та на те, щоб мати право змалювати людей гарних, добрих, чистих, треба самому бути таким, треба стояти вище всіх недостач — треба духово переродитися. Інакше все написане буде мертве й далеке від правди. У тихій христіянській покорі здається Гоголь на волю провідіння. Забуває про все дотеперішне горе й терпіння. Дякує провідінню за всі допусти і вбогість. В нього дозріває думка месіянізму, післанництва божого на землі для відродження як не цілого людства, то бодай його любої країни — Росії. Це можна осягнути і правдиво мистецькою літературною працею.
Здоровля Гоголя поправляється, але творчий огонь пригасає і письменник усю майже свою увагу присвячує питанням релігійним і гуманітарним. В листах просить приятелів, щоб »шукали в нім радше христіянина і людину ніж письменника«.
І знову тяжка недуга і знову важкий удар, та сим разом за болючий. Видрукуванням »Вибраних місць із переписки з друзями« (1847) бажав Гоголь дати вислів свойому сучасному світоглядови. За те стрінула його критика, переважно несправедлива і одностороння, іноді злобна і то від людей найближчих. »Над живим тілом живої ще людини, як сам пише — переводилась страшна анатомія, від котрої виступає холодний піт, навіть у здорової людини«. »Серце розбите, творчість припинена«. Жаліє, що »подружились з ним, вперід не пізнавши його«. В Гоголі хотіли бачити далі автора забавних оповідань, анекдотів, а він думав про »велике діло«. Він стає до боротьби з людською поганню в імя любови чоловіка і віри в його кращі душевні прикмети, а його вважали злобним хулителем. Вони бажали, щоб він далі сміявся, а ту почувся гіркий плач, котрий ціле життя крився під срібним сміхом. Зрозуміли і не лаяли його тільки немногі. Гоголь шукає потіхи в христіянській науці і поїздці до святих місць в Єрусалим (1848 р.). Вернувши, поїхав прямо в рідне село, де серед любої природи й окруження взявся за писання другої части »Мертвих душ«. Переїхавши в Москву, бував постійним гостем в хаті Аксакових, де прочитував перші глави »Мертвих душ«, сам співав і залюбки слухав співу українських пісень. Найлюбіші були йому пісні: »Ой біда, біда чайці небозі«, »Ой ходив чумак сім рік по Дону«, »Ой у полі могила з вітром говорила«. Після довшої поїздки по Україні вертає знову в Москву. Та гасне на очах і тілом і духом. Кидається від ясної надії до чорної розпуки. У хвилі зневіри палить готовий рукопис »Мертвих душ«. Оживає хіба при звуках української пісні і тоді його очі розгоряються. Помер 21. II. 1852. Похоронений в Москві, а на памятнику напис: »Горькимъ словомъ моимъ посміюся«.
Гоголь визначався вродженим, високопоетичним талантом, доброю памяттю і живою фантазією. Незвичайним був в нього дар обсерваційний. Умів не тільки дивитися на життя і підглянути те, на що інші звичайно не звертають уваги, але й тонко психольоґічно аналізувати і малювати те життя до найбільших подробиць на спеціяльно український лад, а саме з гумором. Під внішною формою жартовливого оповідання здирав маску з мрачної, сумної дійсности, а ясним сміхом відкривав незримі сльози. Він насміхається з людських хиб, але рівночасно відчуває глибокий смуток ізза споневіряної людської і суспільної моралі, ізза оскверненого багном образу божого і бажає збудити почуття сорому, без якого людина скочується на саме дно морального упадку. Він дає товчок до роботи мисли в напрямі самопізнання і самодіяльности. А щирими гуманними почуваннями накликає на шлях гарного і доброго, до служби вічним, високим ідеалам людства.
Та в писаннях Гоголя найдемо не тільки високий тон суспільних і моральних почувань, але й справжнє мистецтво. Навіть найбільш гумористичні картини змальовані у повній краси формі. Служба красі йшла в нього гармонійно зі службою моралі й правді. Тим доказав, що мистецтво може лишитися справжнім мистецтвом і тоді, коли зачіпає і найбільш пекучі, злободневні питання та безоглядно голосить правду.
Якщо оцінювати заслуги Гоголя як письменника і громадянина, то вони однаково цінні і для українців і для великоросів і як творця реалізму в повісти і драмі і як каменяря на шляху поступу і конечности зреформування життя в імя правди й справедливости.
Інше, питання, до якої літератури належать власне Гоголеві твори і їх автор, чи до української чи до російської? Погляди учених і істориків літератури ріжні, а звичайно, не тільки серед чужинців але й серед українців і по несвідомости і по традиційному шабльону, вважається Гоголя письменником великоруським та й ще на добавок зла називається його »Ґоґоль«. Українські оповідання з повістю »Тарас Бульба« на чолі є темою і духом і поетичним засобом і літературним опрацюванням наскрізь народньоукраїнські. Про тісний звязок цих творів з історичним минулим, з побутом і поезією України ми згадували. Підчеркнули ми головно ту велику ролю, яку в творчости Гоголя відіграли українські пісні, особливо козацький епос, та народні звичаї і оповідання. Для російської літератури вони зовсім чужі. Вони й не мають ніякого традиційного звязку з нею. Натомісць цей звязок ясний з українською літературою 18 ст. і відродженою 19 ст.[4] Такі типи в його оповіданнях як козак, запорожець, козачка-мати, наївний мужик, бурсак (студент, дячок), циган, жид, польський шляхтич, чорт — живо нагадують улюблені типи українських інтермедій і вертепу, Котляревського, Гоголя-батька і Наріжного. Повторяються і деякі мотиви оповідань.
Нема нічого специфічно російського і в так званих »неукраїнських« творах. В них змальоване те зло, що було витвором суспільно політичних відносин, яке однаковим тягарем лягло на життя усіх народів Росії. Що більше, автор схопив їх з провінціонального життя, яке могло бути йому найкраще знане тільки з України, де й ледарство, погоня за наживою, несправедливість і нелюдяність урядників і поміщиків панували безкарно.
На це звернули увагу і самі росіяне. Вважають Гоголя чужинцем, який російського життя не знав, бо до 20 років жив безвиїздно на Україні. Діла його творчість має виразний український характер. (С. Венґеров). В Гоголя не найти любови ні до росіян, ні до російської природи. Навіть діти, що все можуть викликати тепле почуття в того, хто їх малює, в Гоголя завсіди дурні, малий, сопляки і т. п. Одночасно для України, для українського побуту, для Тараса Бульби мав у свойому серці великий засів любови і поблажливосте. Україну окружив поетичним сяєвом, а Росія для нього тільки мертве царство мертвих душ. (А. Ґріґор'єв).
Щож тоді вязалоб Гоголя з російською літературою? Хіба мова. Та й цей звязок дуже поверховний. До української літератури належить зачислити твори писані і в чужих мовах, але внутрішними цінностями — духом, тенденцією, ідеєю українські. А при тім мова Гоголя в в своїм роді виїмкова, чисто »Гоголівська«. Російська мова була для нього чужа. Він її мусів вчитися. Цілий творчий процес, думки й почування родилися і двигалися в рямцях української мови. І тоді Гоголь був глибоко артистичний і глибоко правдивий. Коли писав по великоруськи, то рівночасно мусів бути перекладчиком. І цікаво, що тоді коли перемагало в нього серце — горячі почування, перемагав в мові елемент український, а коли перемагав розум, холодне розважання, перемагав елемент великоруський[5]. Звідси походить та сила українських слів, поетичних образів, зворотів, граматичних форм і цілих речень, що переплітаються з російськими. Ту лежить і джерело тої легкости перекладу його творів, бо це властиво реконструкція того тексту, що формувався в душі Гоголя, заки він написав його по російськи.
Чогож тоді Гоголь писав по російськи?
На це ріжні національні ренеґати мають легку відповідь. Гоголь, мовляв, вказав українцям на конечність відректися своєї духової природи і своєї культури, забути свою історію і рідну мову, покинути свою народність і перекинутися в чужу. Так хочуть виправдати своє неробство і національну безхарактерність або бажання стати погноєм чужих культур.
Та так воно не є.
Вже короткий житєпис показав нам, як гаряче любив Гоголь природу України, її старовину якраз з доби визвольних боїв за віру і народність, її високу й ніжну поезію, а головно пісні. Таку любов ми моглиб назвати ще елементарно етнографічною. Вона може бути вислідом молодечих вражінь і тої справді естетичної насолоди, яку давала українська земля з її минулим і сучасним. Вона замітна і в письменників чужинців, т. зв. української школи, її можна найти і в завзятих ворогів українського народу.
Та Гоголь іде далеко дальше. Він любить і українську мову. Тою мовою говорить дома і в ґімназії і в кружку земляків і з Богданом Залеським і Тадеем Міцкевичем. Українською мовою незадовго до смерти пише листа Б. Залеському, де згадує про »нашу милу, нашу рідну Україну« і нарікає, що »лиха доля закинула їх обидвох геть далеко поза межі батьківщини. Колиж нарешті повернемось туди, щоб вільними грудьми впитись запашним воздухом таємничих українських степів, що, здається, хоронять ще на собі сліди козацьких ніг«.
Він сердиться, що українське панство закинуло для моди рідні звичаї і мову, що не тільки саме не говорить але й прислузі забороняє говорити по українськи. Українська мова, се »мова душі«.
В тому часі, коли імя Гоголя стало вже славне, російська інтеліґенція відносилась до усього українського з погордою і насміхом. Її бавила тільки українська пісня, танець і українець-сміхун, тай то в карикатурі. Тому і російські журналісти підняли Гоголя на сміх за українські сюжети і українізм в мові, закидали йому брак артистичного смаку, низькі погані вислови, засмічування російської літератури й мови, а його твори назвали поганим жартом. І то якраз з приводу »Вечерів« і »Тараса Бульби«, в котрих український елемент бив найсильнішим і найчистішим ключем.
Пушкин і Жуковський були очаровані, Аксаков признав, що тільки українець міг написати такі твори, в яких відбивається те, що містить у собі багата національна природа українців. Але таких голосів було мало; більшість Гоголя ненавиділа і глумилася з нього тільки за його українство. Перед вів Ґреч, Сенковський і і., а вони по свідоцтву Турґенева були в 40–50 рр. для російського громадянства прямо богами. Таж Турґенева покарано одномісячним арештом за те, що смів згадати про смерть Гоголя як про велику втрату. Згадувати імя Гоголя було заборонено. До українства відносились ворожо не тільки поклонники офіційної народности, але й славянофіли і западники, навіть декабристи.
Та проте мусіли признати в Гоголі великий талант і тому якраз не хотіли вірити, щоб такі твори могли бути плодом душі українця. І почався спір, яка в Гоголя душа. На це відповів сам Гоголь в письмі до Смірнової: »Сам не знаю, яка в мене душа, чи українська, чи російська. А знаю тільки те, що ніяк не міг би ставити українця вище росіянина або росіянина вище українця. Обі природи надто щедро вивіновані Богом і кожда з них містить у собі те, чого нема в другій... Неподібна їхня історична судьба, тому й ріжні сили їхніх характерів«. Як велике було тоді упередження до українства, коли Гоголь, який добре знав, яка в нього душа і так щиро відкрив її перед Максимовичем, дав таку політичну, виминаючу відповідь. А прецінь своєї української народности не заперечив і не поставив її нижче російської.
Це є вже доказ тої національної свідомости, що бажає проявити себе активно, працею в користь рідної нації. Гоголь не тільки все українське любив і називав »своїм«, не тільки ніколи своєї народности не стидався, але й щиро тішився всяким обявом праці в користь українського народу та бажав як найкращого його розвитку. Ми бачили, що в нього були хвилі, коли бажав і він сам віддати свій талант на службу українському народови.
На те, що Гоголь не написав своїх творів в українській мові, зложилося кілька причин, але ніодна з них не має засадничого значіння: 1) вплив школи; 2) бажання заробітку; 3) погляд Гоголя на літературну працю, як на державну службу; 4) бажання слави і як найширшого поля для впливів своєї праці; 5) авторітет влади, перед якою Гоголь клонився, а вона до українства відносилась ворожо; 6) вплив кружка Пушкина, Жуковського і інших, які навіть не допускали думки писати іншою мовою ніж російською; 7) занадто слабий контакт з українськими письменниками, а Максимович був задалеко, щоби параліжувати вплив Петербурга; 8) надто ще етнографічний характер, без виразної національної ідеї українського культурного руху а в тому й літератури, та льокальний її характер при державному характері російської літератури.
Можна вичислити ще інші чинники, котрі разом витворювали ті обставини, що не тільки Гоголь але й інші українські письменники (Квітка, Костомарів, Куліш, Шевченко і і.) писали не тільки по українськи але й по російськи.
Та треба признати, що якраз завдяки російській мові Гоголеві твори мали таке значіння в користь української нації, якого не моглиб були мати, колиб були писані українською мовою.
І своєю особою і своїми творами показав, яка сила духа і які багаті культурні цінности живуть в українськім народі. Через те заставив російське громадянство перевести переоцінку поглядів і відношення до українського народу, розбудив і оживив серіозне зацікавлення Україною.
Його твори дісталися вруки того українського панства, що своєю мовою погорджувало як мовою мужиків-кріпаків і перлося до чужої російської, забуваючи, шо це також мова хлопська, а російські пани нею так само погорджують, заводячи француську чи німецьку. А Гоголь їм показав, що́ той нарід кріпаків мав і має в собі чудового, гідного пошани і любови.
Іззатого Гоголь багато причинився до розбудження української національної свідомости. Впливови Гоголя завдячує український нарід освідомлення цілих поколінь, що дали йому таких людей як М. Костомарів, С. Єфремов, С. Шелухин[6] і багато інших. Якщо вважати, національним гріхом Гоголя те, що він писав по російськи, то треба все глядіти на той гріх з історичної перспективи. Впрочім він цей гріх спокутував глибокою трагедією свойого життя і долею свойого імени по смерти. Він його окупив своїми заслугами перед українським народом. Він з душі і з крови письменник український. »Він наш — він не їх«.
Битьків, в липні 1927 р.
Д-р Іван Брик.
| Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий. | |
| Ганна Андріївна, його жінка. | |
| Марія Антонівна, його дочка. | |
| Лука Лукич Хлопов, директор школи. | |
| Амос Федорович Ляпкин-Тяпкин, суддя. | |
| Артем Пилипович Земляника, опікун добродійних установ. | |
| Іван Кузьмич Шпекин, почтмейстер. | |
| Петро Іванович Бобчинський, місцевий громадянин. | |
| Петро Іванович Добчинський, дідич | |
| Іван Олександрович Хлестаков, урядовець з Петербурга. | |
| Йосип, його слуга. | |
| Христіян Іванович Гібнер, повітовий лікар. | |
| Хведір Іванович Люлюков | поважані, вислужені урядовці. |
| Іван Лазаревич Ростаківський | |
| Степан Іванович Коробкин | |
| Степан Ілліч Уховертов, пристав. | |
| Свистунов | поліцаї. |
| Пуговицин | |
| Держиморда | |
| Абдулін, купець. | |
| Хаврона Петровна Підшльопкина, жінка слюсаря. | |
| Жінка підофіцера. | |
| Мішка, слуга городничого. | |
| Слуга в гостинниці. |
ПЕРША ДІЯ.
(Кімната в домі городничого).
ЯВА 1.
(Городничий, опікун добродійних установ, директор школи, суддя, часний пристав, лікар, два поліцаї).
Городничий. Я запросив вас, панове, длятого, щоби вам звістити вельми неприємну новину — до нас їде ревізор.
Амос Федорович. Як, ревізор?
Артем Пилипович. Як, ревізор?
Городничий. Ревізор, з Петербурга, інкогніто. Та ще з потайним дорученням.
Амос Федорович. Ось тобі й на!
Артем Пилипович. От тобі й на! Не мала баба клопоту!
Лука Лукич. Господи Боже мій! Та ще й з потайним дорученням.
Городничий. Я наче передчував: сьогодня усю ніч снилися мені якісь два незвичайні щурі. Таких, прямо, я ніколи не бачив: чорні і здоровенні! Прийшли, понюхали… і пішли геть. Ага, прочитаю вам листа від Андрія Івановича Чмихова. Ви його знаєте, Артеме Пилиповичу. Ось що він пише: „Любий мій друже, куме і добродію“... (Бурмоче собі під ніс, швидко перебігаючи очима рядки) … „і повідомити тебе“. А! ось: „спішу повідомити тебе, що приїхав урядовець із наказом: оглянути цілу губернію — а особливо наш повіт. (Значучо підіймає палець в гору). Я дізнався про це від найпевніших людей, хоч він і видає себе за приватну особу. Знаючи, що за тобою, як і за кождим, є деякі грішки, бо ти чоловік розумний і не любиш пропускати того, що до рук пливе...“ (Зупиняється). Ну, тут своє... „то раджу тобі матися на обережности, бо він може приїхати кождої хвилини, якщо вже й не приїхав часом і не живе де небудь інкогніто... Вчора…“ Ну тут уже родинні справи: „сестра Ганна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович став дуже гладкий та все грає на скрипці“… і так далі, і так далі… Так от, яке діло…
Амос Федорович. Це пригода незвичайна, дуже незвичайна. Мабуть на дурно він не приїздить.
Лука Лукич. Нащож, Антоне Антоновичу, чогож, задля чого до нас їде ревізор?
Городничий (зітхаючи). Нащо! Така вже мабуть доля… (Зітхає знову). Досі, Богу дякувати, добиралися до інших міст, тепер прийшла черга й на наше.
Амос Федорович. Я думаю, Антоне Антоновичу, то тут якась делікатна і більш політична причина. Тут от яке діло: Росія… так… задумує вести війну, а міністерство, розумієте, і підсилає урядовця дізнатись, чи нема тут де небудь зради.
Городничий. Он куди заїхали! Та ще розумний чоловік! В повітовому місті — зрада! Щож то воно пограничне, чи як? Таж відсіля, хоч три роки скачи, ні до якого царства не доскочиш.
Амос Федорович. Ні, я вам скажу, ви не теє… ви не… Начальство делікатно думає… дарма.., що далеко… А воно всеж таки мотає собі на вус…
Городничий. Мотає, чи не мотає, а я своє зробив і вас мої панове, повідомив. Глядітьже! Зі свого боку я уже деякі розпорядження видав… Раджу і вам. Особливо вам, Артеме Пилиповичу! Приїжжий урядовець захоче безпечно оглянути перш усього підчинені вам добродійні установи — отже зробіть так, щоби усе було як слід… щоби на хорих були колпаки чисті, і щоби хорі не були схожі на ковалів, як се звичайно й бувало…
Артем Пилипович. Це пусте. Колпаки справді можна надіти чисті.
Городничий. Еге, і… над кождим ліжком виписати латинською чи там якою іншою мовою… це вже до вас належить, Христіяне Івановичу, — (до лікаря) рід хороби, коли хто захорів, день, місяць… Погано ще й те, що у вас хорі такий міцний тютюн курять, що все мусиш чхати, як тільки увійдеш. Та й краще булоб, колиб їх було менше. А так все зложать на лихий догляд або недотепність лікаря.
Артем Пилипович. О, що до лічення, то ми з Христіяном Івановичем се діло знаємо добре; що ближче до природи, тим краще — дорогих ліків ми не вживаємся Чоловік простий коли умре, то й так умре, а коли виздоровіє, то й так виздоровіє. Тай Христіянови Івановичу трудно булоб розмовитися з ними — він же ні слова не знає по російськи.
Христіян Іванович (видає із себе звук схожий трохи на „і“ а трохи на „е“).
Городничий. Вам теж, Амосе Федоровичу, радив би я звернути увагу на канцелярії. У вас там у передпокою, куди приходять звичайно прохачі, сторожі держать гусей з малими гусенятами, що так і швендяють попід ноги… Заводити хазяйство, розуміється похвальна річ, чому і сторожеви його не завести? Тільки, знаєте, у такому місці якось не годиться… Я вже давно хотів вам про це сказати, та все якось забував.
Амос Федорович. А ось я їх усіх сьогодня звелю забрати на кухню. Коли ласка, приходіть обідати.
Городничий. А до того, якось не гарно, що у вас у самім уряді стільки всякого дрантя… над самою шафою з паперами висить мисливський гарапник… Я знаю, — з вас гарячий мисливець… але всеж таки краще на якийсь час його забрати. А там, коли поїде ревізор, можете знову його там повісити… А ваш завідатель… Він, правду кажучи, чоловік розумний… тількиж від нього щось так заносить, немов би він тільки що вийшов із шинку… Це теж погано… Я давно хотів про це з вами побалакати, але якось не приходило мені на думку. На цеж є ліки, коли це справді, як він каже, у нього з роду такий дух. Порадьте йому заїдати цибулею або часником або там ще чим. На це може і Христіян Іванович зарадити всякими ліками.
Христіян Іванович (видає такий самий звук).
Амос Федорович. Ні, сього він вже ніяк не позбудеться. Він каже, що як ще був малою дитиною, мамка його звихнула і з тої пори заносить від нього трохи горівкою.
Городничий. Та я, бачите, так тільки звернув вашу увагу на це. А про внутрішні порядки і про те, що Андрій Іванович називає грішками, то я не можу нічого сказати. Та ніяково й говорити. Нема такої людини, щоб була без гріха. То вже Бог так дав і, Вольтеріянці даремне проти сього галасують…
Амос Федорович. Що ви, Антоне Антоновичу, називаєте грішками? Є гріхи і гріхи. Я от усім кажу прямо, що беру хабарі, але що за хабарі? Хортами, тай то щенятами! Це зовсім інше діло.
Городничий. Ну там, чи щенятами, чи чим іншим, воно все таки — хабар.
Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу! А ось, приміром, як у кого кожух коштує карбованців пятьсот, а жінці шаль…
Городничий. Ну, і що з того, що ви берете хабарі хортами-щенятами? За те ви в Бога не віруєте, в церкві ніколи не буваєте, а я в вірі твердий і кождої неділі вистоюю в церкві. А ви… О, я вас добре знаю… Як станете балакати про сотворення світу, то прямо волосся дубом стає.
Амос Федорович. Але я дійшов до того сам, своїм власним розумом.
Городничий. Ну, знаєте, деколи багато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. Впрочім, я тільки так згадав про повітовий суд; бо сказатиб по правді, ледви хто туди загляне. Се вже таке завидне місце, — що сам Бог узяв під свою опіку. А от вам, Луко Лукичу, як директорови школи, то таки не вадилоб звернути особливу увагу на вчителів. Вони, звісно, люди вчені, вчились там по всяких колегіях… Але в них дивні звички, природно, нерозлучні з ученістю. Один із них, приміром ось той, що має грубе обличчя..., не пригадую собі, як його прізвище, ніяк не може обійтись без того, щоби вийшовши на катедру, не скривитись отак. (Кривиться). А потім, як стане вигладжувати з підборіддя свою бороду… — Господи!… Як він так скривиться перед учениками, то се ще нічого, може; може воно так і треба, я того не знаю; але розміркуйте самі, як він зробить так перед гостем — то може бути дуже погано. Пан ревізор, чи хто інший, може собі подумати, що з його глузують. І чорт зна, що з того вийшлоб.
Лука Лукич. А щож я маю з ним зробити? Я вже нераз йому казав… Ось ще навіть в тих днях, як зайшов було в ту клясу інспектор, він скривив лице так, як я ще з роду не бачив. Він се зробив з доброго серця; але мені зараз докір — що, мовляв, вільнодумства молодь навчає.
Городничий. Теж саме мушу сказати вам і про учителя історії. Він, голова вчена — се зразу видко, і знання нахапався чимало, але оповідає про все з таким запалом, що навіть себе не памятає. Я раз якось слухав його: ну, поки говорив про асирійців та вавилонців — ще нічого, але як вам дібрався до Олександра Македонського, то я прямо не в силі вам сказати, що з ним скоїлося! Я думав, що пожежа, їй Богу, скочив з катедри і що сили, тарах стільцем об підлогу! Воно, звісно, Олександер Македонський — великий герой, але нащож стільці ламать? Сеж тільки для скарбу шкода.
Лука Лукич. Правда ваша, він гарячий! Я вже нераз йому про це казав. „Щож — каже — як собі хочете, а задля науки я й життя свого не пожалію“.
Городничий. Так, так, така вже дивна доля, що розумна людина — або пяничка або так скривить лице, що хоч святі образи з хати виноси!Лука Лукич. Не доведи Господи, служити учителем! Всього бійся, всякий втручається, всякому хочеться показати, що й він розумний.
Городничий. Це ще нічого — але інкоґніто кляте! Нагло впаде: „А, ви тут, голубчики!“, „А хто, спитає, тут суддя?“ — „Ляпкин-Тяпкин“. — „А давай но сюди Ляпкина-Тяпкина! А хто опікун добродійних установ?“ — „Земляника“. — „Давай сюди Землянику!“. Ось де болячка.
Почтмайстер. Скажіть, панове, що се таке? який се урядовець їде?
Городничий. Хібаж ви не чули?
Почтмайстер. Та чув від Петра Івановича Бобчинського. Він отсє тільки що був у мене на почті.
Городничий. Ну, і що ви думаєте про це?
Почтмайстер. А щож тут довго думати? — Війна з турком, от і все.
Амос Федорович. Вирвали мені з уст! Я теж так думаю.
Городничий. А вжеж, обидва попали пальцем в небо…
Почтмайстер. Справді, війна з турком… а всьо француз підкручує.
Городничий. Яка там війна з турком! З нами погано буде, а не з турком, ось що. Се ясне, як сонце… В мене є лист.
Почтмайстер. Так і кажіть, то війни з турком не буде.
Городничий. Ну і щож, як там з вами, Іване Кузьмичу?
Почтмайстер. Та що там я? А як з вами Антоне Антоновичу?
Городничий. Та що я? Боятись, не боюсь, а всеж таки трохи… Купці та міщане мене непокоять… Кажуть, ніби я їм залив сала за шкуру, а я, їй Богу, коли що і взяв від кого, то із щирого серця, без ніякої злоби. Я думаю навіть… (бере його під руку і відводить на бік) я думаю навіть над сим, чи не було на мене якого доносу… Поміркуйте, і чого, справді, до нас їде ревізор? Слухайте, Іване Кузьмичу, чи не моглиб ви… задля нашого загального добра, всякий лист, що приходить до вас на почту, як тільки приходить і відходить… знаєте, отак трохи розпечатати й прочитати… чи не має там чого небудь, якого доносу або прямо, переписки… Як нема, то можна знову запечатати; а то можна навіть і так віддати лист розпечатаний.
Почтмайстер. Знаю, знаю… Ви мене не вчіть. Я це роблю не так страху ради, а просто, кажу вам, з цікавости. Страх як люблю знати, що в світі нового. І я вам кажу, що се дуже цікаве читання. Деякі листи таку приносять насолоду… такі описуються ріжні пригоди, а всьо таке повчаюче… ліпше, як у „Московских Вєдомостях“.
Городничий. Ну і щож, скажіть, нічого не вичитали про якого небудь урядовця з Петербурга?
Почтмайстер. Ні про петербурського нічого, за те про костромських та саратовських багацько пишуть. Шкода, що ви не читаєте листів. Чудові деякі місця. Ось недавно пише один поручик до приятеля. Описує вам баль так жартовливо… дуже, дуже гарно: „Життя моє, мій милий друже пливе“, каже „у роскошах: панночок сила, музика грас, офіцерство гуляє…“ Дуже, дуже гарно пише. Я нароком ношу сей лист при собі. Прочитати може?
Городничий. Ні, тепер мені не до того… Так будь ласка, Іване Кузьмичу, як що припадково наскочите на яку небудь скаргу або донос, довго не думаючи в піч.
Почтмайстер. З найбільшою радістю.
Амос Федорович. Ну, ну, дістанеться вам за це колись!
Почтмайстер. Ой, Боже мій!
Городничий. Пусте! Інша річ, якби з цього робили яку публіку, а то щож, се хатні справи.
Амос Федорович. Ех, погана каша заварилась! А я, правду кажучи, йшов до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоби обдарувати вас сучкою. Ріднісінька сестра того хорта, що ви знаєте… Виж чули, що Чептович із Варховинським почали позиватися… А мені це на руку, прямо роскіш: полюю на зайців на землях одного і другого.
Городничий. Мій друже, немилі мені тепер ваші заяці. Мені оте прокляте інкоґніто заїхало в голову. Так і чекаю, то ось-ось відчиняться двері і шусть у хату.
Бобчинський. Незвичайна подія!
Добчинський. Несподівана вістка!
Усі. Що, що таке?
Добчинський. Неждана річ. Приходимо в гостинницю…
Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем в гостинницю…
Добчинський (перебиваючи). Пострівайте, Петре Івановичу, я роскажу.
Бобчинський. Е, ні, дозвольте, хай уже я… дозвольте, дозвольте… виж так не роскажете…
Добчинський. Таж ви зібетесь і всього не пригадаєте…
Бобчинський. Пригадаю, їй Богу, пригадаю все, по черзі. Вже ви мені не перешкаджайте, хай я роскажу, не перебивайте! Панове, скажіть, Бога ради, щоб Петро Іванович не перебивав.
Городничий. Та кажіть же ради Бога, що там таке? У мене серце мало не вискочить з грудей. Сідайте панове… Сідайте! Петре Івановичу нате вам стільчик. (Всі сідають довкола обох Петрів Івановичів). Ну кажітьже, що там таке?
Бобчинський. Пострівайте, пострівайте… Я всьо по черзі… Як тільки я мав приємність вийти від вас після того, як ви занепокоїлися одержаним листом, еге… так кажу, я зараз же забіг… та вже прошу вас, не перебивайте Петре Івановичу! Я вже всьо, всьо знаю… і по черзі… Так кажу, я бачите, забіг до Коробкина. Не застав Коробкина дома, тоді до Ростаківського, теж не застав і Ростаківського, тоді я до Івана Кузьмича, щоб і його сповістить про сю несподівану новину, вертаючи назад, зустрічаю Петра Івановича…
Добчинський (хутко перебиваючи). Біля будки, де продають пиріжки…
Бобчинський. Біля будки, де продають пиріжки… Зустрінувши Петра Івановича, я й питаю його, чули вже, яку звістку дістав Антін Антонович з певного джерела? А Петро Іванович чув вже від вашої Явдохи, що ходила за чимось до Пилипа Антоновича Почечуєва…
Добчинський (перебиваючи). За барилком на француську горівку.
Бобчинський (відхиляє його руки). За барилком на француську горівку. От ми й пішли в двох з Петром Івановичем до Почечуєва… Алеж прошу вас, Петре Івановичу, …теє то… не перебивайте, прошу вас, ради Бога не перебивайте!… Еге, пішли, кажу, ми до Почечуєва. По дорозі Петро Іванович і каже: „Зайдім в гостиницю. Щось мене в животі млоїть. З ранку досі нічого не їв. Так млоїть, каже, аж труситься в животі… еге, в животі у Петра Івановича… А в гостинницю, каже, привезли сьогодня свіжої сьомги, от ми, каже, і теє… перекусимо“. Ми в гостинницю, аж ту раптом молодий панич…
Добчинський (перебиваючи). Гарненький на виду, в цивільній одежі…
Бобчинський. Гарненький на виду, в цивільній одежі. Ходить, знаєте, так собі по кімнаті, а з лиця бє такий розум… фізіономія… рух такий… І тут (показує рукою на чоло) видко, сила всякої всячини. А мене так буцім щось шпигнуло. Я й кажу Петру Івановичу: „Тут щось не теє, певно!“. Еге! А Петро Іванович кивнув пальцем і покликав буфетчика… Уласа… того, знаєте, що то його… жінка три неділі тому породила хлопця, та такий сильний хлопчина, що як виросте, держатиме, як і його батько гостинницю. Покликавши Уласа, Петро Іванович питає його тихенько: „Хто цей“, каже, „отой молодий чоловік?“. А Улас і каже: „Це“, каже, — та не переривайте Петер, Івановичу, Бога ради не переривайте, виж все одно не роскажете, виж шепелявите, — се одно, а друге у вас один зуб свистун. „Еге, каже, молодий чоловік, урядовець, еге, їде з Петербурга, а на прізвище, каже, Іван Олександрович Хлестаков; еге, а їде, каже, в саратівську губернію, і каже, дуже погано поводиться. Другий тиждень живе, не виїздить, бере все в гостиниці на бір і ні копійки не хоче платити“. Як він мені це сказав, то в мене в голові наче раптом розвиднілося. „Е!“, кажу я до Петра Івановича…
Добчинський. Ні, ні, Петре Івановичу, то я сказав: „Е!“.
Бобчинський. Зразу ви сказали, а потім і я сказав. „Е!“ сказали ми в двох з Петром Івановичем. Чого се він сидить тут два тижні, як йому дорога в саратівську губернію? Га?… То оцеж він і є той урядовець.
Городничий. Хто, де, який урядовець?!
Бобчинський. Урядовець той самий, що про нього до вас писано в листі, — ревізор.
Городничий (переляканий). Що ви, Бог з вами! Се не він!
Добчинський. Він! Я вам кажу, живе другий тиждень і грошей не платить і не їде. Хтож інший, як не він? Подорожню прописано до Саратова.
Бобчинський. Він, він, їй Богу, він… Такий цікавий, до всього придивляється. Побачив, що ми з Петром Івановичем їмо сьомгу — більше ізза того, що в Петра Івановича з животом не добре… еге, навіть у тарілки нам заглядав. Мені аж страшно зробилось.
Городничий. Господи, помилуй нас грішних! Деж він там живе?
Добчинський. В пятому числі, під сходнею…
Бобчинський. В тім самім числі, де торік почубилися проїжжі офіцери.
Городничий. І давно він тут?
Добчинський. Е, вже тижнів зо два буде. Приїхав на Василя Єгиптянина…Городничий. Два тижні! (На бік). Батеньку рідний! Святі угодники рятуйте! За сі два тижні випарили різками підофіцерську жінку… арештантам не видавали харчів…, на вулицях як на смітнику… скрізь брудота! Ганьба, осудовисько! (Хапає себе за голову).
Артем Пилипович. Ну тож, Антоне Антоновичу, хіба їхати всім гуртом до гостинниці?
Амос Федорович. Ні, ні! Стрівайте, не так! Треба, щоб поперед їхав голова, за ним духовенство, купецтво; от і в книзі: „Діянія Івана Масона“…
Городничий. Ні, ні; пострівайте, дозвольте, я вже сам. Не первина. Бувало й гірше в життю, а викручувався, ще й спасибі сказали…, може й тепер нам Бог поможе. (Звертаючись до Бобчинського). Кажете, що він молодий чоловік?
Бобчинський. Молодий, зовсім молодий, років двацять три – чотири — не більше.
Городничий. Тим ліпше; молодого скорше зміркуєш. Зі старим чортом біда… О… біда!… Молодий, увесь як на долоні. От що, панове, ви готуйтесь кождий із свого боку, а я поїду сам, або ось хочби з Петром Івановичем, так буцім обїжджаю місто, а до гостинниці, мовляв, щоб довідатися, чи не зазнають приїжжі яких прикростей. Гей, Свистунов!
Свистунов. Що прикажете?
Городничий. Біжи зараз за приставом; або стій… ти мені будеш потрібний. Пошли там кого небудь, щоби як найшвидче покликав до мене пристава, а сам вертай сюди!
Артем Пилипович. Ходімо й ми, Амосе Федоровичу! Може справді бути біда!
Амос Федорович. Та чого вам боятися! Колпаки чисті надіть на хорих, тай по біді.
Артем Пилипович. Що колпаки! Приказано давати хорим зупу, а в мене по коридорам так заносить капустою, що хоч бери та ніс затикай…
Амос Федорович. А я таки зовсім спокійний. Бо й справді, кому прийде охота пхати носа в повітовий суд? Ну, а хоч і загляне до якого письма, то й життя своє прокляне. Я вже пятнацять літ сиджу на судейському кріслі, а як загляну в докладну записку — ех! тільки рукою махну. Мені здається, що сам Соломон не розібрав би, де там правда, а де кривда… (Суддя, опікун, директор школи та почтмайсупер виходять і в дверях здибуються з поліцаєм, котрий вертається).
Городничий. Що, дорожка є?
Поліцай. Є.
Городничий. Біжи зараз на вулицю… Або ні, стій! Біжи, принеси… А інші де? Чогож ти сам один? Адже я казав, щоб і Прохоров був тут. Де Прохоров?
Поліцай. Прохоров в части. Але він тепер і так на ніщо не здався.
Городничий. Чому?
Поліцай. Та так. Вранці привели його пяного як ніч. Вже й так вилили на нього два ведра води, а він ще й досі не протверезився.
Городничий (хапає себе за голову). Ах, ти, Боже мій, Боже мій! Біжи швидче на вулицю. Або ні — біжи перше в мою кімнату… чуєш?… І принеси мені звідтіля шпаду і новий капелюх!… Ну, Петре Івановичу, їдьмо!
Бобчинський. І я, і я… дозвольте і мені їхати, Антоне Антоновичу.
Городничий. Ні, Петре Івановичу, не можна, не можна. Якось ніяково. Та й в дорожці не помістимося.
Бобчинський. Нічого, нічого, я собі так… півником, півником побіжу за дорожкою. Мені тільки, щоб хоч одним оком у дірочку крізь двері заглянути, як він і що…Городничий (беручи шпаду, до поліцая). Зараз біжи мені, візьми кілька десятських. Хай кождий з них візьме… Ех шпада, яка вона подрапана! От проклятий купчище, Абдулін! Бачить, що в городничого старенька шпада і не пришле нової! Ех, лукавий народ! А й так злодюги, вже певно готові доноси за пазухою тримають… Хай, кажу, кождий візьме в руки по вулиці… тьфу! Бодай тебе чорти взяли по вулиці… по мітлі! і щоб мені гарненько замели всю вулицю, шо йде від гостинниці… але чисто… чуєш! Але уважай… Чуєш… ти-ти; я тебе знаю — ти все там кумаєшся, а за халяви пхаєш срібні ложки…, уважай небоже, в мене бачне ухо!… А що ти зробив із купцем Черняєвим… га? Він тобі дав на мундір два аршини сукна, а ти загарбав цілу штуку! Ну, ну! Уважай! Не по чину береш! Пішов!
Городничий. А, Степан Ілліч! Скажіть Бога ради, куди вас носить? Щож се за робота?
Пристав. Я був тут за воротами.
Городничий. Ну, ну! Слухайте, Степане Іллічу! Урядовець із Петербурга приїхав… Які ви там дали розпорядження ?
Пристав. Все зроблено, як ви звеліли… Квартального Пуговицина я післав з десятськими замітати хідники.
Городничий. А Держиморда де?
Пристав. Поїхав гасити пожежу.
Городничий. А Прохоров знову пяний?
Пристав. Пяний.
Городничий. Якже це ви дозволили?
Пристав. А Господь його святий знає. Вчора за містом вибухла бійка. — Поїхав туди, щоби зробити лад, а вернувся пяний.
Городничий. Слухайтеж, зробіть так: Пуговицин… він високого росту, то хай стане на мості для порядку… Ага, розкинути зараз стару огорожу там, коло шевця… і заткнути там соломяну віху, щоб здавалось, що там мається щось будувати… Воно, бачите, чим більше руїни, тим видніша діяльність начальства… Ах, Боже мій… Я й забув, що на тім майдані навалено на сорок возів сміття… Що за погане місто! Не встигнеш поставити де небудь памятник, або просто тин чи паркан, — а вже дідько знає, звідкіля нанесуть, навезуть, накидають всякого сміття! (Зітхає). А колиб приїжжий урядовець спитав службу, чи задоволені, — то щоби сказали: „Всі, мовляв, задоволені, ваше благородіє“; а як котрий буде незадоволений, то я йому опісля всуну такого незадоволення…! О, ох, ох, хо, хо, ох! грішний я, дуже грішний!
(Бере замісць капелюха пуделко). Боже поможи мені тільки, щоб цей раз з рук зійшло, то я таку поставлю свічку в церкві, якої ще, як світ стоїть, ніхто не поставив! На кожду анахтемську купецьку душу накину по три пуди воску. О, Боже мій, Боже! Їдьмо, Петре Івановичу! (Надягає на голову замісць капелюха паперове пуделко).
Часний пристав. Антоне Антоновичу, цеж пуделко, а не капелюх!
Городничий. (скидає пуделко на землю). Пуделко, ага, пуделко! Чорт з ним! Ага, от що, коли спитають: Чому й досі не вибудовано церкви при шпиталі, на яку пять літ тому виплачено гроші, то не забудьте сказати, мовляв, почали будувать, та згоріла. Я про це і рапорт вислав. А то, щоб хто з великого розуму не ляпнув, що її не починали… Та ще скажіть Держиморді, щоб він менше давав волі своїм кулакам… а то він, звичайно, задля порядку всім ставить синяки попід очі… і правому, і виноватому. Їдьмо, їдьмо, Петре Івановичу! (Відходить і вертається). Та не випускайте салдатів на вулицю… бо той дрантивий гарнізон надягне поверх сорочки мундір, а знизу нічого…
Ганна Андріївна. Деж, деж вони? Ах мій Боже! (Відхиляє двері). Чоловіче! Антосю, Антоне! (Говорить швидко). А все ти, все через тебе! Пішла чепуритися: а шпилечку, а хусточку. (Підбігає до вікна і кричить). Антоне, куди ти, куди? Що? Приїхав? Ревізор? З вусами… З якими вусами?
Голос Городничого. Потім, потім, мамочко!
Ганна Андріївна. Потім? Що за новинка потім! Я не хочу потім, я хочу зараз! Чуєш, одно слово: хто він, полковник? Га? (лиха). І поїхав! Ну пострівай, я тобі се пригадаю в свій час! А все ця: „Мамочко, мамочко, підождіть, зашпилю ззаду стрічку — я зараз!“ От тобі й зараз! Нічого й не довідались! А все оте прокляте кокетування:… Почула, що почтмайстер тут і нуж перед люстром вихилятися; то з одного боку, то з другого підійде… Вона собі гадає, що він до неї залицяється, а йому ні в думці навіть. Коли відвернешся, то насміхається з тебе.
Марія Антонівна. Та щож робити, мамочко?… Все одно, через годину – дві дізнаємося про все.
Ганна Андріївна. Через годину, через дві! Дякую красненько! Нічого казати, добре відповіла! Ще скажи: через місяць, буде краще! Га? (Вихиляється з вікна). Гей, Явдохо! Га? Чуєш! Ну Явдохо! ти чула, там приїхав хто?… Не чула? От, дурна! Махає руками? Хай собі махає, а ти всеб таки його розпитала. Не могла нічого допитатися, бо в голові дурниці, тільки хлопці на умі! Га? Швидко поїхали? Та ти побіглаб за дорожкою! Біжи, біжи, зараз біжи! Чуєш, побіжи, і розпитайся мені гарненько, куди поїхали, що то за приїжжий, який він з себе?… чуєш? Заглянь крізь дірку і все підглянь… очі які, чи чорні, чи ні і негайно мені вертайся назад, чуєш? Нуж бо, швидче, швидче, швидче, швидче!
Йосип. Ах до чорта, як їсти хочеться! У животі така гуркітня, наче цілий полк в тарабан бє і в сурми сурмлять… Таки не доберемось до дому, тай годі! Щож він собі гадає? От вже другий місяць минає, як виїхали з Петербурга! В дорозі пропутав всі грошенята голубчик, а тепер лежить підобгавши хвоста і ні раз не турбується. А вистачилоб, ще й як вистачилоб на дорогу. Але де там, йому забаглось у кождому місті себе показать! (Наслідує пана). Гей, Йосипе, йди візьми найкращу кімнату… і обід замов, але як найліпший… Я не можу їсти, чорт зна чого. Мені треба доброго обіду! Ще якби то справді щось путнє — а то собі мізерний канцелярист, тай тільки! А з подорожніми знайомство заводить, в карти грає — от і дігрався! Ех, обридло мені таке життя! Уже на селі ліпше. Воно правду кажучи, нема такої публичности, так за те й клопоту менше!… Лежи собі на печі та жуй колачі. Ну, хтож перечить, як ходить о правду, то таки життя в Петербурзі краще… Аби гроші були, а життя делікатне й політичне: кіятри, собаки тобі танцюють і все, чого душа забагне. А говорять усі так делікатно, що хіба дворяне ліпше з'уміють… Підеш на Щукін — крамарі тобі теж кричать „поштенєйший“. На перевозі у човні їдеш собі поруч з урядовцями. Захотів кумпанії — іди до крамнички, там тобі ґвардіон-кавелєр роскаже і про табори і навіть про те, що всяка зірка на небі означає; так тобі викладе все як на долоні. Стара офіцерша іноді забреде;… іноді покоївочка така загляне, що… фу, фу, фу! (Усміхається і потрясає головою). Галянтерійно, чорт візьми, поводяться. Ніколи поганого слова не почуєш, всякий тобі каже — ви… Надокучило, примірно сказать, тобі пішки йти, береш візника, сідаєш і їдеш як пан, а не хочеш заплатити — гаразд; у кождому домі ворота наскрізь. В одні зайшов, а в другі вийшов і дідько тебе не спіймає. Одно погано: інший раз попоїси добре, а вдруге здихай з голоду, от як тепер. А все він винен, не хто як він. Та що з ним зробиш? Пришле батько гроші, так він не такий, щоб їх зберегти — куди там! Пішов бенкетувать!… Їздить візком, кождий день біжи йому за картою в кіятр; а потім дивись, не минув тиждень а він посилає на базар нового фрака продавати. Іншого разу, пропутає всьо до чиста, до останньої сорочки, нічого нема крім того, що на йому: сюртучок тай шинелька… Їй Богу, правда! А сукно таке справжнє англицьке. Сотні півтори карбованців один фрак коштує, а на базарі за двацять спустиш… Про штани — то вже нічого й казать, — за безцін ідуть. А все через що? Через те, що нічого не робить. Замісць іти на службу, він по прошпекту шпацірує, а ні, в карти грає. Ех, якби старий пан довідався! Він би не дивився на те, що ти урядовець, а якби заглянув тобі туди, відки ноги ростуть, то ти днів чотири чухавсяб. Як служити, то служи… А ось тепер хазяїн гостинниці сказав: не дам вам їсти, доки не заплатите за давнє; ну, а як не заплатимо? (Зітхає). Ох, Боже ти мій, Боже! хочби якого небудь борщику. Здається, весь світ би тепер з'їв. Стукає… Се він. (Швидко схоплюється з ліжка).
Хлестаков. На, візьми! (Подає капелюх і тростинку). А, ти знову качався на ліжку?
Йосип. Навіщо мені качатись? Не бачив вашого ліжка, чи що?Хлестаков. Брешеш, качався; що, я не бачу, вся постіль помнята!
Йосип. Та навіщо мені ваша постіль? Хіба я не знаю, що таке постіль? Я маю ноги, я й постою. Навіщо мені ваша постіль?
Хлестаков (ходить по кімнаті). Подивися там в гаман, чи нема тютюну?!
Йосип. Де там той тютюн візьметься ? Аджеж ще перед чотирма днями викурили останнє.
Хлестаков (ходить і на ріжні способи стискає свої губи, вкінці говорить голосно и рішучо). Слухай-но… Йосипе!
Йосип. А що?
Хлестаков (голосно, але вже не так рішучо). Ти піди туди!…
Йосип. Куди?
Хлестаков (зовсім не рішучо і не голосно, майже прохаючи). Та вниз, до буфету… Скажи, щоб зараз мені обідати дали.
Йосип. Ні, вже я не піду…
Хлестаков. Як ти смієш, дурню?!
Йосип. Та вже там, як хочете; чи піду, чи не піду, все одно з того ніщо не вийде. Хазяїн сказав, що більше вже обіду не дасть.
Хлестаков. Як він сміє не дати? От вигадки!
Йосип. Він те, що…, а „ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ти, каже, з твоїм паном злодюги, говорить, шахраї, каже, а пан твій дурисвіт. Бачили ми, каже, уже таких пройдисвітів, та поганців як твій пан!“
Хлестаков. А ти вже радий, худобо, все те зараз мені переказувать.
Йосип. Каже: „Так собі всякий приїде, напє, наїсть в борг, а його ніяк звідсіль не викуриш“. „Я, — жартувать“, каже, — „з вами не буду, а просто в часть, а потім в тюрягу“.Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Йди, йди, скажи йому… Якаж подла худоба!
Йосип. Та вже краще я самого хазяїна до вас покличу.
Хлестаков. Навіщо мені твій хазяїн здався? Іди й сам скажи !
Йосип. Та я, паничу…
Хлестаков. Ну, чорт тебе бери! Іди і клич хазяїна.
Хлестаков (сам). Страх, як хочеться їсти. Пройшовся трохи, думав, що відхочеться; ні, до сто чортів — ще гірше. Ех, якби був у Пензі не проциндрив грошей, булоб з чим доїхать до дому… Піхотний капітан, ідолів син здорово підкосив мене. Ух, бестія чудесно грає. За яку небудь чверть години облупив мене як Сидорову козу. А всеж таки кортілоб ще хоч раз з ним помірятись. Лиш нагоди не було. Що за поганий городок! Навіть в паршивій крамниці з овочами нічого не дають на борг. Се вже просто таки свині… (Зачинає свистати зразу арію із „Роберта“, потім із „Не ший мені ненько“, а вкінці ні се, ні те). Що се ніхто не приходить?
Слуга. Хазяїн веліли спитати, чого вам треба?
Хлестаков. А, здоров брате! Як ся маєш?
Слуга. Слава Богу!
Хлестаков. Ну, щож, як там у вас у гостинниці? Усе гаразд?
Слуга. Гаразд, Богу дякувати!
Хлестаков. Багато є приїжжих?
Слуга. Є, хвалити Бога, чимало.
Хлестаков. Слухай, милий друже, мені й досі не приносять обідать, так ти піджени там їх, щоб швидче подавали. Діло, бачиш, таке: мені після обіду треба буде дещо зробити.
Слуга. Та хазяїн сказали, що більше не дадуть. Вони навіть хочуть іти сьогодня жалітися на вас городничому.
Хлестаков. Е, що там жалітися! Ти голубе поміркуй сам! Якже так? Требаж мені що небудь їсти, чи ні? Яж так можу зовсім охлянуть. Мені, розумієш, страшенно їсти хочеться… і я це кажу не на жарти.
Слуга. Та воно так. Але він казав: „Я йому їсти не дам, поки не заплатить мені за те, що поїв“. Отак і каже.
Хлестаков. А ти голубчику піди та скажи, намов його…
Слуга. Та щож йому сказати ?
Хлестаков. Ти скажи йому на розум, що якже, мовляв, требаж йому їсти що небудь… Гроші грошима… Він думає, що як йому хамови ніщо не станеться, як не попоїсть день-два нічого, то так і другому. Що се за новина!
Слуга. Добре, я йому скажу.
Хлестаков (сам). Погано, це вже зовсім погано, коли й справді він нічого не дасть попоїсти. А хочеться, так хочеться, як ще ніколи не хотілось їсти. Хіба пустить що небудь з одежі? Штани, чи що продати? Е, ні, вже краще поголодувати, за те приїхати домів одягнутим по петербурському. Шкода, що Йохім не позичив карети. А гарно се булоб, їй Богу гарно, під'їхати до дому в кареті! Підлітаєш таким чортом-бісом до якогось там сусіда-поміщика до ґанку з ліхтарнями, Йосип сидить ззаду одягнутий в ліврею. Уявляю собі, якби всі заметушились! „Хто се, що се?“ А лякей входить (витягається, показуючи буцім входить лякей): „Іван Олександрович Хлестаков з Петербурга, прикажете принять?“ Вони, тюхтії певно й не знають, що це значить „Прикажете принять“. До них, коли приїде який небудь книшоногий поміщик, то так і валить як ведмідь, просто в вітальню. До дочечки такої гарненької, пухкенької як пампушечка підійдеш: „Вельможна панно, який я…“ (Затирає руки і притупцює ногою). Тьфу! (плює) аж млоїть, так їсти хочеться.
Хлестаков. Ну що?
Йосип. Несуть обідать.
Хлестаков (сплескує в долоні і злегенька підскакує на кріслі). Несуть! Несуть! Несуть!
Слуга (з тарілками і серветою). Хазяїн дає оце вже востаннє.
Хлестаков. Що там: хазяїн, хазяїн! Начхать мені на твойого хазяїна! А що там несеш?!
Слуга. Зупу і печеню.
Хлестаков. Тільки всього дві страви?
Слуга. Тільки всього.
Хлестаков. А це що таке! Я такого обіду не приймаю. Піди і скажи йому: що се справді за порядки? Цегож мало!
Слуга. Ні, хазяїн каже, що й того забагато.
Хлестаков. А сос де?
Слуга. Нема.
Хлестаков. Чому нема? — питаю. Я сам бачив, коли проходив біля кухні; там багато дечого варилося. І в їдальні сьогодня вранці якісь два куценькі панки їли сьомгу і ще багато дечого…
Слуга. Та воно хто каже — єсть, то воно єсть, а тільки… нема.
Хлестаков. Як то нема?Слуга. Нема, тай тільки.
Хлестаков. А… а сьомга… а… риба, а котлєти?
Слуга. Це для кращих.
Хлестаков. Ах, ти дурень!
Слуга. Може й так.
Хлестаков. Порося ти паршиве… як се, вони їли, а я не маю їсти? Чомуж, чорт би тебе взяв, я не можу того їсти, що вони? Хібаж вони не такі проїжжі які я?
Слуга. Та воно звісно… начеб такі, та тільки не такі.
Хлестаков. А якіж?
Слуга. Звісно які! Вони, бачите, їдять і гроші платять.
Хлестаков. Я з тобою, дурню, й балакать не хочу. (Наливав зупу і їсть). Що се за зупа? Я тебе питаю, що се за зупа? Це просто літепло налите в миску, ніякого смаку; чимось смердить. Я не хочу тої зупи, принеси мені кращої.
Слуга. Як не хочете, я й візьму. Хазяїн казали, як не хочете — то й не треба.
Хлестаков (притримує тарілку, яку хоче слуга брати). Ну, ну… не руш дурню! Ти звик так поводитися з іншими… я, братіку тобі, не хтось такий; зі мною не раджу… (їсть). Боже мій, що це за зупа! (їсть далі). Мені здається, що ні одна людина на всім світі не їла такої юшки! Якесь піря плаває замісць масла… (Крає курку). Ай, ай, ай, що це за курка! Давай печеню!… Там зупи трохи лишилося; Йосипе, візьми собі! (Крає печеню). Що се за печеня? Хиба це печеня?!
Слуга. А щож це по вашому?
Хлестяков. А чорт його зна, що це таке, тільки це не печеня. Це підошва запечена, сокира, ну, тільки не мясо. (їсть). Шахраї, каналії! Чим вони людей годують! І щелепи заболять, поки розжуєш хоч один такий кусок. (Колупає пальцем в зубах). Падлюки! Цілком наче дубова кора, — ніяк не витягнеш; і зуби почорніють від такого обіду. Злодюги! (Витирає губи серветкою). Більше нічого нема?Слуга. Нема.
Хлестаков. Каналії! Розбійники! Хочби який небудь сос або солодкий пиріг! Грабіжники! Обдирати приїжжих тільки вміють.
Хлестаков. Так, наче і не їв нічого, тільки розохотився. Колиб були дрібні, післав би на базар купити хоч колачика…
Йосип (входить). Там чогось городничий приїхав, вивідується та розпитує про вас…
Хлестаков (переляканий). От тобі й на! Що за тварюка той хазяїн, вже встиг пожалітися! Ну що, як і справді впакує мене в тюрму? Ну, коли делікатно попросить, я нічого… Ні, ні, з якої речі, не хочу! Там по місту лазять офіцери і народ, а я наче навмисне напустив шику та й переморгнувся з одною купецькою дочкою… Ні, не хочу… Зрештою, що він таке?.. Як він посмів би, справді!.. Що, хіба я йому купець який небудь або ремісник? (Бадьориться і випростовується), Та я йому просто скажу: „Як ви смієте? Я вам не… Як ви…“ (У дверях скрипить ручка; Хлестаков зблід і дрожить).
Городничий (увійшовши спиняється. Обидва залякані. Дивляться кілька хвилин один на другого, витріщивши очі).
Городничий (отямившись трохи, простягає руки по швам). Бажаю здоровля, на многі літа…
Хлестаков (кланяється). Моє поважання!…
Городничий. Прошу вибачить…
Хлестаков. Нічого.
Городничий. Мій прямий обовязок, як начальника тутешнього міста по всяк нас турбуватися про те, щоб приїжжим і всім благородним людям не було ніяких прикростей…
Хлестаков (зразу загикується трохи, але далі говорить голосно). Та щож робити?… Я тут ні в чім не винен… Я, потім усе заплачу… Мені пришлють з села. (Бобчинський визирає зза дверей). Він сам більше винен: подає на обід печеню як підошву; або зупа, яка се зупа? Чорт зна, чого налив, помий якихось, я мусів вилляти її за вікно. Він тут мене голодом морить цілими днями… а який чай поганий… смердить рибою а не чаєм. Завіщож я… Ось єще вигадка!
Городничий (переляканий). Вибачте, я їй Богу тут ні в чім не винен. На базарі в мене мясо завсіди саме найкраще. Привозять його холмогорські купці, люди тверезі і чесні. Я навіть не знаю, звідкіля він бере таке мясо. А як що тут не так, то… Дозвольте просить вас переїхати зі мною на іншу квартиру.
Хлестаков. Ні, я не хочу. Знаємо ми, що то за друга квартира, — значить в тюрму. Та яке ви маєте право? Як ви смієте?… Я… я служу в Петербурзі. (Сміливіше). Я, я, я…
Городничий (на бік). Ох, Господи помилуй мене грішного, який сердитий! Про всьо дізнався, всьо росказали прокляті крамарі!
Хлестаков (бадьоріше). Та ви хоч з усією вашою командою — а не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столі). Що ви? Що ви?
Городничий (витягається і весь тремтить). Помилуйте, не губіть! В мене жінка, діти дрібненькі… Не робіть нещасним чоловіка!
Хлестаков. Е ні, не хочу. Ось ще чого? Яке мені діло? Через те, що у вас жінка й діти, я маю йти в тюрму!… Це мені подобається! (Бобчинський виглядає з дверей і переляканий ховається). Ні, дякую красненько, не хочу.Городничий (тремтячим голосом). З браку досвіду, їй Богу, з браку досвіду. Недостача, злидні, самі знаєте. Державної платні не стає навіть на чай та цукор. А як що і були які хабарики, то дуже невеличкі: щось там на стіл та на одежину… Щож до підофіцерської вдови, вона перекупка, яку я ніби мав вибити різками, так це брехня, прикликаю небо в свідки, що брехня. Це все вигадали мої вороги. Це такий народ, що радісенькі мене в ложці води втопити.
Хлестаков. Ну і що? А мені яке діло до них… (Подумавши). Я не розумію навіть, задля чого ви мені тут про ваших ворогів, та про якусь підофіцерську вдову балакаєте… Підофіцерська жінка, це зовсім інше діло… а щоб мене вибить, до того вам далеко… Дивися, який найшовся, о! Я заплачу, заплачу, лиш що в мене тепер нема грошей. Я через те тут і сиджу, що в мене ні копійки при душі.
Городничий (на бік). Ех, хитра бестія! Бач, куди загнув! Якого туману напустив! Розкуси, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і під'їхать. Ну, але попробуймо… Що буде, то й буде, а спробувать можна. (Голосно). Як вам справді треба грошей або чого іншого, то я в туж хвилю готов послужити. Мій обовязок приїжжим допомагати.
Хлестаков. Позичте, позичте мені! Я зараз таки розплачуся з хазяїном. Мені не багато, карбованців двісті, навіть менше.
Городничий (даючи гроші). Рівно двісті, не трудіться навіть числити.
Хлестаков (беручи гроші). Красненько вам дякую. Я вам вишлю із хутора негайно… У мене це швидко… Я бачу, ви благородна людина. Тепер інша справа.
Городничий (на бік). Фу, слава тобі Господи! Гроші взяв. Здається тепер піде всьо добре. А я йому замісць двох сотень чотири всунув.
Хлестаков. Гей, Йосипе! (Входить Йосип). Поклич сюди слугу! (До городничого і Добчинського). А щож це ви панове стоїте? Сідайте, будь ласка. (До Добчинського). Дуже прошу сідати!
Городничий. Нічого, нічого, ми й так постоїмо.
Хлестаков. Прошу, сідайте, будь ласка. Я аж тепер добре бачу вашу щирість, прихильність; а то, правду кажучи, я зразу вже подумав, що ви мене… (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає у двері і з усмішкою прислухується).
Городничий (на бік). Треба бути сміливішим. Він бач хоче, щоби його вважати за інкоґніто. Добре, стрівай, підпустимо і ми туману. Прикинусь, ніби я зовсім не знаю, що він за один. (Голосно). Ми отсе ходячи по службі от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім дідичем, зайшли навмисне в гостинницю, щоби пересвідчитися, чи добре з приїжжими поводяться, бо я — мушу вам сказати, не так — як там інші городничі, яким ні до чого ніякого діла нема… А я, крім своїх прямих обовязків маю ще в душі христіянську людяність, хочу, щоби кожду людину добре обходили, і ось якби в нагороду припадок дав мені таку милу знайомість.
Хлестаков. Мені самому дуже мило, дуже. Правду кажучи, без вас довгоб я тут просидів… Зовсім не мав чим заплатити.
Городничий (на бік). Ну, ну, говори своє! Не мав чим заплатити. (Голосно). Осміляюся спитати: куди і в які місця зволите їхати?
Хлестаков. Я їду в саратівську губернію, до себе на хутір.
Городничий (на бік з іронічною усмішкою). В саратівську губернію! Ого! бреше гладко і не почервоніє. Е, голубчику — з тобою треба хитро-мудро. (Голосно). Добре діло надумали. А що до дороги: кажуть з одного боку неприємність, коней задержують… а з другого боку — розвага — для ума. Адже ви, їдете мабуть більше задля розваги?Хлестаков. Ні, бачите, батько мене взиває. Розсердився старий, що я й досі ні до чого не дослужився в Петербурзі. Він гадає, що як що приїхав, то зараз тобі Володимира на шию повісять. Ну, ну, яб післав його самого, хай би він попотерся по тих канцеляріях.
Городничий (на бік). Ну, й дивіться, як баки забиває; ще й старого батька приплів. (Голосно). І на довго зволили ви їхати?
Хлестаков. Сам не знаю. Бачите, мій батько дуже впертий, старий хрін і дурний як пеньок. Я йому просто скажу: Як собі хочете, а я без Петербурга жити не можу. Задля чого я маю тратити свої молоді літа поміж мужиками? Тепер не той світ настав, моя душа жадає просвіти.
Городничий (на бік). Мудро вузлика завязав. Бреше, бреше і не заїкнеться! А глянуть — таке мізерне, низеньке, що здається, на нігті роздавив би. Ну, пострівай! Я тебе таки виведу на чисту воду. Ти мені таки роскажеж усе. (Голосно). Правду кажете. Що можна зробити у глуші? От хочби й тут: ночей не досипляєш, сили свої посвячуєш для вітчини, не жалієш нічого, а нагорода за це, не знати, коли і яка буде. (Оглядає кімнату). Здається кімната трохи вогка?
Хлестаков. Препогана кімната, а блощиці, повірите, такі, яких я ще з роду не бачив — як собаки кусають.
Городничий. Ну, дивіться! Такий достойний гість терпить, та ще від кого? — від якихось негідних блощиць, яким і на світ не слід було родититися! Та тут начеб то й темненько.
Хлестаков. Ще й як; зовсім темно. Хазяїн завів такий лад, щоб не давати сюди свічок. Іноді хочеться що небудь зробить, прочитати, або прийде фантазія щось написати — не можу: темно, темно.
Городничий. Чи міг би я осмілитися просити вас… але ні, я не достойний.
Хлестаков. А що?Городничий. Ні, ні! Не достойний, не вартий.
Хлестаков. Та щож таке, кажіть!
Городничий. О колиб я смів… У мене дома чудова для вас кімнатка, ясна, тиха… Але ні, ні, почуваю, сам почуваю, що це вже булаб для мене надзвичайна честь. — Не гнівайтеся, їй же Богу, від щирої душі це кажу.
Хлестаков. Навпаки, з великою радістю! Я дуже вам вдячний. Мені самому далеко миліше у приватнім домі, ніж у цій корчмі.
Городничий. О, який же я радий! А як моя жінка зрадіє! В мене така вже вдача: гостинність з дитячих літ, особливо, як гість освічена людина. Не гадайте, що я це кажу з підлесливости; ні, нехай Бог боронить, я не такий, мої слова пливуть просто від душі.
Хлестаков. Дуже вам вдячний — я теж — не люблю лукавих людей. Прямо вам кажу, мені дуже подобається ваша отвертість та щирість, і я, признаюся, нічого більше не вимагаю, як тільки: виявляй мені приязнь і поважання, поважання і приязнь.
Слуга. Веліли кликати?
Хлестаков. Так. Дай рахунок.
Слуга. Яж вчора приніс вам другий рахунок.
Хлестаков. Я не обовязаний тямити твоїх дурних рахунків. Кажи, скільки там?
Слуга. Першої днини ви пообідали, другої днини закусили лиш сьомги, а вже потім усьо брали в борг.
Хлестаков. Дурень! почав тут вичисляти. — Скільки разом належиться?
Городничий. Та ви не турбуйтесь — він підожде. (До слуги). Геть з очей, — тобі пришлють.
Хлестаков. Та й то правда. (Ховає гроші. Слуга виходить. В двері зазирає Бобчинський).Городничий. А чи не бажалиб ви оглянути тепер деякі заведення у нашому місті, от шпиталь тощо?
Хлестаков. Щож там такого?
Городничий. А так, подивитися, як у нас ведеться… який лад…
Хлестаков. Дуже охотно, я готовий. (Бобчинський всуває голову в двері).
Городничий. Потім, як забажаєте, поїдемо в повітову школу; оглянете порядок, як у нас вчать наук.
Хлестаков. Добре, добре.
Городничий. Потім, як забажаєте відвідати арешт і міські тюрми — роздивитися, як у нас держиться арештантів, то…
Хлестаков. Якого лиха до тюрми? Зовсім зайве. Вже хиба краще оглянемо шпиталі.
Городничий. Воля ваша. А як вам їхати, ліпше на свойому екіпажі, чи, може, як що ласка, зі мною в дорожці?
Хлестаков. Та вже краще з вами дорожкою.
Городничий (до Добчинського). Ну, Петре Івановичу, для вас тепер немає місця.
Добчинський. Нічого, я й так…
Городничий (тихо до Добчинського). Слухайте, ви біжіть, та хутенько, що духу і віднесіть дві записочки: одну в шпиталь Земляниці, а другу жінці. (До Хлестакова). Насмілюсь просить дозволу написати у вашій присутности пару рядків жінці, щоб вона приготовила все до зустрічі такого шановного гостя.
Хлестаков. Та нащо сього? А впрочім тут і чорнило, тільки паперу — не знаю… — Хіба на цьому рахункові.
Городничий. Дуже вдячний. Я тут напишу. (Пише і говорить до себе). Побачимо, як піде діло після снідання та доброї плящини!… А є у нас губернська мадера: непоказна на око, але й слоня звалить з ніг. Лиш би мені дізнатись, що він за птах і до якої міри треба його боятися… (Написавши, віддає Добчинському, який підходить до дверей. Але в тій самій хвилі обриваються двері і Бобчинський, що підслухував з другого боку, летить разом з половинкою дверей на сцену. Всі скрикують і Бобчинський підводиться).
Хлестаков. Що з вами? Не побились де?
Бобчинський. Нічого, нічого; тільки трошки зверху носа побив. От забіжу зараз до Христіяна Івановича; у нього такий плястир, що зразу загоїться.
Городничий (робить Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Се нічого. Прошу уклінно, будьте ласкаві. А вашому слузі я й сам скажу, нехай перенесе клунок до мене. (До Йосипа). Перенеси, голубе, всьо до мене, до городничого — всякий тобі покаже. Прошу дуже! (Пропускає наперед себе Хлестакова і сам іде за ним; але обертається і з докором говорить Бобчинському). Ей ви! Не найшли іншого місця, щоб упасти. І простягнувся, наче чорт зна, що таке. (Виходить. За ним Бобчинський).
Ганна Андріївна. Ну що, бачиш, от уже майже цілу годину ждемо, а всьому ти винна своїми фіґами-міґами. Одяглася зовсім, так ні, ще треба біля люстра крутитись. Найліпше булоб її зовсім не слухати. Ех, яка досада!… Немов навмисне, ні живої душі! Наче всьо повимирало…
Марія Антонівна. Алеж, мамочко, за дві хвилинки тай про все дізнаємось. Вже швидко й Явдоха повинна прийти. (Вихиляється в вікно і радісно кричить). Ах, мамочко, мамочко! Хтось іде, он там на кінці вулиці.
Ганна Андріївна. Де, де? У тебе вічно якісь привиди. Ну, так, іде. Та хтож се йде… Невеличкий — у фраці… Хтож це? Га? Яка досада! Хтож би це міг бути?
Марія Антонівна. Та це Добчинський, мамочко!
Ганна Андріївна. Який Добчинський? Тобі все щось таке привидиться… Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ви, ходіть сюди швидче! Швидче!
Марія Антонівна. Алеж це, мамочко справді Добчинський.
Ганна Андріївна. Знов своє наче на перекір, щоб тільки перечить. Кажу тобі, що це не Добчинський.
Марія Антонівна. А що, а що, мамочко? Бачите, — що Добчинський.
Ганна Андріївна. Ну так, Добчинський, бачу, — але чого ти сваришся? (Кричить у вікно). Швидче, швидче! Чого ви так лізете? Ну, що, деж вони? Га? Та говоріть же звідтам, всьо одно. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Відступившися трохи від вікна з досадою). Що за дурень, доки не ввійде в хату, не скаже нічого!
Ганна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка: ну, і не совісно вам? Я на вас одного покладалась, як на порядну людину — всі раптом повибігали, а ви — теж за ними! А я й досі ні від кого толку не дібюсь. І не сором вам? Я була хресною мамою вашого Івасика і Лілочки, а ви ось що зі мною зробили!
Добчинський. Їй же Богу, кумонько, так біг, щоб засвідчить вам моє глибоке поважання, що вже й духу не переведу. Моє поважання, Маріє Антонівно!
Марія Антонівна. Здорові були, Петре Івановичу.
Ганна Андріївна. Ну, що? Кажіть, що там, як?Добчинський. Антін Антонович прислав вам записочку.
Ганна Андріївна. Нуж бо, кажіть, що він таке? ґенерал?
Добчинський. Ні, не ґенерал, але не гірший ґенерала. Що за освіченість, що за поведення!
Ганна Андріївна. Так це і є він, той самий, про котрого писали чоловікови.
Добчинський. Він самий. Я його перший винюхав з Петром Івановичем.
Ганна Андріївна. Нуж, ну розказуйте, що і як?
Добчинський. Та, слава Богу, всьо гаразд. Спершу знаєте він зустрів Антона Антоновича суворо трошки, а якже. Сердився і казав, що і в гостиниці все погане і що до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі. Але потім, як пізнав безневинність Антона Антоновича та коротко побалакав з ним, зразу помягшав і слава Богу, все пішло гаразд. Вони тепер поїхали оглядати шпиталі… А то, правду кажучи, Антін Антонович вже був подумав, чи не подав хто якого тайного доносу; я сам теж дещо злякався.
Ганна Андріївна. А вам чого лякатись? Адже ви не служите.
Добчинський. Та то правда, але все воно, як вельможа говорить, чогось страх почуваєш.
Ганна Андріївна. Ет… це все дурниці. Роскажіть краще, який він з себе? Старий, чи молодий?
Добчинський. Молодий, зовсім молодий, років двацяти трьох не більше, а говорить зовсім як старий… „Згоден“, каже, „Я поїду і сюди і туди…“ (Розмахує руками). Славно говорить. „Я“, каже, „і написати і прочитати люблю“; „але“, каже, „неможливо, бо в кімнаті темно“.
Ганна Андріївна. А з себе який він: брюнет чи бльондин?
Добчинський. Ні, знаєте, більше на шатина подобає, а очі такі живі, такі острі, що аж моторошно стає.Ганна Андріївна. А що він мені тут пише? (Читає). „Спішу тебе, серденько, повідомити, що моє положення було дуже погане; але сподіваючись на милосерного Бога, за два солені огірки і пів порції кавяру, карбованець, двацять пять копійок“… (Зупиняється). Цього вже я зовсім не розумію; при чому тут два солені огірки і кавяр?
Добчинський. Та то, бачите, Антін Антонович писали в поспіху на записаному клаптику паперу, а там був якийсь рахунок.
Ганна Андріївна. А так, правда. (Читає далі). „Але сподіваючись на милосерного Бога, всьо буде гаразд. Приготуй зараз кімнату для поважаного гостя, ту, що обклеєна жовтими обоями. Про обід не турбуйся, бо ми перекусимо в шпиталі у Артема Пилиповича, за те подбай про більше вина. Скажи крамареви Абдуліну, щоб прислав як найліпшого, а то я йому переверну увесь льох до гори ногами. Цілую, серденько, твої ручки і остаюсь твоїм Антоном Сквозник-Дмухановським…“ А Боже мій! таж це треба як найшвидче! Гей, хто там? Мішко, Мішко!
Добчинський (біжить до дверей і кричить). Мішко! гей, Мішко, Мішко!
Ганна Андріївна. Слухай. Біжи в крамницю до Абдуліна… стрівай я дам тобі записочку. (Сідає до столу, пише записку і заразом говорить). Цю записочку ти віддай візникови Сидорови, а він хай зараз побіжить з нею до крамниці Абдуліна і принесе звідтіля вина. А ти сам іди цюж мить, та прибери гарненько ту кімнату для гостя. Поставиш там ліжко, умивальню, і все, розумієш — що слід.
Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я побіжу тепер чим скоріш та подивлюся, як він там оглядає…
Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть! Я вас не затримую.Ганна Андріївна. Ну, Марусю, тепер і нам треба причепуритись. Він же столична пташка, борони Боже, щоб ще й не висміяв. Тобі доню найліпше буде у блакитній сукні з дрібненькими обшивками.
Марія Антонівна. Фе, мамочко, деж у блакитній. Мені зовсім не подобається; і Ляпкина-Тяпкина ходить у блакитнім, і Земляниченківна — теж у блакитнім. Ні, краще я одягну кольорову.
Ганна Андріївна. Кольорову?!… гм… все говориш, аби суперечить. У блакитному буде тобі найкраще; бо я хочу одягнутись у блідожовту. Я дуже люблю сей колір.
Марія Антонівна. Алеж мамочко, вам блідожовта зовсім не до лиця!
Ганна Андріївна. Що, не до лиця?
Марія Антонівна. Певне, що ні. Кажу щиру правду, що ні. До неї треба мати зовсім чорні очі.
Ганна Андріївна. Ось і вигадала. А хібаж у мене очі не чорні? Зовсім чорні. От плетеш! Якже не чорні, коли я все ворожу собі на трефову даму?
Марія Антонівна. Ах, мамочко, та ви більше червінна дама!
Ганна Андріївна. Дурне, їй Богу, дурне. Я ніколи не була червінною дамою. (Виходить, швиденько розмовляючи з Марією Антонівною. Ізза сцени долітає її голос). Що за вигадка! Червінна дама! Бог зна, що вигадує.
Йосип. Куди тут?
Мішка. Сюди, дядьку, сюди!Йосип. Пострівай, дай вперед трохи відсапнуть. Ох! життя моє гірке. На голодний живіт всяка вага важка.
Мішка. А що, дядьку, скажіть, ґенерал швидко прийдуть?
Йосип. Який ґенерал?
Мішка. А ваш пан?
Йосип. Пан? Та який він ґенерал?
Мішка. А хіба він не ґенерал?
Йосип. Ґенерал, та тільки з другого боку.
Мішка. А сеж як, щось більше, чи менше від справжнього ґенерала?
Йосип. Щось більше.
Мішка. Бач як! Тому то в нас така метушня піднялася.
Йосип. Слухай, хлопче, ти, як бачу, жвавий парубок… Приготуй но там що небудь попоїсти.
Мішка. Та для вас, дядечку, ще нічого нема готового, а простої страви виж їсти не будете. А от, як ваш пан сяде за стіл, тоді і вам тієї страви дадуть.
Йосип. Ну, а з простої, що там у вас є?
Мішка. Борщ, каша та пироги.
Йосип. Давай борщу, давай каші, давай пирогів! Нічого, всьо будемо їсти. Ну бери, понесемо клунок. Там другий вихід є?
Мішка. Є. (Виносять в двох до бічної кімнати).
(Поліцаї відчиняють обидві половини дверей. Входить Хлестаков, за ним городничий, далі опікун добродійних установ, директор школи, Добчинський і Бобчинський з плястром на носі. Городничий показує поліцаям клаптик паперу на підлозі, вони біжать і підіймають його, та стикаються один з другим головами).
Городничий. Бо по інших містах, смію сказати, городничі і урядовці більше дбають про свою, так сказатиб, користь. А тут у нас, можна сказати, нема навіть іншої гадки, як та, щоб добрими ділами та дбайливістю заслужити увагу начальства.
Хлестаков. Сніданок був чудовий; я попоїв знаменито. Що, у вас кождої днини такі сніданки бувають?
Городничий. Це навмисне задля такого дорогого гостя.
Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те й живеш, щоб зривати квітки роскоші. Як зветься та риба?
Артем Пилипович (підбігаючи). Лабардан.
Хлестаков. Дуже смачна. Де то ми снідали? У шпиталі, чи що?
Артем Пилипович. Так, так, у шпиталі.
Хлестаков. Ага, ага, пригадую собі — там стояли ліжка. А хорі повидужували? Там їх щось було мало.
Артем Пилипович. Людей з десять лишилося, не більше; а всі інші вже виздоровіли. Це вже у нас такий порядок, з того часу, як я обняв заряд. — Може вам здасться це навіть дивним, що всі хорі як мухи видужують. Хорий, і не повірите, не встигне увійти до шпиталю, як уже й здоровий; і не стільки ліки помагають, скільки чесність і лад.
Городничий. Що, як що, але смію сказати: дуже тяжкі обовязки начальника міста. Скільки на його плечах усякої турботи, от хочби чистота, полагодження, поправки… просто кажучи, і найрозумніший чоловік не дав би тому ради, але, Богу дякувати, всьо йде гаразд. Інший на мойому місці дбав би тільки про себе на свою користь, а тут повірите, ляжеш спати і все думаєш: „Господи милосерний, поможи мені так все зробити, щоби начальство побачило твою працю, оцінило і було вдоволене!… „Чи нагородить воно, чи ні, то вже його воля, лиш аби я був спокійний у свойому серці. Коли в городі скрізь лад, вулиці виметені, арештантів добре нагодовано, пяниць не видати… то чогож мені більше треба? Далебі, почестей ніяких не бажаю. Воно правда, принадна річ, але супроти добрих діл всьо це прах і суєта!
Артем Пилипович (на бік). Ех, нероба, як розмальовує! І дасть же Бог такий талан!
Хлестаков. Це правда. Я й сам, признаюсь вам, люблю іноді політать за хмари прозою, а деколи — так і вірші вшквариш.
Бобчинський (Добчинському). Правда, глибока істина, Петре Івановичу! Такі уваги… Видно вчена голова.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка, у вас нема таких розривок, товариств, де можнаб приміром пограти в карти?
Городничий (на бік). У-гу-гу! Он куди! Знаємо, голубчику, в чий город камінці кидаєш. (Голосно). Боже борони! Тут ні слуху ні духу про такі забавки. Я карт з роду віку до рук не брав; навіть не знаю, як грається в ті карти. Ніколи й дивитися не міг я на них спокійно… а як доведеться коли припадково побачити якого небудь дзвінкового короля… або ще там яку, то, повірите таку огиду на душі почуваєш, що, тільки плюнеш. Раз якось зі мною був випадок; забавляючи дітей, збудував я з карт хатинку. Щож ви думаєте, цілісеньку ніч потім снилися кляті, Бог з ними! Як можна такий дорогий час гайнувати за картами?
Лука Лукич (на бік). Ах падлюка! А з мене чортяка вчора сто карбованців злупив.
Городничий. Краще я цей час оберну на добро держави…
Хлестаков. Ну, ні, це вже ви занадто… Все залежить від того, з якого боку хто і як на це дивиться. Коли приміром не використаєш щасливу хвилю, ну тоді, правда… Ні, ви не кажіть, а пограти в карти іноді дуже мило.
Хлестаков (кланяється). Який я щасливий, добродійко, що маю у свойому роді приємність бачити вас.
Ганна Андріївна. Нам ще приємніше бачити таку особу.
Хлестанов (кокетливо). Вабачайте, пані, навпаки: лдені ще приємніше.
Ганна Андріївна. Якжеж так! Ви так ласкаві говорити це задля компліменту. Будь ласка, сідайте.
Хлестаков. Біля вас стоять — вже щастя; впрочім, як ви вже так дуже бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що вкінці, сиджу біля вас.
Ганна Андріївна. Вибачайте, я цього ніяк не смію взяти на себе… Я гадаю, що вам після столиці ця мандрівка видалася дуже немилою.
Хлестаков. Страшенно поганою. Звикши жити, comprenez vouz, серед великого світу і нараз опинитись в дорозі: брудні гостинниці, безпросвітна темнота… Колиб, признаюся, не такий випадок, що мене… (Дивиться на Ганну Андріївну і кокетливо) так нагородив за всьо…
Ганна Андріївна. Справді, як вам мусить бути немило.
Хлестаков. А проте, добродійко, в цю хвилину мені дуже приємно.
Ганна Андріївна. Алеж як можна. За багато чести для мене. На те я не заслугую.
Хлестаков. Чомуж ні? Ви, моя пані кохана, заслуговуєте.
Ганна Андріївна. Я живу на селі…
Хлестаков. Так, село, а проте й село має свої горбки, ручаї… Ну, розуміється, рівняти з Петербургом не можна!… Ох, Петербург, Петербург! Що за життя, Господи! Ви може собі думаєте, що я тільки папери переписую! Ні! Сам начальник відділу зі мною за пан – брат. Іноді так ударить по плечех: „Приходи, брате, обідати“. Я до департаменту заходжу так… на одну хвилинку, щоб сказати: це зробіть так, а це так. А там уже урядничина писака, такий пацюк, пером тільки — тр, тр… пішов писать. Хотіли мене якось зробити колєжським асесором, а я так собі подумав, а се мені нащо! І сторож біжить єще на сходах за мною зі щіткою: „Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам“, каже, „чобітки почищу“. (До городничого). Чогож ви, панове, стоїте? Прошу, сідайте!
Городничий. Можемо постояти, такий чин…
Артем Пилипович. Ми й постоїмо.
Лука Лукич. Будь ласка не турбуйтесь!
Хлестаков. Без церемоній, прошу сідати. (Городничий, а за ним усі інші сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я люблю так проскочити, щоб мене ніхто не запримітив. Але ніяк не годен сховатися, ніяк. Як лиш вийду куди, а вже й кричать: „Он“, кажуть, „Іван Олександрович іде!…“ А раз знаєте, мене навіть за головного командуючого приняли: салдати повискакували з гавптвахти і спрезентували оружжя. Аж потім вже добре знайомий офіцер мені каже: „Ну, брате, ми тебе за головнокомандуючого взяли“.
Ганна Андріївна. Скажіть, будь ласка!
Хлестаков. З гарненькими акторками знайомий. Я теж всякі водевільчики… З письменниками часто бачуся. Пушкин, се мій перший приятель. Бувало, нераз йому кажу: „А що там, брате Пушкин?“ — „Та нічого брате“, відповідає бувало. Великий ориґінал!
Ганна Андріївна. То ви й пишете? Як то десь приємно писати! Ви, певно і в журналах друкуєте?
Хлестаков. Так, і в журналах… Та моїх творів багато: „Весілля Фіґара“, „Роберт-дявол“, „Норма…“ Я навіть і назви позабував. І все це принагідно. Я не хотів було й писати, так дирекція театру просить: „Будь ласка, напиши що небудь, брате“. Думаю собі: „Добре брате, напишу“. Сів і в один вечір, здається, все написав. Усіх задивував. У мене легкість думок, прямо незвичайна. Все те, що вийшло у світ під іменем барона Брамбеуса: „Фреґат надії“, і „Московський телєґраф…“ все це я написав.Ганна Андріївна. Так то, ви барон Брамбеус?
Хлестаков. Якже! Я їм усім виправляю статті. Мені Смірдін платить за те сорок тисяч.
Ганна Андріївна. То, безпечно і Юрій Милославський ваш твір?
Хлестаков. А якже, це мій твір!
Ганна Андріївна. Я так і знала, зараз догадалася.
Марія Антонівна. Ах, мамочко, там написано, що се твір Загоскіна.
Ганна Андріївна. Ну от! Я так і знала, ти навіть і тут будеш перечитись.
Хлестаков. Ах, так, це правда: Це дійсно твір Загоскіна, але є другий Юрій Милославський і той вже мій.
Ганна Андріївна. Так, се правда, я вашого читала. Як чудово написано!
Хлестаков. Мушу признатися, що з літератури я й живу. У мене першорядний дім у Петербурзі… Там усі знають дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Прошу, панове, як будете в Петербурзі, прошу зайти до мене. Я теж даю балі…
Ганна Андріївна. О, я уявляю собі, з яким смаком і пишністю уладжені у вас балі.
Хлестаков. І не кажіть! На столі, приміром кавун — за сімсот карбованців. Зупа у вазі просто на кораблі приїхала з Парижа, піднімаєте покришку — пара — запах, кажу вам, якого не найдете на всім світі. Я кождої днини на балях. Там ми собі склали навіть свою партію віста: міністр заграничних справ, француський посол, англійський, німецький і я. А що вже натомишся грою, то й сказати не можу. Як вибіжиш до себе на четвертий поверх — скажеш тільки куховарці: „На, Маврушко, плащ…“ Що це я бреду — я й забув, що живу на першому поверсі. До моїх комнат тільки одні сходи. А цікаво заглянути до мене в передпокій, як я ще сплю: графи та князі товпляться та гудуть мов джмелі. Тільки й чуєш ж… ж… ж… А то й міністр… (Городничий і всі зі страхом піднімаються з місць). Мені навіть на пакетах пишуть: Ваше превосходительство. Раз я управляв навіть департаментом… Чудно вийшло! Директор виїхав — а куди виїхав, ніхто не знав. Ну, розуміється, зараз забалакали: як, що, кому занять місце? Знайшлося між ґенералами кількох охотників, і брались… до діла ближче, ні не втнуть. На погляд, здається, і легко, а роздивляться — так просто, хай йому біс! Бачуть, нічого не вдієш і — до мене. І заразже по всіх вулицях курієри, гінці, курієри; уявіть собі трицять пять тисяч самих курієрів! Що такого — питаю? „Ах, Іване Олександровичу, ідіть ради Бога кермувати департаментом!“ Я, признаюся, трохи змішався, вийшов у халаті; хотів відмовитись, але думаю, чого доброго, дійде до царя, ну, та й послужний список теж… „Добре, панове“, кажу, „я приймаю посаду, я згоджуюсь — тількиж памятайте: у мене — ні, ні, ні! У мене держись! Я вже…!“ І справді: тільки пройду бувало через департамент — прямо землетрясення… всьо дріжить, тремтить як листок. (Городничий і всі тремтять із страху; Хлестаков дуже горячиться). О! Я жартувать не люблю; я вже їм усім страху нагнав. Мене навіть державна рада боїться. Та що, справді? Я такий! Я не подивлюся ні на кого… я кажу всім: „Я сам себе знаю, сам“ Я скрізь буваю — скрізь. А в царський дворець всякий день їжджу. Мене таки завтра зроблять фельдмарш… (Похитнувся і трохи не впав на землю, але урядовці з пошаною піддержують його).
Городничий (підходить до нього і тремтячи цілим тілом силкується говорити). А ва-ва-ва… ва…
Хлестаков (скорим, уриваним голосом). Що таке?
Городничий. Ва-ва-ва… ва…
Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, усе дурниця…
Городничий. Ва ва-за… шество… превосходительство, не бажалиб відпочить? Ось і кімната, і всьо… що треба…
Хлестаков. Дурниця — відпочинок. Все дурниця. Добре, я готов відпочить. Сніданок у вас, панове, був дуже гарний… я задоволений, я задоволений. (Деклямує). Лабардан! Лабардан! (Виходить у бічну кімнату, за ним городничий).
Бобчинський (до Добчинського). Оце Петре Івановичу, чоловік! Ось, що воно значить чоловік! В життю не був у присутности такої важної персони; вірите, трохи не вмер з переляку. Як ви міркуєте, Петре Івановичу, який його чин?
Добчинський. Я так думаю, що ґенерал.
Бобчинський. А я так думаю, що ґенерал… перед ним мішка гречаної вовни не варт, а коли вже ґенерал, то вже хиба самий ґенераліссімус. Чули ви, як він державну раду в руки взяв? Ходім швидче, роскажемо про все Амосови Федоровичу і Коробкину. Бувайте здорові Ганно Андріївно!
Добчинський. До побачення, кумонько!
Артем Пилипович (до Луки Лукича). Страшно, та й годі; а від чого — і сам не знаю. А ми навіть не в мундірах… Ну, а що буде, як проспиться та в Петербург махне донос?!.. (Виходять обидва зажурені, говорять): Будьте здорові, пані!
Ганна Андріївна. Ах, який приємний!
Марія Антонівна. Ах, який милий!
Ганна Андріївна. А як делікатно поводиться! Зразу пізнати столичну пташку. Рухи і все таке… Ах, як чудово! Я страх люблю таких молодих людей! Я просто без памяти!… Одначе я йому дуже вподобалась: я це запримітила — все на мене поглядав.Марія Антонівна. Але, мамочко, він увесь час на мене дивився!
Ганна Андріївна. Покинь ти вже раз свої дурощі! Вони зовсім не на місці.
Марія Антонівна. Алеж справді, мамочко!
Ганна Андріївна. Ну, ще що вигадай! Ще й готова сваритися… Покинь! Деж він на тебе дивився? Тай з якої речі йому дивитися на тебе?
Марія Антонівна. Та їй Богу, мамочко, все дивився… І як зачав говорити про літературу, то на мене зиркнув, і коли росказував, як грав віста з послами, теж на мене глянув…
Ганна Андріївна. Ну, може бути, що який раз глянув і на тебе, та й то лиш так собі… „От“, мовляв: „нехай уже і на неї подивлюся!“
Городничий (входить на пальцях). Цс… Цс…
Ганна Андріївна. Ну, що?
Городничий. Вже й сам нерадий, що напоїв. А як хоч половина всього того, що він тут казав, правда?… (Задумується). Та чомуж би не правда? Що в тверезого на умі, те в пяного на язиці. Воно звісно, прибрехав трохи; але хто не бреше, особливо в такому ділі. З міністрами грає, до царя їздить… Гм, отак чим більше про це думаєш, тим більше в тебе в голові макітриться; так наче стоїш на високій дзвінниці, або наче збираються тебе повісити.
Ганна Андріївна. А мені зовсім не було страшно. Я тільки бачила перед собою освіченого чоловіка, великого світу, високого тону; а про те, який там його чин, мені байдуже.
Городничий. Ех, ви — жінки! Одного цього слова доволі! Вам усе дурощі в голові! От ляпне ні з того, ні з сього слівце, тай годі… Вас вибють різками, от і все, а нашого брата так запроторять, що й не найдеш. Ти, моє серденько поводилася з ним так вільно, немов із першим ліпшим Добчинським!
Ганна Андріївна. Про це я раджу вам не турбуватись. Ми теж знаємо дещо… (Поглядає на дочку).
Городничий (сам до себе). Ет, що з вами балакати!… Що це справді за оказія! І досі не можу опамятатись від страху. (Відчинає двері і говорить). Мішко! Поклич сюди поліцаїв, Свистунова і Держиморду. Вони тут повинні бути десь недалеко за ворітьми. (Після недовгої мовчанки). Чудеса, та й тільки, діються на світі: хочби був уже який показний, а то худеньке, маленьке, тоненьке — якже вгадати, хто він? Військового всеж таки розпізнаєш, а як натягне фрачок, то немов муха з підрізаними крильцями. А довго вчора тримався в гостинниці, та плів усякі вигадки й небилиці. Хоч цілий вік думай, а не доглупаєшся. Але нарешті таки піддався. Та ще й наторочив більше, ніж треба було. Видно, що молодий.
Ганна Андріївна. Ходи сюди, голубчику!
Городничий. Цс… цс… Що спить?
Йосип. Ні, ще трохи протягається.
Ганна Андріївна. Слухай ти, як тебе звуть?
Йосип. Йосипом, пані.
Городничий (до жінки і дочки). Годі, годі. Буде з вас! (До Йосипа). Ну, що друже, тебе нагодували добре?
Йосип. Нагодували, спасибі вам, добре нагодували.
Ганна Андріївна. А скажи но: до твойого пана, думаю, заїздить багато графів та князів?
Йосип (на бік). Що тут казати?! Як тепер добре нагодували, то потім іде краще нагодують. (Голосно). Еге, бувають і графи.
Марія Антонівна. Серденько, Йосипе, який твій пан гарненький!
Ганна Андріївна. А що, скажи мені, Йосипе, як він…
Городничий. Та годі вам, доволі! Ви своїми дурницями тільки мені перешкаджаєте… Ну, щож друже?…
Ганна Андріївна. А в якому чині твій пан?
Йосип. Та звичайний чин.
Городничий. Ах, Боже мій, ви все таки з своїми дурними питаннями! І слова не дасьте сказати про діло… Ну що, друже, як твій пан?… строгий? Любить так іноді полаяти, чи ні?
Йосип. Що й казать, порядок любить. Всьо мусить бути йому, щоб було все в лад.
Городничий. Мені дуже подобається твоє лице. З тебе, друже, видно добра людина. Ну, щож…
Ганна Андріївна. Слухай, Йосипе, а як твій пан там ходить, в мундірі?…
Городничий. Годі бо вам, цокотухи! Тут важне діло… про життя й смерть чоловіка… (До Йосипа). От що, друже, ти мені дуже подобаєшся. В дорозі, знаєш, не завадить чайку випить скляночку, тепер холодненько, так ось тобі два карбованці на чай.
Йосип (бере гроші). Велика дяка вам! Дай вам Боже доброго здоровля, що бідному чоловікови помогли.
Городничий. Нічого, нічого; я й сам радий. А що друже…
Ганна Андріївна. Слухай, Йосипе, а які очі більше подобаються твойому панови?…
Марія Антонівна. Йосипе, серденько! А який гарненький носик у твойого пана!
Городничий. Та пострівайте бо, кажу, дайте мені… (До Йосипа). А що, друже, скажи мені, на що твій пан більше всього звертає увагу… себто, що йому більше всього подобається в дорозі?Йосип. Любить він, дивлячись, як що до чого прийдеться. Але наді все любить, щоб його добре прийняли, щоби добре погостили.
Городничий. Добре погостили?
Йосип. Егеж, добре погостили. — От що я, я кріпак, а й на те він дивиться, щоб і мені було добре. Їй Богу! Бувало, заїдемо куди небудь: „А що, Йосипе, питає, добре тебе погостили?“ — „Погано, ваше високоблагородіє!“ — „Е, каже, Йосипе, се не добрий господар“. „Ти, каже, „нагадай мені, як приїду“. А я думаю собі (махнувши рукою) Бог там з ним! Я чоловік простий.
Городничий. Добре, добре! Розумно кажеш. Там я тобі дав на чай, так оце ще тобі на бублички.
Йосип. Защо така ласка, ваше благородіє? (Ховає гроші). Хіба вже випю за ваше здоровля.
Ганна Андріївна. Зайди і до мене Йосипе; від мене теж дістанеш.
Марія Антонівна. Йосипе, серденько, поцілуй свойого пана. (З другої кімнати чути легкий кашель Хлестакова).
Городничий. Цс… цс… (Стає на пальці; розмовляється півголосно). Боже вас борони — шуміти! Ну, йдіть вже! Буде з вас!…
Ганна Андріївна. Ходім, Марусенько! Я тобі скажу, я щось побачила в гостя таке, що тільки ми обидві можемо собі сказати.
Городничий. Ну, що вже ви там собі наговорите! Я гадаю, підеш, послухаєш, то хоч вуха затулюй. (Звертається до Йосипа). Ну, друже…
Городничий. Цс… Як ті лабаті ведмеді загуркотіли своїми чобітьми. Так пруть, немов би чотири ступи товчуть. Куди вас чорти носили?
Держиморда. Був по приказу…Городничий. Цс! (затулює йому рот). Як та ворона крякає! (Передражнює його). Був по приказу! Загуркотів як з бочки. (До Йосипа). Ну, друже, ти йди, приготуй там, шо потрібне твойому панови. Жадай усього, що є дома. (Йосип відходить). А ви — стоять мені на ґанку і ні кроку з місця! І нікого чужого не пускати, головнож купців! Як хоч одного з них впустите, то… Як лиш побачите, що хто йде з просьбою, а хоч би й так, а подібний на такого, що хоче подати на мене жалобу, то просто в потилицю його і гоніть! Так, таки просто в потилицю! Так його!
Гарненько! (Показує ногою). Чуєте? Цс… цс… (Виходить на пальцях в слід за поліцаями).
(Обережно на пальцях входять: Амос Федорович, Артем Пилипович, почтмайстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський. Всі в повній параді і мундірах. Розмова ведеться півголосно).
Амос Федорович (уставляє всіх у півколесо). Змилуйтеся, панове, ставайте, швиденько в коло! Та лиш більше ладу! І не дай Боже! В царську палату їздить і державну раду розносить. Ставайте по військовому, тільки по військовому! Ви, Петре Івановичу, зайдіть з цього боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут. (Добчинський і Бобчинський забігають на пальцях на вказані їм місця).
Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, — а нам таки треба щось робити.
Амос Федорович. Але, що саме?
Артем Пилипович. А, звісно, що…
Амос Федорович. Підсунуть?
Артем Пилипович. Ну, та хочби й підсунуть.Амос Федорович. Боязко, чорт з ним! Ну, як розсердиться; царський чоловік! А може так, ніби се від дворянства на який небудь памятник?
Почтмайстер. Або й так: „Ось, мовляв, прийшли почтою якісь гроші, та невідомо, кому вони належать“.
Артем Пилипович. Ви дивіться, щоби він вас почтою не відіслав куди небудь в далеку далечінь. Слухайте сюди: у добре владженій державі не так це робиться. Нащо нас тут цілий ескадрон? Знайомитись треба поодинці, розумієте, так, в чотири очі і теє… як то треба, щоб мовляв і око не бачило і ухо не чуло. Ось як робиться там, де зразковий лад!… Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, починайте перші!
Амос Федорович. Коли вже так, то краще починайте ви, бо в вашій хаті високий гість вкусив хліба – соли.
Артем Пилипович. Та може краще починати Луці Лукичу, як просвітителеви молодого покоління.
Лука Лукич. Не можу я, панове, ніяк не можу! Я вам признаюся, так змалку сполоханий, що хай заговорить зі мною чоловік хоч одним чином вищий, то прямо душі в собі не чую; а язик немов одубіє. Ні, ні, панове, не силуйте мене, їй Богу не силуйте.
Артем Пилипович. То таки, Амосе Федоровичу, починайте ви! Окрім вас, немає кому. У вас що ні слово, то Ціцерон з язика летить.
Амос Федорович. Що ви! що ви! Ціцерон! Ще що вигадайте! Правда, я іноді поетично роскажу про домашню псярню або про хорти…
ВСІ (налягають на нього). Е ні! Цього не кажіть! Ви не тільки про собак, ви і про столпотвореніє… Ні, Амосе Федоровичу, ви вже будьте батьком нам рідним, виручайте. Виручайте, Амосе Федоровичу!
Амос Федорович. Та відчепіться, панове! (В той нас почулись кроки і кашляння у кімнаті Хлестакова. Усі біжать один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються щвидче вийти. Не без того, щоб когось не притисли. Чути півголосні оклики).
Голос Бобчинського. Ой! Петре Івановичу, ви мені на ногу наступили.
Голос Земляними. Пустіть панове… пустіть хоч душу на покаяння. Зовсім задавите! (Чути кілька окликів). „Ой, ой!“ (Вкінці всі виходять і кімната порожніє).
Хлестаков (виходить дуже заспаний). Здається, добре передрімався. Відкіля вони набрали таких матераців і перин? Аж упрів. Вчора, здається, вони підсунули мені, чогось за сніданком, від чого й досі в голові стукотить. Тут, як бачу, можна досить добре побавитись. Я люблю гостинність, і правду кажучи, мені більше подобається, коли мене шанують від щирого серця, а не з інтересу… А дочка городничого нічого собі, та й сама мати така, що ще можнаб… Ні, я не знаю як кому, але мені страх подобається таке життя.
Суддя (входить і зупиняється, до себе). Господи Боже! виведи щасливо звідсіля! Ох, як коліна гнуться. (Голосно, випростувавшись і придержуючи рукою шпаду). Маю честь представитися: суддя тутешнього повітового суду, колєжський асесор Ляпкин-Тяпкин.
Хлестаков. Прошу сідати! Так ви тут суддєю?
Суддя. З 816 року був обраний по волі дворян на три роки і з того часу зостався на цій посаді й досі.
Хлестаков. І щож, скажіть, є яка користь сидіти на цій посаді?
Суддя. За три трьохліття нагородили ордером Володимира четвертого степеня враз із похвалою зі сторони начальства. (На бік). А гроші в жмені, і жменя вся огнем горить.Хлестаков. Мені подобається Володимир. А от Анна третього степеня, то вже не те.
Суддя (висуває трохи наперед стиснену жменю, на бік). Господи милосерний, не знаю навіть, де сиджу. Немов під ногами земля горить.
Хлестаков. Що се у вас у руці?
Суддя (з переляку пускає на підлогу гроші). Нічого…
Хлестаков. Як то нічого? Я бачу, гроші впали.
Суддя (дрожить всім тілом). Ні… ні! (На бік). Ой, Боже правдивий. Оце я вже під судом!… Вже й повозка приїхала, вже беруть в тюрму!…
Хлестаков (піднімаючи). Та цеж гроші!
Суддя (на бік). Ого!… Кінець усьому. — Пропав, на віки пропав!
Хлестаков. Знаєте що?… Позичте їх мені!
Суддя (швидко). Як… як… дуже радо! (На бік). Ну, сміливіше, сміливіше! Поможи, Пречиста!
Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився то на се, то на те… Впрочім, я вам зараз пришлю їх з села.
Суддя. Якжеж можна, не турбуйтесь! Задля мене се така велика честь… Звісно, своїми слабенькими силами, привязанням та любовю для начальства… постараюсь заслужити… (Підноситься з крісла, випростовувться). Не смію більше турбувати своєю присутністю… А чи не буде якого приказу?
Хлестаков. Якого приказу?
Суддя. Я думаю, чи не буде яких інструкцій тутешньому повітовому судови?
Хлестаков. Нащож? Адже я не бачу ніякої потреби. Ні, ні, нічого. Щиро дякую.
Суддя (кланяється і йде. На бік). Ну, тепер наша взяла!
Хлестаков (по виході судді). Суддя — дуже гарний чоловік!Почтмайстер. Маю честь представитися: почтмайстер, надворний радник Шпекин.
Хлестаков. А, здорові були! Я дуже люблю товариство милих людей. Прошу сідати! Здається, ви постійно тут живете?
Почтмайстер. Власне так!
Хлестаков. Мені дуже подобається тутешнє місто. Невеличке, розуміється, невеличке — але щож? Цеж не столиця! Неправдаж, що се не столиця?
Почтмайстер. Щира правда.
Хлестаков. Це вже тільки в столиці бон тон і нема провінціональних гусей. А ви як думаєте? Неправдаж?
Почтмайстер. Щира правда. (На бік). Він ні трохи не гордий; про все розпитує.
Хлестаков. А проте, признайтесь, і в маленькім місті можна прожити щасливо?
Почтмайстер. Се правда.
Хлестаков. Гадаю, шо треба, треба тільки, щоб тебе поважали, щиро любили. — Хіба не правда?
Почтмайстер. Щира правда.
Хлестаков. Мене, знаєте, це дуже тішить, що ви однакових зі мною думок. Мене, звичайно, назвуть чудним, але це вже в мене така натура. (Дивиться йому в очі і говорить про себе). Попроситиб позички в того почтмайстра? (Голосно). Зі мною трапилась, знаєте, дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не моглиб ви позичити мені карбованців триста?
Почтмайстер. Чому ні?… Вважатиму найбільшим щастям. З радістю. Ось вони, будьте ласкаві, від душі радий.
Хлестаков. Щиро дякую. Бо я, знаєте, не можу хочби і в дорозі не роскошувати… бо нащо? Чи не так?Почтмайстер. Правда, правда. (Встає, випростовується і придержує шпаду). Не смію довше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого поручення що до управи почти?
Хлестаков. Ні, нічого.
Почтмайстер (кланяється і виходить).
Хлестаков (запалює цигаро). І почтмайстер мабуть теж дуже гарний чоловік; принайменше услужливий. Такі люди мені подобаються.
Лука Лукич (випростовується не без страху і придержує шпаду). Маю честь представитися: директор школи, титулярний радник Хлопов.
Хлестаков. А, здорові були! Прошу сідати, прошу сідати! Чи не хочете покурити? (Подає йому цигаро).
Лука Лукич (до себе заклопотано). От тобі й на! Цього я вже ніяк не ждав. Брати, чи не брати?
Хлестаков. Беріть, беріть, се добре цигаро; розуміється не те, що в Петербурзі. Там, добродію, курив я цигара по двацять пять карбованців; сотню як викуриш, то прямо пальці цілуєш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).
Лука Лукич (пробує закурити, а сам увесь труситься).
Хлестаков. Та ви не тим боком.
Лука Лукич (зі страху випускає цигаро, плює і махнувши рукою, сам до себе). А побилаб тебе нечиста сила! Проклята полохливість зовсім згубила!
Хлестаков. Та ви, як бачу, неохотник до цигара, а я признаюсь вам, не можу без того, це моя слабість. Та ще й до жінок ніяк не можу бути байдужим. А ви як? Які вам більше до вподоби: чорняві чи біляві?
Лука Лукич (дуже заклопотаний не знає, що сказати).Хлестаков. Ні, ви кажіть щиро: чорняві чи біляві?
Лука Лукич. Не смію знать…
Хлестаков. Ні, ні, ви не викручуйтесь! Я конче хочу знати, який ваш смак.
Лука Лукич. Осмілюся сказати… (На бік). Вже й сам не знаю, що плету.
Хлестаков. Ага! ага! Не хочете сказати. Видно, вже якась чорнявенька вам в око впала… А що впала, признавайтеся, впала?
Лука Лукич. (мовчить).
Хлестаков. Ага, ага! Почервоніли! Бачите, бачите. Ну, чогож не говорите?
Лука Лукич. Перелякався, ваше бла…превос…сіят… (На бік). Погубив клятий язик, погубив!
Хлестаков. Перелякались? О, в моїх очах справді є щось таке, що лякає. Я певно знаю, що ні одна жінка не може витримати мого погляду. Чи не так?
Лука Лукич. Так, справді, так!
Хлестаков. А знаєте, мені трапилась дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не моглиб ви мені позичити карбованців триста?
Лука Лукич (хапає себе за кишеню, до себе). От халепа, я нкема! Ні є, є! (Виймає і тремтячи дає гроші).
Хлестаков. Дякую, дуже дякую!
Лука Лукич (випростовується і придержуючи шпаду). Не смію довше турбувати вас своєю особою.
Хлестаков. Прощайте!
Лука Лукич (вибігає швиденько і говорить до себе). Ну, слава Богу! Тепер може вже певне до школи не загляне.
Хлестаков. Здорові були. Прошу ласкаво сідати.
Артем Пилипович. Мав честь проводити вас і приймати вас у себе в дорученім під мій догляд шпиталі.
Хлестаков. А так, пригадую собі! Ви дуже гарно погостили мене сніданком.
Артем Пилипович. Від щирого серця стараюсь служити вітчині.
Хлестаков. Правду вам сказать, дуже люблю добре попоїсти — це моя слабість. Скажіть, будь ласка, мені здається, ви вчора наче були трошки нижчі на зріст, правда?
Артем Пилипович. Може бути… (По хвилі). Можу похвалитися, що нічого не жалію і служу щиро. (Присовується з кріслом ближче і говорить таємничо). А ост тутешній почтмайстер — зовсім нічого не робить: всьо занедбане, посилки лежать довго… будьте ласкаві самі розслідити. А суддя теж, оцей що був поперед мене, те й робить, що полює тільки за зайцями, в канцеляріях держить собак, а поведення, як вам сказати, звісно для добра вітчини я повинен се сказати, хоч він мені і свояк і приятель, — поведення, кажу, дуже погане. — Тут є один дідич Добчинський, якого ви були ласкаві бачити, і як тільки той Добчинський вийде куди небудь з дому, так він зараз і сидить біля його жінки… Це я готов заприсягнути… Подивіться лиш на дітей; ні одно з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть маленька дівчинка — викапаний суддя.
Хлестаков. Що ви кажете? Я був би ніколи не подумав!
Артем Пилипович. А хочби і той шкільний директор… Я не можу собі уявити, як начальство могло повірити йому такий уряд… Він гірший якубінця, а в серця молодежі вщеплює такі хоробливі погляди, що навіть сказати страшно. Як прикажете, я все це на папері спишу…
Хлестаков. Добре, добре, хай буде на папері. Мені се буде дуже приємно. Я, знаєте, люблю, так з нудьги прочитати що небудь втішне… Як ваше прізвище? Я все забуваю.
Артем Пилипович. Земляника.
Хлестаков. А, правда! Земляника. А що, скажіть, будь ласка, є у вас діточки?
Артем Пилипович. А якже — пятеро, двоє вже дорослих.
Хлестаков. Кажете, дорослих! Ну, а як вони… як вони теє-то…
Артем Пилипович. То є, чи ви не ласкаві спитати, як їм на імя?
Хлестаков. Так, так! Як їм на імя?
Артем Пилипович. Микола, Іван, Лисавета, Марія і Перепетуя.
Хлестаков. То гарно.
Артем Пилипович. Не смію більше турбувати вас своєю особою, та забирати дорогий час, який потрібний на святі обовязки… (Кланяється і збирається вийти).
Хлестаков (проводячи його). Ні, ні, нічого. Алеж все те, що ви мені росповідали, дуже смішне. Будь ласка, коли небудь, ще іншим разом… Я це дуже люблю. (Вертається і відчинивши двері, кричить за ним). Слухайте! як вас! Я все забуваю, як вас по імени і по батькови!
Артем Пилипович. Артем Пилипович.
Хлестаков. От що, Артеме Пилиповичу! Мені трапилась дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Не моглиб ви позичити мені карбованців чотириста?
Артем Пилипович. Чомуж ні?
Хлестаков. А, то гарно! Дуже вам вдячний.
Бобчинський. Маю честь представитися: громадянин тутешнього міста, Петро, Іванів син, Бобчинський.
Добчинський. Дідич Петро Іванів син, Добчинський.Хлестаков. А, та я вас вже бачив. То ви, здається, тоді впали? Як там ваш ніс?
Бобчинський. Богу дякувати, добре! Будьте ласкаві не турбуватися — присохло, зовсім присохло.
Хлестаков. Добре, шо присохло. Я радий тому… (Нараз різко). Гроші у вас є?
Добчинський. Гроші? Які гроші?
Хлестаков. Позичити карбованців тисячу.
Бобчинський. Таких грошей, їй Богу нема. А може, чи нема у вас, Петре Івановичу?
Добчинський. При собі не маю, бо всі гроші, як самі добре знаєте, покладено на рахунок суспільної опіки.
Хлестаков. Ну, коли нема тисячі, то хоч карбованців сто.
Бобчинський (нишпорить по кишенях). У вас, Петре Івановичу, не найшлосяб сто карбованців? У мене всього сорок…
Добчинський (заглядаючи в гаманець). Двацять пять карбованців усього.
Бобчинський. Та ви ліпше пошукайте, Петре Івановичу! У вас там, з правого боку підрана кишеня, так чи не запали туди?
Добчинський. Ні, нема далебі, і в дірі нема.
Хлестаков. Ну, все одно! Я лиш так собі. Добре, хай буде шістьдесять пять карбованців… то все одно. (Бере гроші).
Добчинський. Осмілюсь просить вас з приводу одної, дуже делікатної справи.
Хлестаков. Щож такого?
Добчинський. Діло, бачите, дуже делікатної натури: мій старший синок, знаєте, уродився ще перед моїм вінчанням…
Хлестаков. Так?
Добчинський. Воно тільки так говориться, а на ділі, то він так само роджений як і після вінчання, І це все, як годиться, я завершив опісля законним одружінням… Так я, бачите, хочу… щоби він був зовсім… теє то… законним моїм сином… і звався так само, як і я: Добчинський.
Хлестаков. Добре, хай називається, се можна.
Добчинський. Я й не турбував би вас, але шкода хлопчини, дуже спосібний… Такий хлопчина, кажу вам… великі надії подає; всякі вірші на память виголошує, оповідання всякі, а коли де запопаде ножика, зараз зробить вам маленький возик, та так гарно як мистець який… Про це й Петро Іванович знає.
Бобчинський. Правда, великий талант має хлопчина.
Хлестаков. Добре, добре. Я подбаю про це, я побалакаю, і сподіюся… все – все те зробиться, так, так… (Звертаєтся до Бобчинського). Може маєте і ви що мені сказати?
Бобчинський. А якже маю і я до вас дуже велику просьбу.
Хлестаков. А що? Про що?
Бобчинський. Прошу вас дуже, як поїдете в Петербург, то скажіть там усім вельможам, сенаторам, адміралам, що от, мовляв, ваше сіятельство чи там превосходительство, в такім і такім місті живе Петро Іванович Бобчинський. Так і скажіть — прошу, виразно скажіть: Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Добре, добре, скажу!
Бобчинський. А як доведеться вам із царем… то скажіть і цареви ось, мовляв, ваше царське величество, в такім і такім місті живе Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Дуже добре, скажу!
Добчинський. Вибачайте, що так струдили вас своїми відвідинами.
Бобчинський. Вибачайте, що так струдили вас своїми відвідинами.
Хлестаков. Нічого, нічого. Мені дуже приємно.
Хлестаков. Тут дуже багато урядовців. Мені одначе здається, що вони взяли мене за високого урядовця. Знать, я їм вчора підпустив тумана. Господи, що за дурні! Напишу про все до Петербурга Тряпичкину. Він пише добрі статейки — хай він їх вишмагає гарненько. Гей, Йосипе! дай мені паперу і чорнила! (Йосип заглядає в двері, крикнувши: „зараз“). О, вже як хто Тряпичкину попадеться на зубчик… стережись… і батька рідного не пожаліє… і гроші любить. А проте ці урядовці дуже добрі люди. Се, що вони дали мені грошей, се вже хіба найкраща прикмета їхньої вдачі. А ну, погляньмо, скільки в мене тих грошей… Се від судді триста; се від почтмайстра триста, шістьсот, сімсот, вісімсот… Ач який засмальцований папірець! Вісімсот, девятьсот… Ого! за тисячу перейшло… А ну, тепер пане капітане, а ну — попадись мені тепер! Побачимо — хто кого!
Хлестаков. А що, бачиш, дурню, як мене шанують і приймають? (Зачинає писати).
Йосип. Та, слава Богу! Тільки знаєте, що я вам скажу, Іване Олександровичу?
Хлестаков. А що?
Йосип. Їдьмо звідсіля! Їй Богу, пора.
Хлестаков (пише). Ет, дурниця! Чого?
Йосип. Та так. Бог з ними, із всіми! Забавились тут два дні — ну й годі. На що з ними довго брататись? Начхайте на них! Не час на те! Чого доброго другий приїде… Їй Богу, Іване Олександровичу! А коні тут добрі, тількиб полетіли.
Хлестаков (пише). Ні, ні, мені ще хочеться тут погулять. Нехай вже завтра.
Йосип. Та що там завтра! Їй Богу, їдьмо, Іване Олександровичу. Воно, хоч сказать, вам тут і велика честь, та все таки краще, їдьмо як найскорше. Адже вас справді взяли за когось іншого… Тай тато будуть сердитись, що так довго забарились… А так славно заїхалиб! А коней добрих тут далиб!
Хлестаков (пише). Ну, ну, добре. Віднеси тільки попереду сього листа на почту, та візьми заразом подорожню. Ти скажи, щоб коні були добрі! Візникам скажи, що я їм даватиму по карбованцю, лиш щоби везли мене мов фельдєгера, гонили, і щоб пісень співали!… (Пише далі). Уявляю собі: Тряпичкін помре зі сміху…
Йосип. Я, паничу, відішлю листа кимсь з тутешніх, а сам краще стану готовитися до дороги; щоб швидче.
Хлестаков (пише). Ну, добре, принеси тільки свічку.
Йосип (виходить і говорить за сценою). Гей, слухай, братіку! Віднесеш листа на почту, і скажеж почтмайстрови, щоб прийняв його без грошей; та скажи, щоб зараз прислали для мойого пана як найкращу тройку коней; а прогонних грошей, скажи, пан не платить; прогонні, скажи, скарбові. Та щоб все, яко мога швидче, а то, мовляв, пан сердиться. Стій, ще лист не готовий.
Хлестаков (пише далі). Цікаво знати, де він тепер живе — на Почтовій чи на Гороховій? Він теж любить частенько переноситися з одного помешкання на друге і кождого разу не доплачувати. Заадресую на сліпо на Почтову. (Вкладає листа в коверту і адресує).
Йосип (приносить свічку. Хлестаков печатає; в ту хвилю долітає до покою голос Держиморди). „Куди лізеш бородатий? Кажуть тобі, не велено нікого пускать“.
Хлестаков (дає Йосипови лист). На, віднеси.
Голоси купців. Пусти, батечку! Виж не смієте не пустити — ми по ділу прийшли.
Голос Держиморди. Пішов, тобі кажу! Не приймає, спить. (Крик дужчає).
Хлестаков. Що там таке, Йосипе? Подивися, що там за крик!Йосип (дивиться у вікно). Якісь купці хочуть увійти, та поліцай не пускає. Махають паперами; мабуть вас бачити хочуть.
Хлестаков (підходить до вікна). А чого вам, мої любі?
Голоси купців. Прибігаємо до вашої милости. Звеліть, пане, просьбу прийняти.
Хлестаков. Пропустіть їх! Нехай увійдуть! Йосипе, скажи їм: нехай ідуть. (Йосип виходить).
Хлестаков (приймає з вікна папери, розгортає один з них і читає). „Його високоблагородному сіятельству фінансовому панови від купця Абдуліна“… Кат зна що — такого уряду й на світі нема!
Хлестаков. А що вам, любенькі?
Купці. Просимо вашої ласки.
Хлестаков. А чого вам треба?
Купці. Заступись, добродію, не дай загинуть! Терпимо кривду, зовсім безвинно.
Хлестаков. Від кого?
Один з купців. Та все від тутешнього городничого. Такого городничого, пане наш милостивий, як світ світом, не було. Так нас кривдить, що й описати годі. Постоями так замучив, що хоч вішайся. Не по правді робить. Вхопить за бороду тай кричить: „Ах ти татарюго!“ Їй Богу! Як би то ми його, то є, чим небудь не пошанували, чи там що, а тож ми порядок знаємо; що там слід на сукню його жінці чи дочці, то ми не проти сього. Чому й не дать? Алеж бо бачите, йому того всього мало — їй же Богу! Прийде в крамницю, та що побачить, те зараз і тягне. Сукна вздрить штуку, та й каже: „Е, коханий, се гарне суконце! — віднеси його до мене!“ Ну, що робити, береш і несеш, а в штуці того сукна буває іноді аршин пятьдесять.Хлестаков. Невже? Ех, який же він злодюга!
Купці. Їй Богу! Такого городничого добре попамятаємо. Як тільки углядиш його здалека, то зараз ховаєш усе в крамниці. Та що з того! Значиться, не те, щоб що путнього, а він усяке дрантя бере. Сушені чорносливи такі, що вже сім літ лежать у бочці, що їх вже навіть мій крамарчук не буде їсти, а він цілими пригорщами тягне. Іменини його припадають на Антона, то вже чого-чого не нанесуть, — ні в чім не має недостатку; так ні, ще йому давай! І на Онуфрія, каже його іменини. Щож діяти? І на Онуфрія несеш…
Хлестаков. Таж се чистий розбишака!
Купці. Гей, гей! А попробуй відізватись — так зараз наведе тобі в хату цілий полк на постой. А як що до чого — велить зачинити двері перед носом. „Я тебе“, каже „не буду бить“, каже „або катувати“, це каже, „законом заборонено, але ти мій любчику попоїси в мене оселедчиків!“
Хлестаков. Що за злодюга! Та за це, просто на Сибір!
Купці. Та вже куди, ваша милость, його не зашлють — все буде добре, лиш коби від нас куди де небудь далі. Не погордуй, батьку наш, хлібом-сіллю — кланяємося тобі цукром та кошем вина.
Хлестаков. Е ні, ні, ви сього не думайте, я ніяких хабарів не беру. От якби ви приміром позичили мені карбованців триста — ну, то зовсім інша річ, позичити можна.
Купці. Беріть, батьку рідний. (Виймають гроші). Та що там триста? Вже краще візьміть пятьсот — лиш порятуйте!
Хлестаков. Як хочете… добре… позичте і пятьсот… я ні слова… я прийму.
Купці (підносять йому на срібній тарілці гроші). Та вже, будь ласка, візьміть і тарілку.Хлестаков. Ну щож, нічого з вами робить, візьму і тарілку.
Купці (кланяючись)» Та вже за одним заходом візьміть і цукор.
Хлестаков. О ні, я хабарів не беру ніяких.
Йосип. Ваше високоблагородіє! Чому не берете? Беріть! В дорозі всьо придасться. Давай сюди голови і кошик! Давай всьо, всьо пригодиться. А то що? Мотузочок? Давай і мотузочок, — і мотузочок в дорозі знадобиться: чи віз поломиться, чи шо інше, звязати буде чим…
Купці. Та вже зробіть ласку, ваше сіятельство! Як що вже й ви, значить, не поможете, нашій просьбі, то вже й не знаємо, що й робить! Хіба бери та вішайся.
Хлестаков. А якже, а якже, я зроблю! (Купці виходять).
Чути голос жінки. „Пусти, чуєш, пусти! Не смієш не пустити. Я на тебе пожаліюсь йому самому. Та ти не штовхай так, болить!“
Хлестаков. Хто там ще? (Підходить до вікна). А що там, молодице?
Голоси двох жінок. Ласки вашої батечку, просимо! Звольте, пане вислухати.
Хлестаков (у вікно). Пропустіть її.
Жінка слюсаря (кланяється в ноги). Ласки вашої прошу…
Жінка підофіцера. Ласки вашої прошу…
Хлестаков. Та що ви за жінки?
Підофіцерша. Підофіцерська жінка, Іванова.
Жінка слюсаря. Хавронія Петровна Пошльопкина, тутешня міщанка, жінка слюсаря; батько мій…
Хлестаков. Пострівай, нехай одна говорить. Чого тобі треба?Жінка слюсаря. Ласки вашої прошу, на городничого жаліюсь! Бодай на його голову все лихе! Щоб йому поганцеви і дітям його, і дядькам його, і тіткам і всьому його гадючому кодлу ні на цім, ні на тім світі добра не було.
Хлестаков. Та що таке?
Жінка слюсаря. Та мойому чоловікови звелів оголити лоба та в салдати. А на нас і черга не випадала, антихрист клятий! Та й по закону не можна, бо він жонатий.
Хлестаков. Якже він міг це зробити?
Жінка слюсаря. Ой зробив антихрист, зробив, бодай його Бог побив і на сім і на тім світі! Ой осина на його тітку, як в нього є. Бодай його батько, як ще живе, бодай і він проклятий здох, або удавився! Поганець якийсь! Припадала черга на кравцевого сина, отого пяничку, та батьки багаті, підсунули доброго хабаря, тоді він причепився до сина купчихи Панталієвої, а Панталієва післала його жінці три сувої полотна, то він тоді до мене: „Нащо“, каже, „тобі чоловік? Він уже тобі негожий“. То вже я знаю, чи гожий, чи негожий! Це моє діло, катюго клятий! „Він“, каже „злодій“: „хоч він“ каже, „досі ще нічого не вкрав, то все одно“, говорить, „ще вкраде, його й все одно на той рік візьмуть у рекрути“. Та якже мені жити без чоловіка, злодюго якийсь! Я слаба людина, звірюко якийсь! А щоб усе твоє кодло світа божого не бачило! А щоб тещі, як є, то щоб і тещі…
Хлестаков. Добре, добре. Ну, а ти? (Випроваджує її).
Жінка слюсаря (виходячи). Не забудь же, батечку мій! Змилосердись!
Підофіцерша. На городничого, батечку наш, скаржитись прийшла.
Хлестаков. Ну, та що? Кажи коротко.
Підофіцерша. Випоров різками, батечку, випоров!
Хлестаков. Як?
Підофіцерша. Через помилку, батечку мій! Счепилися баби на базарі… а поліція на саму бійку не встигла, вхопила мене та так облатала, що два дні сісти не змогла.
Хлестаков. Ну, щож тепер робити?
Підофіцерша. Та робить тепер звісно нічого, але за ту помилку хай хоч кару заплатить! Це вже моє щастя його помилка, а гроші мені тепер дуже потрібні.
Хлестаков. Добре, добре! Ідіть собі, ідіть! Я накажу! (У вікно всуваються руки з просьбами). Та хто там ще? (Підходить до вікна). Не хочу, не хочу! Не треба, не треба! (Відходить). Надоїли, чорт їх візьми! Не пускай більше, Йосипе!
Йосип (кричить у вікно). Ідіть собі, ідіть! Не пора тепер, приходіть завтра! (Відчиняються двері і в них показується якась постать у витертім плащі, з неголеною бородою, опухлою губою і перевязаною щокою; за нею в перспективі показується кілька інших).
Йосип. Іди, іди, геть! Чого лізеш? (Упирається першому руками в живіт і виходить враз з ним у передпокій, зачинивши за собою двері).
Марія Антонівна. Ах!
Хлестаков. Чого це ви так злякались, пані?
Марія Антонівна. Ні, нічого, я не злякалася.
Хлестаков (кокетуючи). Вибачайте, пані, мені дуже приємно, що ви взяли мене за такого чоловіка, що… Чи не можнаб спитати вас: куди ви намірились були йти?
Марія Антонівна. Сказать правду, я нікуди не йшла.
Хлестаков. Чомуж, приміром, ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я думала, що тут мамця…
Хлестаков. Ні, я хотів би знати, чому ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви були заняті важними ділами!Хлестаков (пишається). Так, але ваші очі важніші, ніж найважніші діла… Ви ніяк не можете перешкодити мені, навпаки — ви можете дати мені тільки саму втіху.
Марія Антонівна. Ви говорите по столичньому.
Хлестаков. Задля такої чарівної панни, як ви. Чи можу хоч на хвилину бути так щасливим, щоби подати вам крісло? Ні. вам слід не крісло… а трон!
Марія Антонівна. Справді я… не знаю… мені так було спішно. (Сідає).
Хлестаков. Яка у вас чудова хусточка!
Марія Антонівна. Ви сміхуни, вам аби тільки поглузувати з провінціялок.
Хлестаков. О, як би я хотів, пані, бути вашою хусточкою, щоби по всяк час обнімати вашу чарівну шийку!
Марія Антонівна. Я вас зовсім не розумію, про що ви говорите? Якась хусточка… Яке сьогодня дивне веремя.
Хлестаков. А ваші устонька, пані, кращі за всяку погоду.
Марія Антонівна. Ви все щось таке говорите… Я хотіла вас просить вписати мені в альбом на спомин які небудь вірші. Ви, певно, їх знаєте чимало!
Хлестаков. Для вас, пані, все, чого хочете. Прикажіть, яких вам віршів?
Марія Антонівна. Яких небудь, таких — гарних, нових.
Хлестаков. Що там вірші! Я їх безліч знаю!
Марія Антонівна. Ну, скажіть же, які ви мені напишете?
Хлестаков. Та навіщо казати? Я й без того їх знаю.
Марія Антонівна. Я дуже люблю вірші…
Хлестаков. Та в мене їх сила всяких. Ну, хочби й отсі: „О ти, що в горю марно на Бога нарікаєш, чоловіче!“ Ну і багато інших… Тепер не згадаю: та се все дурниця. Я вам краще замісць цього про своє кохання скажу, яке від вашого чарівного погляду… (Присовується з кріслом).
Марія Антонівна. Кохання? Я не розумію, що то кохання… Я ніколи не знала, що це таке кохання… (Відсовується з кріслом).
Хлестаков. Чогож ви відсовуєтесь від мене? Нам краще сидіти близько одно біля одного.
Марія Антонівна (відсуває крісло). Чогож близько? Все одно і здалека.
Хлестаков (присувається). Чогож здалека? Всьо одно й зблизька.
Марія Антонівна (відсовується). Та нащож цього?
Хлестаков (присовується). Та воно так тільки здається, що близько, ви уявіть собі, що це далеко. Який би я був щасливий, пані, якби міг пригорнути вас до свойого серця…
Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це таке, начеб то щось полетіло? Сорока чи якась інша пташка?
Хлестаков (цілує її в плече і дивиться у вікно). То сорока.
Марія Антонівна (встає збентежена). Ні, це вже трохи!… Яка нахабність!
Хлестаков (придержуючи її) Прошу вибачить, пані: я це зробив з щирого кохання, їй Богу, з кохання.
Марія Антонівна. Ви вважаєте мене такою провінціялкою… (Хоче йти).
Хлестаков (силкується притримати). З любови, їй Богу, з любови. Я так тільки пожартував… Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я на вколішках прошу у вас прощення. (Паде на коліна). Простіть мені, ах простіть! Виж бачите, я на колінах перед вами.
Ганна Андріївна (побачивши Хлестакова на колінах). Ах, який пасаж!
Хлестаков (встаючи, до себе). А, чортякаб тебе взяла!
Ганна Андріївна (до дочки). Це що таке панно? Це що за поступовання таке?Марія Антонівна. Я, мамочко…
Ганна Андріївна. Геть мені звідсіля! Чуєш, геть мені зараз! І на очі не смій мені показатись! (Марія Антонівна виходить хлипаючи). Вибачайте, але я так здивована всім, що тут бачила.
Хлестаков (на бік). І вона теж нічого собі, зовсім не погана! (Кидається на коліна перед нею). Пані, виж бачите самі, як я горю з кохання до вас.
Ганна Андріївна. Що, ви на колінах? Ах, прошу встати, прошу встати, тут підлога зовсім брудна!
Хлестаков. Ні, на колінах, конче на колінах; я хочу знати, що мені суджене: життя, чи смерть.
Ганна Андріївна. Але вибачайте, я ще не зовсім розумію ваших слів… коли не помиляюсь, ви сватаєте мою дочку.
Хлестаков. О, ні! Я в вас влюблений, моє життя на волоску. Як ви відкинете мою щиру любов до вас, то я не варт того, щоб жити на світі! З жагучим полумям в душі прошу вашої руки!
Ганна Андріївна. Але дозволю собі вам нагадати, я під деяким оглядом… я замужня…
Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема ріжниці — ще краще. Ще Карамзин сказав: „Закони судять“. Ми втечемо в тінь потоків… Руки вашої прошу, руки.
Марія Антонівна. Мамочко, татко сказали, щоб ви… (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує). Ах, який пасаж!
Ганна Андріївна. Ну, що тобі? Чого? За чим? Що за вітрогонство! Раптом вбігла як очмаріла кітка! Ну, що ти знайшла такого дивного? Що тобі прийшло в голову? Чисто як та трьохлітня дитина. Не пізнати, не пізнати, зовсім не пізнати, що їй вісімнацять літ. Я вже не знаю, коли ти порозумнішаєш, коли ти будеш поводитись, як то слід добре вихованій дівчині; і коли ти зрозумієш, що се таке добрий тон і делікатність в поведенню?
Марія Антонівна (крізь сльози). Я, мамочко, не знала, справді не знала!
Ганна Андріївна. В тебе вічно якийсь поперечний вітер гуляє в голові: ти задивляєшся на дочки Ляпкина-Тяпкина. Що тобі до них! Тобі не слід на них дивитися. Маєш інші взірці — перед тобою мати твоя. От з кого ти повинна брати зразок.
Хлестаков (хапає дочку за руку). Ганно Андріївно, не губіть нашого щастя, благословіть щиру любов!
Ганна Андріївна (здивована). То ви про неї?…
Хлестаков. Рішайте: життя, чи смерть?
Ганна Андріївна. От бачиш, дурна, бачиш! Задля тебе такого дрантя, гість стоїть на вколішках; а ти раптом вбігла як божевільна. От, слід би, щоб я тепер не згодилась, бо ти не варт такого щастя.
Марія Антонівна. Не буду, мамочко, вірте, більше не буду.
Городничий. Ваше превосходительство! Не губіть! Не губіть!
Хлестаков. Що з вами?
Городничий. Там купці жалілися на мене вашому превосходительству… Честю запевняю, що й половини правди нема в тім, що вони кажуть. Вони самі обманюють та обкрадають народ. Підофіцерша набрехала вам, буцім то я її вибив різками; вона бреше, їй Богу, бреше. Вона сама себе вибила.
Хлестаков. Та нехай вона крізь землю провалиться — не до неї мені тепер!
Городничий. Не вірте, не вірте! Це такі брехуни… їм навіть мала дитина не повірить. Їх вже ціле місто знає, що вони брехуни. А що до їх шахрайства, то смію сказати: це такі дурисвіти, яких світ мало родить.
Ганна Андріївна. Та чи ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руки нашої Марусі.
Городничий. Куди, куди! Ти з глузу зсунулась, старенька! Не гнівайтесь, ваше превосходительство; вона в мене трохи придуркувата… така й її мати була.
Хлестаков. Ні, я справді прошу о руку. Я закохався.
Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!
Ганна Андріївна. Та кажуть же тобі!
Хлестаков. Я не на жарт це вам кажу.. Я з любови можу зовсім здуріти…
Городничий. Не смію вірити, не достойний такої чести.
Хлестаков. Та, як ви не згодитеся віддати за мене Марію Антонівну, то я чорт зна, що готов…
Городничий. Не можу вірити; ви жартуєте ваше превосходительство!
Ганна Андріївна. Ах, що за йолуп! Таж тобі кажуть.
Городничий. Не можу вірити.
Хлестаков. Віддайте, віддайте! Я великий очайдух, я готов на все!… А як я застрілюсь, то вас під суд віддадуть.
Городничий. Ой, Божеж мій! Я їй Богу не винен ні тілом, ні душею! Не гнівайтеся, будь ласка! Прошу, робіть так, як вашій милости хочеться! У мене тепер в голові таке… Я вже й сам не знаю, що таке діється. Таким дурним тепер став, яким ще ніколи з роду не був.
Ганна Андріївна. Ну, благослови! (Хлестаков підходить з Марією Антонівною).
Городничий. Хай вас Бог благословить. Я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за біс! Справді. (Протирає очі). Цілуються! Ах, батечку рідний, цілуються. Зовсім як жених! (Скрикує і підскакує з радощів). Ай, Антоне! Ай Антоне! От таку городничий! Он куди пішло!Йосип. Коні готові.
Хлестаков. Ага… добре… я зараз.
Городничий. Як? Ви їдете?
Хлестаков. Так, їду.
Городничий. А колиж теє… Ви, мені здавалось, самі натякали на весілля.
Хлестаков. А, це пусте… На одну хвилинку тільки, на один день до дядька — багатий дідок, а завтра вернусь.
Городничий. Не смію суперечить в надії щасливого повороту.
Хлестаков. Егеж, егеж, я зараз. Прощайте, моє кохання… ні, просто не можу висловить! Прощайте… моє серденько! (Цілує руку Марії Антонівни).
Городничий. Може чого на дорогу потрібно? У вас, здається, грошей обмаль?
Хлестаков. Е ні, це зайве. (Подумавши трохи). А проте, коли можна, дайте.
Городничий. Скільки вам потрібно?
Хлестаков. Та от — тоді ви дали двіста, се є не двіста а чотириста; я не хочу користуватись з вашої помилки, — так і тепер, будь ласка дайте стількиж, щоб вже було рівно вісімсот.
Городничий. Зараз! (Виймає гроші). Ще як на щастя — самі новенькі.
Хлестаков. А, так! (Бере й оглядає гроші). Гарно. Це кажуть нове щастя, коли новенькими папірцями.
Городничий. Правда, правда.
Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу! Дуже вам вдячний за вашу гостинність. Признаюся від щирого серця: мене ще ніхто так щиро не приймав. Прощайте, Ганно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходять).Голос Хлестакова. Прощайте, янголе моєї душі, Маріє Антонівно!
Голос городничого. Та якже це ви, таки на простім почтовім возі їдете?
Голос Хлестакова. Та я вже звик до цього. В мене голова болить від ресорів.
Голос візника. Тпр… у… у.
Голос городничого. То требаб хоч чим небудь застелити, якимсь там килимком! Пострівайте, я звелю принести килимок.
Голос Хлестакова. Ні, ні, не треба. Це пусте; а то, хай дадуть і килимок.
Голос городничого. Гей Явдохо! Побіжи в комору і принеси найкращий килим — той блакитний перський! Мерщій!
Голос візника. Тпру…
Голос городничого. Та колиж вас сподіватися назад?
Голос Хлестакова. Завтра або найпізніше — після завтра.
Голос Йосипа. А, це килим? Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай з сього боку сіна.
Голос візника. Тпру…
Голос Йосипа. З сього боку. Сюди! Ще! Добре! Добре буде! (Бє рукою но килимі). Тепер сідайте ваше благородіє!
Голос Хлестакова. Прощайте, Антоне Антоновичу!
Голос городничого. Прощайте, ваше превосходительство!
Жіночі голоси. Прощайте, Іване Олександровичу!
Голос Хлестакова. Прощайте, мамочко!
Голос візника. Гей, ви, хватські! Вйо! (Чути голос дзвінків).
Городничий. А що, Ганно Андріївно, га? Чи думала ти коли небудь про таке? Що за щастя, матери його хрін! Ну признайся щиро, що тобі і в сні не верзлось щось подібне — просто з якоїсь городничихи, та зразу — фу, яка чортячина… з яким бісом поріднилася!
Ганна Андріївна. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі здається чимсь таким справді незвичайним, бо ти простий чоловік і ніколи не бачив порядних людей.
Городничий. Я сам, моя люба, чоловік порядний. А все таки, як подумаєш, Ганно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці стали! Га! Ганно Андріївно? Високий лет, біс його батькови! Пострівайже, я аж тепер, заллю сала всім тим, що захотіли подавати просьби та скарги! Гей, хто там? (Входить поліцай). А, се ти Іване Карповичу! А ну поклич но зараз сюди купців! Я їх каналій! Скаржитись на мене! Ач, прокляте юдейське кодло! Пострівайтеж голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до самої бороди. Запиши мені всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, а найпаче отих писаків, що карлючили їм прохання. Та обяви всім, щоб знали, що от, мовляв, яку честь післав Бог городничому, що віддає свою дочку — не те, що за якого небудь там харпака, а за такого, що ще й на світі не було, що може не то що, а все зробити, все, все! Всім скажи, всім, хай знають! Кричи на ввесь світ, дзвони у всі дзвони! Чортиб його! Вже коли свято, то свято. (Поліцай відходить). Так то Ганно Андріївно, га? Ну якже ми тепер, де будемо жити, тут чи в Петербурзі?
Ганна Андріївна. Розуміється, що в Петербурзі. Якто можна тут оставатися.Городничий. Ну, коли в Петербурзі, то в Петербурзі; хоч воно й тут булоб добре. А як думаєш? — вже з городничеством тоді до дідька! Чи так, Ганно Андріївно?
Ганна Андріївна. Ну розуміється, навіщо нам це городничество?
Городничий. Як думаєш, Ганно Андріївно, тепер то вже певно можна більшу рангу піймати, коли він за панібрата зі всіма міністрами та й до царя їздить, то зможе встругнуть такий аванс, що згодом і в ґенерали вскочиш. Як ти думаєш, Ганно Андріївно — можна вскочити в ґенерали?
Ганна Андріївна. Чомуж би ні! Певне, що можна.
Городничий. А трясця його матери! Славно бути ґенералом! Ленту почеплять тобі через плече. А яку ленту краще, Ганно Андріївно, червону чи блакитну?
Ганна Андріївна. А вжеж, блакитну краще!
Городничий. Еге, бач чого закортіло! Добре буде й червону. Через що хочеться бути ґенералом? Через те, що — як прийдеться їхати куди небудь, так зараз фельдєгери та адютанти полетять попереду: „Коней“! — І там на стаціях нікому не дадуть, усі дожидають: всякі там титулярні, капітани, городничі і т. д., а ти собі й гадки не маєш. Обідаєш десь у губернатора, а ти городничий стій отам! Хе-хе-ха! (Заливається сміхом аж до сліз). От, що вабить, чорт візьми!
Ганна Андріївна. Тобі все простакуватість подобається. Ти повинен памятати, що треба зовсім перемінити свій спосіб життя, що твої знайомі будуть не якісь суддя-псярник, з котрим ти їздиш зайців ловить, або Земляника; навпаки — твоїми знайомими будуть люди з дуже делікатним поведенням: графи і всі вельможі… Тільки я боюсь за тебе: ти іноді таке неподібне слово ляпнеш, якого в доброму товаристві ніколи не почуєш…
Городничий. Ну, то що? Слово не шкодить.
Ганна Андріївна. Воно, коли ти був городничим, інша річ, але там, життя зовсім інакше.Городничий. Правда. Там кажуть є дві рибки: ряпушка і корюшка, такі, що аж слинка потече, як почнеш їсти.
Ганна Андріївна. Йому тільки рибки! А я тільки хочу, щоб наш дім був перший в столиці, та щоб в моїй кімнаті були такі пахощі, щоб не можна було увійти, не заплющивши очей отак. (Заплющує очі й нюхає). Ах, як гарно!
Городничий. А, здоровенькі були соколики!
Купці (кланяючись). Доброго здоровля бажаємо, батьку наш!…
Городничий. Що голубчики? Як ся маєте? Як вам торгується? А що, самоварники, аршинники — скаржитись? Архишахраї, шкуролупи, дурисвіти заморські! Скаржитись? А що, багацько скористали? От думали, зараз його в тюрму так і запакують!… А знаєте ви, сто чортів і одна відьма вам в зуби, що…
Ганна Андріївна. Ох Боже мій! Які ти, Антосю, слова говориш!
Городничий (сердито). Ет, не до слів мені тепер. Знаєте ви, що той самий урядовець, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? А що? Га? Що тепер скажете? Тепер вже я вас!… Обманюєте народ… Зробиш із скарбом умову на сто тисяч, обдуриш його доставивши гнилого сукна, а потім жертвуєш двацять аршинів, та ще давай тобі нагороду за це! Ех, якби вони знали, тодіб!… Ще й черево пхає наперед: бо він купець, його не руш. „Ми“, каже, „і дворянам не уступимо“. Та дворянин… ех, ти рило! — дворянин учиться всяких наук; його хоч і періщать у школі різками, так за діло, щоб добре знав. А ти що? — починаєш шахрайством, тебе хазяїн бє за те, що не вмієш обдурювать. Ще смаркач, паршук, отченашу не вмієш, а вже обдурюєш; а як розіпре собі черево, та понабиває кишені, то вже до нього й не приступай! Тьху на тебе, не видав! Від того, що видуєш шіснацять самоварів в день, то від того так спанів! Та мені плювать на твою голову і на твоє панство!
Купці (кланяючись). Провинились, Антоне Антоновичу, вибач!..
Городничий. Скаржитесь? А хто тобі поміг обдурити скарб, як будував міст та написав дерева на двацять тисяч, коли його і на сто карбованців там не було? Га? Я поміг тобі, цапина твоя борода! Ти це забув? Га? Та мені тільки пальцем було кивнуть і запроторити тебе в Сибір. — Щож ти на те, га?
Один з купців. Провинились перед Богом, Антоне Антоновичу! Лихий попутав! І внукам закажемо скаржитись. Вже, що хочете, яку хочете, накидайте покуту, тільки не гнівайтесь.
Городничий. Не гнівайтесь! Тепер ти валяєшся мені в ногах! А чому? — тому, що моя горою; а нехай би хоч трохи на твій бік перетягло, то тиб мене, каналіє, запхав в самісіньке багно та щеб і дрючком зверху придавив…
Купці (кланяються йому до ніг). Не губіть, Антоне Антоновичу, не губіть!
Городничий. „Не губіть“. Тепер „не губіть“! А перше що? У, яб вас! (Махнувши рукою). Ну, нехай Бог простить! Годі! Я не мстивий. Тільки тепер гляди мені один з другим! Уважай! Я віддаю дочку не за кого небудь, не за якогось там дворянина… Глядиж, щоб поздоровили… розумієш один з другим? Не те, щоб викрутитись якою будь дурничкою або головою цукру… Ну, ідіть з Богом! (Купці виходять).
Артем Пилипович. Маю честь поздоровити вас з несподіваним щастям. Я з цілої душі зрадів, як почув теє. (Підходить до Ганни Андріївни і цілує ручку). Ганно Андріївно! (Підходить до Марії Антонівни і цілує ручку). Маріє Антонівно!
Ростаківський (входить). Антоне Антоновичу, поздоровляю! Хай Господь Бог дасть вік довгий вам і молодій парі, та обдарує вас великим потомством, внуками і правнуками! Ганно Андріївно! (Цілує ручку Ганни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до Марії Антонівни і цілує ручку).
Коробкин. Маю честь поздоровити Антона Антоновича! Ганну Андріївну! (Підходить до Ганни Андріївни і цілує ручку). Маріє Антонівно! (Підходить і цілує ручку).
Жінка Коробкина. Від щирого серця поздоровляю вас, Ганно Андріївно, з таким щастям!
Люлюков. Маю честь поздоровити, Ганно Андріївно! (Підходить і цілує ручку, а потім повернувшись до глядачів прицмокує з задоволення язиком). Маріє Антонівно! Маю честь поздоровити! (Підходить і цілує ручку, повертається до глядачів, так само прицмокує).
Багато гостей у сурдутах і фраках, підходять спершу до Ганни Андріївни і цілують ручки, кажучи: „Ганно Андріївно!“ потім до Марії Антонівни, кажучи: „Маріє Антонівно!“ Бобчинський і Добчинський пропихаються вперед).
Бобчинський. Маю честь поздоровити…
Добчинський. Антоне Антоновичу! Маю честь поздоровити!
Бобчинський. Із щасливою подією!
Добчинський. Ганно Андріївно!
Бобчинський. Ганно Андріївно! (Оба підбігають разом до ручки і стукаються лобами).Добчинський. Маріє Антонівно! (Підходить до неї і цілує ручку). Маю честь поздоровити вас. Ви будете дуже, дуже щасливі; ходити мете в золотих сукнях, їсти мете всякі делікатні зупи і дуже, дуже весело проводитимете час…
Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно! Маю честь поздоровити вас. Дай вам Боже усякого достатку, червінців і синка такого мацюпусенького, от такого! — (Показує рукою), щоб можна було на долоню посадити, еге! І він все буде кричать: уа! уа! уа!
Лука Лукич. Маю честь…
Жінка Луки Лукича (біжить наперед). Вітаю вас, Ганно Андріївно! (Цілуються). А я так зраділа, так зраділа. Кажуть мені: „Ганна Андріївна віддає дочку заміж“. — „Ой, Божеж мій!“, думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікови: „Слухай Луканчику: от яке щастя Ганні Андріївні“. „Ну“, думаю собі, „слава Богу!“ Тай кажу йому: „Я така рада, що згорю від бажання привітати Ганну Андріївну“… „Ох Боже мій, Боже мій!“, думаю собі: „Ганна Андріївна справді сподівалась гарної пари для своєї дочки, а ось теперечки, яке щастя! — так і склалось, як їй колись бажалось; і так, кажу вам, зраділа, що вже й говорить не могла. Сиджу, тай плачу, плачу так таки, аж умліваю… То вже Лука Лукич питає: „Чого ти, Настусю плачеш?“ — „Луканчику мій“, кажу, „я й сама не знаю чого; а сльози таки так як річка ллються“.
Городничий. Вельми вам вдячний, панове, прошу сідати. Гей, Мішко, внеси сюди більше крісел! (Гості сідають).
Городничий. Спасибі, спасибі! Прошу сідати, панове! (Сідають).
Амос Федорович. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, як це сталося? Як до того прийшло, одно по другім.
Городничий. Та прийшло незвичайно; сам особисто просив о руку.
Ганна Андріївна. Дуже поважно й делікатно. Так все красно говорив. Каже: „Я, Ганно Андріївно, з самого тільки поважання для ваших прикмет“. А який він гарний, освічений, делікатний! — „Мені“, каже, „повірте мені, Ганно Андріївно, мені життя не варт копійки, а тільки через те, що високо ціню ваші рідкі прикмети“.
Марія Антонівна. Ах, мамочко! Цеж він мені все казав.
Ганна Андріївна. Сиди тихо, ти нічого не тямиш, а тільки в несвоє діло втручаєшся! — „Я Ганно Андріївно“, каже, „просто таки дивуюся“. І все такими улесливими словами розсипався… А коли я хотіла сказать: „Ми ніяк не сміємо думати про таку честь“, він нараз упав переді мною на вколішки і таким самим шляхотним способом: „Ганно Андріївно“, каже, „не робіть мене нещасним! Згодіться відізватись на мої до вас почування, а коли ні, я смертю покінчу своє життя“.
Марія Антонівна. Ой, мамочко, та це все про мене він говорив…
Ганна Андріївна. Та розуміється… і про тебе була мова; я не кажу, що ні.
Городничий. І знаєте, навіть налякав нас, казав, що застрілиться… „Застрілюсь, застрілюсь!“, каже.
Деякі гості. Ото!
Амос Федорович. Ото штука!
Лука Лукич. Це вже, дійсно, так доля судила.
Артем Пилипович. Яка там доля, добродію, доля дурниця! Заслуги довели до цього. (На бік). От якій худобі така честь! Дурням завсіди щастя саме в рот лізе.Амос Федорович. Я, Антоне Антоновичу, продам вам уже того цуцика, то ви торгували.
Городничий. Ні, мені тепер не до цуциків!
Амос Федорович. Ну, як хочете, — коли небудь на другій собаці зійдемося.
Жінка Коробкина. Ах, як я рада вашому щастю, Ганно Андріївно! Ви й не повірите.
Коробнин. А деж тепер, як можна знати, шановний гість? Я чув, що він поїхав кудись…
Городничий. Так. Він поїхав на один день в дуже важній справі.
Ганна Андріївна. До свойого дядька, щоб попросити благословення.
Городничий. Попросить благословення; але завтра… (Пчихає, поздоровлення зливаються в загальний гомін). Дуже дякую. Але завтра вже й назад… (Знову пчихає, поздоровлення, чути деякі голоси дужче).
Пристав. Здоровля бажаємо, ваше високоблагородіє!
Бобчинський. Сто літ і мішок червінців.
Добчинський. Продовжи, Боже, на сорок сороків.
Артем Пилипович. Щоб ти здох.
Жінка Коробкина. Щоб тебе дідько вхопив!
Городничий. Вельми дякую! Тогож і вам бажаю.
Ганна Андріївна. Ми тепер задумали жити в Петербурзі. Тут, правду кажучи, таке повітря… надто вже сільське… Кажучи правду, дуже неприємно… От і мій чоловік він там буде ґенералом.
Городничий. Так по правді казать, панове, я, чорт його візьми, — дуже хочу бути ґенералом.
Лука Лукич. І дай Боже!
Ростаківський. Що чоловік не зможе, те у Бога готове.
Амос Федорович. Великому кораблеви — велике море.
Артем Пилипович. По заслузі і честь…
Амос Федорович (на бік). Ото надується, як справді стане ґенералом. А йому ґенеральство й лицює, як корові сідло. Е ні, голубчику, до сього іде довга пісня. Тут є й кращі від тебе, та й то ще не ґенералами.
Артем Пилипович (на бік). Ач чортяка — вже і в ґенерали лізе! Чого доброго, може й буде. А в нього пихи, чорт його не взяв, досить. (Звертається до нього). Тоді вже, Антоне Антоновичу, і про нас не забудьте.
Амос Федорович. А якщо трапиться, приміром, якась потреба, так ви, будь ласка, не відкажіть своєї помочі.
Коробкин. На той рік думаю везти свого синка в столицю на службу державі, то будьте ласкаві взяти його в свою опіку, замісць батька рідного станьте йому сирітці.
Городничий. Я буду дуже радий чим небудь стати в пригоді.
Ганна Андріївна. Ти, Антосю, завсіди скорий на обіцянки. Але перш за все, ти не мати меш часу думати про це. Тай взагалі, як можна і з якої речі обтяжувати себе такими обіцянками…
Городничий. Чомуж ні, серденько? Іноді можна.
Ганна Андріївна. Звісно, можна, алеж не для всякої дрібноти розпорошувати свою прихильність.
Жінка Коробкина. Чуєте, за яких вона нас має?
Гостя. Та хіба ви її не знаєте: вона все така; я її знаю, посади її за стіл, то вона й ноги…
Почтмайстер. Дивне диво, панове! Урядовець, якого ми взяли за ревізора, зовсім не ревізор.
Усі. Як — не ревізор?
Почтмайстер. Так, таки зовсім не ревізор, я про се дізнався з цього листа.
Городничий. Що се ви? З якого листа?
Почтмайстер. З його власноручного письма. Приносять, знаєте, до мене на почту листа. Глянув я на адресу — бачу: „Почтова вулиця“. Я так і обімлів. „Ну“, думаю собі, „певне знайшов непорядки в почтовому ділі і повідомляє начальство“. Взяв тай розпечатав.
Городничий. Якже ви посміли?
Почтмайстер. Вже й сам не знаю як? Якась невідома сила підштовхнула. Вже й курієра був покликав, щоб відіслать штафетою… але цікавість така мене взяла, якої я ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу. Так і тягне, так тягне. В одному усі чую: „Ей, не розпечатуй, бо пропадеш як собака на ярмарку“, а в другому немов який дідько шепоче: „Розпечатай, розпечатай!“ І як зломив ляк… то всі жили немов вогнем пройняло, а як розпечатав — морозом поза спиною посипало, їй Богу морозом. І руки трясуться і в очах потемніло.
Городничий. Та якже ви посміли розпечатать листа такої довіреної особи?
Почтмайстер. От, в тім то й штука, що він не довірений і не особа.
Городничий. А щож він таке по вашому?
Почтмайстер. Що? Ні се, ні те, а дідько знає, що таке!
Городничий (з запалом). Як то — ні се, ні те? Як ви смієте звать його ні сим, ні тим, та ще й дідько знає, чим? Я вас до арешту…
Почтмайстер. Хто? Ви?
Городничий. Так! — я!
Почтмайстер. За короткі руки!
Городничий. А чи ви знаєте, що він жених моєї дочки, що і я сам стану вельможним, що я вас в самісіньку Сибір запроторю?
Почтмайстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що то Сибір? Сибір далеко. От краще, я вам прочитаю листа. Панове! — дозволите прочитати?
Усі. Читайте, читайте!
Почмайстер (читає). „Спішу повідомити тебе, серце Тряпичкине, що за чудеса зі мною діються! По дорозі обчистив мене піхотний капітан так, що хазяїн гостинниці хотів уже запакувати мене в тюрму. Аж тут через мою петербурську фізіономію і через убрання весь город взяв мене за ґенерал-губернатора. І я тепер живу в городничого, розкошую, на стрімголов залицяюся до його жінки і дочки; не знаю тільки, з котрої почати — думаю найперше з матери, бо вона, здається, зараз готова на всякі услуги. Памятаєш, як ми колись з тобою бідували, обідали на дурничку, і як одного разу цукорник ухопив мене за обшивку длятого, що я з'їв кілька тісточок на рахунок англійського короля? Тепер не те, всі позичають мені грошей, скільки захочу. Чудаки надзвичайні! Тиб вмер зі сміху. Я згадав, шо ти пишеш деякі статейки, то змалюй і їх літературно. Перш усього — городничий дурний як сак…
Городничий. Не може бути! Там того нема!
Почтмайстер (показує листа). Читайте самі!
Городничий (читає). „Як сак“. Не може бути! Це ви самі написали!
Почтмайстер. Ну от, якже я міг би написати?
Артем Пилипович. Читайте!
Лука Лукич. Читайте далі!
Почтмайстер (читає далі). „Городничий дурний — як сак…“
Городничий. А чорт би його взяв! Треба ще повторювати. Ніби і без того воно там не стоїть.
Почтмайстер (читає далі). Гм… „Почтмайстер теж добрий чоловік“… (Перестав читати). Ну, тут він і про мене щось непристойно виразився…
Городничий. Ні, ні, читайте!
Почтмайстер. Та навіщо?
Городничий. Ні, ні, чорт візьми! — коли вже читати — то читати! Читайте все!
Артем Пилипович. Давайте сюди, я прочитаю. (Насаджує окуляри і читає). „Почтмайстер як дві краплі води — департаментський сторож Міхеїв, і теж ледащо мочить морду в горівці“.Почтмайстер (до глядачів). Ну, що за погань хлопчисько, вартоб його випороть різками і більш нічого!
Артем Пилипович (читає далі). „Опікун добродійних устан — стан“… (загикується).
Коробкин Чогож ви зупинились?
Артем Пилипович. Та якось неясно написано… а проте видно, що негідник.
Коробкин. Давайте сюди, я прочитаю! У мене, здається, ліпші очі. (Бере листа).
Артем Пилипович (не дає листа). Ні, ні, пострівайте! — оце місце можна пропустити, а там далі я вже розберу.
Коробкин. Давайте сюди, я вже знаю.
Артем Пилипович. Прочитать, я і сам прочитаю; далі, їй Богу, все виразно…
Почтмайстер. Ні, ні, все читайте, аджеж перше все читали.
Усі. Дайте, Артеме Пилиповичу, дайте листа. (До Коробкина). Читайте.
Артем Пилипович. Зараз! (Віддає листа). Нате, маєте… (закриває пальцем). Ось читайте звідсіля. (Всі приступають до нього).
Почтмайстер. Читайте, читайте! Дурниця! все читайте!
Коробкин (читає). „Опікун добродійних установ — Земляника — справжня свиня в ярмурці“.
Артем Пилипович (до глядачів). Зовсім не дотепно. „Свиня в ярмурці“! Де, коли свиня буває в ярмурці?
Коробкин (читає далі). „Директор школи просяк наскрізь цибулею“.
Лука Лукич (до глядачів). Їй же Богу, і з роду цибулі в рот не брав.
Амос Федорович (на бік). Слава Богу, що хоч про мене нічого нема!
Коробкин (читає). „Суддя“…
Амос Федорович. Ось тобі й на!.. (Голосно). Панове, я так думаю, що лист за довгий… Ну його к бісу, таку гидоту читать!Лука Лукич. Ні, ні!
Почтмайстер. Ні, ні, читайте!
Артем Пилипович. Е, ні, вже читайте!
Коробкин (читає далі). „Суддя Ляпкин-Тямкин у великому степені моветон…“ (Зупиняється). Знать француське слово.
Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Добре ще, коли тільки злодій, а то, може ще що гірше.
Коробкин (читає далі). „А проте народ гостинний і добродушний. Бувай здоров, серце Тряпичкине! Я сам теж за твоїм приміром думаю вдаритись в літературу. Нудно, голубе, так жити! — бажається поживи й для душі. Бачу сам, що справді треба занятися чимось вищим. Пиши до мене в Саратівську губернію, в село Підкотилівку“ (Обертає листа і читає адресу). „Високоповажаному панови Іванови Василевичу Тряпичкину в Санктпетербуг, Почтова вулиця, дім 97, повернувши в двір, третій поверх на право“.
Одна з пань. Який несподіваний репріманд!
Городничий. Ось коли зарізав, так зарізав! Убив! Убив, на смерть убив! Нічого не бачу, бачу тільки якісь свинячі рила замісць лиць, а більше нічого… Завернуть, завернуть його! (Махає руками).
Почтмайстер. Куди там завернуть! Я як на гріх, казав дати йому як найліпшу тройку. Та ще чорт надав мене дать і наперед такий наказ.
Жінка Коробкина. Оце справді нечувана конфузія!
Амос Федорович. А, хай його побє лиха година! Та він в мене позичив три сотні карбованців.
Артем Пилипович. І в мене теж три сотні карбованців.
Почтмайстер (зітхає). Ох! — і в мене теж три.
Бобчинський. У нас з Петром Івановичем шістьдесять пять асигнаціями. Егеж!
Амос Федорович (здивовано розводить руками). Якже це, що ми так пошилились у дурні?Городничий (бє себе по чолі). Як я? — Ні, як я старий дурень!? Зовсім зійшов з розуму, старий баран!… Трицять літ на службі; ні один купець, ні один підрядчик не міг мене обдурити; шахраїв над шахраями обдурював, пройдисвітів і шибеників таких, що весь світ були в силі обікрасти, я ловив на гачок. Трьох губернаторів пошив у дурні!… Що губернаторів! (махнувши рукою), ет, що то говорити губернаторів?!…
Ганна Андріївна. Алеж це не може бути, Антосю; він же заручився з Марусею…
Городничий (сердито). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Ще й лізе мені в вічі з заручинами!… (Несамовито). От дивіться, дивіться усі люди, усі христіяне, усі, як городничого осоромили. Дурня, дурня зробили з старого собаки. (Грозить собі самому кулаком). Ех, ти товстоносий! Смаркача, ганчірку взяв за поважну особу! От він тепер по всіх шляхах подзвонює собі дзвінками. По всьому світу рознесе славу. Мало того, що станеш посміховищем… знайдеться якийсь скрипопер писака, паперомаз та й комедію з тебе спише… От що мене болить! Ні ранги, ні звання не пощадить, і будуть усі дивитись, зуби шкірить і в долоні ляскать. Чого смієтесь? З кого смієтесь? З себе самих смієтесь! Ех ви!… (Тупоче із злости ногами). Яб всіх отих скрипоперів! Ух, перогризи, ліберали прокляті! Чортове насіння! Налигачем би вас усіх скрутив! На табакуб вас потер тай чортовиб самому в шапку, в підкладку йому… (Соває кулаком по столі і тупає ногами. Після короткої мовчанки). І досі не можу опамятатись! Таки правду люди кажуть, що як кого Бог захоче покарати, то попереду йому розум відбере. Ну, що в тому смаркачеви було подібного до ревізора? Що? Нічого не було! Ні на макове зерно не було нічого схожого і нараз усі: ревізор, ревізор! І який се чорт пустив перший, що він ревізор? Кажіть!Артем Пилипович (розводить руками). Як се так сталося, не розберу, хоч убий! Туман найшов, нечистий попутав.
Амос Федорович. Та хто пустив — ось хто пустив: отсі молодці. (Показує на Добчинського і Бобчинського).
Бобчинський. Хто, хто — я!? Їй же Богу і не думав.
Добчинський. Я нічого, зовсім нічого.
Артем Пилипович. Як то не ви? Ви!
Лука Лукич. Розуміється, що ви. Прибігли мов божевільні з гостинниці: „приїхав… приїхав і грошей не платить…“ Знайшли важну птицю.
Городничий. Ви, ви! Сплетнярі міські, брехуни прокляті!
Артем Пилипович. Щоб вас дідько вхопив з вашим ревізором, з вашими брехнями!
Городничий. Тільки бігаєте по місту та людей баламутите, хляпи ви прокляті! Сплетні лиш розносите, сороки куцохвості!
Амос Федорович. Чорти болотяні!
Лука Лукич. Тюхтії!
Артем Пилипович. Вишкварки куцопузі. (Всі обступають їх).
Бобчинський. Їй Богу, се не я, се Петро Іванович.
Добчинський. Це вже вибачайте, Петре Івановичу! Виж перші теє то…
Бобчинський. А коли ні, бо таки ви перші!…
(Городничий то середині немов стовп із розставленими руками і відкиненою взад головою. Праворуч: його жінка і дочка завмерли в руху до його всім тілом; за ними — почтмайстер як знак питання звернений до глядачів; за ним Лука Лукич — наївно переляканий; далі на краю сцени три пані. Гості збились в кут з насмішливим виразом лиця прямо до сім'ї городничого. Ліворуч городничого: Земляника, схиливши голову трохи на бік якби до чогось прислухувався; за ним суддя, розставивши руки і присівши мало не до землі, з виразом уст немов би хотів свиснути або сказати: „Не мала баба клопоту“. За ним Коробкин, повернувшися лицем до глядачів і прижмуривши одне око з їдким насміхом з городничого; за ним на самому краю сцени: Добчинський і Бобчинський із роззявленими ротами впилися в себе очима і розставили руки. Інші гості стоять просто мов стовпи. Майже півтора хвилини вся група стоїть непорушно.
На ст. 8. має бути: Wacław z Oleska, Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego, Львів 1833.
На ст. 16. має бути: засіб любови.
На ст. 17. має бути: з Богданом Залєським і Адамом Міцкевичем.
Друкований отсє переклад „Ревізора“ опертий головно на найвірнішому а під оглядом мови найкращому перекладі М. Садовського. Є ще переклади В. Сімовича і Ол. Коваленка.
Ст. 4. Обидві комедії Василя Гоголя написані в 20-х роках 19 ст.;
6. а) „Вечері на хуторі“ появилися в Петербурзі в двох частях. I ч. 1831 р. містила оповідання: Сорочинський ярмарок, Вечір на передодні Івана Купала, Травнева ніч або втоплениця і Пропаща грамота. II ч. 1832 р. містила: Ніч перед Різдвом, Страшна пімста, Іван Хведорович Шпонька і його тета. Зачароване місце; б) Олександер Пушкин, великий рос. поет (*1799 †1837); в) Василь А. Жуковський, поет і впливовий літер. меценат, (*1783 †1852);
7. а) Антей, мітичний лівійський великан, син Посейдона і Ґеї (землі). Поборював всякого противника, бо за кождим діткненням матери-землі набирав нових сил. Поборов його Геракль, піднявши його в воздух: 6) Михайло О. Максимович (*1804 †1873), український учений; в) Осип М. Бодянський (*1808 †1876), український письменник і учений; г) Михайло С. Щепкин (*1788 †1863), славний драматичний артист. Усі три приятелі Т. Шевченка;
8. а) Зорян Доленґа Ходаковський, псевдонім Адама Чарноцького, історика і етноґрафа (*1784 †1825); б) Ізмаїл Срезневський (*1812 †1880) видав збірку істор. пісень і дум 1833–38 р.;
9. а) адюнкт — заступник професора; б) „Миргород“ 1835 р. В I. ч.: Старосвітські поміщики і Тарас Бульба, в II ч.: Вій і Повість об тім, як посварився Іван Іванович з Іваном Нікифоревичем. Тарас Бульба поширений вийшов 1842 р.;
10. а) еґоїзм, се моральний погляд, що основою вчинків людини має бути її особисте добро; б) матеріялізм, світогляд, який тіло і його потреби ставить вище духових потреб: в) Вісаріон Бєлінський, славний рос. критик (*1810 †1848);
11. екстаза = одушевлення доведене до найвищого напруження почувань;14. Серґій і Константин Аксакови, славянофіли, письменники і публіцисти в Москві;
16. Василь Т. Наріжний (*1780 †1826), письменник, автор повістей І романів, м. і. „Бурсак“;
17. а) Адам Міцкевич, поль. поет (*1798 †1855); б) Богдан Залєський, поет „укр. школи“ в польській літературі (*1802 †1886».
18. а) Мик. І. Ґреч, рос. педаґоґ і журналіст; б) Ос. Сенковський, рос. журналіст і критик; в) Іван С. Тургенев (*1818 †1883), рос. письменник; г) поклонники офіціяльної народности — беззастережні прихильники держ. ладу і влади, що відзначались національною і реліґійною нетерпимістю; д) славянофіли — противники Заходу, національні шовіністи і прихильники Славян, е) западники — поступовці, прихильники західної культури; ж) декабристи — члени тайних організацій, що 14 грудня 1825 зробили повстання;
21. городничий — поліційний начальник міста з дуже широким кругом ділання; уряд знесений в Росії 1862 р.
22. інкоґніто з лат. — потайки, не даючи про себе знати;
25. Вольтеріянці — вільнодумці, поклонники франц. фільософа і письменника Вольтера;
28. Московскія Вєдомості — рос. часопис;
30. сьомга (сімга), salmo salar, рід лосося;
33. а) часть — участок, поліц. комісаріят; б) шпада — з італ. spada — уряднича шабля;
34. а) десятський — прислуга магістрацько-поліційна; б) пристав — поліц. участковий комісар; в) квартальний — поліцай, нач. частини у частка (дільниці);
35. віха — тичка з соломяним віхтем на вершку;
37. а) Щукін — базар; б) ґвардіон кавалер — з аристокр. полку для парад;
38. а) ґалянтерійно, перекручене зам. ґалянтно з франц. galant — уцтиво; б) прошпект, проспект з лат. — довга й широка вулиця;
40. а) „Роберт дявол“ — опера Маєрбера з текстом А. Скріба; б) „Не ший мені ненько“… — загально співана рос. романца;
41. ліврея — з франц. livrée — барвистий одяг для служби;
51. мадера — рід вина;
54. кавяр — ікрина (осятрова або білужа солона);
57. лабардан — посолена в бочках риба мнюх (треска) (gadus morrhua), Stockfisch;
58. прах і суєта з церк. сл. — порох і марність;
59. comprenez vous франц. — розумієте?
60. а) колєжський асесор — уряд. титул; б) гавптвахта, з нім. Hauptwache — військова сторожниця; в) водевільчик — легка, весела театр. штука, переплітана піснями; г) „Весілля Фіґара“ — опера Моцарта з текстом Л. да Понте, зладженим на основ. франц. пєси Бомарше; д) „Норма“ — опера Белліні з текстом Ф. Роімані; е) барон Брамбеус — псевдонім Сенковського;
61. а) Ол. Ф. Смірдін — рос. книгар і щедрий видавець; б) Мих. М. Заґоскін (*1789 †1852), автор романів, з котрих загально відомий Юрій Милославський (1829); в) віст — гра в карти;
65. оказія, з франц. ocassion — пригода, нагода;
69. а) ескадрон, з франц. — швадрон, відділ кінноти; б) Ціцерон (*106 †43 пер. Хр.) — римський бесідник і державний муж;
71. Володимир і Анна — вищі ордери;
72. бон тон з франц. — добрий тон, добре поведення;
75. якубінець — ліве крило франц. революційного сторонництва;
78. адмірал з араб. — головнокомандуючий фльотою;
80. а) фельдєґер — гонець (царський); б) прогонні гроші — оплата за їзду почтовнм возом;
81. аршин — міра 71 цм.
82. чорносливи — сушені сливи;
86. альбом — збірник поезій і власноручних рисунків поетів (нерозбірливий текст);
87. пасаж, з франц. passage — перехід, місце в книжці, або музичнім творі;
88. Мик. М. Карамзин (*1766 †1826) — рос. історик, письменник, журналіст;
93. а) каналія — поганець, паскуда; б) харпак — бідняга;
94. адютант — прибічний офіцер;
95. а) ряпушка — переяславський оселедець (coregonus albula); б) корюшка — рід лосося (osmerus):
102. штафетою — гінцями;
105. а) моветон — протиставлення до бон тон, з франц. — поганець; б) репріманд, з франц. — научка, догана; в) конфузія, з франц. confusion — замішання, осоромлення.
100. а) ліберал, з лат. — щедрий; політ. сторонництво, що стремить до волі: б) налигач — мотуз;
Основною умовою доброго відіграння пєси є природність. Треба вважати, щоби не попасти в пересаду або карикатуру. Центральною особою усіх трівог і надій є Хлестаков. Молодий двацятитрилітний тоненький, худенький, звичайненький собі але по моді одягнений, столичній канцелярійний урядовець. Легкодух і навіть глупенький. Струя загального страху виносить його на першу і то комічну фігуру. З початку навіть не в силі догадатись, за кого його беруть. Він тільки вдоволений, що його поважають, гостять, слухають. Добрий сніданок додає йому фантазії і розвязує язик. Починає брехати, але забуває, що бреше і починає вже сам вірити в те, що говорить. Його слухають, і тому він бреше щораз плавніше, від душі, щиріше. Брехати, значить говорити неправду так природно і щиро, як можна говорити тільки саму правду. Він просить позичити грошей, що в його положенню зовсім природне. І тільки тому, що це пішло йому легко, позичає і в інших. Не розуміє навіть небезпеки свойого положення, на що звертає його увагу старий, розумніший і догадливіший від пана слуга Йосип.
Городничий, старший, трохи сивенький, з грубими чертами лиця. Не дурний, і в розмові поважний. Ціла його увага звернена на те, щоб попало в кишеню те, що видять очі. Звістка про ревізора, що має приїхати інкогніто, потрясає його нервами, кидає ним від страху до надії. Ум запалюється і стає податливий на обман. З постійного переляку швидко переходить в самопевність і радість, а відтак віддається мріям про ґенеральство і достатки. Удар доводить його до справді траґічного стану.
Ганна Андріївна, провінціональна кокетка, ще не стара, вихована на романах жінка. При всякій нагоді виявляє свою порожнечу і бажання пописатись „вищим тоном і панським смаком“.
Суддя, тип вигідного мужчини, пристрасного мисливця. Провінціональний фільософ вільнодумець і атеїст, до чого дійшов „своїм власним розумом“. Має заєдно значучий вираз лиця, якби чогось здогадувався або не доповів. Говорить басом, протяжно, хрипло і сопе.
Опікун добродійних установ, товстий, неповоротний, підляк, інтриґант, донощик і підлесник.
Директор шкіл, все переляканий і дрожить на вістку про ревізора, хоч зовсім несвідомий своїх гріхів.
Почтмайстер, простодушний, навіть наївний. Світогляд його дуже обмежений, бо вироблюється головно на читанню чужих листів.
Добчинський і Бобчинський, ще молоді, старанно одягнені і зачесані. Змістом їхнього життя бігати по місті, збирати сплетні і частенько відвідувати. Їх з'їдає бажання щось цікавого розповісти. Обидва низенькі, круглолиці, трохи з животиками і дуже до себе подібні.
Дуже важна німа сцена. Останнє слово поражає нагло всіх, так скоро, як елєктрична струя. Уся група перемінює свої позиції в одну мить. Оклик подиву зривається у всіх жінок нараз. Без того сцена остане без вражіння.
- ↑ Батько помер 1825 р. Він був для сина „приятелем, добродієм, ангелом, — чистим, високим єством, що й далі додає йому духа на важкій дорозі життя“.
- ↑ В. Перетц. Гоголь и малорусская литературная традиція, Пб. 1902.
- ↑ Wacław z Oleska, Pieśni ludu ruskiego і polskiego w Galicyi. Львів 1830.
- ↑ Про це написані цінні студії: В. Перетца, згадана вище і В. А. Розова, Традиціонные типы малорусскаго театра XVII–XVIII вв. в юношескія повѣсти Н. В. Гоголя. Київ 1911.
- ↑ Об тім знаменита студія І. Е. Мандельштама, О характерѣ Гоголевскаго стиля. Гельсінґфорс. 1902.
- ↑ Автор цінної праці, Гоголь и малорусское общество. Одесса. 1909 р.
| 1. | Леся Українка: У пущі, драма в 3 діях, — у редакції, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–IX, 1–94, |
ціна 2 зол. |
| 2. | Борис Грінченко: Оповідання (шість оповідань), — у редакції, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–Х, 1–78, |
ціна 2 зол. |
| 3, 3а | Іван Нечуй-Левицький: Микола Джеря, з передмовою й поясненнями Антона Крушельницького, сторін I–XVI, 1–136, |
ціна 3 зол. |
| 4. | Степан Руданський: Вибір із творів — у редакції, з передмовою та поясненнями Дра Івана Брика, ст. I–XVI, 1–80, |
ціна 2 зол. |
| 5, 5а | Микола Гоголь: Ревізор, комедія на 5 дій — у редакції, з передмовою та поясненнями Дра Ів. Брика |
ціна 2'50 зол. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|