Робінзон Крузо (1919)/II
| ◀ Глава I | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава II |
Глава III ▶ |
|
Розпрощавши ся з Джоном, помчав я стрілою по товари і звіз їх борзенько домів, щоби родичі чого не доміркували ся. Сердега батько похвалив мене, кажучи, що з радостию бачить, як пусті мрії вилїтають менї з голови. А я саме в сїй хвили задумував чорне діло невдяки! Цїлий день було менї якось моторошно, в ночи сон тїкав зі страху, щоби речинця не спізнити. Ще темно було, як зірвав ся я на рівні ноги і став живо одягатись. Дома кругом тихо, хоч мак сїй. Родичі і слуги спали. Щоби не розбудити сторожа при брамі, перескочив я крізь паркан на улицю.
Серце затьохкало в менї: ану-ж батько прокине ся, або хто зі знакомих стрітить, або наконець сам у пристань запізню ся. А хоч совість відзивала ся з докорами і родичі стояли заєдно перед очима, не зважав я на те, біг чим раз хутше, щоби діставши ся раз на корабель, покінчити з трівогою і сумнївати. Джон дожидав мене нетерпеливо на березї, а зуздрівши, закликав: “Добре що надходиш, а то гадав вже, що розплачеш ся у послїдній хвили і зістанеш при мамуни. А тепер сїдай борше, бо батько десь там клене певно з нетерплячки, що нас досї нема.
Стрибнув я у лодку. Було се 1 вересня 1651 р. Хто збагнувби був тодї, що з сим днем починають ся для мене лїта довгого скитаня по сьвітї і довгих а важких терпінь і пригод.
Матроси відчалили від берега, а ранний відплив моря[1] сприяв нашій переправі. Лодка підскакувала, хитала ся на филях, перехибаючись з часта, а я плавучи у перший раз, дрожав з жаху, що човно ось-ось виверне ся в воду. На корабли новий страх! Джон казав менї лїзти в гору по якійсь драбинї, завішеній над глубиною. Соромно було показати ся трусом: кров ударила менї до голови і на силу вдрапав ся на поміст.[2] Капітан насварив на нас за спізненє і сейчас дав знак, що відпливаємо. Загудїв ворот і при єго помочи витягнено тяжкий якор.[3] Матроси вдерли ся на реї і розпустили вітрила, котрі під подихом леготу видали ся наче крила великанського птаха. Загреміли пушки на пращанє і наше судно, похитавши ся трохи мов у танци, помчало величаво на повне море.
Був се гарний трищоглистий корабель купецький; збудований кріпко а легко, надавав ся до далеких подорожий. З висоти щогл спадало долї множество линв, що прикріплювали щогли, або вязали ся гей-би в драбини шнурові — ззаду филював вітер горду бандеру анґлїйську, а у шпиля повівали весело довгі, червоні хоруговцї, відбиваючі ярко своєю пурпурою на синїй блакити небес.
І так наконець моє найгорячійше бажанє звершило ся: я був на корабли, я плив по морю. Кожда річ дивувала і цїкавила мене непомірно. Гордий моїм щастєм згірдливо глядїв я на меньшаючі вежі родинного міста. Береги Анґлїї неначе синява хмарка маячіли ще здалека, згодом і они щезли, і я опинив ся на величезнім просторі вод під необмежимим покровом небес....
Дни були зразу прегарні, вітер догідний, і ми плили дуже борзо. Правда, нераз налїтала на мене туга, і гризли докори совісти: Я згадував моїх зажурених родичів, як они за мною побивають ся, і якийсь тихесенький голос у душі докоряв менї за мою безсердечність і невдяку — але море приносило раз по раз такі цїкаві з'явища, що сумні настрої скоро в мене минали. Як далеко оком займити, тягло ся море мов гладка шиба леду, з легка вигнута, а краями довкола доторкаюча обрію неба. Раз стрітили ми один корабель. Гей-би з води виринав він з далека перед нами. Зразу видні були тільки шпилї щогли, відтак вітрила, далї поміст і цїле туловище — а так само щезав він нам з очий, немов потапав у водних филях. Цїкавим не меньше для мене з'явищем був всхід і захід сонця. Вечером клонило ся оно поволи ід западу — поринало в океан. На поморщеній фили стелив ся довгий сонїшний шлях, мережаний золотою лускою, мінив ся, лискотїв, сьвітив, палав і гинув десь у далинї… Корабель, вплинувши в ту жаристу стяжку, неначе здоганяв утїкаюче сонце. Вітрила і линви рожевіли у єго лучах, а сьвітляний круг ставав щораз більший і западав все низше і низше у глубінь. Незабаром вже тільки половина щита виднїла над водами, відтак тільки єго лучі, а далї на цїлім заходї запалала одна велика зоря і не знати було в тих поблесках, де кіньчить ся сьвітло филь, а починаєсь небо, воздух і вода — усе пронизане сьвітлом великим а тихим шумом, немов відмавляв вечірні молитви…
Инакше знов ранком. Золотий пояс сьвітла показував ся на всходї над водами. Горішний берег кулистого круга піднимав ся все висше і висше — вже його долїшний край торкнув ледви води, от вже неначе відскочив від неї і викотив ся в усїй величи на горизонт.
В день звертали мою увагу невидані доси зьвірята і птицї морскі, іменно меви[4] і риболовцї. Часто знов призирав ся я, як капітан при помочи бусолї[5] означав напрям судна, або як керманич і моряки заходили ся коло своєї роботи.
Зразу мали ми прегарну погоду — та ось четвертої днини зняв ся опівднї сильний вітер від заходу — чорні хмари затягли небосклін, і кораблем стало на всї сторони хитати. Люди мусїли держати ся підпори, щоби не впасти. Нараз закрутила ся менї голова, немов сьвіт цїлий заворушив, відтак нудности узяли млоїти. Були се перші прояви морскої недуги, котра задля хитаня корабля опановує кождого, що пливе у перше по морю. — А вітер тимчасом гудїв щораз страшнїйше — громи рокотїли, а небо загоріло огнем лискавок. Море филювало сердито, дощ шумів потоками, а справжнї гори филь грозили кождої хвилї затопити корабель. Смертельна тревога огорнула мою душу, — згадав я моїх бідних опущених родичів, згадав остороги батька і слези матери, жаль прокинув ся в менї і я став молити ся. З слезами в очах кляв ся, як ино вийду щасливо з тої грози, нїколи доки житя не опускати родинного дому, нї кроком не ступити на корабель. О! правду казав батько, захвалюючи тихе, супокійне житє горожанина, купця, а я божевільний не слухав єго і ось тепер прийде ся за те марно погибати. — І знов на згадку смерти слези заснували менї очи.
— А ти чого заводиш як баба? крикнув надбігаючий Джон. До лиця тобі з тим плачем і морскою недугою! Іди до каюти[6] батька і положи ся у ліжко, а не роби менї тут сорому перед моряками.
На превелику силу, чіпаючись руками землї, поштуркуваний моряками, підкидуваний хитанєм корабля, доповз я якось до каюти капітана. Та довший час не міг очий зімкнути, корабель раз-у-раз то наче вилїтав у воздухи на хребтї височезних филь, то знов западав ся десь у пекольні безоднї. Щогли і бервена тріщали страшенно, бочки і паки підскакували з шаленим гуркотом, а цїла та дика музика доводила мене до божевільного остраху. Наконець утомлений недугою і журою заснув я.
Другої днини пізно вже було, коли прокинув ся. Сонце весело зазирало у віконце каюти, корабель легесенько колибав ся на водах. — Знать, буря щасливо проминула, закликав я, вискакуючи з ліжка і, вдягнений ще від вчера, вибіг на поміст. Джон стрітив мене перший. — Жиєш ще, кертице земна? поспитав грімко, а то думав, що вмреш зі страху, було й чого бояти ся! — Таки було, відказав я вражений єго жартами, такої бурі не бачив ще з роду.
Бурі? бурі? почав Джон заходити ся від сьміху. Ха! ха! ха! то ти сильний вітер зовеш бурею? Цїкаво знати, що скажеш, коли справжня буря загуде. Та не бій ся, корабель наш кріпко збудований і сьмілою рукою ведений переможе і найстрашнїйші гураґани. А тепер ходи зі мною, дам тобі лїк котрий сейчас з тебе недугу вижене.
По сих словах завів мене до каюти капітана і подав величезну чарку горячого ґроґу[7], що іно принесеного з кухнї.— Випий усе до дна — казав, попиваючи сам, — се тебе скріпить і підбадьорить.
Ще нїколи не пив я ґроґу. Родичі мої не вживали нїяких трунків і я крім легкого пива иньших напоїв не знав. Рад був відказати Джонови, але соромив ся, що назве мене бабою, дїтваком, — а я прецїнь хотїв показати ся мущиною. Закашлюючись, випив повну чарку, але сейчас почув, як голова почала кружити. Ледви опустив каюту, ноги захитали ся піді мною і я мусїв знов попри стїни вертати до ліжка серед сьміху і кпин матросів. Так то перший раз, вийшовши спід ока родичів, став я пяний посьміховищем людий.
Слідуючих днїв плили ми задля противного вітру дуже поволи. Капітан завернув до берегів, бо мав орудку в Ярмес (Yarmouth)[8]. Та не вспіли ми і кілька миль морських[9] зробити, коли се на обрію неба показала ся чорна пасмуга хмар. Вохкий вітер став подувати і моршити гладку площу моря, вкриваючи єї сям і там білою піною.
“Будемо мати бурю і то добру! закликав капітан. Звинути великі вітрила! до берега!
Мороз перейшов мене на сї слова. Сам капітан каже, що буде сильна буря — о! я нещасний! тепер вже менї мабуть конець, загину у розцьвітї житя і не стану вже нїколи на суші і не побачу моїх рідних.
Такі думки перебігали мою голову і мучили несказано. А корабель тимчасом гнав до берегів Анґлїї і незабаром побачили ми Ярмесс. Капітан не казав одначе впливати до самого міста, а закинув якор в пристани, окруженій узгірєм, де корабель безпечний від вітрів міг переждати грозу.
Ледви якор зачіпив дно, коли се заревів вітер так сердитий, що трохи не позривав нам реїв і не поломав щогл. На приказ капітана постягано сейчас усї вітрила і закинено другий якор, щоби линва не прорвала ся, а вітер не розбив нас о скалисте побереже. Скажено лютий гураґан згинав сильні щогли мов гнучку трость майже до самої поверхнї моря. Неначе чорна ніч насупились хмари, лиш жариста лискавка стрибала раз-у-раз овидом, білим сьвітлом обливала горизонт, — відтак знов чорнїло усе довкруги. Великаньскі вали водні нїби гори високі гнали від берегу і вдаряли з такою силою о судно, що все на нїм тріщало і хитало ся — а сам корабель, дертий на всї сторони, сїпав ся як пес на ланци і здавало ся, що ось-ось позриває сильні якори і пожене до берега. Вітрила і реї подерті і поломані на куснї відпадали від щогл, наконець передня щогла провалила ся, покриваючи сїтию линв часть корабля. Капітан приказав усе зрубати і кинути в море, але за першою щоглою і середна почала хитати ся і грозити затопленєм судна, — прийшло ся і сесю зрубати. Неустрашимий капітан робив усе, щоб ратувати корабель, але з єго побілїлих лиць слїдно було, що надїї не богато остало.
У той час прикучнув я ледви живий при дверех помосту, держачись обіруч за желїзне кільце, щоби не впасти.
Пронятий жахом до глубини душі дрожав як лист і не знав де заховати ся і що з собою зробити. Слова батька і єго остороги станули менї тепер знов на думцї. Недуга морска мучила мене ще гірше як передних днїв, а докори совісти гризли невпинно. — О Боже милий! шепотїв я в нестямі, се моя провина стягнула гнїв Твій на сих неповинних людий, через мене всї они загинуть! О ратуй мене, милосерний Боже! змилуй ся наді мною! Доки житя не зроблю нїчого без волї моїх дорогих родичів — буду їм у всїм повинуватись. О Господи! змилуй ся, змилуй над нами!
Але буря лютувала дальше, перуни тріскали, а вітер свистав, ревів, заводив невгаваючи. Два купецькі судна зірвані з якорів перелетїли попри нас і розбили ся о прибережні скелї; — другий корабель неподалеки від нашого пішов з цїлим набором і людьми на дно. Бачив я, як в тій страшній хвили старі матроси падали навколїшки і молили ся, дожидаючи смерти.
Аж ось в дверех, при котрих я сидїв, станув моряк, затикаючий шпари в суднї, і закликав, побілїлий з перестраху: “Дїра в корабли! на метр води в кадовбі!
— До помп, хто живе! крикнув капітан, взиваючи всїх на поміст.
— Вставай лїнтаю! гукнув хтось надімною, потрясаючи за плече, — не чуєш, що дїє ся? Марш до роботи! а то кину тебе, нездаро, в море!
На силу схопив ся я з землї і побіг з другими до помп. Але всї змаганя наші були без успіху, вода підходила все висше і висше. Щоби суднови хоч трохи полекшити, стали ми скидати в море, що іно дало ся: паки, бочки, товари, харч — але і се не помагало. Тодї капітан велїв вистрілити з пушки, взиваючи тим чином прибережних жителїв на ратунок. Я, несьвідомий ще звичаїв моряцких, думав, почувши стрілянє, що корабель розпук ся і зі страху упав як неживий на землю. Полишено мене осторонь, кождий дбав тільки про себе, не турбуючись за других.
Пізно вже вечером очуняв я з памороки. На корабли ішло все в суміш. Стріляно невпинно, але нїхто не спішив нам з помочию, а корабель тимчасом поринав звільна, набираючи чимраз більше води. Наконець один бриґ воєнний[10] почув наші пушки і вислав судно на підмогу. Довгий час бороли ся відважні матроси з розгуканим морем, заки до нас доплили; відтак ухопили закинену їм лїнву і причалили до корабля. Ємкий капітан допильнував що усї дістали ся щасливо до човна — мене також вкинула туди якась милосердна рука. Зразу хотїли ми перейти на поміст бриґу, але про се дарма було й думати. Капітан приказав отже завернути до берега. Щойно відплили ми від свого корабля, став він перед нашими очима потапати, а наконець щез у челюстях морских. На щастє буря на часочок влягла ся і ми перемоклі, утомлені, дрожачі вступили на сушу.
Жителї міста Ярмесс, згромаджені на побережу, стрітили нас незвичайно сердешно; забрали до своїх домів, огріли, накормили і теплі ложа на ніч зладили. Богатші з них зробили сейчас між собою складку і при помочи грошевої запомоги міг кожен з нас або дістати ся до Льондону або повернути домів.
І менї припало з подїлу три ґвінеї[11], що саме вистарчало на поворот до моїх зажурених родичів. Та ось тепер, коли мав стільки гроша в кишени, позабув я разом зі страхом і про мої переднїйші постанови поправи: ще й соромно було менї вертати по так неудачній виправі до загнїваного батька, на посьміховище усїх знакомих. Місто отже ладитись в дорогу домів, почав я роздумувати над тим, яким би чином дістати ся менї до Льондону. Другої днини стрітив я нашого капітана з Джоном. Товариш глядїв невесело, а зуздрівши мене, сказав: “Що-ж там, бідний Робінзоне? зазнавєсь чимало страху а все через мене.
Через тебе? чудував ся капітан.
Так, отче, се я підмовив єго їхати з нами, та ось місто втїхи трохи житєм не заплатив своєї прогульки.
— Слухай хлопче, почав поважно капітан — остерігаю тебе по доброму: не трібуй щастя на мори. Теперішня їзда най буде тобі доказом, що ти на моряка нездалий.
— А ви, пане, чи також покинете плавбу? поспитав я.
— Зі мною друга річ, відрік капітан. Плавба моє ремесло, а тебе тільки нерозумна намова мого сина випхала на розгуканий океан.
— О нї, пане! закликав я горячо. Змалку вже надить мене плаванє непоборимо, так що проти волї батька і єго заказу пустив ся я потай на море, без котрого не спроможен жити. — Як се? розсердив ся капітан, то ти, дїтваку проти волї батька посьмів всїсти на мій корабель? А чи не знаєш, невдячний хлопче, що за непослух родичам тяжка спадає кара? Колиб се знав скорше не брав би я тебе і за бочку гроший на своє судно. Хто зна', чи через тебе не потонуло оно в мори. Проч з моїх очий, ледащо! а не показуй ся менї більше.
Я спаленїв з сорому, слези забренїли на очах. На сей вид капітан подобрійшав і лагіднїйше вже промовив: — Но, не жури ся і не бери собі моєї погрози так до серця! Ще можеш стати чесним чоловіком, тільки вертай живійше домів і старай ся справити кривду заподїяну родичам. Ось тобі тут на дорогу, іди у пристань, найми корабель, а коли твій жаль щирий, то Бог благословити-ме тебе з поворотом.
По сих словах всунув менї у руку дві ґвінеї, відтак розпращали ся оба з Джоном, пожелавши менї щасливої дороги. Та дорога моя не вела домів. Не зважаючи на щирі остороги чесного капітана, другої такой днини наймив я за кілька шилїнґів[12] віз і поїхав… до Льондону.
——————
- ↑ В протягу 24 годин море два рази вливає ся на береги і два рази відпливає. Кожда така переміна треває шість годин. З'явище те зове ся приплив моря, а є наслїдником сили притягаючої місяця.
- ↑ Поклад є то поміст з дощок на самім верху корабля, ним затикає ся корабель, як пр. дном затикає ся бочка. Через те підчас злив вода не заходить до середини.
- ↑ Якор се величезний подвійно або потрійно зубчастий желїзний друк, з переду корабля важить нераз 20, 30 або і 60 сотнарів. Запущений в море, врізує ся зубом в дно і задержує тим чином корабель на місци.
- ↑ Меви: птахи надморскі, похожі на ластівки, іно много більші. Живуть на побережах великими громадами.
- ↑ Бусоля або компас — стрілка маґнетична, вживана моряками до розпізнаня сторін сьвіта.
- ↑ Каютами зовуть ся комнати в задній части корабля, під помостом збудовані, призначені для капітана і старшини корабельної або подорожних. Моряки, жовнїри і служба сплять під покладом або межи помостами на завішених ліжках т. зв. гамаках.
- ↑ Ґроґ, напій з горячої води, руму і цукру.
- ↑ Yarmouth, місто портове в Анґлїї над морем Північнім.
- ↑ миля морська = ¼ милї ґеоґрафічної, т. є. 1855 м.
- ↑ бриґ, рід двощоглистого корабля.
- ↑ guinea (ґіннї) давнїйша анґлїйска монета, чеканена з золота, привоженого з побережа Гвінеї, нинї вже не вживана. Вартість еї на наші гроші близько 5 дол.
- ↑ шилїнґ — гріш анґлїйский. Фунт штерлїнґів (L) має 20 шилїнґів (sh) по 12 пенсів (d). Отже шилїнґ наших 24 ц.