Перейти до вмісту

Робінзон Крузо (1919)/XI

Матеріал з Вікіджерел
Робінзон Крузо
Данило Дефо
пер.: М. К.

Глава XI
Вінніпеґ: «Руська книгарня», 1919
ГЛАВА XI.
 
Незнаний остров. Перша ніч. Голод і спрага. Перший корм. Відкритє печери.

Сум і безмежна туга заволодїли мною. Спершу зрадїв я вратованєм, але згодом, побачивши себе в чужій сторонї, попав в бездонну розпуку. Страшний се був справдї визвол. Не маю нї одягу, нї поживи, нї мешканя, прийде ся тут на самотї з голоду загибати. Ащо-ж доперва як живуть в тій країнї дикі зьвіри? А в мене крім рук другого оружия проти них не було. І в розпуцї кинув ся я на землю і рвав волосє з голови. Коли-б я мав хоч трохи почувань релїґійних, був би шукав відради в молитві і здав усе на божу волю, але від пяти лїт жив я між матросами, байдужими для релїґії, відтак у Маврів, а наконець серед плянтаторів, котрі дбали іно за гріш, то і позабув я майже про Бога, а єго імени взивав в крайній лише бідї більш з навички чим зі щирої побожности.

Вгамуваши ся з першого жалю, подумав я про моїх товаришів недолї: може хоч один з них живе, може і більше уратувало ся так, як я. Зійшовши бігцем з горбка, блукав я здовж берегів, глядячи за нещасливими — гукав і звав по імени, але на мій голос тільки луна лісів відкликувалась. Нараз страшна гадка шибнула мною: ану-ж моїм криком місто товаришів принаджу к собі хищних зьвірів або Караібів! Чув я колись, що деякі острови в сих сторонах заселені дикими людоїдами, і дрожачи подумав тепер, чи і я не опинив ся на однім з таких островів. З жаху не посьмів і кроком ступити. Кров застигла в жилах, голос урвав ся, і мертвий зі страху став я обережно смотріти довкола. Глубока тишина царила на побережи, і я, вспокоївшись, спроможен був розважити своє положенє.

Місце, де мене море викинуло, було просторим лугом, густою травою буйно заростаючим. Довкола півкругом замикав єго величезний лїс. Тисячі ростин, пялунів плутало ся вітками з дерева на дерево, звисало з пнїв, перекидало ся по гилях і творило гей-би живий пліт, непобориму захорону лїса. Та й ще несчислимі мяжнї (кактуси) своїми кільцями вельми спиняли на кождім кроцї прохід.

Трібував я зразу запустити ся в бір, бо думав, що там найду може кого з товаришів, але прийшло ся відложити виправу поки-що до завтра, а самому про себе перш всього подумати.

Невеселе було і те думанє. Перемоклий до сорочки, тремтячи від зимна, не мав я навіть де загріти ся. Мій одяг складав ся іно: з полотняного кабата, сорочки, штанів, вовняного пояса і панчіх; капелюх зірвали филї, черевики погубив в борбі з розгуканим морем.

Нараз почув я сильну спрагу. Оглядаю ся за річкою чи потоком і на щастє подибую недалеко прегарне хрустальне жерело, котрого сьвіжа вода скріпила мене і підбадьорила. Але і голод почав вже доскулювати. Присївши під деревом взяв ся я перешукувати свої кишенї, чи не найду там хоч кусника хлїба. В кабатї надибав малий мішочок з ячменем, котрим живив на кораблї освоєні голуби. В першу мить відкинув я торбину і розсипав зерно, яко непригоже, але сейчас таки прийшло ся каяти своєї нерозваги: той ячмінь міг прецїнь мене поживити! Наклонив ся я до землї, і почав пильно визбирувати зерна, та дарма! пропали у вохкім ґрунтї.

Сягнув у друге до кишенї і витягнув мошонку з золотом. На сей вид гірко засьміяв ся: Що менї по тобі, дорогий метале? закликав я сердито, ізза тебе то став я нинї таким нещасливим. — І вже хотїв я і золото від себе проч кинути, коли, згадавши зернята збіжа, инакше надумав ся; Га! хто зна, може не судило ся менї на сім острові погибати, і те золото стане колись у пригодї і заховав єго назад в кишеню.

Сягнув у трете, і ось несказана радість заворушила душею: в кишени найшов я великий складаний ніж. В моїм положеню був він для мене справдїшним скарбом; колиб-б ще так мав я рушницю або шаблюку або якенебудь оружє, то-б міг безпечно запустити ся в лїс і відшукати може товаришів.

За той час сонїшний круг поринув у море, треба було глядїти якого місця на нічлїг, заки темрява укриє землю. Кільканайцять кроків від мене росло великанське розлоге дерево, там безпечний від зьвірів порішив я перебути ніч. Спинаючи ся по сучках і чіпаючи-сь лїянів, вилїз я 2 метри заввижки, примістив ся між двома кремезними галузями, привязав ся до них поясом, щоби не впасти, і небавком заснув.

Недогідне се було ложе — тверді віти давили так болючо, що усю ніч раз-у-раз я поворочав ся. Найменьший шорох будив мене зі сну і прошибав дрожию. Хоч сильно втомлений денними пригодами, спав я однакож дуже чутко і неспокійно, а коли сонце зійшло, зірвав ся на рівні ноги, радїючи що прикра ніч проминула.

Робінзон дякує Провидїню за ратунок.

Громади пташенят веселим щебетом повитали рожевий ранок; гомінний гамір залунав по цїлім лїсї — з кущів, з лугів пронесли ся цьвіріньканя, свистїня, голосїня, — але мене все те нї радувало, нї цікавило. Що менї з погоди і сьпіву птичок, коли не маю чим тїла поживити Радше-б тепер кусок хлїба, чим ляскіт усїх соловіїв!

Добре вам дерти ся прокляті птахи, наївши ся до сита — кликав я сердитий — менї голодному і опущеному і слухати вас не любо. О Боже! за які гріхи так тяжко Ти мене караєш? Чи то я злодїй, чи палїй, чи душегубець, що мучу ся так жорстоко? За що знущаєш ся наді мною? За віщо мучиш бідну людину-хробака і топтаєш єї у нищетї? Красше було менї з другими потонути в глубинах морских, чим жити таким житєм-конанєм…

Нераз опісля каяв ся я з отсих богохульних слів в розпуцї висказаних, — але тепер позабув я про свої блуди, не розважив, що то я сам з власної волї найшов ся на отсїм місци, тим то нарікав на Провидїнє і в усїх нещастях своїх обжаловував Всемогучого Творця.

Та голод не дав довго заводити, треба було глядати за поживою. На лузї не було нїчого пригожого, проте зважив ся я запустити у лїс. Може там найду оріхи, ягоди, хоч-би жолудь або які їдомі корінцї, щонебудь, чим би тілько жолудок задурити.

І став я пробирати ся крізь гущу, перескакувати колюче тернє, розривати руками і ножем попутані пялуни. Ішов з великою обережностию, бо побоював ся все ще диких людий та хищних зьвірюк.

Найменьший шелест вітру в галузях гущавини проймав мене дрожию, і я хапав за ніж, готов боронити ся. Але на щастє мої страханя показали ся пустими — гірше було те, що хоч зробив я вже чимало дороги, нїчого ще з'їдомого не подибав. Одна трава і безовочні дерева кампешові! Кори і листя нїяк було їсти, не надавали ся до сего і на причуд гарні цьвіти, котрих сам вид міг ситого одушевити. Тисячі папуг то жовтих, то червоно-синих, то білоперих викрикували проймаючими голосами, глузуючи з моєї біди. Став я у них метати камінєм, та невправна рука не з'уміла влучити. О як радо гриз би я хоч-би сире мясо! як радо впивав би ся кровю отсих поганих крикунів!

Маєш, братку, тоті прегарні тропікові лїси, ізза котрих виїхав ти з родинного дому, покинув щасливе, безжурне житє. Глянь! які хороші папуги, колїбри, пречудові цьвіти, яка пишна ростинність! Наїдж ся їх красою, бо нїчим другим не напхаєш тут пустого черева.

Робінзон переглядає внутро острова.

Так глузував я сам зі себе, переходячи через лїсову лощину (поляну), коли се зачіпив о грубе било і упав як довгий. Роздратований голодом, хопив я за гичку, щоби на куснї єї розшматувати за те, що посьміла у дорозї менї вирости, та ось рвучи, почув щось важкого. Велике, широким листєм оповите колосє виростало на билї. Розповиваю лист і бачу шульку, вкриту блїдо-жовтавими зернятами, завбільшки гороху. Милою вонею понесло від них — трібую: вкус чудовий, солодкаво-мучистий. Була се, як пізнїйше дізнав ся, кукурудза.

Вмить обгриз я кілька шульок, майже не пережуваючи зерен, так дуже хотїло ся їсти. Усмиривши голод, став я з жахом роздивляти ся по лїсї, чи не одинока се тут їдома ростина. Слава Богу! росте їх тут безліч, буде чим похарчуватись. В красшім вже настрою ішов я дальше, а коли ще напив ся в недалекім жерелї води, сьвіт немов другим менї показав ся. Папуги се справдї чудові птахи і весельчаки!

За левадою виднїла висока гора. Хиба вдерти ся туди — хто зна', чи не побачу якого корабля, а може і европейскої оселї… за тим я найдужше банував.

І йду дальше без віддиху, драпаю ся по стрімкім узбочу, щоби як найскорше захопити шпиля. Ось вже я на нїм — та тут новий дожидає мене обман!

Гора, на котрій я найшов ся, була найвисшою точкою на острові бо на жаль! се був остров, де мене море викинуло. В обємі мав він кілька миль ґеоґрафічних, богато заливів врізувало ся в береги, а цїлу гористу середину поростали густі, темні бори. Десь далеко на океанї щось сїріло, та нїяк було розізнати, чи се суха земля. Як широко займив оком не побачив я анї кусочка нашого корабля. Імовірно поглотили єго водні филї.

І так я на острові сам оден! без даху над головою, без поживи, без оружя. Осторонь від людий, засуджений на смерть, або ще гірше від смерти житє.

По сих словах, роздираний болем, пустив ся я збігати з гори. Як несамовитий гнав просто перед себе без думки, без тяму, не зважаючи на нїчо довкола. І знов гірка розпука розвинула надімною свої чорні крила — грижа така, що нїкуди від неї заховати ся.

Аж ось темна якась тінь майнула менї перед очима. Піднимаю голову і бачу високу на кілька метрів скалисту кручу, що майже прямовисно з землї виростала. Обводила она гейби муром часть гарної долини; праворуч темнїв лїс, з котрого я вибіг, лїворуч розкривав ся широкий вид на море.

Втомлений до крайности, хотїв я спочати в тїни скелї, але єї замітний вигляд вразив мої очи. Одна часть виступала вперед і творила рід муру. Обглянув я єго довкола і найшов в скели наче печеру, 6 м. заглубшки, високу і широку. Була се якби комнатка камінна, трохи над землю піднесена. Вистаюча в горі часть скелї ніби прічілок, хоронила від дощу і могла служити менї прегарним захистом.