Робінзон Крузо (1919)/X

by Данило Дефо

◀ Глава IX

Робінзон Крузо Данило Дефо пер.: М. К. Глава X

Глава XI ▶

Вінніпеґ: «Руська книгарня», 1919

ГЛАВА X.

 

Нова подорож. Буря на мори. Розбитє корабля.

Вирядженє корабля пішло борзо. Дня 1. вересня 1659 р. підняли ми якор. Тужливе і зловіще якесь чувство заволодїло мною у той час, бо саме пять лїт тому того самого дня і місяця покинув я береги Анґлїї.

Корабель наш двощогловець мав на помостї шість пушок і двайцять троє люда. Набор, зложений з дрібниць, призначених до торговлї з Неґрами, не ваготїв, тим то і можна було хутко плисти.

Щоби дістати ся на лїнїю вітрів, постійно в сторону Африки подуваючих, треба було минути 12-ий степень ширини ґеоґрафічної повисше острова Тринїдад^[1] а відти завернути доперва до Ґвінеї. Поплили ми отже вздвож берегів полудневої Америки. Поминувши сильні спеки, погода була гарна. Та ось коло рога бразилїйского La Roque (Ля Рок) захопив нас нечайно страшний гураґан оборотовий, званий моряками: торнадо. Вітер завертїв судном мов лушпиною оріха і понїс єго в сторону північно-всхідну. Усї змаганя моряків, щоби задержати первістний напрям, були даремні. Прийшло ся здати на Провидїнє. Вітер зміняв ся невпинно: раз заревів з півночи, відтак з заходу, то знов з полудневого всходу. Судно, захоплене круговоротом, стрибало на всї сторони мов трісочка.

Дванайцятого дня буря крихту прилягла. Капітан при помочи приладів запримітив, що корабель наш находить ся на мори Караібскім^[2] поза малими Антилями. Найгірше для нас було те, що втратили ми двох матросів — оден помер на пропасницю, другого сполокали з помосту филї морскі. Корабель, подїравлений в кількох місцях, затїкав водою. Рада в раду порішили ми плисти до острова св. Лукії^[3] в тамошній пристани направити корабель і приймити нових моряків у службу.

Але вже слїдуючого дня зняла ся лють бурі в друге і пігнала нас з шаленим розгоном на полудне. Вітер поломав нам реї, подер в лахматє усї вітрила а на останку сторощив передню щоглу. Пів дня і цїлу ніч жили ми серед тої грози, дожидаючи нехибної смерти. Коли-б навіть і вдало ся нам дістати до якого берега в сих сторонах, то певно повбивали би нас і поїли дикі Караіби. Погибіль була неминуча.

Ратунок корабельних розбитнів.

В такім страшнім положеню не мав я і часу роздумувати про себе. Досьвіта моряк, вартуючий в коши на щоглї, закликав: Земля! Та не вспіли ми і повибігати з кають, щоби єї оглянути, коли се судно з такою силою вдарило об піскову лаву,^[4] що всї попадали на поміст. В сю мить вали водні з скаженою лютостию грянули на неподвижний корабель, били об єго боки і сполокували усе, що тільки на помостї найшло ся. Перелякані моряки схоронили ся у трюм^[5], але і там не найшли захисту, бо вода затїкала шпарами до середини і грозила затопленєм усеї залоги. Вітер дув з так сердитим розгоном, що вже його сила могла сторощити судно. Спускати шалюпу^[6] на розбурхане море було-б нерозважно, а човно зірвав нам гураґан і понїс, Бог вість куди…

На часинку, мов чарами закляте, усе утихло, занїміло. Користуючись тим, велїв капітан спустити шалюпу, до котрої ми всї повсїдали. Відбили від корабля. Положенє було справдї страшне. Всї бачили, що шалюпа не вдержить ся на розбурханім океанї, і ми мусимо потонути. Вітрил не мали, та і не могли-б ними хіснуватись, тільки веслами робили з усеї сили, прямуючи до берега з важким серцем, як ті, що ведуть їх на смерть. Ми знали, що скоро іно лодь підступить до суші, розтріскає єї филя на дрібні куснї. Одна слабонька надїя оставала нам тільки, а то: натрапити у який затишний залив або устє річки, де можна-би з човном захиститись. Але всего того не було і слїду, а берег страшнїйший ще чим море наближав ся до нас все близше і близше. Нараз чорна темрява покрила весь овид. Гураґан заревів з новою силою, а великаньска гора водна захопила нас неначе у могилу…

Що дальше дїяло ся, не тямлю. Поринувши у челюсти морскі, попав я в обморок. Вода запирала віддих, заливала очи і уста. Доперва згодом почув я сильний а болючий удар і прокинув ся немов з глубокого просоня. Узрів, що лежу недалеко від берега, де вода не доходила колїн, але височезні вали водні, пливучі від моря, могли знов пірвати мене у глубінь. Не зважаючи на біль схопив ся я і в приступі нервового жаху гнав що сили на беріг — а море ревіло і гудїло і, знов дігнавши, високою филею мене укрило. На щастє захопив я якусь сторчачу скелю, і, коли филя відплила, помчав знов дальше, аж допав близького горбка, де залив не ринув, і там звалив ся без духа на землю.

Довго лежав я так ледви живий по страшній боротьбі з скаженим живлом. Знеможений, скостенїлий з болю і утоми, не міг я і пальцем ворохнути. За той час буря перестала лютувати, море втихло, филї влягли ся.

Робінзон захопив якусь сторчачу скелю.

Западаюче сонце кровавим жаром осияло спінені води. Поглянув я на море, чи не побачу де хоч кусня нашого корабля, хоч одного з товаришів недолї. Дарма! довкола глухо і пусто як на острові смерти. Я оден, оден тільки на незнанім дикім побережу самітний і безпомічний. Переді мною розбурхані филї необмеженого простору — наді мною тихий небозвід — а там… висше Бог!…

 

---

——————

1. Тринїдад, найбільший остров анґлїйский між малими Антилями на мори Караібскім при устю ріки Оріноко.
2. Море Караібске між північною а полудневою Америкою.
3. Santa Lucia, остров анґлїйский між малими Антилями.
4. Лави суть то підморскі піскові узгіря, так плитко під водою положені, що корабель може на них зачіпити. Коли такі скелї стремлять понад море, зовуть їх моряки гаками.
5. Трюм = спідна часть корабля.
6. Шалюпа — велика лодь, яка при купецьких суднах служить до комунїкациї з берегом.