Перейти до вмісту

Робінзон Крузо (1919)/XXI

Матеріал з Вікіджерел
Робінзон Крузо
Данило Дефо
пер.: М. К.

Глава XXI
Вінніпеґ: «Руська книгарня», 1919
Глава XXI.
Загорода для кіз. Бамбус. Подїя на ловах. Новий парасоль. Огонь. Печеня. Два голоси душі.

Звільна, дуже звільна вертали менї сили так, що доперва по двох тижнях спроможен був я взяти ся до прочищуваня печери — але робота се була тяжка і томляча, тим то лиш коротко холодним ранком і вечером міг я працювати.

В наслїдок трясеня землї відорвала ся часть стїни і скелї, печера через те побільшала, а шпара — куди вода заходила — зовсїм щезла. Дах навіть, котрий я був зробив, поглотила земля, що і сліду з него не стало.[1] Зваживши все те, побачив я, що оставати дальше в печері небезпечно. Коли-б був в нїй підчас трясеня, не втекти менї з житєм. Приходило ся отже будувати собі деинде хату. Але по часови, коли роздумав я, як догідною була для мене дотеперішня оселя і як гарно захищала від дощів — коли згадав відтак, як важко брати ся менї без нїяких знадобів до будови нового дому, порішив полишити ся такой в печері. Гадку переселеня був би я може і звершив перед чудовими снами, але нинї здав усе на Бога, певний що без Єго сьвятої волі і волос з голови менї не спаде.

Натомість задумував я виставити стайню для своїх кіз, бо разом з ними жити дальше в печері було ніяково.

В тій цїли вибрав ся я ранком у ліс, глядячи за галузєм, пригожим на будову. Як звичайно взяв зі собою лук і стріли, а натрапивши на якогось птаха, пустив ся за ним на незнану долину. Посеред неї росли високі на кільканайцять метрів деревця рівні і стрункі, а коли до них я підійшов, пізнав, що се бамбусна трость. Вид єї врадував мене чимало, бо мав я ось материял на будову легкий а не трудний до зрізаня[2]. Покинув отже лови і забрав ся стинати бамбуси, вибираючи деревця 4 — а найбільше 5цм. в промірі. Цїлий день працював без уговку, а таки вечером мав всего на всего йно 30 бамбусів. Годї було взяти усї нараз; тричі вандрував я до печери і назад і доперва третьої днини міг начинати будівлю.

Побіч моєї оселї росли дві пальми звиш 3 м. одна від другої. До них на висотї двох метрів прикріпив я бамбусову жердку: На сю спирав скісно другі бамбусові жердки так, що через те повстала нїби стріха, на земли стояча. Зверхи вкрив я єї грубою верствою кокосового листя, в горі звязав бамбуси волокнами пізанґів.

Стріха та чи хатка була з двох боків наскрізь відчинена. З одної сторони загородив я стїнку так, що втикав в землю відповідно довгі бамбуси і переплїтав їх хворостом, як се у нас роблять плоти. З другої сторони полишив дверцята, куди-б заганяв і виганяв кози.

Так отже мали вже тепер мої товаришки безпечний захист від спеки і дощів. Згодом звикли до своєї стайнї так, що вечером самі підходили під дверцята і блеянєм просили ся до середини. В день одначе мав я з ними чимало клопоту. На пашу бояв ся їх пускати, щоби не втїкли у лїс, а знов коли ішов на лови і привязав кози до дерева, бідні зьвірята не мали чим пасти ся і мало давали молока.

Раз якось повертав я з ловів з убитим заяцем і, наступивши на щось острого, пробив собі ногу. Кров полила ся стругою, що нїяк було єї спинити. Тернь мяжня не міг так болючо ноги скалічити — роззираю ся довкола і находжу... острий кремінь. Хоч біль докучав сильно, радо-б дав ся я ще раз так і дужше зранити за такий цінний добуток. Позабув я на ногу, добув сейчас ножика і став кресати огонь. Дияманти не одушевили либонь нїкого ще так, як мене вид отсих прегарних іскорок, котрих вже стільки часу не бачив.

З радісним серцем спішив я домів, не зважаючи на прикрий біль в нозї, але доперва під вечер побачив свою загороду. Та розжегти огня так живо, як сего я бажав, не мож було; не ставало порохна або чирівки, сухого хворосту і гиля, а того всего не мав під рукою.

По ночи нїяк було за тим шукати, прийшло ся відложити роботу до завтра. Як вже від довшого часу і нинї пав я до молитви навколїшки і став роздумувати над батьківскою добротою Всемогучого Творця, котрий в так короткім часї дві великі ласки зіслав негідному. Наперед кози заблукали ся тутечки, щоби живити мене своїм смачним молоком, а тепер ось знову находжу огонь, за котрим стільки часу тужив. Зі слезами вдячности, з радостию переповненим серцем удав ся я на супочинок.

Та сон тїкав від мене — щастє не давало заснути, а коли на часочок задрімав, снило ся менї у одно, що буцїм то сиджу перед великим прегарним огнищем. Ніколи ще не зазнавав я так великої радости.

Але знать Всемогучий хотїв ще мене випрібувати. Вже в ночи терпів я біль в нозї, а коли рано прокинув ся, негоден був і кроком поступити: цїла підошов спухла. Чотири днї прийшло ся просидїти дома, на щастє мав доволї поживи, а то був би з голоду загинув.

За той час зладив я собі новий парасоль. Старий з листя кокосів був доброю захороною від сонця, але на дощ не пригожий. Давно вже думав я про иньший, та серед всїляких важнїйших робіт не ставало на те часу, відтак ще й недуга спиняла... і не мав потрібних шкірок до роботи.

Тепер зробив єго з тонких віток бамбуса, встромив в середину сильний прут, а заячими скірками вкрив зверхи. Та ба! як розпинати і замикати? І сеї штуки доказав я по довгім бідканю. Не мав нї дротів, нї пружин, нї взагалі нїяких приладів, зробив я отже лишень нїби дашок, котрий не виглядав надто величаво і не віщував довгої трівкости, але поки-що і сим треба було вдоволяти ся.

Коли рана на нозї загоїла ся, пішов я у лїс пошукати чирівки — місто неї надибав іно спорохнїле дерево.

Назбирав чиру і висушив на сонци. Відтак беру кремінь і крешу огонь — падуть іскри, одна хапає ся чирівки, дую з усїх сил, серце тьохкає в менї молотом — годї! розжегти поломіни не всилї... Милий Боже! невже-ж усе надаремно? Та ось чирівка жаріє, бухає полумя, сухі листки палають, горять!

На сей вид дивна якась неміч огорнула цїлого, чув — що омлїваю. Не розповісти, чим був для мене сей ясний сніп поломіни. Як божевільний бігав я сям і там, зносив цїлі оберемки хворосту дерева, трави — рад був увесь лїс підпалити. Великий стовп бє високо в гору, дим стелить ся повисше гір, я скачу, гуляю з радощів довкола огнища, наконець зі слезами паду на колїна і дякую Богу за отеє несказане добро.

Робінзон розжегає огонь.

Вам, любі дїти, що живете безжурно при родичах, вам і не поняти того щастя, яке відчував бідолашний заточник, коли по осьми місяцях прикрого житя узрів нараз горіюче полумя, коли міг теплою стравою скріпити знеможене тїло.

Сейчас надоїв я козячого молока у мушлю і приставив до огню. Та мушля по часинцї трісла, а молоко потекло у попіл. Ся подїя збентежила мене трохи, але не на довго. Зриваю ся як стій, беру кусок дерева, застругую, встромлюю на него вбитого заяця і печу. Мила воня печеного мяса понесла ся воздухом, з нетерплячки не годен був я на місци устояти.

Коли забрав ся уже до їди, уявляв собі, що сиджу на королївскім пирі. Який пречудний смак! як міг я доси наче вовк їсти напів сире мясо? Ах чи є що красшого, вартнїйшого над огонь!

Печений заяць так менї засмакував, що хотів я ще й свого козлюка на печеню убити. Та відтак стидно стало самому. Як се? бідне сотворінє прийшло до тебе з довірєм шукати захисту, а ти настромиш єго на рожен? Так негарно, Робінзоне! Не лїнуй ся! возьми лук і стріли і іди на лови, — кіз в лїсї доволї, будеш мати печеню і не станеш ся безсердечним невдячником.

— Та за той час огонь потухне!

— Наноси грубшого гиля з дерев, що їх гураґан поторощив; а хочби полумя і погасло, є в тебе прецїнь кремінь і кресило, легко можеш новий розжегти.

— А як не вдасть ся?

Зза чого має не вдати ся, коли раз удало ся. Не крути, а біжи в лїс, будеш мати печеню, а може і росіл.

— Не знати лишень в чім єго варити?

Звісна річ — в горшку. Під скелею бачив ти глину, з глини роблять гончарі горшки, маєш тепер огонь, то випалюй. Трібував ти вже мурувати, будувати, шити чоботи і одежу, робив вже і парасолї, стрібуй і гончарства.

— Гарно се сказати, та не легко здїлати. А гончарский варстат де?

— Не крути, братку! Не сьвяті горшки вигадали, без працї нїчо тобі готове до рук не впаде, треба над усїм потрудити ся.

Так балакав я сам зі собою. Хто слухав би з боку, сьміяв би ся до розпуку. В моїй душі відзивали ся часто такі два ріжні голоси: оден оправдував мою лїнь і наводив сумнїви і злі думки — другий строгий картав усяке зло, найменьшу провину. І перемагали ся оба зі собою, але той другий звичайно брав верх. Се був голос моєї совісти, голос правди — і за єго покликом ішов я по короткій душевній боротьбі.

І тепер не змагав ся я вже довше,, забрав лук і стріли і поспішив у лїси. По дорозї роздумував, чи справдї не вдасть ся зробити яким чином горшків.

Злишно і згадувати, що на відходї наносив я на огонь силу дерева, а кози запер у стайни.



——————

  1. Трясеня землї сильно змінюють вид околицї: де була рівнина, повстають гори і навпаки. Так приміром в Мехіку підчас трясеня в 1756 р. підніс ся на гладкім просторі з нїдр землї вулькан Хоруліо (Jorullo) 507 м. високий. В полудневій знову Італїї порозпукали ся челюсти величезні, в котрі запали цїлі села і охрестности.
  2. Бамбуси (Bambusa vulgaria) суть то трави, ростучі в тропікових околицях землї. Доходять 6 — 10 а навіть і більше метрів висоти., а 5 — 7 цм. в промірі. Особливі тим, що їх стебла суть розгалужені, здеревнїлі, а твердші від дерева наших дерев. Виї гладкі, внутр дутчасті. Є дуже легкі, тим то і пригожі до будівлї, виробу знарядів і на меблї. Випустки їх їдомі як вариво.