Робінзон Крузо (1919)/XXII
| ◀ Глава XXI | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXII |
Глава XXIII ▶ |
|
В лїсї запустив ся я в ту сторону, де бачив у перше кози. Минувши часть гущавини, вийшов на рівнину, за котрою сторчали скалисті узгіря; туди навернув я, але хоч ждав уже кілька годин, нї одна коза не показувала ся. Коли-б мав я пса, усе пішло би красше, а так самому тра було за ними стежити.
Утомлений довгим ходом і безуспішним шуканєм, присїв я в тїни скелї випочати. По часови бачу дві кози на шпилю противного обриву. Бояв ся вийти, щоби мене не побачили, тому почав їх надити блеянєм. Кози почули мій голос, стали роззирати ся, а наконець стрибнули зі скелї. Притаївшись серед корчів, блеяв дальше. І справдї не ошибнув ся, кози, поблеюючи, бігли до мене, а коли одна з них наближила ся на 30 кроків, пустив я в неї стрілу. Дві другі несьвідомі, що стало ся з їх товаришкою, стали єї обнюхувати а згодом відбігли.
Забрав я добичу і спішив домів. По дорозі завернув ще на морский беріг наловити устриць. Коли ішов балкою, що вела до води, побачив я нараз щось лискучого. Наклонюю ся, відриваю сьвітячий камінь і пізнаю... сіль. Відкритє найбогатшої копальнї золота не врадувало би мене либонь так, як вид отсеї приправи, без котрої стільки часу мусїв обходити ся. Спершу не вмів я собі витолкувати, відкуди она тутечки взяла ся — та згодом стало усе ясно. Іменно запримітив я вже давнїйше, що під нів і повню місяця приплив моря заходив глубше, чим звичайно, на берег острова. В сїм місци було безлїч заглубин і ям, в котрих по відпливі трохи морскої води полишало ся. Та летивіла відтак до сонця, а сіль осаджувала ся з неї в хрусталях на сподї.
Відлупав я кусок соли, а затямивши місце, де находила ся, вертав з подвійною добичею. І знов почув у душі безмежну вдячність до Всемогучого за те нове добро.
Станувши дома побіг я сейчас до огнища; полумя вже було потухло, але жару остало ще стільки, що сейчас роздув огонь. На вечеру спік козини, котра — приправлена солию — смакувала мені прегарно.
Тепер, коли мав мясо і сіль, міг я зварити собі росолу; — не ставало іно дрібницї — горшка. Раз в житю був я у гончаря і бачив, як він клав глину на якийсь кружок, що обертав ся на столику, — відтак рухав ногою, а спід пальцїв формували ся горшки і миски. Та з того не богато я второпав; тільки лишень дізнав ся і затямив тодї, що чим лїпше глина угнетена, тим лекше дає ся формувати начинє.
Другої днини взяв ся я гончарити. Накопав глини в шкаралупу черепахи, налив водою і став місити ногами. По кількох годинах здавало ся, що глина добре вже утоптана, і можна починати лїпленє.
Усї ремесла, якими займав ся я доси, нїчим були проти гончарства. Хто з боку глядїв би на мої вироби, клав би ся від сьміху, але і пожалував мене сердешно.
Відтак уложив я на каміни дно горшка з глини і став лїпити стїни. Не йшло нїраз — спід рук виходили якісь чудовища. То надмір материялу псував готове вже начинє — то знов тяжке ухо відривало цїлий бік. Не годен був я нїяк дати собі ради. Наконець злїпив щось, подабаюче на горшки. Чув я, що гончарі сушать вперед свої вироби на сонци — тим то і я перенїс їх на місце, де мали сохнути. Та по дорозї потовк усе на дрібні куснї; прийшло ся наново починати. Иньшим знов разом пукало начинє від сонїшньої спеки, треба було сушити єго в тїни.
Небавки якось по тих перших пробах найшов я пів милї від свого мешканя рід білої глинки, котра лекше давала ся місити і вирабляти. З тої вдало ся менї наконець змайструвати два сосуди — годї їх назвати: нї то горшки були, нї ринки, — але все хоч вельми нескладні, могли таки принадобити ся.
Коли добре просохли на сонци, вставив я їх в огонь і, обложивши довкола палив, через кілька годин. Відтак виняв з жару і налив водою, щоби пересьвідчити ся, чи не перетїкають. Аж ось оба разом пукли — на марне пішла уся моя праця.
Зажурило мене се вельми, та не відстрашило від дальших проб. Досьвід навчив мене двох річий; перше, не робити надто великих сосудів, бо такі скорше тріскають — друге: вперед сушити на вітрі, відтак на сонци, а там як випалювати зразу слабим, опісля постепенно щораз сильнїйшим огнем, — наконець опять жар зменьшати і полишити в нїм начинє до цілковитого потухненя огнища.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._99.jpg)
._%D0%A1%D1%82%D1%80._100.jpg)
Виробив кільканайцять більших і меньших горнят, вставив їх у печ, обложив довкола галузєм і підпалив, докладаючи тягом дров. Коли горшки стали аж червоними, полишив я їх на кілька годин в жару — виняті і остуджені показали ся зовсім добрими. Не мали — що правда — гарної форми, але се було менї байдужним.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._101.jpg)
Сейчас зварив я собі в однім сосудї козячого молока. З того часу мав по всяк день теплий сніданок.
По сїй першій удачній роботі заходив ся я лїпити більші горшки, бо тамті ледви поміщали кватирку молока. Тепер вже ішла робота живійше, бо мав я більшу вправу, тільки ще не вмів надати належитої форми сосудам.
Виробивши з бідою два великі горшки, подабаючі на ведра, випалив я їх як слїд і забрав ся варити росіл з козляти. Налив води, посолив добре і приставив до огню; та на жаль глина перетїкала, і ось цїла моя робота пішла на марне. Либонь не висохли добре — подумав я — і вставив горшки у друге в печ ще на якийсь часок.
Коли виняв, побачив з зачудованєм, що горнець, в котрім була вода, набрав поливи з виї. Яким дивом стало ся се? Роздумуючи, прийшов я наконець до висновку, що оно мабуть від соли. Для проби розпустив я пригорщу соли в воді, полив тим розчином неполиваний горнець зверхи і зі середини і всунув опять в огонь. Успіх був чудовий. Глечик покрив ся гладкою поливою і не перетїкав вже тепер зовсїм. Таким чином придбав я собі справжнього знаня гончарського. — Милий Боже! подумав, глядячи на свої вироби — коли-б так був я в Европі і мав усї причандали, чого-б то не з’умів я сам собі зладити. А то, ледащо, прогайнував тільки часу за-молоду і не навчив ся нїчого путнього!
Варити обід було вже нинї за пізно, відложив я се до завтра. В кипучу посолену воду кинув мясо, а місто ярин та коріня насипав для приправи вилущених зерен кукурудзи.
Щоби піднести торжество сего першого вареного обіду, застелив я великий камінь листєм кокоса, поставив на нїм глиняну мищинку, яку вчера зробив, поклав поруч вилки вистругані з дерева, ніж і ложку, зроблену з мушлї, застромленої на патичок. По один бік розлупаний кокос, по другий ананас творили закуску. Так зладивши усе, відмовив я молитву і взяв ся їсти.
Та ледви проковтнув дві-три ложки страви, нестерпний біль здавив серце і затягнув у горлї. Ах! закликав я зі слезами — коби так який товариш був при менї, найнужденнїйший жебрак, з котрим дїлити би менї отсей пир. Хочби яке зьвіря домашнє: пес чи кіт почували для мене вдяку і розважили мою самоту! І згадав я, як бувало дома спорив я з товаришами за найменьшу дрібницю. — Як жалко стало тепер за минувшість. Коли-б змога повернути у ті давні часи, як привітним і сердешним став би я для кождого, як цїнити умів би товаришів!
Серед таких споминів споживав я одинокий свій обід. Та росіл не був таким, як я собі єго заздалегідь уявляв. Скус мав воднистий і млавий. Зате варені зерна кукурудзи смакували краше чим сирі, а мясо було прегарне. Згодом аж навчив мене досьвід, що на добрий росіл наставляє ся мясо зимною водою, се запримітив я аж пізнїйше случайно[1].
Так то нераз принагідно попадав я на ріжні винаходи. Одної днини якось шукав я хворосту в лїсі і забрав також гилю з бататами, бо думав, що грубе і бульвисте їх корінє буде гарно горіти. По часови, коли огнище потухло, узрів я, що батати іно зверхи припалили ся. Віддираю лушпину і находжу в серединї жовту, мяску мучку гарної вонї. Трібую — скус дуже милий, похожий на бараболї — котрі пізнав я аж опісля, бо як-раз за мого пробуваня на острові стали їх в Анґлії управляти.
З того часу, коли роздобув я огонь, моє житє перемінило ся на красше. Тепер вже не живив ся я, як переділе, сирими стравами, а мав що день на снїданок глечик теплого молока, а за булку варену кукурудзу. На обід росіл або кусок печенї козячої чи заячої, инодї печено з папуги або другого птаха — на закуску кокоси, ананаси і банани. Прикрасою щоденних моїх страв були: устрицї, яйця черепах або птиць, часом морскі раки, котрі ловив я на березї по відпливі моря.
Такий поживний корм дуже гарно подїлав на моє здоровлє, знеможене довгою недугою. Тепер виглядав я кріпко, і давнїйші сили повернули.
——————
- ↑ Причиною твердости мяса, киненого відраз у горячу воду, є зьвіринний білок, котрий в мясї в кипни стинає ся, так як білок в яйци і не допускає поживним мясним частям розпустити ся в водї і надати їй скусу.