Робінзон Крузо (1919)/XXV
| ◀ Глава XXIV | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXV |
Глава XXVI ▶ |
|
В половинї жовтня почали ся знов дощі, а з ними дуже прикрі для мене хвилї. О як поволи минав тепер час! Бути самітним і не могти працювати — як важко оно, не зрозуміти тому, хто сам сего не зазнав. О коли-б так була в мене книжка або кусок паперу і чорнило, щоби свої гадки таким чином висказати — чого-б не дав я за такі скарби! І згадало ся менї, як бувало за молоду тїкаю від книжки і пера немов-то від зарази. А нинї? Рвав ся думкою за ними гей за найлїпшими товаришами...
Ще одно стало менї знов доскулювати під ту пору. Як минувшого року, появили ся і тепер хмари москитів. Довгий час не знав я їм дати ради, аж раз якось принагідно запримітив, що тїкають від диму. Радїючи сим спостереженєм, перенїс я кухню до печери, що впрочім було і конечне, бо на дворі заливав єї часто дощ.
Стрівайте, непрошені гостї! закликав я, розкладаючи огонь, навчу вас пхати ся там, де вам не раді. — Вмить дим укрив печеру, а чесна громада винесла ся як-стій за двері. З тої пори горів огонь цїлими довгими вечерами, а хоч дим болючо нераз гриз очи, все таки лекше було се стерпіти, чим острі шпиганя крилатих кусїк.
Хоч по неволї приходило ся менї весь день сидїти дома, мав я доста роботи і не скучав нїколи. Инодї, як дощ устане, вибігав я устрілити заяця чи якого птаха, бо про кози, живучі подальше від печери, годї було і думати. То знов збирав батати і кукурудзу, а на одній прогульцї подибав нову пригожу ростину, т. зв. снїдовець[1], котрий смакував менї вельми.
Тільки недостача сухого дерева прикро доскулювала. За лїта не придбав я значнїйшого припасу, а тепер було на се уже за пізно. Вправдї часом у день сонце і засьвітило, та лїс так перейшов цїлий вохкостию, що, коли-б огонь погас, ледви чи була-б змога наново єго розжарити. Тому старанно піддержував я бататє, докладаючи на ніч галузя, а рано з усїх сил роздував позістале вуглє.
Користуючись зимою, порішив я упоратись тепер з деякими роботами, щоби у лїтї мати більше часу на прогульки і лови. Задумав я іменно ушити новий одяг, привести до ладу мешканє і поробити сїти.
Мав я ще здавна кілька скір козячих і кільканайцять заячих, як-раз доволї на два одяги. Двох потребував доконечно: лекшого на лїто і теплїйшого на дощеву пору.
Гей! гей! розпаношив ся ти, Робінзоне! — глузував я сам із себе, нема і року, як ходив ти наче дїд, а нинї ось забагло ся аж двох костюмів. Тільки жди, як станеш гадати про повозку і конї! Та, не чванячись, на одяг заробив ти собі, небоже, у лїтї.
Покраяв я одежу на подобу давнїйшої, а з окравцїв зробив поперед усего високу кіньчасту шапку, волосом на верх, щоби хоронила від дощу. Відтак ушив короткий кафтан, штани по коліна і камаші; все те було широке, бо тут в горячім підсоню пітнів я страшенно.
Покінчивши перший одяг, зладив ще й другий лекший, волосом також в гору, а вшитий з самих заячих шкірок. Оба виглядали чудасливо, та про те були вельми догідні, бо коли вибіг я в козячім кожушку на дощ, нї каплинка не замочила тїла.
Опісля прийшла черга на печеру, котру задумав я розширити. Ратище і мотика були одинокими моїми знарядами при сїй роботї. Небавки придбав я ще і третє: над морем найшов велику, широку, плоску мушлю і зробив собі з неї рід лопати до вибираня землї. Виносив єї в кошіли і висипував вздовж муру від середини.
Ся робота була вельми томляча, — тим то іно з рана за сьвіжих ще сил брав ся я до копаня, полудневий час обертав знов на вязанє сїтий. Волокна були вже приладжені від весни, та робота ішла чогось дуже пиняво: волокна раз враз путали ся, а се мене так дратувало, що инодї брав ся закинути цїлу роботу.
Знеохочуєш ся такою дрібницею, — говорив менї внутрішний голос — а де витрівалість і терпеливість?
Та бо й ся робота невиносимо прикра, — відповідав я сам собі.
А рибоньки смачні?
Безперечно, але можна без них обійти ся.
Се правда, але не гарно начати якусь роботу і не покінчити ізза лїнивства.
— Годї казати про лїнивство, коли кому що не складає ся.
Оправдуєш свою нерадивість — тільки труднїйших річий умів ти довершити — приложи ся іно, а побачиш, що й отся робота піде складно.
Перемовивши так сам себе, брав ся я опять за роботу, але за короткий день не богато міг уплести, а при огнищу не годен був працювати, бо темне полумя мерехкотїло.
Ей, Робінзоне! — закликав я раз, прошиблений чудесною гадкою. Дурак з тебе тай тільки! Маєш глину, огонь і товщ, а не подумав доси про лямпу. Знаєш старієш ся небоже, коли дотепу тобі не стає.
Скочив я по глину, замісив мерщій і нуже формувати лямпу. Та ба! який тут надати їй вид, як і де помістити кніт, щоби добре горів? Наконець зробив я мисчину обєму кватирки, на оден бік улїпив писочок на кніт, по другій ушко. Випалив добре, а відтак помазав густою сировицею і знов всадив в огонь. Полива вдала ся на пречуд і цїла лямпочка доволї вийшла складна.
Ще коби кніт! Зразу думав я єго зробити з куска старої сорочки, але полотно не давало ся скручувати, а могло принадобити ся на що другого. Шукав я по печері за чимсь пригожим, коли ось заздрів у кутї міх бавовни, зібраної на послїдній прогульцї. Прегарний материял! Треба тільки вперед очистити єго від зернят. Положив я бавовну на плоскім камени, а опісля, потовкуючи зверхи гилякою, відлучив зерно від мохначки. Та ще таки не давала ся скручувати — га! нїчого дїяти! треба єї ґремплювати — подумав я — і сейчас взяв ся за дїло.
Може хто цікавий, де привчив ся я ґремплювати? Ось як, послухайте:: Коли ще був дитиною, жила у нас на подвірю стара Ганна, ґремплярка. До неї забігав я частенько, коли тільки захопив вільний часок — і бувало так задивлю ся на роботу старенької, що отець за ухо тягне до книжки.
Ганца мала прилад, похожий на арфу, іно вузший о одній грубій струні. Помістивши єго на столї, накладала зверхи сирої бавовни, а відтак вдаряла пальцем по струнї, котра дрожала і розтріпувала густу бавовну. З неї опісля укладала Ганна аркуші, смарувала по оба боки білком з яйця і так одержувала вату.
Чи подумав я тодї, що знане сеї роботи придасть ся менї колись в житю? Не мав я вправдї арфи, але були вітки і струни і легко було зладити потрібний знаряд. За часочок стояв готовий. В недостачі стола розложив я бавовну на широкім камени і став ударяти по струнї...
Та ледви торкнув зо два рази, коли се єї звук пригадав менї так живо щасливі хвилі дитиньства. І я, старий хлоп, розридав ся на голос. Довго, довго не міг вгамувати ся: родинний дім станув перед очима, родичі, свояки, рідня. О Боже! милий Боже! як хутко ті безжурні лїта проминули!...
Поборовши зворушеня, вернув я відтак до лямпи. З вати скрутив кніт; не ставало ще товщу. І не думав я передше, чи буде менї коли на що пригожим, тим то і відкидував куски козячого лою задля їх противної в їдї вонї. Тепер мали они в моїх очах цїну золота. Найшов я вправдї біля давноі кухні трохи окравцїв, але були несьвіжі — приходило ся вперед їх перетоплювати.
Новий захід! мусїв зробити плоску риночку на лій, полити, а опісля доперва заняти ся товщем. Цїлий день випалював я — дві ринки пукли, заки третя вийшла як слїд.
Злишне і казати, з яким вдоволенєм засїв я вечером при лямпі і вязав до пізна сїти. Та моя втїха не трівала довго, бо по чотирьох днях товщ випалив ся. Так іно короткий час мав я сьвітло. Дарма! треба втїшати ся тим, що є. Зате на рік, коли, не дай Боже, прийде ся тут ще одну зиму зимувати, мушу заздалегідь запасти ся в дерево і товщ, щоби як в сїм роцї не бідити.
По часови порішив я при першій гарній погодї вибрати ся нароком на, кокосові оріхи і стрібувати, чи не можна з них витиснути олїю. І в тиждень опісля взяв я кіш і справив ся в сторону, де росли найбивнїйше; щоби одначе не тащити скаруп зі собою, розбивав я їх таки на місци, а солодке кокосове молоко випивав. Коли повернув домів, дістав я дрож і сильний біль голови. Налякав ся зразу, бо думав, чи знов пропасниця не вертає ся, розпалив огонь, зварив росолу, а відтак ляг у постїль і накрив ся тепло, щоби спітнїти. На щастє, на страху іно стало — либонь, надмір випитого молока кокосу а може і вохкість в лїсї навели на мене сю недугу; на будучність порішив я бути більш обережним.
Другої днини взяв ся я витискати олїй: на гладкім камени утовк зерна кокосу на масло, стопив опісля в ринцї на огни, мішаючи, щоби не пригоріли, — наконець всипав усе до мішочка, звязав цїпко мотузком між двома розгрітими каменями.
Тим чином одержав я пів кварти товщу, трохи ввійшло в торбину, а проче розілляло ся по земли. І знову чотири днї радував ся я сьвітлом лямпи.
При кождій такій роботі недостача стола і крісла прикро менї доскулювала, а сидженє на долівцї вельми томило. Та не вмів я лиху зарадити. Ноги до стола можна зробити з галузя, але відкуда роздобути дощок?
Аж ось прийшло на гадку уплести плити на стіл і крісло з прутя кошикарскою роботою. Стрібуймо! Сейчас понатинав я гнучких віток з дерева на вербу подабаючого і по часови справдї вдало ся менї скрутити щось неначе плиту. Відтак вкопав я землю чотири гиляки рівно високі, помістив на них плити, а зі споду прикріпив волокном пізанґу. Стіл вже є! тепер коби ще злаштувати як движиме крісло! Натрудив ся я чимало, заки потрапив на спосіб. Наконець вибрав чотири гладкі стовпики, повязав їх поперечницями в горі і долинї, а на такім руштованю положив плиту.
І не розповісти, з яким вдоволенєм засїв я вперве по европейски до вечері на кріслї при столї і лямпі. Александер Македоньский[2] не чув либонь більшої радости, коли опанував престол Дария.
——————
- ↑ Снїдовець (Discorea) або (yams) пне ся високо, як наш хміль. Має великий, подовгастий, бульвистий корінь, нераз і 15 кґ. ваги, мучистий, котрий по увареню пригадує смаком бараболю. Назва ямс повстала з муриньского слова ям — їсти. Росте в Азиї, Африцї і Америцї.
- ↑ Александер великий (336—323) р. перед Хр.) король македонський, побідитель перскої держави і єї монарха Дарія.