Робінзон Крузо (1919)/XXXIII
| ◀ Глава XXXII | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXXIII |
Глава XXXIV ▶ |
|
Причаливши щасливо до берега, порішив я не вертати вже на корабель, а перенести вперед усе в безпечне місце, бо прийшло мені на думку, що наколи дикі з сусїдної землі заходять инодї на остров, то тепер, приманені видом корабля, готові справити ся в ту сторону і заграбити мої скарби на березі. Впрочім на суднї не було вже нїчого вартнїйшого, а ту може кождої хвилї зняти ся буря і знївечити мою працю, замочити порох, цукор, муку і сухарі.
Ся гадка дрожем переняла мене цїлого, мерщій став я переносити річи до печери, але деякі були не під силу менї, бо на дарабу спускав я їх при помочи вінди. От і задумав я зладити візок, що пішло справдї скоро. Ужив я до того лявет від фальконетів і за вісїм днїв поперетягав усе під окопи мого замку. Щоби нечайно не заскочила мене буря, розіпняв я на березї шатро з великого корабельного вітрила. Обережність ся не була пустою, бо справді девятої ночи зняла ся хуртовина з дощем і перунами.
Не дрожав я за предмети, бо вже всї приміщені були в печері, але коли перун сторощив недалеко дерево, огорнула мене страшна трівога; згадав я, що ось під боком в мене закопаних безмаль 400 фунтів пороху — не дай Боже, ударить грім, то я з цілою оселею вилечу у воздухи. Навколїшках на молитві провів я останки ночи, трепетав за кождою лискавкою і взивав ласки Всемогучого. Аж над раном буря утихла, заяснїла чудова погода, а я все таки довго ще не міг очуняти з трівоги.
По снїданю взяв ся я переносити порох до хрустальної печери. Щоби не промок, насипав я єго в порожні фляшки, а відтак в коши носив до мого скалистого складу. Собі полишив іно десять фунтів і сї закопав у фляшках в землю.
До печери занїс я також чимало других припасів і знарядів, щоби на случай нападу Караїбів і їх побіди, як прийде ся менї тікати, не втратити усїх скарбів.
Велику пушку вивіндував я при помочи линв і колїсцят від фальконетів на вартівню, там єї примістив на стовпах, а все накрив кришею з дощок. Пушку завернув пащекою до моря, щоби при вистрілї відгомон ішов в ту сторону.
Позаяк мав я тепер спорий припас амунїциї і оружа, задумав я ще обвести свій замок палїсадою[1]. Забрав сокиру і пилу і справив ся у лїс настинати дерева. На сю цїль вибирав я пнї 30 цм. в промірі, надтинав їх з боку, а дальше різав пилкою, відтак по оба кінці застругував топором. Пальки ті 6 м. завдовшки клав я опісля по кілька на візок і перевозив домів. Та хоч працював невсипущо цїлими днями крім сьвят, доперва по шести тижнях приладив я двіста штук і міг починати палїсадованє.
Викопавши рів 4 м. від муру, ставив я палї оден попри другий, обкидав камінєм і присипав землею. Тим чином виріс густий частокіл 3 і пів м. заввишки. В відступах метрових поробив я в нїм діри на рушницї, фальконети знову примістив на трех углах, бо цїлий округ мав вид пятикутника, котрого підставу творила печера.
Так ось був я вже прегарно захищений від ворога, хочби сей навіть в переважаючім числї підступив під мій замок.
Позаяк небавки мала настати пора дощів, а я, занятий доси звоженєм річий з корабля і палїсадою не мав як думати про справлене рілї і засїв, порішив я тепер при вільнім часї виставити собі кухню і кузню.
На цеглу треба було глини; легко прийшло ся єї тепер копати при помочи лопати — а на форми вживав я скриночок, яких чимало забрав з корабля. Випаливши глину як слїд, взяв ся я за роботу. В кілька день станула кухня в тім місци, де давнїйше був комин до вудженя мяса. Заосмотрив я єї дверцятами і бляхою, а побіч вимурував огнище на кузню і приправив міх з боку. І кухня і кузня стояли під кришею з дощок.
Вартало видїти пана Робінзона, як, приперезаний фартухом, з вітрил варив обід. На кухни стояв горнець, а в нїм росіл з козини з галушками, замішеними на папужих яйцях з білої як снїг муки; побіч в ринцї пишав ся пудінґ з рижу з розинками, завязаний в серветї; на пательни смажила ся молода папуга, а на блясі пік ся зайчик у солонинї.
Може хто рад знати, де навчив ся я кухарити. Ось як: замолоду був я вельми цїкавий до всього і залюбки пересиджував цїлими годинами инодї в пекарни. Тим то і затямив я з того часу богато дечого з куховарства, а потреба і досьвід привчили решти.
Та ось розповім ще, зза чого в мене нинї такий пишний обід, щоб не думали, що дірвав ся европейских ласощів і бенкетую, позабувши на завтра.
Є се день 16. вересня, роковини іменин дорогої мами. Тямлю, як торжественно сьвяткували ми їх усе дома за щасливих днїв моєї молодости. Всї три: я і братя, прибрані в найгарнїйшу одїж з китицями осїнних квіток в руках, спішили ми ранесенько з вітцем до матусї зложити їй наші желаня. Відтак ішли до церкви і там молили ся щиро за єї здоровлє і щасливе проживанє. По прегарнім обідї, наколи погода сприяла, вибирали ся всї домашнї на прогульку за місто. О які щасливі були се часи! а нинї...
Згадавши минуле, порішив я і тепер на самотї цїлий той памятний день відсьвяткувати. Рано побіг я до моєї сьвятинї, прикрасив хрест цьвітами і молив ся довго зі слезами за матїр, хоч не знав, чи жиє ще, чи може вже і вмерла. А тепер ось варив розкішний обід і спивав найлїпше вино за єї здоровлє. Цїлий мій двір, запрошений до пиру, споживав ураз зі мною усї скусні страви.
Позаяк давнїйша бамбусова огорожа не захищала мене добре від осїнних злив, зладив я трівку стїнку з дощок, в котру вставив два віконця, виняті з комнат корабельних, і двері з замком з каюти капітана. Тепер міг я запирати ся на ніч без остраху перед нечайним нападом диких.
Сама печера була прегарно заосмотрена: на ковбеньках лежали дошки, на них ліжко з постелию, побіч стіл сьвіжо зроблений з тертиць, на нїм воскова сьвічка, коло стола крісла, над ліжком занавіси з вітрильного полотна. А коли у печи спалахнув огонь, а на двері і вікна запустив я опони, можна було раювати в сїм затишку і кпити з бурі, що лютувала на дворі.
Коритарик відгородив я також стїнкою, щоби не заходила задуха з кухнї. Другий знову прохід укріпив так добре, що не спосіб було дібрати ся туди до печери.
Инколи лишень трівожила мене думка про трясенє землї, але коли згадав я на Провидїнє, поклав ся з усїм на него, а з довірєм і супокій повертав у душу.
Зимові дни проводив я в працї і сьвята і довгі вечери на читаню біблїї. Ах! та неоцїнена книга стала моїм найлїпшим товаришем і другом у самотї; з неї плив чистий здрій потїхи і відради для нещасного заточника.
З першими весняними лучами взяв ся я до справленя рілї. Сим разом злаштував собі нїби плуг з рала, яке найшов на корабля, а котре служило либонь до об’оруваня сахарної трости. Прикріпивши в него ярма, позапрягав я кози. Спершу не хотїли тягнути, але згодом привчили ся і орали, мов справдї нїколи нїчого другого не робили. При помочи такої робучої сили справив я за тиждень так великий шмат поля, що лопатою і за два місяцї не втяв би сеї штуки. Відтак подїлив я землю на загони, засїяв пшеницею, горохом, житом, ячменем і вівсом; сей послїдний був призначений для кіз. Засїв заволїк я бороною, що зладив єї сам з великих гаків, вбиваних в деревляну крату. Наконець засадив і кілька пригорщ розинків, трібуючи, чи не вдасть ся виплекати на острові винограду.
По скінченю сих робіт оставало менї ще кілька місяцїв вільного часу. І як думаєте, за що взяв ся я теперечки? Не вгадаєте... почав будувати судно. Чи так гірко тобі, небоже, на острові? закличе може хто з читачів. Та-ж маєш тепер усего подостатком: прегарне житло, повні комори, оружа і амунїциї, гейби в якій кріпости. Скільки вже разів зазнав ти непостійносте моря, чи знову в друге хочеш як онодї в Бразилії шукати сам своєї погибели? Не краще то підождати, аж Провидїнє зішле тобі корабель на ратунок?
Оно і правда, але менї таки представляла ся річ инакше. На мою думку, судьба саме тому заосмотрила мене так нечайно у всїлякі знаряди будовельні, щоби дати менї спроможність ратувати ся з сего острова. І я порішив здїйснити свій намір.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._154.jpg)
Вибравши пригоже дерево, що росло недалеко над потоком стяв я його сокирою, обробив зо внї топором і взяв ся випалювати з середини розжареним вуглем. Коли заглубина доволї вже була велика, вирівнав і вигладив я єї боки долотом і сокирою ,а відтак почав копати рів 1.20 м. завглубшки, а звиш 2 м. в ширину.
Та ось заскочили мене жнива. Полон в сїм роцї випав гарний, зібрав я кільканайцять кіп ріжного збіжа. Місто ножика ужив сим разом кривої шаблюки з корабля, котру виострив на камени і прикріпив до дручка. Много лекше і скорше приходило ся нею стинати стебла. Збіже звіз я на ляветах від фальконету, а поклавши два великі стіжки, укрив їх зверхи кришею.
Цїлу зиму забрало менї зладжене керми, весла та других знарядів необходимих при човнї. Читанєм біблії розважав я себе в ту сумну пору, а все з’умів винайти уступи, що як раз підходили під моє положенє і мої постанови.
З початком весни покінчив я копати канал і спустив човен на воду. Не розказати радости якої зазнав, коли судно заколибало ся легенько на водах. Загадав я плисти до недалекої суші, де невідмінно надїяв ся стрінути европейскі кораблї, а коли-б се не повело ся, стрібую бодай окружити остров довкола.
Посеред човна примістив я невеличку щоглу і завісив на нїй споре вітрило. Набрав поживи, вина, сосуди з водою, чотири рушницї і оден фальконет, щоби на случай стрічі з дикими було чим боронити ся. Часть лоди над припасами захистив я від дощів широко розіпненим полотном. Наконець дня 14 сїчня 1664 р. виплив я сильно зворушений на море.
Перед від’їздом помолив ся ще горячо перед хрестом, бо міг і не вернути тут більше. На ту гадку слези закрутили ся менї в очех, і знов пав я навколїшки і дякував Всевишньому за всї ті безконечні ласки, які з Єго батьківскої руки раз по раз відбирав я на сім острові.
Вітер филюючи легко полотном, посував судно. Побереже, від котрого я відчалив, засїяне було множеством підводних скель; прийшло ся отже гребсти дуже обережно, щоби зараз у починах не розбити човна — а й не трохи дороги мусїв я наложити, оминаючи рафи.
Поза ланцом скель видно було на мори сильну струю[2], се мене нї раз не врадувало, бо, пірваний таким виром, міг я відбити ся з первістного напряму і попасти на широке море, де дожидала мене неминуча погибель в малесенькім, нужденно заосмотренім човнї.
Поблизше суші находила ся величезна лава піску — от і по рішив я плисти туда широким каналом, що відрізував єї від острова. Море крім полоси струї було тихе, тільки бентежив мене вітрець, що дув як раз у ту сторону.
Але проте все розпустив я такой вітрила і, візвавши Бога на поміч, пустив ся сьміло на море. Та ледви судно торкнуло східного кінця лави, коли се струя пірвала єго з такою силою, що на перекір усїм моїм змаганям міг я тільки спинити скорість гону, пливучи краєм струї. Даром закидав я якор, не доходив дна, — даром силкував ся кермувати судном, сила струї перемогла силу вітру, гребсти веслом було прямо немислимим. Хочби море й не затопило човна, так поживи не статчить на довго, а Бог вість, докїля ще прийде ся менї скитати по водних просторах.
В безмежній тревозї і жалю полинув я зором на мій дорогий остров.
О ти, сердечна пустине! — закликав я в розпуцї, невже-ж не побачити менї тебе більше! О коби вдало ся менї лишень дістати знов на твоє любе побереже, нїколи вже нї защо єго не покину.
З усїх сил греб я веслами в напрямі лави, але був звиш 5 миль морских від суші, і остров щезав чим раз скорійше з очий. Наколи-б так нечайно небозвід затягнув ся хмарами, пропав я нехибно! Та погода на моє щастє була гарна, лиш узгіря острова нїби чорні облаки слабко вже маячіли в далинї на обрію неба.
Аж ось спостеріг я згодом, що струя анї так сильна, нї мутна, починає мілїти і слабше плисти, а натрапивши на громаду скель на півночи ломає ся на них, одна часть гнала дальше в тім самім напрямі, друга завертала на полудне як-раз до острова.
Се мене вратувало. Користуючись вільнїйшим гоном води і сприяючим вітром, встиг я якось дібрати ся в рамена струї. Веслував тепер вельми обережно і вільнїйше чим передше і коло пятої години з полудня причалив щасливо на берег.
Коли почув я землю під ногами, аж задрожав увесь з радости і покляв ся торжественно не пускатись на будучність так легкодушно на море.
Вітер загнав мене на північну зовсїм менї чужу часть острова, прийшло ся тут і нічлїжити. Другої днини сїв я в човно і попри береги простував ід заходови. Зробивши три — чотири милї морскі, заплив я у залив, що врізував ся глубоко в сушу. Залив сей творила ріка, вливаюча ся в сїм місци в море. Годї було найти догїднїйшу пристань для човна. Заховав я єго в прибережній гущавинї, а сам з оружем іно і парасолем у руках справив ся пішки домів.
Тут застав я усе по прежньому. Перескочивши огорожу, кинув ся я мерщій на постїль і заснув мертвецким сном. Та хто опише мою трівогу, коли нараз почув я голос: Робінзоне! бідний Робінзоне! нещасний Робінзоне!
Протираю очи з просоня, сїдаю на постїль і роззираю ся кругом, хто мене кличе. Зразу думав, чи не привид се сонний, та ось клич залунав у друге.
Повертаю трівожно голову і бачу на огорожі папугу, котра верещить з усїх сил і повтаряє в одно ті самі слова. Бувало в зневірі жалував ся я так сам перед собою на голос, а понятливий птах переймив мої жалоби і ось тепер нагнав менї такого боя.
——————