Робінзон Крузо (1919)/XXXII
| ◀ Глава XXXI | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXXII |
Глава XXXIII ▶ |
|
Що дїяло ся зі мною за поворотом, годї розповісти. З тьохкаючим серцем приглядав ся я добутим скарбам, брав кождісеньку рїч у руки і не міг нарадувати ся, не міг повірити, що все те менї приналежить.
Ще тої самої днини перенїс я усе в печеру та ось нова жура: де то примістити? де заховати? чи не краще зберегти усі річи перед Караібами в хрустальній печері? Та за чим? чи-ж нема в мене доволї збруї на усїх ворогів!
Вечера після виправи відбула ся вельми торжественно. Як монарх, окружений численним двором, засїв я на своїм кріслі. Горохова зупа на вудженинї курила ся на столї, воздух заносив єї милою вонию. На рамени сїла менї папуга і заїдала куски цукру, які я їй подавав, — з одної сторони служив аміґо[1] (так прозвав я пса), з другої коза смикала мене за рукав, допрошуючись і собі їди.
Тисячі радощів мав я зі своїм двором: пес почав зразу бійку з козою, але згодом порозумів, що краще жити в мирі. Папуга верещала з зависти проймаючими голосами за кождим куском, який подавав я псови. Та вже по тижневи настав між моєю службою цїлковитий супокій, а хто глянув би з боку на мене і мої зьвірята, не в силї був би здержати ся від сьміху.
В приливі радости обіймав і цїлував я поперемінно то пса то козу. Серце чоловіка потребує доконче до чогось привязати ся і без сего жити не може. Передше мало зважав я на те, але нинї під подихом першої потїхи по тільки лїтах самоти — душа моя в лучах радости топнїла і розпливала ся. Слези заснували очи, і я не міг перемогти себе, щоб не висказаги своїх почувань хоч перед нїмими сотворінями.
Ще заки уклав ся на супочинок, пав я навколїшки і горячо подякував Богу за все добро, яке так ненадїйно спало нинї на мене.
Ніч провів я вельми неспокійно, прокидував ся раз по раз і не міг діждати ся ранка. Наконець зійшло величаве сонце, погода заповідала ся прегарною, можна було безпечно пускати ся знов на корабель.
На морскім березї застав я дарабу, увязану до дерева. Користуючись відпливом моря, прибув я щасливо на судно. Сим разом узяв зі скринї пачку гвіздя і гаків, десятку сокир, дві кельнї, великий сверлик, три топори, кілька гиблїв і великий камінь до остреня желїза. Відтак перешукав я склад оружа і добув відти десять рушниць, кілька шаблюк і спис, дві бочівки куль і бочівку пороху і кілька метрів льонту, себ-то мотузя, вивареного в розчині салїтри, котрого вживають до запалюваня пушок. Менї міг він принадобити ся місто губки кресати огонь. По сім справив ся я до каюти капітана. Там в скринях і куфрах найшов річ несказаної для мене вартости, іменно білє.
Як-стій роздягнув ся я зі своєї чудацкої одежі, скочив в море викупавсь, а відтак прибрав в чисте шматє. Хто, як я, не носив єго сїм лїт, той зможе іно зрозуміти радість, якої я тепер зазнавав. Опісля вишукав я ще в скринях кілька десяток сорочок, простирала, гамак[2], подушку, сїнник, ковдру — зробив з усего клунок і спустив на дарабу. Кілька клубків мотузя і сотнар мила доповнили набору, з яким дібрав ся я щасливо на беріг.
Щоби ще в друге могти нині на корабель повернути не зносив я річий до дому, а полишив їх на березї, де розіпняв шатро з найбільшого вітрила. На обід з’їв кусок сухара і вуденини і, не спочиваючи — поплив знову ід кораблеви. Час був мені дуже вартівний ,бо, коли-б зняв ся вітер, могло судно потонути.
З полудня станув я на помостї. Тепер забрав усякого рода одїж і, не перебираючи єї, скидав що найшло ся під рукою, на дарабу. В корабельнім маґазинї подибав я великий кружок воску і бочівку олїю.
Ось маю вже сьвітло на довгі зимові вечери! — закликав я втїшно.
Взяв також кілька порожних пак і бочок, бо могли менї заступити кошелї, яких уживав я доси до переховуваня поживи та других річий.
Причаливши до берега, порішив я такой під шатром провести ніч, щоби рано не тратити дорогу з печери до моря.
Ніч була прегарна — зорі сияли ярко, а я під шатром простягав ся розкішно на матерацах. Вкритий ковдрою, з головою на подушцї, раював мов який східний монарх.
Прокинув ся, скоро сьвіт. Нинї порішив я вплав дібрати ся до корабля, щоби зладити нову дарабу і тим чином придбати собі більше дерева. При першій набрав доволї вправи, а море зовсїм спокійне нїраз не спиняло в роботї.
В тій цїли викинув я на воду дві великі бочки очевидно примотузені, щоби їх филї не забрали. Між них накидав лат і дощок і небавки дараба була готова. Сейчас передяг ся я в европейску одежу, бо в давній за горячо було працювати. Коли приглянув ся собі в зеркалї, чудного зазнав чувства. Вправдї нераз вже видів я себе в потоці, та все радше случайно, чим нароком. О! як змінили мене тих сїм лїт в самоті проведених! Давнїйша краска лиця, нїжна і молодеча, погрубіла, осмалена на сонци скіра подабала на індийску, борода і вуси заросли усе обличе, а довгий, нестижений волос спадав кругом на плечі!
О мій Робінзоне! як-же ти, сарако, постарів ся! родичі і не впізнали би тебе нині. З молодого хлопця став ти зрілим мущиною, а турботи, грижа і тверді житєві обставини чимало склали ся на се.
Пожаливши ся так сам перед собою, повернув я до працї; вже надходив час приливу і треба було ним мерщій покористуватись. Навантажена дараба поглубляла ся доволї сильно, бо кілька кружків олова, які забрав я ураз з машинкою до виливаня куль, прибільшили єї вагу.
Сьмішно стало самому, коли глянув я на величезні припаси оружа і амунїциї, що їх віз на дарабі. Немов-то задумав вести війну з цїлим караібским племенем! Такого боя мав я все ще перед дикунами.
В полудне справив ся я у друге. В наслїдок бурі корабель сильно знать був ушкоджений, бо много товарів лежало вже попсованих. В складї було кілька великих бочок вина, але так тяжких, що і з місця годї їх ворохнути. Впрочім не дуже я і дбав за трунки, взяв іно малу бочівочку вина, щоби мав чим поратувати ся на случай хороби.
Між другими річами подибав я лопатку від вугля, щипцї, кілька желїзних штаб і кільканайцять окованих лопат, котрі могли ся менї принадобити до управи рілї.
Вложив також на дарабу великий мідяний котел, машинку до чоколяди і новесенькі жорна, наконець желїзні крати і спорий припас всїлякого рода вудок. Вже ладив ся я відпливати, коли се почув під помостом жалісний мявкіт. Збігаю долї і находжу два зголодніли, марні коти. Кинув я їм кусок солонини, котру жадібно стали заїдати. Хоч зьвірята ті не були менї нї нащо придатні, забрав я і їх з милосердия, та відтак пожалував сего, бо розплодивши ся, робили менї опісля такі шкоди, що прийшло ся їх опісля вистріляти.
Ніч провів я знов під шатром, уоружений рушницею і пістолями. Пес лежав при моїх ногах, то й не було страху, щоби ворог нечайно мене заскочив. Слїдуючого ранка дібрав ся я вплав до корабля і збудував нову дарабу. Крім других пригожих річий перевіз сим разом кілька слоїв смажених овочів, кільканайцять хустин до носа і на шию і великий корабельний годинник. Пересмотрюючи усе як найточнїйше, подибав я під ліжком капітана тайний заховок, а в нїм чималу квоту гроший.
Навіщо оно менї! — закликав я байдужно — вже сім лїт є в мене пригорща золота, а доси не мав з него нїякого хісна. — І вже хотїв я полишити гроші на корабли, як ось прийшла гадка, що може найде ся згодом їх властитель — і я узяв і скринку з грішми. Почислив: було 1934 почвірних золотих портуґалів[3], 730 ґвіней і 4.360 срібних іспаньских пястрів[4] — загалом цїла сума стояла півшеста тисяча фунтів штерлїнґів, а важила звиш сотнара. На силу вивіндував я скринку зпід ліжка, але гроші мусів розпаювати, бо бояв ся відраз усї спустити на дарабу.
Одної річи менї лиш не ставало, іменно: обуви. Ледви з великою бідою зібрав я кілька пар черевиків матросів і то вже подертих. Панчіх за те найшов чималий припас, а крім того три добрі люнети.
В шафцї капітана подибав я знов кільканайцять складок паперу, пера і чорнило. Не чуючи ся з радощів, хопив сейчас за перо стрібувати, чи не позабув письма, але слези так обильно капали на папір, що залили вже перші стрічки. І знов пав я навколїшки і подякував Богу за ту нову ласку.
Пересмотрюю дальше і бачу кілька книг в перґаміновім переплетї. Одна з книг товста звернула мою увагу — розкриваю і очам своїм не йму віри. Милий Боже! се-ж біблїя, сьвяте письмо, за котрим стільки часу вже тужу, жерело потїхи і відради для самітного, нещасного заточника. Розкриваю в друге, а перші стрічки на котрі паде мій зір, звучать:
І виведе тебе Господь твій з неволї твоєї і покаже свою ласку над тобою....
Слези не дали менї дальше читати, розридав ся як дитина. Довгу хвилю не міг втихомирити ся: сей перший стих сьвятої книги припадав як раз до мого положеня і вістив менї несказану радість.
Поборовши зворушеня, забрав я біблїю немов то найдорожший скарб і примістив єї посеред дараби, щоби — не дай Боже пригоди! — сьвята книга в глубинах морских не потонула. Те саме вчинив я з папером і чорнилом.
Крім того найшов я ще три ножики, сверлик до корків, великий ніж іспаньский, званий machete, котрий може принадобити ся і на ловах і до промощуваня дороги серед непроходимих лїсових гущ. Забрав я і дві ручні городові пилки, закривлений ніж до витинаня вовків[5], ножицї до зриваня овочів на деревах, млинок до кави, велику желїзну ложку до виливаня куль, сита, ковало, кілька молотів, щипцї, міх і ковальскі пильники. Вирвав навіть дверцята з кухнї і познимав бляхи, бо задумував виставити собі печ.
Наконець заосмотрив ся я ще в припас ножів, вилок і мисок. Мав, що правда, і свої, але складний виріб европейский таки надив мене більше, чим власні глиняні злїпища. В куфрі капітана подибав я кілька фунтів шроту і порошницю з прегарним порохом, з чого міг заключати, що мусїв він бути не аби яким стрільцем.
В слїдуючих днях забрав я ще і перевіз: дві скрині цукру, кілька мішків кави, два пуделка розинків, бочку гарної муки, другу рижу, наконець усї сухарі і вуденину — вітрила мотузє і линви невеличкий якор від шалюпи, щітки, штаби желїза, весь папір і моздїр. Повиймав я навіть вікна з каюти, взяв ланц, малий компас, зеркальце, ножички і голки, і все полотно, яке де іно міг роздобути. Витягнув зі стїн корабельних усе гвіздє і гаки, забрав весь порох і олово — наконець перевіз і кількасот порожних флящин, хоч сам не знав ще, навіщо-б они стали менї пригожі.
Вже усе вартівнїйше мав я на дарабі, коли ось глипнув на корабельну пушку, і враз прийшло на гадку перевезти одну домів. Придасть ся давати сигнали, наколи-б який корабель вказав ся на мори. Сила труду стояло мене спустити пушку на дарабу, яку нарочно повязав на сю ціль з грубих колод — на щастє прегарно послужила менї в сїм вінда до втяганя товарів. Много лекше пішло з трема фальконетами[6]. Забрав я також лявети[7] від усїх чотирьох штук, а крім сего кількадесять куль шестифунтових і кількасот фальконетових кульок.
——————
- ↑ amigo — по іспаньски: друг.
- ↑ гамак — висяче ліжко з мотузя або полотна.
- ↑ портуґал, золотий гріш з XVI. і XVII. столїтя, вартости 10 дукатів.
- ↑ пястр — давний срібний іспаньский гріш; тепер зовесь peso і має вартість — 1 доляра.
- ↑ Вовками зовуть ся неурожайні вітки, що вирастають на дереві. Огородникн стинають їх, щоби не спиняли росту деревини.
- ↑ Фальконет — рід малої пушки, якої давнїйше вживано.
- ↑ лявета — підстава, на котрій спочиває і перевозить ся пушка.