Робінзон Крузо (1919)/XXXVI
| ◀ Глава XXXV | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXXVI |
Глава XXXVII ▶ |
|
З тої пори почала ся нова доба в моїм житю. Бог вислухав наконець моїх горячих молитов і зіслав менї по довгих лїтах самоти товариша. З вдячности всемилосерному Творцеви за те добро порішив я вивчити Пятницю правд віри Христової, виобразувати єго по змозі, словом — зробити з него чесного, розумного чоловіка. Вивчив я єго годувати кози, справляти рілю, косити і жати, крім того ще й гончарства, пекарства, кравецтва, столярства і всього, що сам іно умів. Згодом звик він і до рушниці, коли пізнав єї устрій, а навіть вистріл з пушки не робив на нїм як передше такого пригнобляючого вражіня — видів в тім всім лиш духову висшість просьвічених Европейцїв.
Небавки міг мене в роботах заступити, але все трудили ся ми сполом, і нї словечком не дав я ему тепер почути, що вважаю єго низшим від себе, бо й на дїлї був він моїм найлїпшим другом.
Наспіла звичайна дощиста пора. Як-жеж инакше минала тепер она менї! Передше ті довгі, безпросьвітні ночі з хлюпанєм дощу на дворі якусь тугу і розпуку навівали на душу. Нині сходили они незамітно на любих розговорах з товаришем і на спільних роботах. Взаїмно учили ся ми оден від одного богато річей. Пятниця вмів прегарно плести мати з волокон дерева так густі і нїжні, що й на одежу могли бути пригожі, тим більше, що ізза легкости не пекли, як суконні або дрелїхові. З волокон кокосового оріха скручував сильне мотузє, а з пряжі деяких ростин умів вязати мистедкі сїти на рибу. Був також майстром в виробі прегарних річий з каміня, мушлї і костий. Від него переймив я дещо й зі штуки кухарскої. Так приміром вивчив він мене печи цїле молоде козеня скорше і смачнїйше, чим на ріжнї. Робив се так: Викопавши доволї глубоку ямку, виложив єї верствами сухого дерева і плоских каменїв. Те дерево запалював. Відтак подержав хвилину козеня над огнем, щоби шерсть обсмалити, а опісля зішкробав єї острою мушлею так чисто, неначе кипятком попарив. По сїм розрізав зьвіря в поперек і винимав тельбухи. За той час дерево в ямі спалило ся на уголь, а плити розпекли до жару. Митю викинув їх Пятниця з ями, виложив дно розпеченим камінєм, вкрив листями кокосу, положив на них справлене зьвіря, а накинувши зверхи знову листя, засипав усе рештою розпеченого каміня і землею. По часови було козля готове, а печеня з него вкуснїйша і мякша, чим печена на ріжнї.
Від Пятницї навчив ся я також з упечених зерен какао[1] котре тут росло, приладжувати дуже здорову й поживну страву. А що я радо робив усе нові дослїди, так утовк я раз припалені зерна між двома камінями, всипав навгад мілкий порошок в молоко і поставив усе те на огонь. По часови покушав я зварену страву і пізнав з радісним зачудованєм, що се нїчо друге, тільки прегарна шоколяда.
Тепер, коли було нас двох, усяка робота ішла скорше і жвавійше. Могли ми проте подумати не тільки про заспокоєне найперших потреб житєвих, а і про прикрасу того житя. Зараз з весною заняв ся я розширенєм мого городця. Подїлив єго на правильні загони, поперетинав рівними доріжками, засадив довкола живий пліт з опунций, поробив тїнисті бесїдки і шпалєри. Одну часть города призначив на варива, другу на дерева овочеві, іменно: цитрини, кокоси, і какао — третю наконець засадив кукурудзою і бататами. Земля, добре справлена, видала прегарні плоди.
Так проминув нам рік хутко і весело. Пятниця вмів уже відповідати на питаня, так став я з ним заходити в цїкаві а поучаючі розговори. Одної днини звів я бесїду на єго родинний край.
То там далеко остров Пятницї — вказав він на полудне — а тамки другий, де живуть єго вороги.
— Чи племя, до котрого ти приналежиш, побідило коли?
— О так, ми побиваємо сила ворогів, а він утїкає.
Та чому-ж, коли так сьміло борете ся, зловили тебе?
Пятниця і других трох були далеко. Велика громада ворогів окружила нас, так много годї повбивати, і вже всї лежать у човнах спутані.
— А чому ваші борцї не поспіли вам з підмогою?
— Бо нас сейчас вкинули в човна, а тамтих повбивали — а Пятниця втїк.
— Чи ви також убиваєте і з’їдаєте полонеників?
— Так, брати Пятницї їдять, всіх їдять — але тут на сїм острові, бо дома не вільно.
— А був ти коли тутки з ними?
— Пятниця був тамки далеко — показав на захід.
— Чи ваші човна потапають коли?
— Нї, — але треба плисти обережно, бо як морска ріка захопить, то човен вже домів не поверне.
Либонь знали й они про сю небезпечну течію, котра трохи не загнала мене на широкий океан. Пятниця говорив все про себе в третій особі, як се роблять дїти. Нарід свій звав “Караіб” як і жителів других островів з тою ріжницею, що про своїх казав “сильний Караіб”.
Розказав менї також, що на полудни в великім краю вимордували білі люди цїлі племена Індиян. Се либонь відносило ся до Іспанцїв, котрих жорстокість і знущаня над тубильцями стали так розголосні, що вістка про них дійшла аж до Караібів.
Раз якось завів я Пятницю до мого човна, а вказуючи на него, поспитав:
Чи можна на такій лоди дібрати ся до землї, де жиють білі люди?
._%D0%A1%D1%82%D1%80._174.jpg)
Спершу не міг я второпати, чому оден може вода затопити, а двох нї — та згодом доміркував ся, що Індиянин, не вміючи повісти: два рази більший човен — казав: два човна.
В півтора року по своїм загощеню на остров вивчив ся Пятниця так вже по анґлїйськи, що можна було починати з ним науку релігії. — Як всї єго земляки, не вмів і Пятниця відріжнити сотворіня від Сотворителя. Сонце, місяць, зьвізди мали они не за твори руки Всевишнього а таки за самі божества. З’явища природи як: громи, лискавки, трясеня землї се прояви гнїву лютих богів. Деякі люди: духовники і чародії стояли — по їх думці — у зносинах з божеством і вивідували ся про їх волю. Погибші герої — вірили — стають по смерти зорями на небі і відти глядять в низ на землю. Споміж смертельних той був в них найбільшої слави достоєн, котрий за житя убив і поїв найбільше ворогів.
Такі поганьскі віруваня старав ся я заступити Пятници чистими правдами про одного Бога християнського, про вічне житє, про любов усїх людий: другів і ворогів.
Одної недїлї присїли ми під деревом, а я став Пятницю питати:
— Чи знаєш, хто сотворив все те, що бачиш довкола?
— Знаю. — Все те зробив старий-престарий Бенамукі. Сидить він на дуже високих горах, а старший від землї і моря.
— Чи вмієш молити ся до него?
— Нї, — анї Пятниця, анї жадному з Караібів сего не вільно, тільки старі Увукакіс ходять до него на гору й передають єму прошеня людий. Коли-б хто другий пішов, то Бенамукі убє єго і з’їсть, бо лютий, дуже лютий. Треба єму давати богато риб і бататів, щоби перунами не повбивав Караібів і не попалив їх осель.
— А як котрий з вас умре, то що тодї з ним дїє ся?
— Іде до Бенамукі, але іно житє, бо тїло палять або з’їдають.
З того розговору зміркував я, що духовники Караібів, так звані Увукакіс, самі оголосили ся посередниками між людьми а божком Бенамукі, щоби удержати нарід в пересудах і темнотї, а тим чином тягнути з него для себе як найбільше жертв.
Став я се пояснювати Пятници; счудований слухав мене з негодованєм. Відтак розповів я єму про християнського Бога, Бога любови й доброти, Сотворителя і Батька наймилостивійшого. Довго говорив я про небо і вічне житє, про нагороду для добрих а кару для злих, про любов ближнього і любов Бога і честь яка Єму належить ся.
Індиянин слухав мене уважно, лиш вряди-годи хитав головою або підводив в небо свої гарні очи. Найбільше вподобав собі житє нашого Спасителя і молитви, прямо до него засилані, неменьше одушевляв єго опис премудрости і всемогучости Господньої.
Твій Бог, Робінзоне — закликав — мусить бути много дужчий, бо є всюди і все чує і бачить і може, а наш старий Бенамукі сидить на горі, замість володїти понад сонцем і зорями, і нічого не знає хиба те, що єму Увукакіс передадуть.
Правда, Пятнице — відрік я — сильнїйший він над усї сотворіня, бо сам їх сотворив.
Так провадив я науку релїґії. Инколи знов ходили ми разом до моєї сьвятинї і молили ся там над морем. Згодом став Пятниця взірцевим християнином. Кождої днини дякував я Богу, що зіслав менї такого товариша, а туга за Европою зовсїм майже мене покинула. За три роки нашого спільного житя не було між нами найменьшої сварки. В сьвята читав я Пятници сьвяте письмо і пояснював по змозї сил. Часто знов ставляв він менї питаня, над котрими я сам мусїв призадумати ся і таким чином зглублював я чим раз краще Божі слова, а деякі уступи вивчив таки на память.
Крім того розповів я Пятници своє цїле житє, не промовчаючи і блудів, котрі зводили на мене усї нещастя. Говорив я єму про держави европейскі, про великі міста і торговлю в них, про нашу сильну анґлійську фльоту, а всего того слухав хлопець цїкаво і чудував ся мудрости Европейцїв.
В пів року по нашім знакомстві дарував я Пятници складаний ніж, сокиру і пістолю. Зрадїв чимало і так обережно з ними поводив ся, що по роцї і слїдно не було, що їх вживає.
Одної днини вирисовав я на папери пером шалюпу, а вказуючи єї Пятници, поспитав, чи не потрапив би такої зі мною зробити.
— Ах, так — закликав — бачив я вже таку самісеньку.
Де? — питаю з зачудованєм.
— Дома на нашім острові. Одного разу два днї лютувала страшна буря з громами і лискавками. Третього дня рано викинуло море на берег великий човен з білими людьми. Мали бороди й вуса і трохи оружа та не з перунами, а самі шаблюки.
— Скільки їх находило ся на човнї? — поспитав я.
Пятниця думав довго, неначе собі пригадував — відтак закликав:
— Сїмнайцять! так сїмнайцять бородатих білих людий.
— Що-ж стало ся з ними?
— Живуть там, де дім Пятницї — на полудни.
— Чи давно?
— 3 того часу пять разів уже були великі дощі.
Саме тепер минало пять лїт, як морска буря розбила корабель на моїм побережу. Либонь єго осада вратувала ся на човнах ,а втративши серед ночи дорогу, причалила на остров Пятницї.
— Де се? — закликав я счудований — а твої земляки не з’їли білих?
Нї, они їдять іно ворогів, наколи заберуть їх у полон, а білі пособляють їм в борбі з ними.
Сей розказ збентежив мене сильно, і я забажав дібрати ся на остров і побачити нещасних Европейцїв.
— Чи не затямив ти хоч одного слова з їх бесїди?
— О так, вимавляють часто слово Dios.
— Так се Іспанцї, сказав я, на жаль! не Англичани.
Незабаром якось по сїм розговорі зайшли ми на полудневу сторону острова, а станувши на високій горі, побачили в далині на мори сушу.
— Диви ся, Робінзоне! — там моя земля! там моя хата! закликав Пятниця і став плакати.
Зворушене Пятницї подїлало й на мене та зовсім инакше — трівога огорнула мою душу на думку, що ось згадка про вітчину розбудить в товаришу охоту до утечі, тому й порішив я єго розпитати:
— Не правда, що бувбись вельми щасливий, наколи-б позволив я тобі вернути домів?
— О так, Робінзоне, з цїлої душі бажаю увидїти батька.
— Так вертай до него і будеш знову воювати і з’їдати своїх ворогів.
— О нї! Пятниця вже не буде їсти людий, він хоче ще раз побачити свого тата, а відтак знов поверне до тебе, бо він любить Робінзона.
— А чи не можемо стрібувати поплисти разом?
— О, добре! — та по часови посоловів і каже: Не можна, човен Робінзона за малий, море єго переверне.
— Їдь сам, бо твої земляки убють мене і з’їдять.
— Нї они Робінзона стануть любити, бо він вратував Пятницю, але сам Пятниця не попливе.
—Зза чого не хочеш сам плисти?
— Робінзон чомусь то сердитий на Пятницю, коли єго від себе гонить.
О нї, мій друже, але хочу тобі справити втіху. А що-ж зробив би ти, повернувши домів?
— Скажу їм, що Бенамукі дуже слабий бог, а Увукакіс обманьщики.
— За те готові тебе вбити.
Пятниця подумав хвилину, а відтак рік: Навчу їх про правдивого Бога християньского, про небо і Спасителя, то може і закинуть старого божка.
Їдь, їдь, дорогий брате! закликав я — лиши ся між своїми, а я тут коротати-му самітне житє.
По сих словах побіг Індиянин до місця, де лежали річи, приніс сокиру і навколішках подав менї.
— Що се значить? — питаю.
— Най Робінзон убє Пятницю, а не говорить більше таких річий.
Зворушений отсим доказом привязаня, пригорнув я сердечного хлопця до груди і порішив плисти разом з ним до єго родини.
Як стій взяли ся ми до будови човна. Пятниця вибрав кріпке дерево, спустив єго зі мною на воду і з незвичайною вправою виробив за два місяцї при моїй помочи величезне судно, що могло і вісім люда помістити.
При роботї вживали ми на переміну сокири і огня, а у всїм Пятниця показав ся справнїйшим від мене.
Спустити човен на море, стояло нас чотирнайцять днїв праці. Відтак доробив я до него щоглу, вітрила і керму, а Індиянин не міг вийти з дива, коли побачив, як борзо пливе судно при помочи отсих причандалів. Караіби вживали тоді іно весла.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._179.jpg)
З тої днини випливали ми що недїлї на море, бо вперед хотів я заправити Пятницю до европейскої плавби. І наука не зістала без успіху: по кільканайцяти пробах вийшов з него знаменитий моряк. Порішили ми сейчас по жнивах пустити ся в дорогу і побути між земляками Пятницї. Хлопець радїв несказано, і усе вже було готове до подорожи, коли ось склала ся подїя, що приневолила нас відложити наші постанови.
——————
- ↑ Богатий какаовець (Theobroma Cacao), деревце посвоячене слизам і липам. Росте в полуди. Америцї. Доходить до 12 м. висоти. Овоч єго огірковатий, містить в мясівцї до 40 великих насінь, богатих в товщ і муку.