Робінзон Крузо (1919)/XXXVII
| ◀ Глава XXXVI | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXXVII |
Глава XXXVIII ▶ |
|
В гарний, весняний день, придбавши усього в подорож, мали ми вже відпливати, коли се прийшло менї на думку вислати Пятницю за черепашиними яйцями. Принадоблять ся нам в дорозї! Хлопець взяв пса і побіг мерщій в лїс, поза котрим було місце, де найбільше виводили ся черепахи. Нараз почув я проймаюче скавулїнє Аміґа, — гляджу в ту сторону, відки голос несе ся, і бачу Пятницю, котрий вертає стрівожений і блїдий. Припавши без духа до мене, закликав: Ах! Робінзоне... горе нам!
— Пробі! що стало ся? кажи скорше!
— Там, там в низу — говорив дрожачи на цїлім тїлї — оден, два, три човна — самі вороги Пятницї — приплили зловити єго і з’їсти.
Почав я єго розважати, як умів, а коли отямив ся з першого остраху, кажу:
— Пятнице, мусимо з ними бити ся, чи стане тобі на се сил і відваги?
О так! хочу бити ся, але їх много, дуже много. Дурниця! вмієш вже прецїнь стріляти — наші кулї повбивають одних, а другі — налякані смертию товаришів і гуком рушниць — підуть в розтїч; тодї вже легко побідимо осталих. Памятай, що я тобі житє вратував, проте держи ся хоробро й роби усе по мому приказу.
Пятниця умре за тебе, Робінзоне.
Відтак пішли ми до печери. Тут нарядив я чотири пістолї і шість рушниць кулями, а опісля побіг на вартівню поглянути, що дїє ся на побережу.
Через далековид міг я почислити диких. Було їх 21. Сим разом причалили на східно - полудневій стороні саме там, де ловив я звичайно черепахи. Збентежило мене се трохи, бо в сїм місци ще не гостили. Була то густо заросла площа, вісїмдесять кроків від берегів віддалена. Здавало ся менї, що мають зі собою трех полонеників і задля них либонь лиш висїли, щоб тут свій мерзкий бенкет відправити. Мерщій збіг я з вартівнї, а узявши бохонець хліба і фляшку вина від потреби, дав знак моїй дружинї готовити ся у похід. Праворуч ішов Пятниця, по лївій бік Аміґо, а в серединї я сам. Усї мовчали — навіть пес вивчений і не заскомлїв, тільки єго насторошена шерсть і попущений хвіст вказували що й він ворожо настроєний.
Через дорогу знов давна думка стала вертїти менї мозок: чи є в мене право нападати диких, котрі менї нїякого лиха не заподіяли? Не зі страху я се розважав — було в мене прецїнь огнисте оруже проти ворога, — але мучили душу сумнїви, чи вільно ось так ізза нїчого людску кров проливати. Пятниця не думав так благо, палкий огонь жеврів в єго очех, а грудь розпирала жадоба пімсти на ворогах свого племени. Наконець рішив ся я поки-що приглядати іно кровавому бенкетови, а проче полишити судьбі. Наколи не буде потреби чіпати Караібів, оставлю їх в супокою — в противнім случаю стану до борби.
З найбільшою обережностию дібрали ся ми нишком по конець гущавини, що відмежувала нас від диких. Звідси могли ми добре бачити цїлу громаду. Кільканайцять з них прикучнуло довкола великого огнища і заїдали мясо одного з нещасних полонеників. Другий зі спутаними руками й ногами лежав побіч і дожидав своєї черги. Аж ось Пятниця, що вдер ся був на шпиль дерева, щоби краще розглянути положене, зсунув ся тепер в низ і прошепотїв до мене:
Робінзоне! там лежить чоловік з білим обличем і довгою бородою, се один з тих, котрі поселили ся на нашім острові.
Митю вилїз і я собі на дерево. На жаль! Пятниця говорив правду: спутаний полоненик був Европейцем. На сей вид нестримна лють закипіла в менї, даю знак товаришеви і з рушницями посуваємо ся на горбок, що безмаль шістдесять кроків віддалений був від Караібів.
Нараз двох диких починає розпутувати нещасного — не пора вже довше зволікати — оба звертаємо рушницї на ворога.
Готов?
Так.
Раз, два, три!
Грімки вистріли гукнули разом. Скоро дим розвіяв ся, поглянув я вперед себе: мій вистріл убив одного, ранив другого. Пятниця застрілив двох, а третьому завдав тяжку рану. Годї описати, яка суєтня счинила ся поміж дикими на гук рушниць, на вид ран, що кровавили ся під дотиком невидимої руки. Ранні кидали ся по землї, постогнуючи з болю. Здорові бігали мов божевільні і глядїли безпечного захисту. В страху либонь і позабули про лодї і стали на всї сторони тїкати, не знаючи — з котрої дожидає їх погибель.
Пятниця поглянув на мене зором, що дальше робити. Даю знак: відкидуємо рушницї, беремо сьвіжі і прицїлюємо ся знову. Сим разом лиш оден Караіб погиб на місци, другий тяжко ранний повалив ся також на землю, а иньші кровю обтїкаючи, постогнували з болю. Незабавки трох з них пало поруч товаришів. Осталі, втративши з остраху свідомість, бігали сям і там з проймаючим вереском.
За мною! — закликав я, вискакуючи споза хащів з шаблюкою і нарядженими пістолями. Пятниця не оставав позаду. На наш вид чотирьох диких стрибнуло у човна і відчалило від берега. Пятниця пускає ся за ними аж ген у воду і мірить з обох пістолів. Два падуть в море, а прочі з усїх сил гребуть веслами, щоби втечи.
Я спішу поперед усего до Европейця, даю єму сокиру і пістолі, а для підбадьореня вливаю вина в помертвілі губи. Вже лиш ноги мав спутані, шаблюкою перетинаю лико, а в сїй хвили він вистрілом вбиває дикого, котрий ладив ся менї голову сторощити, — бо Караіби побачили, що нас іно двох, очуняли з остраху і хопили за оруже. З вдяки за вратоване житє рубаю на двоє Караіба, котрий хотїв завдати смерть полоненикови. Та ось пятьох инших кидає ся на нас з бішеною лютостию. Европеєць слабкими силами відпирає страшні удари, які єму завдає якийсь великан шаблею. Прочі чотири полишають Европейця кремезному товаришеви, а самі беруть ся до мене.
Важко приходило ся менї переплатити мою палку нерозважну бійку, поклав я вправдї одного з пістолї, та прочі три зі страшнїйшим ще криком і завзятостию обступили мене довкола. Вже думав що згину — коли се мій Аміґо мече ся на найблизшого ворога, ловить єго за горло і давить. І Пятниця, побачивши, що менї грозить, бере лук полишений на березї і трупом стелить другого дикого. Послїднього я пробиваю шаблею.
За той час великая Караіб повалив Европейця на землю і вже ладив ся голову відтинати, коли я наспів і розчерепив єму чашку.
Бійка покінчена.
Пятниця з сокирою в руках метушить ся поміж трупами і добиває ранних.
Пятнице! — закликав я на него — остав се, а сїдай краще в човен і здоганяй тїкаючих, бо готові навести нам тут сотню своїх братів.
Індиянин митю сповнив приказ. Стрілою кинув ся в лодку, та нараз станув і каже:
Робінзоне! тутки є ще оден мій брат, засуджений на смерть.
Прибіг я до него і з зачудованєм найшов в лодї Караіба, що лежав долілиць зі звязаними руками і ногами. Пятниця поперетинав пута і підвів на пів живого полоненика, але і сей і говорити не був в силї, тільки жалкий стогін добував ся з єго груди. Либонь думав в сїй хвили, що ведуть вже єго людоїди на смерть. Подав я Пятници фляшку вина, щоби покріпив ним нещасного й пояснив єму зміну положеня.
Та ледви Пятниця поглянув Караібови в обличе, коли се закричав проймаючими голосами — відтак хопив старого в обійми і цілував по безліч разів — сьміяв ся, стрибав як божевільний, то знову плакав і ломав руки. Даром завдавав я єму питаня; довгу хвилю не міг очуняти, аж згодом простогнав:
Робінзоне! се тато Пятницї!
Не спосіб описати радости доброго сина. Двайцять раз оставляв човен і знову зіскакував до него — розіпнув кабат і при голій груди пестив голову батька — або водою і румом натирав єму руки й ноги, наболілі від твердого лика, що ним були обкручені.
Наконець почув мої накликуваня і прибіг спитати, чого бажаю.
Чи дав ти батькови хоч кусок хлїба — кажу — мусить десь бути добре голодний.
О нї! Пятниця злий, ласун — усе сам поїв, а для тата не остало нічого.
Стрівай! Ось маєш хлїб, а дай єму також трохи руму напити ся.
Пятниця подякував мені сердечним поглядом, віддав їду батькови, а сам пустив ся стрілою до замку. По часинцї вернув з бохонцем хліба і куском печеного козляти. Попоїли ми усї, відтак поспитав я по анґлїйски Европейця, відки родом. Не знав сеї мови, але відповів по латині: Christianus, Hispanus sum. (Єсьм християнин Іспанець). Глядїв на мене зором повним вдячности і шепотїв щось, чого я одначе не міг порозуміти. Та ось стрібував я заговорити по портуґальски, котрої то мови вивчив ся в Бразилїї. Сейчас став Европеєць відповідати, бо такой добре володів портуґальским язиком.
Прийшло ся тепер вертати домів, бо вже і хмари насували від заходу. Тільки клопіт, — як перевести хорих, котрі не здужають іти самі. Пятниця вказав на човна диких. До замку морем не було більше як пів милї. Всадили ми отже Іспанця з батьком Пятницї у лодь і незабаром були вже в заливі. Молодий мій товариш повернув ще раз на боєвище і привіз відти наше оруже і луки і стріли, добуті на диких.
Відтак зладили ми з галузя ноші і перенесли на них вратованих полонеників, а що нїяк було перейти з ними високий мур і частокіл, порішили розіпняти на борзі шатро побіч хатки Пятницї. Стіл, два крісла, два тапчани з дощок повкладаних на паках і вкритих соломою і вітрилами — зложили ся на обстанову нової палати. Тут спочали наші хорі, що ще перед кількома годинами засуджені були на страшну смерть.
Одно лишень мене трівожило, а іменно — щоби два дикі котрим повело ся втечи на лоди, не повернули з більшою громадою своїх земляків. Тим то і приказав я Пятници поспитати свого батька що він про се думає. Та сей сумнївав ся, щоби дикі змогли дібрати ся на свій остров — буря, саме в той час лютуюча, затопить безперечно їх човен або зажене до сусїдних островів, де жде їх неминуча смерть з рук тамошних ворожих їм жителів. А хочби яким дивом і повернули домів, так радше стануть підмавляти своїх земляків від виправи на наш остров. Коли лежав спутаний, чув, як тїкаючі тремтїли з остраху і називали нас злими богами, котрі володїють лискавкою і перунами.
На мій приказ убив Пятниця молоде козеня; перед уварили ми на зупу з рижом і корінєм, задня чвертка пекла ся на ріжнї, розсїваючи довкола милу воню. Нинїшний день хотїв я звеличати пишним обідом, бо оба ми: я і Пятниця, придбали в нїм дві дорогі нам людини: я Европейця а він батька.
Хлопець не чув ся на радощах: сьпівав і підскакував невпинно, та попри те сповняв усї свої занятя як найточнїйше. Радість додавала єму сил, припинала крила.
По обідї повкладав я своїх гостий, поручив Пятници догляд над ними, а сам пішов і собі на супочинок. Але довго не міг заснути — раз - у - раз ставали перед очима події дня й усї подробицї, що лиш зведеної борби з дикими. Від тринайцяти лїт, як замешкав я остров, зросло нинї число єго жителїв у четверо, а хоч невеличке, за те замітне було ріжноманїтностию народностей і віроісповідань. І так: я був християнин і приналежав до костела єпископального, заведеного у нас в Анґлії за часів короля Генрика VIII[1]. Пятниця ісповідав мою релїґію, але був Караібом — єго батько також Караіб, та й ще поганин людоїд — а Европеєць Іспанець був католиком. Про те ріжниця релїгій і народностей нїраз не мішала найкрасшим відношеням поміж жителями острова, і не було нам чого бояти ся усобиць і війн релїгійних.
——————
- ↑ Генрик VIII, анґлїйский король — панував від р. 1509—1547. Він завів так званий костел анґлїканьский або єпископальний, котрий, задержавши по части устрій католицкий, не узнав одначе голови папи римского. Король в представителем найвисшої власти сьвітскої і духовної разом.