Робінзон Крузо (1930)/10
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ 9. Мій Пятась — добрий учень. — Наша спроба поплисти за море. — Розбитий корабель і що ми на нім знайшли | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 10. Дикуни-людоїди знову на острові. — Битва. — Кого ратуємо і про що довідуємося |
11. Мій плян. — Збунтована залога! — Я вертаюся до Анґлії ▶ |
|
Минуло вже пів року, як ми таким несподіваним чином дістали в руки нову зброю і потрібні нам речі. Ми на добре розгосподарилися на острові і можна сказати, що розбогатіли. Мій Пятась був мені всею потіхою і розрадою. Він бачив, що я вже старіюся і ослабаю на силах. Тож просив, щоби я шанував себе, і виручав мене у всякій роботі. В слотливі дні вже й не пускав мене з домівки, але самий ішов на лови, як було потрібно. А я виходив лише в погідні дні, отак, на прохід, або на лови для приємности, або оглянути наші засіви.
Одного погідного дня щось я нездужав і залишився в печері, а Пятась узяв рушницю і побіг над море, чи не вполює яку птицю, або яку смачну черепаху. Я розмовляв зі своїми лямами, з псом і з папугою, а вона пестилася коло мене. Папуга кричала: »Пятасю! Пятясю! Ти мій брат! Ти мій брат!«, — бо вона чула, як я говорив так нераз до свого Пятася.
Раптом щось зіскочило з гори перед печеру і я вже настрашився та вхопив рушницю в руки. Але на порозі став задиханий Пятась і ледво закликав:
— Ой, пане, пане! Робінзоне! Ой, лихо! Ой, ратуйте!
— Що тобі? — закликав я й собі з острахом і схопився з лежанки! — Що тобі, мій брате?
— Ой, там біля берега одна, дві, три лодки! Одна, дві, три!
Я вгадав, що там шість лодок, бо Пятась числив так, що завжди додавав »один- два-три«. Коли приміром треба було сказати, що в нас є десять помаранч, то він числив трійками так: »Одна — дві — три, одна — дві — три, одна — дві — три, одна!«Я вибіг з печери і, глянувши крізь далековид на беріг, побачив, що справді біля берега стоїть шість довгих лодок, а на березі аж роїться від дикунів. Я почислив їх — було всіх 60. Велика сила.
Заки думав я, що робити, Пятась упав мені до ніг і благав:
— Пане, пане! Ратуй! Вони по мене, по Пятася, по твого брата! Вони мене хотять зїсти, твого брата!
— Не бійся, Пятасю! — заспокоював я його. — У нас є добра зброя. Ти будеш стріляти?
— Буду — буду!
— І будеш битися разом зі мною до загину?
— Битися! Битися! — закликав Пятась.
І ми оба вирушили озброєні на ворогів. Я спершу думав, що справді дикуни прибули за Пятасем і що зараз розбіжаться по острові, шукати його. Але вскорі пізнав, що це не так. Між ними добачив я двох звязаних, що лежали на землі. Дикуни не розбігалися, але крутилися при березі й стали розкладати огнище. Вони так заслонили собою звязані жертви, що я не міг доглянути, які це люди. Аж коли огнище запалало і одного розвязали та підняли з землі, я з жахом пізнав, що це білий чоловік, европеєць, і в одежі моряка. Великий жаль опанував моє серце і я рішив ратувати нещасних, хочби й самому прийшлося згинути. Та першому я вже не міг помогти, бо на моїх очах ударив його один людоїд по голові і той упав на землю, а дикуни стали роздирати його тіло. Тож скоро кинувся я до діла, щоби вратувати бодай ще того одного, останнього. Ми вхопили всі свої рушниці і викотили з укриття гармату та причаїлися за кущами недалеко диких. Я рішився розігнати їх рушницями, а гармати вжити хиба в крайній потребі.
Коли ми добре уставилися, а дикі вже доїдали першу жертву, я підняв рушницю і вистрілив у воздух! На дикунів зробило це страшне вражіння. Вони всі в ту мить попадали на землю, а деякі стали лізти хильцем до човнів. Та по хвилі, коли вони побачили, що ніхто з них не згинув, подумали собі, що це якийсь нешкідливий грім і стали підніматися. Я стрілив у друге! Вони знову збентежилися, але менше, як перше. Деякі відважніші стали підходити в нашу сторону, хотячи певно переконатися, що це за диво — невидимий грім у ясний день.
Не було ради. Треба було стріляти в диких, бо деякі приступили вже до другого звязаного і готовилися вбити і його.
— Пятасю! — шепнув я. — Ціляй у тих перших. — Раз, два, три!
Грюкнули одночасно два вистріли, а в юрбі почулися страшні зойки. Відразу впало вісім дикунів: три вбиті, пять ранених. Пятась поцілив пятьох, а я лише трьох, бо признаюсь, мені тремтіли руки, що вперше стріляли до людей, хоча і з конечности, щоби відучити їх страшного гріха: людоїдства. На дикунів найшов жах. Але вони ще не кидалися втікати, тільки збилися в громаду і щось голосно кричали. Кілька стояло з боку і я казав знову стріляти, але ціляти в тих кількох, бо не хотів убивати багато людей, тай боявся, що можу поцілити й лежачого вязня. Від других стрілів упали два вбиті, а кілька ранених. На дикунів найшла розпука. Але замісць утікати на човни, вони кинулися в нашу сторону, хотячи таки прослідити, що це за таємна сила.
Коли товпа кинулася до нас, я набив гармату і змірив у воздух. — Бах! — роздався страшний лоскіт, аж стрясло землею, а від натиску повітря попадали всі на землю. Впав і мій Пятась зі страху.
По добрій хвилині дикуни піднялися і пустилися бігти в човни. Я думав заждати, аж відпливуть і стояв спокійно. Та коли вже всі були в човнах, два з них завернули і підбігли ще до лежачого звязаного. Вони певно хотіли забрати його зі собою. Тоді я дав Пятасеви свою шаблю, а сам ухопив кріс і ми вискочили зза кущів та побігли на них.
І саме в пору, бо якраз один дикун замахнувся на лежачого страшною довбнею. Я стрілив і він упав. Тоді я прискочив до звязаного і, розтинаючи його шнури, спитав:
— Хто ви, пане?
А він простогнав по латині:
— Christianus sum! (Я христіянин).
Тимчасом Пятась вбив другого напасника, а з човнів стали бігти на нас дикуни, осмілені тим, що нас так мало. Я вихопив Пятасеви шаблю і давши її вратованому, крикнув:
— Бороніться!
Він схопився і став боронитися, а Пятась побіг по рушницю.
Нас окружила товпа диких і ми стали відбиватися від переваги. Та у вратованого було замало сили, його переміг один дикун і вже виривав йому шаблю з рук. Я поцілив цего дикого і вратував білого чоловіка вдруге від нехибної смерти, кричучи:
— Втікайте в ліс!
Він побіг у ліс, а я кликнув ще на Пятася і ми стали біля гармати. Тоді я навернув дуло гармати в диких і вистрілив картачем. Кільканацять диких завило з болю і попадали ранені. Решта, кинулася до трьох човнів і стала втікати. Пятась хотів ще стріляти і до них, бо боявся, що вони завтра приведуть своє військо і помстяться на нас. Але мені було жаль губити утікаючих і я заборонив стріляти. Впрочім вони певно й не доплили до своїх берегів, бо зараз звіялася така буря, що неможливо було їх легким човнам доплисти до далекого берега.
Ми спочили трохи по труді і взялися закопувати убитих і померших від упливу крови. Ані один не був живий. Згинуло їх трийцять-шість.
Впоравшися з тою роботою, кинулися ми до двох лодок, щоби їх не віднесло море, яке зачало буритися. Я побіг до одної лодки, а Пятась до другої. Та якеж було моє здивовання, коли Пятась раптом завив не своїм голосом, упав на дно човна, а потім почав скакати, наче божевільний. Я прибіг до нього і глянув у човен. Там лежав звязаний чоловік, не білий, але з диких, старий, ледво живий.
— Що тобі, Пятасю? Хто це? — питав я здивований.
— Батько! Батько! Мій батько!Тепер я зрозумів радість Пятася, який вже розвязав батька і, взявши його на руки, виніс на беріг. Зараз побіг, приніс у горнятку свіжої води і дав старому. Той пив жадібно і видимо приходив до сил. Тоді я пригадав собі нещасного білого. Та Пятась відгадав мої думки і зараз підкріпив водою і другого вратованого, що лежав біля гармати. Потім дав їм по кілька помаранч і вони підкріпилися на стільки, що могли сісти і росказати нам про свою пригоду.
Росказував еспанець, бо він умів трохи по анґлійськи, отже розумів його я і Пятась. Він був моряком на тім кораблі, що розбився перед пів роком і з якого ми мали гармату. Їх кільканацять уратовалося на лодках і приплило до берегів народу Пятася. Дикі приняли їх гостинно і вони зжилися як браття, так, що й на війну з другими племенами ішли разом. Недавно вони програли битву, а двох еспанців і старого батька Пятася взяли противники в полон та привезли сюди, щоби їх зїсти. На острові диких є ще з трийцять білих, бо з корабля вратувалося сімнайцять, а там застали вже з двайцять. Є між ними й кілька анґлійців, а решта еспанці. З цих три вже поженилися з дівчатами диких.
Чуючи це, я подумав собі, що мушу зійтися з тими людьми. Але нині не було вже часу на нараду. Ми з Пятасем взяли на ноші вратованих до нашої печери, де вони зараз заснули твердим сном. А я ще довго не спав, роздумуючи над своїм пляном. Тай Пятась не спав, але сидів цілу ніч біля свого батька — щасливий та радий.