Робінзон Крузо (1930)/9
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ 8. Я занедбую господарку. — Бачу пир людоїдів. — Ратую чоловіка, що стає мені товаришем | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 9. Мій Пятась — добрий учень. — Наша спроба поплисти за море. — Розбитий корабель і що ми на нім знайшли |
10. Дикуни-людоїди знову на острові. — Битва. — Кого ратуємо і про що довідуємося ▶ |
|
Я взявся виховувати його, як дитину. Це мені дало досить роботи на цілих три роки, але ці роки уважаю за найщасливіші в своїм життю. Передовсім почав я вчити його по анґлійськи. Я дав йому зрозуміти, що він має йти до мене, як закличу: »Пятасю«!, — бо так назвав його тому, що вратував його в пятницю. Потім навчився він говорити: »так« і »ні«, а далі повторяв за мною всякі слова, так, що за рік умів досить добре по анґлійськи. Якаж це була мені роскіш, коли я по стільки роках почув біля себе людську бесіду! Рівночасно я приучував його до практичного життя, такого, яке і я вів. Перш усього я вшив йому зі шкір одежу, зовсім подібну до моєї. Він мав з того велику втіху. Спершу повертався він в одежі не дуже то зручно, бо досі все життя ходив нагий, але згодом привик і був радий, що вже докучливі овади не кусають його. Я навчив його їсти печеню і варене мясо звірят. Воно йому дуже смакувало, тільки ніяк не міг згодитися, додати соли до страви. Соли він не знав і казав, що це шкодить. Хиба крадьки посолив я йому мясо.
Навчившися мови, мій Пятась став легко переймати науку читання й писання, так, що за другий рік читав мені в голос мою біблію. Тоді я почав учити його Христової віри. Я розпитував його, чи він має яких богів, а він росказував мені про якогось Банамукі, що живе на високих горах і туди треба йти приносити йому жертви звірів, бо з долини він не почув би молитви. А молитва їх складається лише з одного слова: »О«. Це слово викрикують їх старі жерці й за це кажуть собі давати найкращі шматки мяса з убитих людей.
Я почав пояснювати йому, що безперечно одиноким Богом є наш христіянський Бог, який сотворив усе і над всім чуває, і всіх бачить, і знає наші думки. Я говорив йому про Христа, що спас нас від мук пекла, і про любов ближнього, і про милосердя.
Пятась слухав уважно, цілими днями читав Святе Письмо і небаром став щирим христіянином. А я щиро дякував Богу, що поміг мені здобути одну людську душу для Божого стада.
Часто розмовляли ми про землю і про всякі народи, які на ній живуть. Я розпитував Пятася про його нарід і племя, а він говорив:
— Мій нарід добрий, мій хоробрий, мій всіх побиває.
— Але чого твій нарід їсть людей?
— Мій нарід не їсть людей, тільки їсть ворогів, яких зловить у бою.
Раз коли ми оба вийшли над беріг моря, я хотів випробувати його вірність і щирість тай запитав:
— Пятасю, де твій нарід?
— Там — там мій нарід! — закликав Пятась, показуючи обома руками на протилежну землю, що маячіла на обрію моря. Я побачив, як його очі блестіли тугою за своїм племенем.
— А ти поїхав би до своїх, туди?
— О, так!
— А що робив би там? Ходив би зі своїми на инші племена і їв би людей?
— О, ні! Я не їв би і других навчав би, як то грішно ї гидко їсти тіло свого ближнього. Я навчив би їх христіянської віри в єдиного Бога!
— А вони зїли би тебе!
— Ні, не зїли би! Вони охоче вчилисяб! Вони вже чимало навчилися від білих бородатих людей.— Як то? То в вас є білі?
— Є! Давно колись розбився корабель коло наших берегів і кілька вратувалося.
— І ви їх не зїли?
— Ні! Вони живуть з нами. Мій нарід їсть тільки ворогів, яких зловить у битві; тоді ми перепливаємо на цей остров і тут їмо полонених. А тепер другий нарід побив був нас у битві і зловив нас двох і таксамо привіз сюди, щоби зїсти.
— Ну, то вернися тепер до свого народу! — сказав я.
— А ти поїдеш зі мною?
— Ні! — мене зїли би твої.
— Не зїли би! Ти був би у нас найстарший, бо маєш грім на плечах.
Так він називав мою рушницю, яку все ще уважав за якусь надземську істоту, що кидає громи.
— А без мене ти не поплив би туди?
— Ні, не попливу. Я з тобою до смерти. А як проженеш, буду плакати і втоплюся!
Він зворушив мене своїм привязанням так, що я обняв його і поцілував в чоло, з чого він був дуже радий і цілував мене по руках.
Тоді впало мені на думку, що може би справді добре було вибратися з ним у його вітчину, запізнатися з тими білими і разом з ними обдумати плян нашого спільного ратунку з поміж диких людей.
Я сказав:
— Пятасю! Я поїхав би з тобою через море, але в нас човна немає.
— О, човен буде! — сказав весело Пятась. Пятась уміє довбати човен з дерева!Я повів його під дерево, яке колись зрубав на будову човна і сказав:
— Як зробиш з цего човен?
Пятась усміхнувся і взявся до роботи. Він умів підложити таку ватру, що дерево за несповна дві години вигоріло рівно, в середині. Потім я своєю сокирою і долотом вигладив випалений отвір і за який тиждень ми мали вже готове човно. Та Пятась чогось сумно подивився на човно і сказав:
— Це буде замале. Треба два такі! Один, два!
Я гадав, що треба ще другого, і показав на подібне дерево, з якого можна було зробити друге таке човно. Але Пятась пояснив мені так, що треба одно човно, двічи більше від нашого, бо це за легке на море. Та що на острові не було грубших дерев, я сказав, що й це буде добре, і ми приготовилися в дорогу.
На підложених круглих бальках спустили ми човен з острова у море і взявши все потрібне в дорогу, пустилися плисти. Але не доплили ми ще з милі від берега, як нашим човном почало так кидати, що ми мусіли зі страхом вертатися на остров. Човен був справді за легкий. Тоді я втратив надію на ратунок і рішився не пускатися вже в таку дорогу і не гнівити Бога. Чейже Бог дав мені все потрібне для мого прожитку, тай ще вірного слугу і товариша післав мені.
І ми жили мирно далі на острові. Я привчив Пятася всяких господарських робіт. Вкінці дав йому свою другу стрільбу, якої він спершу дуже боявся, але згодом призвичаївся і навчився так ціляти, що стріляв краще від мене, як це небаром показалося.
Уже минав четвертий рік, як Пятась став моїм вірним другом, а двайцять семий, як я проживав на тім острові. Я постарівся сильно, аж посивів, тай як було не посивіти від таких журбот? Нераз з тугою й жалем згадував я своїх любих родичів. Чи живі вони ще, чи здорові? Я не надіявся вже побачити їх. Бо хочби й яким чудом дістався ще до дому, то вони вже певно повмирали. Таж як я лишав їх, вони вже були старі і знищені журбою. А щож могло зробитися з них до тепер, за той час, за який уже й я посивів. А я лишив їх молодим хлопцем… Та Божа воля! — думав я собі завжди, як на мене находила така туга і старався зайняти свої думки чим иншим. Тай Пятась не давав мені сумувати. Він зараз розраджував мене, чим міг. А в тім часі, а то в 27 році мого перебування на острові, трапилася знову несподівана подія, а за нею й другі, що повернули мої думки в зовсім инший бік і не дали часу тужити.
Одного вечора, коли ми вже приготовлялися до спочинку, загремів раптом десь на морі гарматній вистріл. Ми оба стали на рівні ноги і наче задеревіли. Пятась зі страху, бо він ще не чув такого, а я з дива і цікавости. Не зважаючи на темну ніч, ми вибігли на двір і стали надслухувати. Десь далеко почувся протяжний гудок корабельної труби, а вслід за тим роздався другий і третий вистріл з гармати. Було очевидне, що десь недалеко находився якийсь корабель у небезпеці і кликав ратунку. Я вибіг на скелю і вистрілив з обох своїх рушниць. Мабуть почули, бо зараз знову упали три гарматні стріли.
Я попав у розпуку. — О, якби так я міг помогти тому кораблеви! — думав я собі — він забрав би мене певно до моєї вітчини, або взагалі кудись між культурних людей. Та що я пораджу? Чим я зможу йому помогти? У мене й лодки такої нема, якою міг би доплисти, бо корабель десь далеко від берега.
Так я думав і в розпуці кидався сюди й туди. Тимчасом на морі втихло і вже не було чути ніякого знаку. Ми пішли в печеру, але я майже цілу ніч не міг заснути. Все думав про тих нещасних і пригадав собі, як і я знайшовся був у такім нещастю, вклякнув і щиро молився, щоби Бог поміг бодай одному з них вратуватися на цей остров і збільшити моє товариство.
А досвіта ми з Пятасем схопилися й вибігли, щоби поспішити над беріг, чи нема яких уратованих. Не було нікого. Тільки ось, на горбку, недалеко того місця, де я виратувався колись, лежав мертвий корабельний хлопець. Я не міг пізнати, якої він народности, знав тільки те, що він европеєць, бо був білий. Я поховав його біля свого калєндаря і поставив хрест на його могилі.
Коли я викінчував могилу, надбіг Пятась і почав кликати, показуючи на море:
— Корабель! Корабель!
Мов ражений громом, глянув я на море і очам своїм не вірив. До острова гнався вітрильний корабель! Струя несла його простісінько до нас. По подертих вітрилах і поломаних щоглах я пізнав, що це певно той, що в ночі благав ратунку. Я втішився, бо сподівався застати на його покладі живих людей.
Корабель раптом станув на тому місці, де колись задержався наш. І був він подібний до нашого, тільки значно більший. Я побачив на покладі дві гармати і подумав собі, що це певно богатий купецький корабель розбитий бурею.
Не надумуючись, ми скочили в море і поплили до корабля. Коли ми щасливо вискочили на його поклад, нас стрінув великий пес, що одинокий вратувався, подібно, як колись на нашому кораблі. Я дуже втішився цим вірним звірятком, бо мій перший пес уже давно згинув зі старости. На кораблі були величезні припаси всякого добра. Та я рішився взяти лише що найпотрібніше і спішити на остров, бо боявся, що цей корабель може піти на дно так нагло, як і мій перед роками.
Ми збили сплав, багато більший, як я колись міг зробити, і забрали такі речі: 2 скриньки пороху і куль, 4 рушниці, скриню з біллям і з одежою, чимало грошей і всякого знаряддя, що могло придатися нам при господарці. Нарешті скочили ми на сплав і взявши пса, думали плисти до берега. Але Пятась показав мені на гармату і шкірячи зуби з радости, сказав:
— Візьмім ще й цей »грім«, тоді не будемо боятися хочби на остров прийшло і тисячу диких!
Це була добра думка і я рішився взати одну гармату. З великим трудом по дошках зісунули ми її на сплав, узяли досить амуніції, бомб, картачів і ґранатів тай щасливо з припливом моря приплили до берега.
Коли ми повиносили все на беріг, Пятась наважився конечно, вернутися ще раз на корабель і взяти ще й другу гармату. Я відраджував, бо море ставало чогось бурхливе, але вкінці на його просьби позволив йому відплисти. Та тільки він відчалив від берега, як корабель щось наче кинуло, він повернувся в бік і його понесло морями в світ. Пятась завернув з нічим, а я пояснив йому, що Бог не любить захланних, тих, що хотять мати більше, аніж потребують. Може де серед океану є ще такі нещасні, що живуть на самітних островах, без страви і зброї, і скористають з цеї Божої ласки.
Тепер ми чулися з такою зброєю зовсім безпечні. Ходили сміливіше на остров і не боялися нічого. Ми перебралися в нове білля і в еспанську одежу, — по якій пізнав я, що це був еспанський корабель. Але ми шанували цю одежу, вдягали її лише в свято і в велику спеку, а звичайно ходили далі в шкірах лям, яких ми розвели череду около сто штук.
Так минав уже місяць і другий по тій пригоді і нічого не заколочувало нам спокою. Дивлячися на страшну гармату, яку ми примістили в добре затаєнім місці, недалеко нашої скелі, я часто усміхався, бо на щож нам була така зброя? Чи хтось захоче воювати з нами? А горстці диких, якби вони прийшли, далиб ми з Пятасем раду і при помочі рушниць, яких тепер було в нас аж шість.
Але незабаром сталася нам така пригода, що якби не наша гармата, то хто зна, чи помогли би нам були рушниці.