Розкол Европи/Деталі Парижу й Франції
| ◀ Країна еластичної реакції | Розкол Европи Деталі Парижу й Франції |
Засів Паризької Комуни ▶ |
|
У французького народу — це як переважний тип — спостерігається надзвичайна легкість в обходженню, якесь граційне відношення до оточення, і жвавість та м'якість в рухах так у важливому ділі, як і в розвазі.
Ось, наприклад, рисочки. Француз кондуктор наче не працює. Він так собі гуляє по вагону, жартує з пасажирами, щось здмухне собі з вікна і посвистує та дивиться в вікно. Так само, напів жартуючи, напів навчаючи, він здирає з жінки, що сіла не в той потяг, на який видано квитка, щось франків з двацять, перебалакуючись і агітуючи публіку на свій бік, видав квитанцію, легко клацнув через неї компостером, сказав пару влучних компліментів «потерпівшій» (вона сердитенько оджартовувалась) і поклонившись вийшов закурити з блакитними салдатами, що стояли в коритарі.
На бульварі Кліші в перший-же вечір мого перебування в Парижі я побачив таку картину. Двохколесна висока тачанка з довгими дишлами повна наставлених вазонів з квітами, що пишною барвистою кашкою, мов цвітна капуста, купчились в дощаному чотирьохкутнику. Спереду з дишлами під руку біг парубок, легко торкаючись асфальту вулиці і через два-три кроки підскакував угору.
Тачанка одкидалась з грузом назад, підносила його на добрий метр над землею у повітря, він пролітав з півтора сажня легким піруетом, торкався знов землі двома-трьома кроками, підлітав знов і підсвистуючи біг піруетами далі в сяйві реклам, синього й оранжевого світла гейслерових трубок та ртутних лямп, аж до того місця, де густий потік автомобілів, що пересікав плац Кліші, примусив його міняти тактику. Але ця веселість праці й приймання світу ані чуточки не зменшила його працездатности, як і кондуктора, а як-раз мабуть навпаки.
Так само з веселим гумором, у довгих закруглених штанях, мов галіфе до п'ят, спускались робітники в ями й рури при будуванні виставочних павільйонів і в асенізаційні люки.
Кожну людину, що з новим духом приїзджає з Радянського Союзу, вони — ті робітники — зустрічають дуже прихильно, навіть з захопленням.Тому, видно, проти нашого повпредства на Рю-де-Гренель, проти самісіньких воріт стоїть три полісмени легальні в уніформі і кілька шпиків, які ловлять очима кожного, хто виходить і заходить у посольство.
Досить кинути, для провірки, папірець з-під мандаринів на вулиці тому, хто вийшов з воріт, де працюють Красін і Шляпників, як один з тих нелегальних соглядатаїв, непомітно відправляється гуляти і підбирає цього папірця.
Париж розмістився так. В самій середині середньовічна частина міста, де є навіть решти од бань римлян, тисяч зо дві до наших часів — це Латинський квартал. Тут скупчені академії, Сорбона (університет), різні музеї і т. инш. Та й сама та частина міста уявляє собою музей.
Ось тяжкий кам'яний будинок в готицькому стилі, що його чорний камінь так з'їдає ті вузенькі віконця, що здається — він зовсім без світла. Тепер тут медичний музей. Нічим не відзначено, що це той знаменитий будинок, де був колись манастир, а в революцію клуб Кордельєрів, де виступали і Марат і Робесп'єр. Нічого тепер немає, навіть таблиці про це. Буржуазія ще й досі не визнала тих, хто колись її вивів (в свій час) на творчий шлях. Взагалі, нігде немає в Парижі пам'ятника ні Марату, ні Робесп'єру, немає музея революції. Деякі документи зберіглися в дворі юстиції, в Луврі ні одного малюнку — портрета діяча революції. Там все королі і Наполеон. Він бог патріотів; Наполеоном роздувають шовіністичні почування у шкільної молоди… Тільки один — Дантон (бо правіший від оснівного ядра якобінців) вдостоївся на пам'ятника. Може через те, що сторонники Робесп'єра його гільотинували?
Взагалі сліди наочні од великої революції французька буржуазія ховає, щоб ніхто не смів думати, що революції є законне право в роботі поступу. Тих слідів ніде не побачите, коли з вами не піде хтось, хто співчуває переворотам.
В Латинському кварталі є ті вузенькі середньовічні вулички, де п'ятиповерхові будинки стоять щільно стиснувшись вузенькими сірими на три вікні завширшки смугами, — вікна маленькі, темні, — мов стережуть ті будинки середньовічну таємницю тих злочинів, що відбувались під ними, мов збились тут, скупчились густим строєм рейтарів захищати напад нового міста — міста індустрії й електрики.
Але вже деякі з них розібрані, — вищерблений стрій, і в ту щербину видно, як гострі дахи сполохано тікають в даль, щоб до них не добрались, в той час, як на брудній стіні, що виходить на площу, створену зруйнованими будинками, де залишились червоно-бурі сліди поверхів колишнього житла, жагуче кричить реклама якоїсь газети, сміється повне, дитяче морденя, яке миють милом (теж реклама) завбільшки на три поверхи і переп'явся залізною павутиною радіо прийомник.
Тут, у тих вуличках містяться магазини антикварів, в яких любив шпортатись Анатоль Франс, на більших трохи вулицях захопили місця кав'ярні й ресторани, з яких кожний має якусь славу. Ось в тому кафе, що недалеко від Сени, конденсувався молодий запал Вольтера і його приятелів, щоб потім посіяти зерно реальности й науковости та готовити революцію, не знаючи її. Тут ще й досі показують так звані, штани Вольтера.
Далі по бар'єру набережної Сени йдуть скрині букіністів. Ці дерев'яні з залізними клямками скрині обліпили мов ластовинні гнізда бурий камінь набережної і різноманітний характерний люд в окулярах і без, молодий і старий, щось шпортає чи сидить коло тих замусолених, мов пересувні бібліотечки, книгареньок у скринях, де можна знайти і середньовічну книжку і різне позаторічне видання. І звичайно, дородні, кормлені й моложаві абати заглядають до тих скринь, хоч це вже й відоме зі слів того-ж Франса; якась своєрідна потерта інтелектуальна публіка перевіряє, перебалакуючись, їх зміст, — а напроти в один бік в химерах і порослі камінних стріл виростає Собор Паризької божої матери, а в другий — Лувр зі своїми чудовими дахами оточеними цілим народом скульптур.
Коли старовинний Париж і Латинський квартал характеризує в архітектурі Собор цей, то Париж новий, де двигтить трестована індустрія, де на березі Сени плететься сітка інтриг і визиску, але під якою, як основа її багатства, існує класа працююча — цей Париж характеризувати можна баштою Ейфеля.
Вона легким крицевим кружевом летить на ⅓ верстви під хмару, щоб пищало радіо з її верховини на цілий світ про біржові новини та нетривалість влади дрібного буржуа з його прем'єрами і франком.
На чотирьох лапах нове конструктивне мистецтво стало тут в столиці світу. Під його аркадами могли-б уміститись найвищі будинки нашого Харкова і над ними могли-б свобідно ще пролітати аероплани.
Башта Ейфеля не стільки показує будівельний хист Франції, скільки те, що яких тільки чудовиськ у світі не може створити колектив робочий, людський. І коли ця башта була спочатку безцільним будинком, до якого в останні часи пристосували винайдене потім радіо (башта будована до 1898 року), то які можливості має в собі будівництво, коли колектив поставить ясні, утилітарні вимоги од тих майбутніх чудес.
Мистецтво Парижа треба починати оглядати не з Лувра, щоб перші й найсильніші вражіння сучасности торкнулися до мандрівця.
Треба починати хоча-б з музею Родена, чи башти Ейфеля, чи виставки. Роден — скульптурний геній сучасности, звичайно, ніяк не визнаний французькою буржуазією, бо вона захолола, академізувавши свої підйоми творчі доби романтизму, але її так тяжко академізувати — цеб-то офіційно визнати творчість свого упадку, декаденсу, символізму і т. д., а тим більше їй не сила визнати (навіть побачити), що серед свого творчого мистецького розкладу виростають паростки нової класи — робітничої. Виростають і з'являють перші проблески його, чи то в конструктивній силі мостів і метрополітену (підземка), чи то в скульптурі того ж Родена, що створив «Башту Праці», яка спіралею вгвинчується в порожнє небо, щоб там угорі символ трудящих зажинав серпом нову добу Родена, що в міцних узловатих тілах його говорить міць уже нової класи, а не виродженого декадентського рослиння паннок і паничів.
А чого не визнала буржуазія Родена, коли є музей його? Тут і починається цікава боротьба генія за право свого голосу до тих, кому він близчий, не вважаючи на протести міщан і консерваторів.
Звичайно, буржуазія не визнала навіть і свого породження, яке віщувало вже їй занепад: ще й досі в університеті не читають лекцій про Бодлера, Верлена, Рембо й инших подібних письменників, не кажучи вже про футуриста (пізніший час!), Аполінера, чи когось иншого.
Роден-же, що був революціонером в такій трудній галузі, як скульптура, тим більше, пануючими верствами Франції був відкинутий. Його кращі пам'ятники, як ось «Громадяни Кале», були забраковані. Так все-таки, чого-ж існує музей Родена? А справа ось в чому. Роден знав, що він говорить для других і від других. Він за своє життя заробив скульптурою грошей, купив в центрі Парижу старовинний будинок, так званий «Отель Бірон» на вул. де-Варенн, 77, куди зібрав майже всі найкращі свої роботи та ті скульптури, що одливав, чи виліплював в двох примірниках, один продаючи, а другий лишаючи у себе. А перед смертю взяв все це й подарував Франції. Звичайно, міністерству мистецтв нічого було робити иншого, як скріпивши серце, призначати охоронця та сторожів.
Так, щоб ідеї Родена й після смерти робили якнайбільшу роботу, щоб промовляли й надалі, йому прийшлось потурбуватись самому про свою творчість не покладаючись на нащадків, коли його визнають всі як поступову силу.
Мабуть найгарнішою місцевістю людської культури в світі є частина Парижу — Єлісейські поля, площа Конкорд, Тюльєрі і Лувр. Якась симфонія архітектури, садів, скульптури і живого блискучого руху по люксованому асфальту! Цілі юрби автомобілів, мов зі жмені насіння, прискають вздовж авеню та бульварів, де палаци в оточенні зелених газонів чергуються зі штучними озерами і фонтанами. Раптом очі розбігаються, щоб охопити площу Згоди (Конкорд), посеред якої піднятим клинком сторчить єгипетський обеліск, а по краях, що мов береги і миси оточують цю рівень, громадяться великі скульптурні фігури, символи міст Франції.
Вночі ця площа здається засіяна насінням однакових круглих білих газових лихтарів, таких граційних, що рядами і в цеп ідуть по-над химерними вигинами тротуарів і в'яжуться в чудесні світляні гірлянди. З ними може рівнятись по красі хіба різнобарвне освітлення мостів через Сену, що відбивається в воді, мов кольориста, м'ягка бахрома рожевого, білого, жовтого й зеленого сяйва — і це одна за одною, одна повище другої піднімаються ці завіси в перспективі водяної поверхні Сени.
Так тихо тут шарудять авто і так м'яко повіває вітер через ту площу, де відбулись мало не всі величні бурі Великої французької революції. Ось недалеко того клинка-обеліска було знято голову королеві Людовику XVI, тут обнімала жарко-холодними обіймами і Дантона і Робесп'єра — Луізета (гільотина). Ось крізь ті ворота, що від площі йдуть в сади Тюльєрі, обурені маси йшли до королівського палацу. Тепер тут віялом-хвостом якоїсь перлової птиці колише фонтан, середня стрілка якого рветься вверх, мов бажання братів Монгольф'є, що з цього-ж місця пустили прилюдно перший аеростат.
А з краю доріжок і на прогалинах організовано- одступивших дерев, стоять пругкотілі кам'яні німфи, богині й символи, чи то еротики, чи природи.
Все це тупим клином входить в положену скобу Тюльєрійського палацу, що далі переходить в Лувр.
Тут всередині і розмістились ті мистецькі скарби, про які знає ввесь світ. Тут міцна й велична доба єгипетської культури, культури великого народу, що вміє виправляти й доробляти примітивну красу природи. Яка музика міци ліній його скульптурних творів і м'які ритми фарб його саркофагів. Базальтові обличчя дивляться через віддаль тисячоліть з полиць і тумб Лувра, де зібрано і грабунки Наполеона і досліди єгиптологів. Тут химерна в'язь гієрогліфів промовляє до наших поколінь завдяки геніяльності розумових клітин молодого колись, вченого Шамполіона, що до 18 літ, чи-що, прочитав ці письмена і став академиком. Тут його заля і його портрети чорнявого, темпераментного юнака.
Далі примітиви ваз Елади і природо-подібні наслідування талановитих греків, які в порівнянні з мудрими єгиптянами здаються кволими дітьми, бо вони більше наслідували й дошукувались готових, найбільше організованих зразків природи, тоді як єгиптяни самі їх творили й самі організовували людську красу.
Тут дише спекою культура Асирії й Вавілону, яку можна лишень вгадувати — такі порівнюючи незначні сліди її залишились. Нарешті, молода Европа колишніх варварів, з її полудневим і північним ренесансами, з її витонченою культурою королівських покоїв і початків розцвіту колись революційної класи — буржуазії. Але наче ножем одрізав хтось той ток художньої культури, що вливався в залі Лувра. На Наполеоновській добі поставлено край. Немов від тоді почала вже холонути культура буржуа. І тільки випадково і встидливо тиснеться в куточку «Олімпія» Мане з пізнійшого часу.
Зате, які легкі випещені тіла красунь з часів Фальконета й Фрагонара, які могутні пристрасті холоднуватого Давіда і трипотливого чуттями Делякруа з його танцюючою революцією. Але всіх їх свіжістю й міццю перемагає здоровий і земний Рубенс. Це так, так! Це не худокровна доба якогось декаденсу з людьми типу рослин у погребі; це гаряча м'ясом і активністю людей (пануючої, правда, класи) доба. Чи не такою здоровою й повнокровною повинна бути творчість нашого пролетарського ренесансу? Напевно, що такою. Тільки не божественні постаті Генріха VII і смачної його жінки з кодла Медічі мають бути в наших поезіях і на наших полотнах — це ясно, а міць нових людей, класи, що тепер виступила на кін життя.
А про Рубенса хай хто скаже, що це не яскраво класовий маляр, що малярство безкласове, — коли ціла велетенська заля з неменше велетенськими полотнами співає переповненим голосом гімн королівській сім'ї, і тим, що покірно їй слугують, з-під пензля Рубенса, коли він на замовлення своєї класи і з власним прагненням в тон утворив свої шедеври, передчуваючи тут хід нових суспільних груп.
Зате в Луврі слідів революції відбитих мистецтвом нігде ні рисочки. Наче провал якийсь у течії часу. Невже не творили в ту пору? Ні, творили, та буржуазії приємніш згадувати феодальний лад, який її тиснув, ніж визнати, що революційність, це є законне право людства шукати шляхів для розвитку. Так, наче класа зробила стрибок од Людовика XIV до Наполеона, перестрибнувши через голову Робесп'єра і цілого сонму запальних провідців, як Бабеф і Марат, та великих людей, висунутих великими страстями.
Не тільки в Луврі слідів старої революції не знайти. Їх трудно відшукати у цілому Парижі.
Бо пишним грибом розбух французький патріотизм, що хоче стримати обертання колеса поступу, тому й підворушує кожний раз угноїння Наполеона. Тому велетенський мавзолей, як святиня, стоїть розіпнувшись над його гробом і сумирний спокій людини, що в землі, якої земля не торкається (гроб Наполеона нижче ґрунту, але в великому колі, яке зо всіх сторін обступили скульптурні постаті жінок), якось особливо урочисто нагадує людині, що все бренне, всі перемоги окремої людини тимчасові, якими-б величними вони не були. Ось прах того, що торкався ногою мостових Москви, рукою пірамід Єгипту, а очима наївся землі з острова св. Єлени, десь на Атлантичному океані. Що, тепер це все? А людство бурлить і йде своїми стежками, якими управляє сонце та економіка.
Од Єлісейського палацу починається площа виставки цього року, що розляглась по обидва боки Сени, але головні корпуси якої лягли проти палати депутатів на лівому березі. Якийсь химерний білий перський вхід говорить від імени теперішньої Франції, яка в особі своїх інженерів і митців ще не хоче визнати конструкцій ажурного заліза та бетону, за стиль нашої доби.
В решті мистецтв та сама несмілість і консерватизм — це для тих кол, ім'ям яких тепер промовляє III республіка — це вони бояться визнати нові творчі форми за щось нове і, головне, свіже й сильне.
В їхньому кіно, що міститься в чудових грандіозних залях, з м'якими фотелями, пульверизаторами ароматів, морем сяйва й скульптурними оздобами, повтореними, правда, за старим, — це-ж у їхньому кіно йдуть смертельно скучні картини, про доброчинних королев і бідних принців, яким пажі подають не тільки шляпи, а й, випадково, нічні горшечки (це жарти й дотепи).І коли-б глядачі в кіно ходили не парами, а молоді ще й прилюдно не цілувалися під тихий шелест кіноапарата і зітхання оркестру, то од скуки мабуть потухла-б і сама електрика, не то що людська радість, французьке кіно не розворушили-б уже ніякі чужоземці нальотчики сміху — ніякі Чапліни й Гарольд-Лойди.
Кіно стало-б таким-же гробом, яким є і «Велика опера», що століття стоїть без поступу на одному місці, щоб сноби могли робити в ній побачення, а то й політику та спекуляцію.
Найвеличнішим утвором французької буржуазії є хіба один чудовий храм Святого Серця, з якого нічого, мабуть, не вийде при перемозі пролетаріяту, крім велетенської залі для мітингів. До того-ж він і стоїть на Монмартрі, куди підходять промислові квартали і де тулиться чудесний французький пролетаріят.
Зате яскравим просвітком культури є мистецька група «Клярте». Це вже дитина того чудесного французького пролетаріяту, який хоче лапнути за святе серце буржуазії, здушити його так своєю «мускулястою рукою», щоб воно вже нарешті перестало битись. Ці оснівні мистецькі засади й лежать в творчих шуканнях групи «Клярте».Штаб її міститься в закамаркові Латинського кварталу на вулиці великого рисувальщика Старої Франції — Жака Кальо, де міститься й крамниця й експедиція й редакція й всі одвідувачі й редактори, відомі майже всьому культурному світові.
Там буває й Кутюр'є, заглядає і Барбюс, працював покійний Лефевр, сидить і на експедиції і на передовицях Фур'є, самий впертий і, здається, навіть не імпульсивний француз, і Донзел (Парижанин), що добре знає російську літературу і починає вивчати українську і художник Окутюр'є — все це робиться в такій бідній обстановці, витягається все на жилах окремих відданих комуністів, що дивуєшся тільки, як ці широкі ідеї й прагнення могли з того бідного кубла вилітати такими дужими, що до них прислухався сам Ленін і навіть прислав листа-підтримку. Видно, лишній раз, що для великих ідей убрання ролі не грає.
Великі ідеї комунізму найшли собі остільки міцну базу уві Франції, що голос їх, як застереження й погроза одним і команда другим, звучить сильно і в самому парламенті.
Французький парламент — це символ еластичної реакції. Під машкарою демократизму й законности, волі галасувати й сперечатись, в його залі засідань вершаться всі мерзоти окупацій, карних експедицій, інтервенцій і т. ин. Аж не віриться, що од слів ложного патосу різних партій і груп, що пролізли в цей будинок і які ось тут галасують, свистять і стукотять, десь там в Сирії чи на жовтих рівнинах Китаю, будуть люди падати під кулями, вимирати з голоду, витягувати жили за дурницю в нелюдській праці. Їм легко голосувати — людям, що одержують платню і не знають, яка то біль — визиск і війна — для трудящих.
Одні комуністи та близькі до них знають це, тому так запекло боряться і плямують подібні постанови. Але їхня борня точиться не в залі, де підскакує і в знемозі падає голова — Пенлеве, то знов хапається за дзвінка і щось кричить під рев національного блоку, в супроводі тріскоту і грюкотні пюпітрів на лавах комуністів і оплесків та крику лівого блоку.
Нарешт депутати-соціялісти схоплюються і ловлять, погрожуючи вдарити, за руки комуністів, другі з кулаками поглядають направо, частина депутатів вискакує до трибуни на серед залі, а оратор силкується в тому пеклі щось сказати, когось вилаяти, — та голова знов біситься коло дзвона.
Пристава заспокоюють «народніх» представників і промовець заявляє, що Франція хоче і повинна мати цілого посла коло папського найсвятішого престолу, а не якогось радника Ельзасу… От чого хоче буржуазна Франція сьогодні!Звичайно, галас знову дибиться під стелю, аж поки Рено Жан — комуніст не сміється прилюдно і з Еріо, що не в силі з'їсти попа, який з'їсть його, і б'є по тих, що й досі за кошти працюючих будуть постачати релігійний дурман од самого папського престолу.