Розкол Европи/Засів Паризької Комуни
| ◀ Деталі Парижу й Франції | Розкол Европи Засів Паризької Комуни |
|
Пригадується скульптура під назвою «Стіна комунарів», де молода жінка розп'яла руки на камінях стіни, і де кожний камінь має обличчя і те обличчя є портретом одного з розстріляних комунарів.
І от у роковини її смерти 1-го лютого цього року в «Юманіте», газеті ЦК Компартії Франції і за день перед тим об'ява говорить, що буде похід на кладовище Левалюа, де поховано Луїзу Мішель. Це на окраїні міста за одними з неіснуючих воріт Парижу.
Метрополітен, або скорочено метро швиденько довозить до тих воріт. Уже тут купчиться нарід, багато парочок, що у них червоні з матерії квіточки в петельках пальто. Сонце, тепло, весняний легкий вітерець. Один старий з білою бородою, трясучи, наче щось сверлить у повітрі руками, пропонує ті самі червоні квіточки, а друга поруч пропонує свіжі фіялки. Хто це продає такий старий?
— Це один з учасників Комуни 1871 року.
Якась весняна радість ще більше опановує і плюхається в грудях. Невже він бився десь на барикадах, якось пережив брутальну розправу буржуазії з комунарами, коли більше 20.000 було розстріляно на протязі кількох день? Тепер він дожив, що десь далеко існує звитяжна комуна инших народів.
Квіточки розкуповують, фіялки теж добре йдуть, бо революція й молодість ідуть поруч.
Побачили, що червоні стрічки продають і комсомольці і люди середнього віку. Нам кажуть, що серед тих, що продають є часом і шпики — їм так краще стежити. У провулках загони кінної жандармері в гарних строях і мідних касках часу Римської імперії. В провулках, коло вулиці, якою проходить маніфестація, загони пішої поліції в убраннях подібних до австрійської колишньої піхоти, тільки шапки инші.
Руслом вулиці тягнеться кількатисячний похід. На певному віддаленні одна од одної групи — купчаться червоні прапори. Співають «Інтернаціонала», «Варшав'янку», «Сміло, товариші, в ногу» й инше. Але навіть хор співає одним голосом без поділу на партії.
Подражнити, подрачитись для француза одна насолода. Видовисько, громадська акція, колективне дійство — це частина життя француза. Це тому, що вони дуже імпульсивні, вміють і люблять захоплюватись, щоб так само швидко і вгамуватись. Коли француз сьогодні концентрує на чомусь увагу і коли це йому не вдалось сьогодні-ж виконати, завтра він або зовсім забуде, або візьметься без охоти і з великими труднощами. Постійний тиск (нажим) для таких імпульсивних характерів майже неможливий. Стояти на місці, не піддаватись і тиснути — так важко. Краще одскакувати, наскакувати, заскакувати, смикатись у бік, вперед, назад, і головне при тому повинна бути цікавість, розвага, щоб було «занятно».
Так як той хлопець казав в парикмахерській, поцокуючи ножичками і увиваючись навколо клієнта:
— Ви кажете, як я ставлюсь до короля? Я властиво ніяк не монархіст, я працюю… Але це було-б весело, «занятно», посадити короля, потім він був би нездалим — йому одрізали б прилюдно голову… Цікаво було-б подивитись…
Як вам подобається? Для француза уява про короля — це, щоб йому різати голову, але він може піти й на монархію, тільки щоб була розвага, щоб було «занятно».Зате помічається поруч з тією жвавістю якийсь консерватизм попереднього стану. Зробити бучу можна, захопитись, мати, може, й криваву розвагу, а далі все до кінця переробляти так скучно, коли старе таке звикле і може не зовсім погане, як, наприклад демократизм.
Що голодує робітник? Але зате він «вільний», він може подражнити жандара, його депутат може нападати на Пуанкаре й Еріо… Чи-ж варто тоді так гостро братись і заходити у невідоме далеке? Ці настрої несконсолідованого бажання й «чи варто так різко?» — живлять специфічний французький пацифізм, демократизм і анархо-синдикалістські ухили серед робітництва, які ще мають у Франції велику силу. Щоб не зайти далеко, французький соціялізм у силу згаданої консервативности попереднього стану висуває таких спільників капіталу, як Леон Блюм, що йде в руку й ногу з Еріо; саме отут виростає угодовська лінія лівої частини соціялістів під гаслом жоресизму.
В сучасній революційній боротьбі, де треба масово тиснути, перемагаючи поразки, французам дуже тяжко укластись у рямці таких форм. Тому мабуть французький комунізм, як і соціялізм, увесь час зустрічається зі зрадами, з нечистими ухилами, розколами і т. ин. Проте, ідеї диктатури пролетаріяту все більше й більше просякають свідомість трудящих і ми бачимо на звичайній демонстрації з походом на кладовище більш 12.000 робітників, вигуки обурення в робітничих кварталах на адресу тих, що тільки виглядають з вікон, не бажаючи брати участи в демонстрації комуністів.
Коло білого мармурового погруддя Луїзи Мішель стоять старі, білі діди, стоять бадьоро і радісно вклоняються назустріч прапорам маніфестації, що склоняються перед могилою комунарки, — це все учасники Паризької Комуни. Коло них автор музики «Інтернаціоналу». Позад пам'ятника міцна постать пружної й красивої жінки-робітниці, мабуть представниці жінвідділу компартії, яка наче-б олицетворює собою працюючу Францію, нову молоду комунарку, що заступить Луїзу Мішель. Її темне волосся з відблиском міди на самих кінчиках завитків віє такою силою в весняному повітрі під співами революційних пісень, що захват піднімає серце і кроки комсомолят та дітей, які проходять, перемежуючись з робітничими колонами, віють такою миццю, що два робітники, які стоять поруч, од всієї цієї картини, кажуть один одному:
— А ти знаєш, видно, дійсно швидко комуністи у Франції візьмуть владу до своїх рук!
І в ту хвилю з переполоху навіть ворог може з ними погодитись.На могилах уже пробиваються нові жовті квіточки, що так жорстоко контрастують з вінками з порцеляни, що міцними кружалами лежать і висять по могилах з чуточку помітним горельєфом пелюстків. Вони нагадують пароходні кружала для порятунку, порятункові кружала для усопших на той світ рятуватись на морі гріховному.
А робітники під рокоти поїздів, що проходять повз кладовище Левалюа, співають «Ви жертвою в бої нерівнім лягли» та «Інтернаціонала».