Роксоляна/Страшне весілля

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
І.
Страшне весілля.


„Не знаєш ранком 

Що буде вечерком”. 

Народня приповідка.


І.


Було то в горячий літний вечір 1518 р.

Золота велика звізда дня помалу заходила в найбільший став Поділля, що в блискучім озері світла, лагідно шелестів мягкими филями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм мягкім, пурпуровім ложі. За ставом видніли темні окопи й білі стіни Рогатина та спокійна лента тихої річки Липи.

В такий час ізза синьої смуги ліса показалися чотири вози на порошнім шляху, що провадив зі Львова до Рогатина. На них їхали весільні гості. То старий Дропан, львівський купець, їхав з сімєю в Рогатин, женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лісовського пароха при церкві св. Духа, на передмістю Рогатина.

Молодий Стефан Дропан, що вже від двох літ любився в Настуні Лісовській, не памятався з весільної радости. Він більшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього сміялися, шо й так скорше не буде на місци.

„Не спішися, бо й так не знати ранком, ща буде вечерком”, говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповідку від свого свата, батька Настуні, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церкві св. Юра у Львові. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобідніще віддаватися своїм мріям про щастя. І не бачив і не чув нічого, пріч своєї дівчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив ні синявої шати шалвій, ні смілок у тінистих місцях лісів, які переїздили, не бачив золотистої імли беріз, ні пахучої мяти, ні гнучкого ломиноса, ні яглиці, ні жовто-червочої дівини, ні холодку, ні копитника-стародуба, хоч ішов по них.

 — „Йому тепер цвите папороть”... говорили про нього весільні гості, прихильно сміючись.

А в його серці цвила й пахла любов.

Він разураз згадував, як вона починалася і як перший раз побачив Настуню на подвірю церкви св. Юра у Львові. Від тоді життя було для нього одною смугою світла, запаху й музики. І боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб він женився з попадянкою. Мав для нього на приміті богату дочку свого спільника в торговлі. А й сімя Настуні, яка належала до старих священичих родів, дивилася нерадо на її подружжа з сином „крамаря”. Подобалося їй його богацтво. Відпихало те, що він „крамар.” Але кінець кінців якось погодилися.

Якже далеко було молодому Стефанови до міста, що вже видніло перед ним і до невеличкого дому на березі тихої Липи біля церковці св. Духа.


II.


А там ждали на них, бо все було приготоване до весілля. Весільні гості зїхалися вже й гамірно було від молоді і старших.

Брат хозяїна о. Іоан Лісовський найдовше опирався подружжу Настуні зі Стефаном. Бо між церквою св. Юра й сімєю Дропанів провадився довгий судовий спір за якийсь ґрунт, і о. Іоан не добре думав про старого Дропана. Тай тепер виїхав скорше зі Львова, щоб не їхати разом з „безбожним крамарем”, котрий провадив судові спори з домом Божим. І крім того урядив ще одну демонстрацію.  —  Він хотів бути на вінчанню своєї братаниці. Але не хотів, щоб старий Дропан міг чванитися, що він, о. Іоай, приїхав нарочно на те весілля! Длятого вишукав собі якісь церковні діла у львівського Владики до Камянця на Поділлі, щоб тільки буцімто по дорозі бути на весіллю братаниці. Це розголосив іще у Львові.

Тепер сидів зі своїм братом і з ігуменом недалекого ваcиліянського монастиря в Чернчу, о. Теодозієм, в садку біля парохіяльного дому, при деревлянім столику, в тіні лип. Перед ними стояли три глиняні горнятка, глечик кислого омлока, хліб і масло.

 — „Їж і оповідай, що нового”, говорив до нього о. Лука.

„Від чого тут починати?” журився о. Іоан.

 — „Від справи нашої Церкви”,сказав поважно ігумен Теодозій

 — „А вжеж”, відповів о. Іоан.

Хвилину подумав, взяв шматок житнього хліба, насмарував маслом і поклавши його знов на деревляну тарілку, почав:

„Нашу святу Церкву до решти разорили й одоліли латинські гієрархи тай панують над нею. А наші крамарі ще й собі шарпають її”,  —  не стерпів щоб не додати.

 — „І врата адові не одоліють її”, замітив побожно ігумен Теодозій.

„Так, так”, відповів о. Іоан. „Але щораз більше важко стає дихати. Гордість, лакімство, нечистоту, обжирство й пиянство  —  всі без винятку гріхи головні бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою Церквою. І Господь не виводить її з чужого ярма!...”

Львівський священик гірко усміхнувся. На се сказав о. Теодозій:

 — „Бо й ми не без гріхів. Особенно нищить нас оден головний гріх. Це лінивство. Ізза нього ми так покутуємо. Бував я в світі, між чужими людьми, бував у Єрусалимі і в Антіохії й на Святій горі Афонській. Але ніде не бачив, щоб инші люде так мало прикладалися до книг, як наші. І тому вони не уміють боронити своєї Церкви перед нападами ворогів!”

 — „Ти все своє, отче ігумене”, замітив о. Лука. „А я тобі нераз казав і тепер кажу, що воно троха так, а троха інакше. Бо де тих книг взяти? І за що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священикові в нинішних дорогих часах! Церковні землі загарбали старости й ксєндзи. Татарські напади дихати не дають. І ніхто ними не журиться! Якось сього року ще не було їх тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожів і разураз дальше убожіє. Міщанство теж, бо шляхта бере торговлю в свої руки, хоч кричить, що це їй „не до гонору“. А наших священиків вже тут і там навіть на панщину гонять! І де їм голова до книг?!“

Настала прикра мовчанка. Отець Іван, що мав їхати до Камянця, занепокоївся на вістку, що є вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат, як знає щось більше про се, то скаже йому перед відїздом.

А о. Лука відітхнув і говорив дальше:

 —  „От возміть на приклад мене! Кажуть, що віддаю дочку за богача. Але голої її не можу віддати. А кілько мене коштує це весілля? Оден локоть атласу 20 грошей, а фаландашу 35. І в що її одягти? І за що?“

Знов помовчав і тягнув, бо перед братом і своїм приятелем ігуменом не мав таємниць:

 —  „А що коштує весілля! Навіть така дурна щука коштує 2 гроші, короп ще більше, ґарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камінь цукру 150 а камінь перцю 300! А де байберка, а брокатові кафтани, а кіндяк, а чинкатори? Бо й я тай моя жінка мусимо якось завтра виглядати бодай попри людей! Ви, отче ігумене, маєте одну реверенду й не турбуєтеся тим всім“!

 —  „Ти щось як крамар розговорився“, замітив брат. „Аж так скоро відбилося на тобі нове посвоячення?“

 —  „Вибачайте“, сказав о. Лука. Але якби вам так уже від місяця жінка про ніщо инше не говорила, як про потрібні їй адамашки й фаландаші, то й ви так сим накипілиб, що мусілиб перед кимсь пожалітися“!

 —  „От, дякуй Богу, що одну дочку маєш тай тої позбудешся завтра“, сказав брат.

 —  „Таж дякую“, відповів о. Лука. „Але чого ти так завзято хотів її випхати за якогось убогого чоловіка? Щоби клепала біду як клепле її батько? Га?“

На те сказав ігумен:

 —  „Гнівайтеся, або як собі хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас родин  —  і журби за весілля та придане та фаландаші тай байберки та всю ту мірську суєту,  —  то й боротьбу з латинством ми видержалиб! А земленьки наша Церква ще від князів наших і народа має стільки, що будуть ще сотки літ брати і вистарчить для нас! Тут не в сім діло, а в тім, що ми до боротьби з латинством не маємо тої зброї, котру має воно! Правду кажу, як все, але ви її не хочете бачити!“

Тут ігумен звернувся до хозяїна дому і з жалем сказав:

 —  „Нехай Бог дасть щастя дитині твоїй на тім шляху, на який вона ступає. Але чи не більше богуугодне діло зробилаб вона, якби так пішла в монахині? Ой придаласяб та дитина нашій гоненій Церкві. Бо має великий розум. Та ви даєте її тому, котрого не любите! Мало маємо ми монахинь зі священичих родів наших та з панських. А у Ляхів навіть маґнати за честь собі мають, коли з їх роду в монастир піде панна. Ось чим вони нас побивають! І тому народ їх так шанує їх костел, бо пошану від верхів до костела бачить. А ми до сладостей мірських як мухи до патоки липнемо! Тай така нас і доля в тих сладостях жде. В гіркість обертається сладість мірська. Порохнявіє сила наша і миршавіє наш нарід, а поратунку нізвідки!“

Сутуація зробилася страшно прикра. Але ігумен не звертав на се найменшої уваги і говорив дальше:

 —  „Давав той народ на Церкву нашу, дає і буде давати! Але рідко це трафиться, щоб було кому правити тим, що він дає! І народ се бачить, бо ще зовсім не осліп. Тай не тільки наш народ бачить, але й сусіди бачать се. Тай беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину „на ворогів“  —  се пуста пісонька. Бо правдою єсть, що і вони булиб у нашій Церкві, якби ми самі та інакше дбали за неї. Ось де правда! І не минути нам Божої кари за те, що правду закриваємо! Ніхто не мине тої кари. Прийде, бо ми її взиваємо не від нині!“

Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб відповісти. Але перед ворітьми заскрипіли вози Дропана й весільне товариство почало вискакувати з них і прямувати в сад.

III.

Дерева в саду немов занялися червеню й немов червоний пожар обняв сад і церковцю св. Духа, що й досі стоїть на тім самім місці, і парохіяльний дім при ній і тиху ленту Липи і великий став і лани золотої зрілої пшениці, що усміхалася до неба синіми квітами волошки й немов очікувала на серп. Всі присутні подивилися неспокійно на небо, лякаючись заграви. Але вона горіла на заході.

В крівавім блеску конаючого дня надходив молодий Степан Дропан зі своїм щастєм у душі. Він очима живо шукав своєї Настуні. Знайшов її в садку, в товаристві двох подруг, дуже зацікавлену розмовою про щось.

 —  „Над чим так радите?“ запитав весело, підбігаючи до своєї судженої.

 —  „Не скажемо!“ відповіла за неї її подруга Ірина.

 —  „Не можемо сказати“, поправила її Настуня.

 —  „Завтра довідаєтесь!“ докинула друга дівчина.

 —  „Та скажіть, скажіть“, просив мягким голосом Стефан.

Дівчата давалися просити.

Нарешті Настуня, переглянувшись очима зі своїми подругами, втаємничила Стефана: Ірина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вінчанням виворожила їй будучність!

 —  „Тільки батькови про це ні словечка, бо дуже гнівалисяб!“ сказала Настуня. Стефан прирік мовчати.


IV.


Старий Дропан і його жена привіталися по звичаю з панотцями й він відразу почав:

 —  „Господи! Якже здирали нас по дорозі! Всего десять миль уїхали ми, а платили і мостове і гробельне і перевозове і пашне і ярмарочне і торгове і помірне і штукове і від повних возів і від порожних і на обидві руки і на одну! Драча й лупежество такі, що й під турком не гірше!“

 —  „Хто їде на весілля, той не торгує“, не стерпів о. Іоан, щоб не вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють і другу ланиту. З місця відтявся:

 — „Не знати, панотче, що більше богоугодне: чи по дорозі на весілля робити діло, яке трапиться, чи їхати за ділок і по дорозі вступати на весілля“...

Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука усміхнувся, о. Іоан не відповів нічого.

Старших весільних гостей запросив о. Лука, відітхнути покищо в садку. А молодші щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пішов шукати за Настунею і привитатися з її матірю.

Отець Лука вийшов до коней не тільки як хозяїн, але й як знавець. В гарного коня любив вдивлятися як в образ. А розумівся на конях так, що тільки оком кинув і вже знав їм вартість і ціну.

Молодий Степан знайшов Настуню в крузі подруг, котрі товпилися на другім кінці подвіря біля молодої циганки, що хотіла ворожити молодій. Якась тітка Настуні горячо противилася тому, кажучи що перед самим весіллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи разураз:

— „Тіточко! Адже Бозя могутніща від ворожки!“

— „Так, так!“ підтягали за нею її подруги, а найбільше її приятелька Ірина. „Що Бозя дадуть те й буде!“

Стефан сягнув у карман і знебачки сипнув на ворожку жменю дрібних грошей. Се рішило справу. Настуня кинулася радісно до нього і взяла його за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила її за ліву руку й почала вдивлятися в неї. Тітка вже не противилася, в напруженню очікуючи.

Ломаною бесідою почала циганка говорити, дивлячись то в обличе, то в долоню Настуні:

— „Твоя чоловік богата, ах, яка богата Дуже богата!...“

— „Ото виворожила!“ сказала одна з подруг.

— „Та все ми всі знаємо!“ докинула друга і глянула на Степана.

Він спустив очи й увесь запаленів. А ворожка говорила дальше:

— „В перлах і фарарах ходити будеш... І адамашки під ногами будеш..,а горючий камінь у волоссю твоїм.., а біленькі шовки на ніженьках твоїх... а червона кровця на рученьках твоїх... Ладан і кубеба у кімнатах твоїх... А їсти будещ дорогий цинамон... а пити будеш солодкі сорбети... А мати будеш двох синів як Єва... і два весілля, а одного мужа!...“

— „Ха-ха-ха!“ засміялися подруги.

— „Тіточко, Тіточко! Аж два весілля і одного-мужа! Як же се“?

Тітка Катерина відповіла: „От верзе!“ підняла праву руку над молодятами й поважно перехрестила їх. Стефан весь час журився тим, відкіля він возьме аж таких богацтв.

Циганка вдивлялася досі спокійно й немов з насолодою в біленьку рученьку Настуні. Нараз немов збентежена сміхом дівчат, що перервали їй вороження, дуже споважніла й інакшим суворіщим тоном, голосила свою ворожбу:

— „Далека дорога без мостів, без шляхів... По чорнобиллю, по твердім корінню... де цвитуть шалвії і божії ручки... де сон-трава синіє... де горить горицвіт... де повзе дурзілля й перекотиполе... перекотиполле... перекотиполлле“!...

Урвала немов в екстазі, захлистуюючись як від води, і кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потім глянула глибоко в очі молодій і, навіть не звернувши уваги на Степана, поспішно відійшла. Оглянулася ще кілька разів за Настунею і зникла за ворітьми.

Всім, що остали, зробилося по її відході якось ніяково. Стара тітка Катерина заговорила:

— „То, діти, все так ворожать дівчатам перед вінчанням: Що буде богата, дуже богата, що поїде в дорогу, далеку дорогу, що матиме синів, що буде їй і весело і сумно от, як у життю буває.“

Настя на те усміхнулася й заспівала:

— „Ой втоптана доріженька,
Посипана маком!
Та чи гаразд мені буде
За тим одинаком?...“

І незначно притулилася до Степана. Її веселість уділилася й йому. Він заяснів на обличчі й відповів їй веселим тонож:

— „Ой втоптана доріженька
Горі мочарами!
А хто її так втоптав,
Любко, вечорами?...“

— „Ти, ти, ти!“ сказала приязно Настуня й повела його до матері. За ними барвистою струєю ринула молодь в кімнати, бо надходила ніч.

Ѵ.

А мала се бути остання ніч Настуні в її ріднім домі і — одна з останних на рідній землі.

Вона немов прочувала се. І якось докладно оглядала свою скромну, дівочу кімнатку, одиноке вікно котрої виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свій слюбний одяг і свої річи, які мала забрати до Львова. Деякі відкладала, щоб забрати їх при слідуючім побуті в Рогатині. Між відложеними річами були й дві повісти, які перечитала найменше двайцять разів: „Повѣсть о Китоврасѣ“ і „Повѣсть дивна о царѣ Соломонѣ.“

Заснула пізно і тільки півсном. І снилось їй, як хтось співав уривки весільних пісень:

Благослови Боженьку,
Першу дороженьку!
Ми йдемо на барвінок,
Настуненці на вінок...
Зіленька насадила
Тонкого, високого,
Листоньку широкого...

Хоч Настя була веселої вдачі, але ся переломова хвиля в її життю настроювала її так поважно, що встала як у памороці. Якась неозначена дрож роскоші й страху, дивної боязни перед чимсь невідомим наповняла все її єство. Рух весільних гостей ще збільшував її неспокій.

Успокоїлася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсім одягнена до слюбу.

Вінчати молодят мав о. Іоан, стрик Настуні зі Львова.

Вже було з полудня як вийшли з дому й попрямували до церковці св. Духа.

В хвилі, коли Настуня з дружбами станула на першім деревлянім східци церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першій хвилі ніхто з учасників весілля не здавав собі справи.

Вони тільки почули оподалік крики.

Уривані, проразливі крики.

Всі занепокоїлися й заметушилися. Тай почали інстинктовно оглядатися за місцем укриття.. Втім скричав хтось:

 —  „Татаре йдуть!“

 —  „Алла-гу!“" залунали дикі крики вже в улиці і з боків. Весіллє вмить розлетілося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди міг. Хто в сад, хто між будинки, хто в шуварі недалекої річки Липи.

Настуня вискочила зміж своїх дружбів і хопилася свого судженого. Хвильку обоє стояли перед отвореною й освітленою церквою, мов задеревілі. На хвильку пустилися йти в церкву, мов під опіку св. Духа. А потому вибігли й пустилися бігти в сад.

Але вулиця була вже заповнена татарськими їздцями. Вони з диким криком перли наперед. Густі гриви й хвости їх негарних коней, „бакематів,“ досягали землі. Багато весільних гостей було вже в їх руках — на арканах. На оболоню за садом теж видно було Татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пішки. Рев худоби долітав з цілого передмістя. Тут і там блимала пожежа. То Татаре підпалювали виграбовані доми передмість Рогатина.

Міста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб і биття в дзвони, мов на пожар.

Під навалом жаху Настуня зімліла і в своїй білій слюбній сукні з вінком на голові впала на порошній дорозі. А Степан прикляк біля неї...

І світ затьмився обоїм.

Nazaruk Roksolana Ornament.jpg