Рослина й соняшна енерґія/Через що і для чого зеленіє рослина?

by К. А. Тімірязев

◀ Кругобіг вуглеця

Рослина й соняшна енерґія К. А. Тімірязев пер.: Г. К. Через що і для чого зеленіє рослина?

Словничок чужих і незрозумілих слів, що згадуються в книжці ▶

Київ: Державне видавництво, 1921

 

Через що і для чого зеленіє рослина?

 

I.

Сен-Бев, характеризуючи один з боків діяльносте Руссо, з властивою йому влучністю, зауважує, що Руссо зумів викликати в громадянстві й письменстві, які цілком відійшли в штучно витворене ними життя — le sentiment du vert (почуття зелені, себ-то, почуття природи, любови до природи, свідомість її краси). Люде, ніби уперше, почули, що в них є якійсь глухий інстинкт, що їх якось незазнано, але і наче давно тягне до природи; а сам той, хто спричинився до цього, раптового просвітлення, гнаний, хворий, вбогий скитальник, єдину втіху і цілющий засіб мав в цьому умиротворному „зеленому шумі“ від тих тяжких дум, що його гнітили, тих чесних дум, „в которых так много и злобы и боли, в которых так много любви“ (Некрасов).

Сенеб'є розуміється, не мав такого могутнього, чарівного слова, як його земляк; він не відкрив враженому людству очей на нове джерело вищих і чистіших насолод, мимо якого воно проходило, здається, не помічаючи того; але за те він один з перших замислився над питанням: через що цей зелений світ — зелений?

Доводиться часто чути цілком правдиву думку, що люде звертають увагу на нікчемні, випадкові явища тільки через те, що ці явища випадкові, рідкі; і навпаки, вони проходять без уваги мимо явищ великих, дуже поширених через те тільки, що вони занадто поширені, занадто звичайні. До числа таких фактів, розуміється, треба віднести і зелений кольор рослинности.

Хто не знає, що, коли прокидається весною рослинне життя, вся природа одягається в це зелене вбрання; і хоч би в яке місце земної кулі ми перенеслись, скрізь ми побачимо, не зважаючи на ріжницю в грунті і підсонні, при майже безмежній ріжнокольорости квіток і овочів, той же незмінний зелений кольор листя, правда, з ріжними відтінками, Нарешті, хто не знає, що втрата цього зеленого кольору в осени — це певна ознака того, що наближається зімова сплячка або смерть. Все це так правдиво і так добре відомо, що зелений кольор навіть став емблемою життя й надії.

Я гадаю, що мало найдеться звичайніших фактів, але чи багато запитували себе: та чого ж рослина завше і скрізь зелена? Чи цей зелений кольор має для неї яку-небудь вагу, чи це справді тільки випадкове вбрання? Щоб в цьому зауваженні не вбачали докору, поспішу додати, що й самі ботаніки тільки недавно почали серйозно ставити собі це питання.

Перше, ніж перейти до тієї відповіді, яку дав на це питання досвід, себ-то сама природа, треба точніше поставити й розглянути саме питання.

Через що і для чого зеленіє рослина? Ось як поставимо ми питання, і, напевне, почуємо від натуралістів старого покоління заперечення, що учений може ставити собі тільки перше питання, а від другого занадто тхне перестарілою телєологією. Чи ж треба пояснювати, що, навпаки, це заперечення перестаріло і не витримує критики. Сучасні еволюційні погляди на те, як повстають організми, роблять і друге питання цілком науковим. Поширеність або властивосте якого-небудь органу просто наводять на думку, що він має яку-небудь корисну вагу для свого організму. Розкривши, коли це можливо, фізичні умови, при яких утворюється та чи инша будова, та чи инша особливість організму, ми з'ясовуємо, через що вони виникли; вияснивши їх користь, їх значіння для того організму, що їх має, ми вказуємо, на що, для чого ця особливість зберіглась, зміцнилась і удосконалилась. Часом буває важко дати відповідь на перше питання, в инших випадках, навпаки, на друге. Бер, славнозвісний натураліст, висловлював гадку, що в біології звичайно значно легче відповісти на друге питання, себ-то дізнатись, для чого є та чи инша особливість, ніж відповісти, через що, себ-то якими фізичними засобами вона здійсняється. А що це можливо скоріше зауважити відносно тваринних організмів, яких функції людина, порівнюючи легко, угадує по аналогії із своїм особистим досвідом; але цією ниткою аналогії не можна керуватись що до рослин, бо це може не тільки не допомогти, але, навпаки, часом звести з шляху. Очі потрібні тваринам для того, щоб вони бачили, легені — щоб дихали, — це зрозуміти було не тяжко; але проста аналогія не могла нам підказати, що рослина вбірає повітря для того, щоб підживитися; навпаки через аналогію ми довго й уперто називали цей процес газового обміну — диханням. Скоро ми побачимо й другий приклад подібного невдалого висновку по аналогії. Таким чином, ботанік часом може порівнюючи легко дізнатись, чому, як, при яких умовах, в залежности од яких фізичних чинників складається та чи инша особливість рослинного організму, і значно трудніше пояснити, для чого вона, себ-то до чого вона і чим корисна рослині. До таких випадків, очевидно, належить і питання про зелений кольор рослини.

Через що рослина зелена, себ-то яка субстанція викликає цей кольор, в якій формі відкладається ця субстанція, при яких умовах утворюється, зберігається чи зникає, на всі ці ж питання ми можемо одержати відповіді порівнюючи легко; але далеко складніше друге питання: для чого рослині цей зелений кольор, і чи могла б вона й не бути зелена?

Приступимо спочатку до першого питання. Зелений кольор залежить від того, що у всіх рослинах є одна і та ж субстанція, яку назвали хлорофілом (листозелень).

Ця субстанція забарвлює зелені рослинні органи не суспіль; вона звичайно розкидана в клітинках цих органів у формі зерняток — та й самі зернятка не складаються геть чисто з хлорофілу, а, як видно, тільки забарвлені ним зверху. Треба тільки намочити який-небудь зелений листок в спирті, і ми помітимо, що спирт позеленіє, а листок стане цілком безкольоровим. Значить, ця зелена субстанція — хлорофіл розчинюється в спирту. Цей зелений розчин має багато цікавих особливостей; ми звернемо увагу тільки на його своєрідний кольор. Відомо, що коли розкласти світляний промінь призмою, то він дасть нам, так званий, спектр, який складається з семи основних кольорів райдуги: червоного, жовтогорячого. жовтого, зеленого, блакитного, синього й фіялкового. Коли ми пропустимо наш промінь крізь посудину з зеленим плином, напр., з розчином хлористої міді, то, замісто семи спектральних кольорів, одержимо тільки вузьку смугу зеленого кольору; решту промінів вбере розчин. Але коли ми пропустимо промінь крізь посудину з зеленим розчином хлорофілу, то одержимо не тільки зелену смугу, але й вузьку червону; між ними буде широкий, цілком чорний простір. Ця чорна смуга в хлорофіловому спектрі і є найхарактерніша особливість хлорофілу; до неї нам часто доведеться вертатись. Через цю властивість його спектру, і самий зелений кольор хлорофілу являє ту особливість, що відріжняє його від инших зелених тіл; в ньому є, як ми допіру бачили, не тільки зелені, але й червоні проміні. Переконатися в цьому дуже легко; треба на освітлений яскравим соняшним світлом краєвид подивитись крізь особливе синє шкло, що пропускає червоні та сині проміні, але затримує зелені і перед нашим здивованим оком вся природа зовсім перетвориться; під звичайним синім небом ми побачимо кріваво-червону рослинність^[1]. Чи не ця особливість хлорофілового кольору і являє собою ті труднощі, які доводиться ляндшафтовому малярству перемагати? На палітрі маляра, як видно, немає тих зелених тонів, які ми бачимо зблизька в яскраво освітленій рослинності. Чи не через те ні у старих майстрів, починаючи з батька ляндшафтового малярства Тіціяна, ні у Сальватора Рози, ні у Клода Льоррена, ні у Рейсдаля, ні у новіших — Руссо, Калляма, Діаза, Шішкіна і ин. — ми не натрапимо й на спробу розв'язати цю, як видно, нерозвязну задачу: змалювати яскраво-зелену рослинність; і тільки у молодих, недосвідчених художників мало не на кожній виставці натрапляємо ми на луги й ліси, що ріжуть очі своїм неприроднім, малахитово-зеленим кольором.

Отже, цілком своєрідний зелений кольор рослинности відріжняється тим, що в його спектрі немає не всіх взагалі червоних промінів, а певної групи червоних і жовтогарячих промінів. Рослина, значить, вбірає в себе ці проміння, і вони наче гаснуть в ній.

Довгий час ботаніки гадали, що зелений кольор рослини утворюється сумішом синього і жовтого барвника, який дає, як відомо кожному маляреві, зелений кольор; але мало не двадцять років тому пощастило мені довести, що в природі синього пігменту, про який гадали, немає, а хлорофіл — це суміш того ж зеленого і жовтого пігменту; жовтий пігмент завжди буває при зеленому. Перше тіло я запропонував назвати хлорофіліном, друге — ксантофілом. Цей факт пояснює нам багато природніх явищ, напр., осінню барву листя. Хлорофілін легко розкладаєтья, руйнується світлом, а ксантофіл, навпаки, менш чутливий до світла. Коли ми залишимо на сонці спиртовий розчин хлорофілу, то він скоро пожовтіє: хлорофілін зруйнується і лишиться жовтий ксантофіл. Те саме буває в-осени в листках. Під впливом соняшнього світла і низької температури хлорофілін руйнується, а лишається ксантофіл. Таким чином, пощастило штучно перевести те руйнування хлорофілу, що відбувається і в природі в-осени. Особи, які бажають бачити таємницю у всьому, що торкається життьових явищ, часто заперечували ботанікам-фізіологам; це заперечення ще не так давно робили, в ще ширших розмірах, і хемікам, а саме: що дослідник в своїй лабораторії вміє тільки руйновати, але безсилий створити знову те, що зруйнував. Хіба давно ще вважали трохи не за науковий догмат, що хемік може тільки аналізувати органичні тіла; одна тільки природа знає таємницю їх синтезу. Швидкі успіхи синтетичної хемії спростували цей погляд; для молодого покоління — це вже якійсь відгомін сивої сторовини, — але переворот цей стався на наших очах. Схоже заперечення робили трохи не вчора і що до хлорофілу. Казали, що хлорофіл можна руйнувати по-за рослиною, але тільки рослина знає таємницю його утворювання. Але мені пощастило відтворити і це явище. Жовтий плин, зовсім не схожий до хлорофілу, на наших очах за кілька хвилин зеленіє, перетворюючись в хлорофіл зо всіма його характерними властивостями — спектром і т. и.; це явище відбувається при тих же умовах, як і в живий рослині, себ-то при окиснюванні коштом кисню з повітря. Таким чином, ще на одну, так звану життьову таємницю менше: досі вважали за виключну властивість живого організму утворювати хлорофіл; тепер цей процес можна відтворити in vitro^[2].

Але чи знаємо ми точно, при яких умовах утворюється хлорофіл в рослині? Фізіологи доволі старано вивчили цей бік питання. Потрібно досить азотової їжі: рослини, на азотовому угноїнні, різко визначаються на око, яскравим зеленим кольором; мені самому траплялось особливо гарно спостерігати це на відомій Ротгамстедській досвідній станції. Потім потрібно достачати рослині залізних солей. Це підтвержується досвідом, одним з найпростіших і майстерніших досвідів, які перевів Кноп. Треба тільки приготувати штучній грунт або розчин, в якому є всі поживні субстанції,, в тому числі й залізо, а поруч другий грунт або розчин; він відріжняється тільки тим, що в ньому немає заліза. На першому грунті виросте здорова, зелена рослина, на другому хирява, з білим листям, як поштовий папір. Змочимо листки другої рослини залізовим розчином, і вони позеленіють.

Грунт достачає ці дві субстанції; крім них, для того, щоб утворився хлорофіл, потрібен ще повітряний кисень. Щоб довести це, проростимо в темряві яке-небудь насіння. Відомо, що паростки тоді будуть не зелені, а жовті. Одержані так паростки поділимо на два жмутки; одні залишимо в звичайному повітрі, другі покладемо в прилад з повітрям без кисню, і винесемо все на світло. Перші за яку-небудь чверть години позеленіють і будуть мати звичайну зелену барву; другі, хоч би скільки ми їх тримали на світлі, будуть жовті. Але впустимо до них кисню, і вони зразу позеленіють^[3].

При таких хемичних умовах утворюється хлорофіл. Але ми допіру бачили, що цього ще не досить, треба ще заспокоїти певні фізичні умови, без чого хлорофіл також не буде утворюватись. До цих умов треба віднести дві: тепло й світло. Ще в XVII ст. ботанік Рей в Кембріджі довів, що хлорофіл утворюється в залежносте від світла. Рослина, що росла в темряві, звичайно, жовта; і коли винести її на світло, то вона позеленіє тільки в тому разі, коли буде досить висока температура. Як спостеріг Сакс, для цього треба звичайно більш 5 градусів. Ельфінг показав, що при нижчій від цього температурі, хоч би який час тримали рослину під впливом світла, вона не позеленіє. Навпаки, хоч би яка сприятлива була температура, але рослина в темряві не позеленіє^[4]. Одначе, для цього досить найменшого світла; рослина починає зеленіти навіть при освітленні, якого не досить, щоб читати надруковане великим шрифтом. Світла газового каганця або лямпи уже цілком досить для того, щоб викликати появу хлорофілу. Виявляється навіть, що занадто сильне світло шкідливе: через нього рослина повільніше зеленішає. Це пояснюється уже знайомим нам явищем: вплив світла руйнує хлорофіл. Таким чином, зелений кольор рослини — це результат певної рівноваги між двома протилежними процесами, що залежать від світла: процесом утворення і процесом руйнуванн хлорофілу.

Ми дізнались, що рослина зеленіє через хлорофіл; цей хлорофіл має форму зерняток, тільки забарвлених тією субстанцією, яку вилучує спирт; ознайомилися з головнішою властивістю ціє субстанції, її спектром і своєрідним кольором, який залежить од цього; ознайомились, нарешті, з техничними фізичними умовами, при яких утворюється й руйнується ця субстанція в рослині і по-за рослиною; подивимся тепер, чи можемо ми знайти який-небудь звязок між хлорофілом і житьовими явищами рослини.

Досліди Сенеб'є, а уже почасти Інгенгуза, дають цілком певну відповідь на це питання; безумовну правдивість цієї відповіди довело ціле століття дослідів, Хлорофіл потрібен рослині для того, щоб вона могла розкласти вуглекислий газ. Тільки зелені рослини можуть розкладати вуглекислоту, або, висловлюючись точніше, тільки рослини, в яких є хлорофіл, — хоч-би потайні замаскований иншим барвником (як в багатьох наших пестролистних рослинах, або морських водорослях). Сенеб'є показав, що і в зелених листках саме тільки їх зелена тканина, а не инші частини, викликають цей розклад. Рослини, в яких немає хлорофілу, як напр. гриби або де-які паразити (чужоїди) вуглекислого газу не розкладають; так само не розкладає його і ні одна молода рослина, поки вона не позеленіє. Нарешті, коли ми порівняєм між собою ріжні зелені рослини, то ми переконаємся, що чим зеленіші вони, тим більше розкладають вуглекислого газу. Словом, хоч-би з боку ми перевіряли цю думку, вона скрізь підтверджується. Хлорофіл — це той рослинний орган, в якому відбувається найгрунтовніший життьовий процес рослини — розкладається вуглекислий газ, засвоюється вуглець, а разом з тим, як ми уже знаєм, засвоюється і соняшна енергія.

Непомітно перейшли ми від питання, через що рослина зелена до другого — для чого вона зеленіє, себ-то яку ролю відограє в ній, яку функцію виконує цей зелений хлорофіл, і переконались, що він справляє найгрунтовнішу роботу, бо немає в рослинному організмі важнішого органу, як хлорофіл. Я висловився обережно, що майже торкнулись другого питання, і це цілком правдиво. Тих фактів, з якими ми ознайомились, досить для того, щоб відповісти, для чого рослині потрібен хлорофіл; але вони не дають нам відповіді на питання, чи потрібно, щоб ця субстанція як-раз була зеленого кольору. Факти ці не дають нам відповіді на питання, чи через те саме хлорофіл корисний, що він зелений, чи це тільки побічня обставина, проста припадковість. Тільки тоді, коли нам пощастить довести, що саме в зеленому кольорі і полягає значіння хлорофілу, тільки тоді ми дамо відповідь на питання, для чого рослина зелена, себ-то чи корисно їй бути такого; а не иншого кольору.

II.

Французька праказка вчить: reculer pour mieux sauter, себ-то: одступити назад, щоб з розгону далі скочити. Цим мудрим правилом повинен завжди керуватись фізіолог. Щоб розвязати свої складні задачі, він повинен перше відступити назад, — ознайомитися з простішими хемичними та фізичними процесами, що лежать в основі тих життьових явищ, які він вивчає. Тільки через те, що не дотримувались цієї основної вимоги, багато галузів рослинної фізіології ще тепер знаходяться в такому стані, який нас не може задовольнити.

Перш за все спинимся на питанні: чи сполучується взагалі фізіологична роля хлорофілу, себ-то його участь в процесі розкладу вуглекислого газу з його кольором? а потім уже поставимо собі друге, певніше, конкретніше питання: чи могла б ця субстанція в такій же мірі виконувати свою працю в рослині, коли б вона була иншого кольору?

Щоб розвязати цю подвійну, як ми допіру сказали, задачу, ми повинні на де-який час кинути галузь рослинної фізіології і перейти до загальнішої галузі фотохемії, себ-то до того відділу фізичної хемії, що вчить про хемичну дію світла; як зауважили ми раніше, не зважаючи на значні техничні успіхи, він дуже мало посунувся вперед з погляду своєї теорії.

Розклад вуглекислого газу світлом, очевидно, тільки частковий випадок фотохемичної дії, випадок найважніший зо всіх нам відомих, через те, що від нього залежить існування органичного світу; але до теперішнього часу він не досить відомий і не досить його зрозуміли, головним чином, через те, що більшість ботаніків, які брались його вивчати, не мала потрібних для цього знань фізики, а хеміки й фізики не досить були знайомі з фактами, які надбала ботаніка^[5].

Фотохемія поки ще бідна на певні, точні закони, але все ж вони уже починають вияснятись з давнішого безладнього хаосу фактів. Перший закон, який тепер не підлягає сумнівові, той, що немає, як ще недавно гадали, якогось особливого хемичного проміння; навпаки, всі спектральні проміні, як видимі, так і невидимі, що є по обох боках видимого спектру, можуть в певних випадках викликати хемичну дію. Тепер ніхто в цьому не сумнівається, але ще не так давно було переконання, що хемичну дію викликають тільки сині, фіялкові і так звані ультра-фіялкові проміні (ультра-фіялкові, себ-то невидимі, що йдуть за фіялковим кінцем спектру). Думка ця виникла через той факт, що фізики і хеміки скупчили увагу свою виключно на невеликому числі хемичних явищ, які викликає світло; головним чином, скупчили вони свою увагу на тих явищах, що лежать в основі фотографичної умілости, себ-то на явищах хемичного розкладу, який викликається світлом в хлористих, бромистих і йодових сріблових солях. Кому траплялось зазирнути в темну кімнату фотографа, той знає, що фотограф може робити свої звичайні операції тільки при жовтому світлі, себ-то при світлі ліхтаря з жовтим склом. В цьому жовтому світлі немає синього, фіялкового і ультра-фіялкового проміння, яке викликає фотографичну дію. Ще наочніше те ж явище залежности певної хемичної дії від синього й иншого проміння можна показати через реакцію сполучення хлору з воднем. Ці два гази під впливом світла сполучуються з сильним вибухом. Найбільш наочно переводять цей досвід так: під чорним сукном є скляна клітка, чотирі боки її зроблені з ріжнокольорового скла: перший бік — червоний, другий — жовтий, третій — зелений, четвертий — синій. Під кліткою скляна рурка із сумішом хлору й водню. Коли підняти сукно з боку червоного скла і піднести запалений магнійний дріт — жадних результатів не буде. Роблють те саме, підносючи запалений магній послідовно до жовтого і зеленого скла, — результатів немає. Але як тільки піднести запалений дріт до синього скла, залунає вибух, подібний до пістолетного і коли піднімемо тепер клітку, то побачимо, що під нею не залишилось і сліду скляної рурки, — вона розбилась на дрібненькі шматочки. Саме ці і подібні до них випадки переконали спочатку вчених, що тільки половина спектру, яка проходить крізь синє скло (себ-то проміння синє, фіялкове і темне за ним) викликає хемичну дію, а жовта його половина, що проходить крізь жовте скло (себ-то зелені, жовті, червоні і темні за ними проміні) не можуть її викликати. Але пізніш ціла низка явищ примусила їх зріктись цього погляду. Треба тільки вказати на приклад, що найбільш вражає. Тільки що ми казали, що фотографична дія звичайно виявляється виключно в синій половині спектру, але навіть успіхи фотографії довели, що можливо фотографувати і зеленим, жовтим, червоним промінням. Мало того, відомий англійський теоретик, фотограф Абней, досяг того, що зміг сфотографувати в цілковитій темряві казанок з гарячою водою. Значить, навіть те невидиме проміння, що вилучається в темряві нагрітим тілом, може уже, при певних умовах, викликати фотографичну дію. Значить, немає спеціального проміння, що викликало б хемичну дію, і цю ролю, цілком даремне, довгий час приписували тільки синім, фіялковим і ин., проміням. Але поки в цьому були переконані, вважали за очевидне, що від цієї синьої половини спектру (умовимся так її звати, щоб коротше було) повинен залежати й розклад вуглекислого газу. Цю думку в 40-ві роки висловлювали Дюма і Буссенго, а, трохи пізніш, Гельмгольц; на неї можно було натрапити в хемичних творах ще недавно, не зважаючи на те, що два учених, англієць Добені та американець Дреер, уже в 30-ті і сорокові роки довели, що розклад вуглекислого газу залежить від другої половини спектру, — будемо її називати жовтою, себто від того жовтого світла, що не виказувало дії у фотографії.

Коли переконались, що неможливо установити аналогію між розкладом вуглекислого газу й фотографичною дією світла, пробували порівняти з другого боку: звернулись до другої, як виявилось, ще менш вдалої аналогії; Чи не діє світло на рослину саме так, як світло, себ-то так, як воно діє на око; чи не найбільше діє як раз те проміння, що найяскравіше для ока? Відомо, що відносна яскравість ріжних промінів зростає, починаючи з червоного кінця спектру, досягає найбільшої сили в жовто-зеленій частині й звідти знову зменшується до синє-фіялкового кінця. Найяскравіші, значить, жовто-зелені проміні, і коли світло розкладає вуглекислий газ, в силу своєї яскровости, то саме це проміння повинно зробити найбільшу дію. Дрепер перевів низку досвідів і гадав, що йому пощастило довести правдивість думки про те, що вуглекислий газ розкладається в залежности від яскравости світла; найсильніше, гадав він, цей розклад відбувається в жовто-зеленій частині й швидко слабшає до обох кінців, себ-то як в бік червоної, так і в бік синє-фіялкової частини.

Ця думка панувала в науці більше чверти століття, себ-то до 1869 p., коли я, переконавшись, що вона теоретично безпідставна, довів на досвіді її фактичну неправдивість. Нетрудно переконатись, що вона дійсно теоретично безпідставна. Як раз саме цю думку я й мав на увазі, коли казав трохи вище про те, як небезпечні, коли ми вивчаємо життьові явища рослини, хапливі аналогії з явищами тваринного життя. Справді, поняття про яскравість світла чисто суб'єктивне; по-за оком, в природі воно немає жадного сенсу. Навіть ріжні очі одержують цілком ріжні вражіння про відносну яскравість кольорів, — згадаймо тільки дальтоністів, що їх очі нечутливі до певних кольорів; крім того, всяке нормальне око після того, як воно прийме сантоніну^[6], стає менш чутливе до синього кольору. Отже, по-за оком, в природі немає світляного, в справжньому розумінні цього слова, напруження промінів або їх відносної яскравости; це тільки суб'єктивне вражіння нашого зорового апарату; через те цілком нелогично чекати, щоб ця властивість відогравала ролю в об'єктивних явищах зовнішнього світу, в хемичному процесі, який відбувається в рослині. Для рослини світла такого, як для нас, немає, а через те немає й ступенів яскравости. Ми прикладаєм до рослини наші уявлення про світло, і мимоволі, а все ж впадаєм у велику логичну помилку; по звичці, не даючи в тому собі відчиту, переносимо ми певні поняття із одної царини явищ в другу, до якої їх зовсім не можна пристосувати. В досліді, про який згадали ми, я не тільки довів неправдивість Дреперових результатів, але й пояснив причину його помилки, а своїми досвідами показав, що головну дію на розклад вуглекислого газу роблять не найяскравіші, жовті, як доводив Дрепер, а значно менш яскраві — червоні проміні. Пізніш Боньє підтвердив ту думку дуже наочно; він показав, що невидиме для ока ультра-фіялкове проміння, коли його зібрати збірним склом, може, хоч і дуже поволі, розкладати вуглекислий газ в рослині, значить, між яскравістю і навіть видимістю світла і його дією на розклад вуглекислого газу, як і треба було чекати, немає жадного звязку.

Отже, розкладається вуглекислота в залежности не від того проміння, що діє у фотографії, і не від того, до якого особливо чутливе око, — а від червоного й сумежного з ним жовтогарячого проміння. Але коли ріжне спектральне проміння викликає ріжні хемичні явища, то від чого ж залежить, що в одному випадку діє одне проміння, в другому — инше, у фотографії — синє, в рослині — червоне. Очевидно, треба шукати причини дієї ріжниці в природі, тієї субстанції, що змінюється, або, як кажуть, чутливої до світла субстанції. Тут виявляється другий основний фотохемичний закон. Від природи самого тіла, себ-то від його кольору залежить, яке саме проміння буде виказувати на нього дію. Гершель в 30 p.p., а ще раніш Гротгус винайшли основне правило, що тільке те проміння може діяти, яке вбірається даним тілом. А коли це проміння вбірається тілом, гасне в ньому, то, очевидно, його не буде в тому світлі, що тіло перепускає або відбиває, — це світло буде мати кольор суми решти спектральних промінів, себ-то кольор додатковий. Так, напр., коли тіло жовтого кольору, то це значить, що проміні додаткового кольору, себ-то синього, тіло вбрало в себе, і ми повинні чекати, що саме це проміння буде діяти на нього хемично і т. и. Це правило очевидне само по собі; воно випливає, як неминучий наслідок, із закону про зберігання енергії.

Світляна енергія, яка справляє роботу, повинна тратитись, значить, зникати, як світло; а те проміння, що пройшло крізь тіло й вийшло з нього, не затратившись, очевидно не могло й зробити хемичної роботи. Доводити противне, це було б заперечувати закон про зберігання енергії; а одначе це ще може траплятись в загально-вживаних ботаничних працях^[7].

Таким чином, знаючи кольор тіла, ми можемо наперед сказати, які проміні будуть викликати в ньому хемичні зміни, а які не будуть. Коли тіло жовте, воно буде розкладатись синіми й сумежними з ними промінями; коли воно синє, то, навпаки, буде діяти жовта половина спектру. Ми допіру бачили приклад для цього правила: хлор — газ жовтого кольору, і через те він сполучується з воднем в залежности од проміння додаткового кольору, себ-то синього. Але ще точніше дізнаємось ми, які проміні діють, вивчаючи спектр тіла. Коли ми перед спектроскопом поставимо розчин якого-небудь кольорового тіла, то на місці тих промінів, що затримуються, вбіраються цим тілом, в спектрі будуть перерви, темні смуги, — це смуги вбірання. Знаючи, як розположені ці смуги, ми можемо наперед сказати, що саме в цих промінях спектру треба чекати хемичної дії світла. Це правило особливо переконуюче справдилось і що до рослини. В 1874–75 p.p., досліджуючи процес розкладу листями вуглекислоти в спектрі (в цьому досліді мені пощастило уникнути помилок, які робили попередні й наступні спостережники), — я зміг пояснити результати, одержані мною, як ми бачили ще р. 1869, себ-то пояснити, чому саме вуглекислий газ найсильніше розкладається в червоній частині спектру. В цій частині хлорофілового спектру лежить найчорніша, найхарактерніша його смуга вбірания. Ми можемо пересвідчитись в цьому і під мікроскопом, коли одержимо в полі мікроскопу маленький спектр. Хлорофілове зернятко, прозоро-зелене в зеленій частині спектру чорніє, як вугіль, коли ми його пересунемо в певну смугу червоної частини спектру. Це проміння хлорофіл вбірає; його ж він затрачує, щоб розкласти вуглекислий газ в живій рослині, і при цьому, чим сильніше вбірає, тим сильніший розклад. Але, як ми бачили, своєрідний зелений кольор хлорофілу від того й повстає, що він вбірає певні проміні, — значить, зелений кольор і є та властивість, що визначає працю хлорофілу. Отже, ми найшли те, що сполучує кольор рослини з її головною функцією — здатністю розкладати світлом вуглекислий газ. Зелений кольор і засвоювання рослиною вуглецю — це не два факти, що сполучуються тільки емпірично, як це марно силкуються доводити ще де-які ботаніки, а два явища, які мають між собою потрібний, нам цілком зрозумілий і доведений точними дослідами причиновий звязок^[8]. Але, власне кажучи, в цьому звязку між вбіранням світла хлорофілом і дією світла на вуглекислий газ, висловленим в такій формі, є ще логична прогалина. Коли ми бачимо, що жовтий хлор (значить, він вбірає синє проміння) під впливом цього самого синього проміння вступає в реакцію, ми розуміємо цей звязок, але, спитаємо, який звязок між кольором хлорофілу, себ-то одного тіла, і розкладом вуглекислого газу — цілком иншого і до того, безкольорового тіла? Аналогія, поки що, очевидно, неповна. Цю прогалину, цей скік думки заповнили успіхи новішої фотографії, через що я, як тільки відкрили ці факти у фотографії, поспішив вказати на їх важливе значіння для рослинної фізіології. Фогель відкрив дуже цікавий факт, який зробив переворот у всій фотографичній практиці, а саме: коли до звичайних фотографичних препаратів, себ-то до сріблових солей, додати яке-небудь кольорове тіло, що вбірає і такі проміні, відносно яких сріблові препарати самі прозорі, то фотографична дія виявиться і в тих промінях, які вбіраються підмішаним кольоровим тілом. Иншими словами, виявляється, що дія світла може якось передаватись від одного тіла до другого.

Світло вбірає одно тіло, а розкладається друге тіло. Коли частинам одного тіла надати руху, струсити їх, то це передається і частинкам другого. Бекрель показав далі, що таким кольоровим тілом може бути навіть і спиртовий розчин хлорофілу, і тепер є навіть особливий фотографичний спосіб, що засновується на цій хлорофіловій властивості. Але, коли хлорофіл в фотографичному процесі може передавати дію тих промінів, які він вбірає, частинкам сріблової соли, розкладаючи її, то природньо, що він може виказувати таку ж дію і в рослині на частинки вуглекислого газу, також їх розкладаючи. Всі ті тіла, що передають світляну дію иншим тілам, роблять їх чутливими до тих промінів, до яких вони самі по собі нечутливі, звуться оптичними сенсибілізаторами^[9]. Хлорофіл, очевидно, треба віднести до числа цих сенсибілізаторів. Через те, що відкрили цю ролю хлорофілу, яко сенсибілізатора, справдилась і та аналогія, яку, як ми бачили, пробували, але без успіху, установити ще в 40 р. Дюма, Буссенго та Гельмгольц. Ці вчені гадали, що одні проміні повинні діяти і в фотографії і в рослині, але гадка не справдилась. Тепер, як я довів, виявляється, що це була правда; коли у фотографичному процесі сенсибілізатором, чутливою субстанцією, буде хлорофіл, то фотографичний процес буде залежати од тих самих промінів, од яких залежить фізіольогичний процес в живому листкові.

Значить, ми уже розвязали перше із питань, що ми поставили: кольор хлорофілу — зелений кольор рослинности — не випадкова, побічня яка-небудь властивість, а як раз та з фізичних властивостей рослини, з якою грунтовно сполучується її фізіологична функція^[10].

Тапер для нас цей факт щось очевидне, a priori^[11], щось таке, чого й треба було чекати: дійсно, коли головна функція рослинного організму залежить від світла, то, очевидно, що й головну особливість рослини треба шукати в її оптичних властивостях.

Значить, найважніша з рослинних функцій прямо сполучена з його кольором, але звідси ще не впливає, що цей кольор повинен бути саме зелений. Таким чином, ми ще звужуємо питання, а саме: чи могла б бути рослина якого-небудь иншого кольору, чи саме цей зелений кольор, себ-то, коли висловитись точніше, цей саме характеристичний хлорофіловий спектр має для неї особливе значіння.

Проміння, яке вбірає хлорофіл, себ-то те, що відповідає чорній смузі в його спектрі, відріжняється чим-небудь від решти промінів спектру і чи може те, чим вони відріжняються, з'ясувати нам їх ролю в процесі розкладу вуглекислого газу?

Досі ми цікавились тим, яка властивість тіл викликає їх здатність розкладатись під впливом світла; тепер побачимо, від якої властивости самого проміння залежить його здатність викликати цей розклад.

Ми вже бачили невдачу і логичну неспроможність спроби знайти звязок між цією здатністю проміння і його яскравістю. Лишалось тільки друге пояснення, те, що я висловив ще р. 1869; не зважаючи на те, що воно рішуче суперечило з відомими тоді емпирічними фактами, воно виявилось цілком правдивим. Цей випадок сам по собі може навчити. В науці, особливо в фізіології рослин, часом буває якійсь забобонний жах перед тим, що величають назвою факт. Найочевидніша теорія відкидається в бік, як тільки на її шляху трапляється найнікчемніший факт. Не потурбуються навіть, щоб пильно вдивитися в цей факт: не розбірають, що в цьому факті — фактичного, а що додає до нього спостережник, коли тлумачить його. Забувають, що всяка наукова теорія (я розумію серйозну наукову теорію, а не ті, що лежать по-замежами досвіду, фантастично трансцендентні будови, яких досить є в творах сучасних німецьких фізіологів), так, кажу, забувають, що всяка наукова теорія не тільки факт, але й сукупність багатьох фактів, а коли свідчать багато, то це завжди викликає більше довірря, ніж коли свідчить один. Через цю теорію, себ-то сукупність наших знань про хемичні явища, гадали ми, що розклад вуглекислого газу, як явище, яке супроводиться енергичним вбіранням тепла, буде залежати саме від тепляного напруження проміння. Але, коли я почав вивчати це питання, то проти цієї гадки говорили рішуче всі факти. Ботаніки твердили, що вуглекислий газ розкладається від жовтого проміння, а фізики приймали, що найбільше тепляне напруження має темне, невидиме проміння, що йде за червоним кінцем спектру. Я заперечував ботанікам, вказуючи на те, що їх факти засновуються на експериментальній помилці; зробивши точний дослід і уникнувши цієї помилки, я дійсним фактом довів, що найенергичніше розкладає вуглекислий газ не жовте проміння, а червоне. Фізикам я нагадав, що той погляд, який панує, ніби найбільше тепляне напруження має темне проміння, засновується на непорозумінні; на підставі тих даних, які має наука, ще не можемо зробити висновку, яке проміння, або, точніше, які світляні хвилі мають найбільше тепляне напруження, себ-то можуть викликати найбільший тепловий ефект. Я доводив, що це ще відкрите питання, бо як раз може виявитись, що те червоне проміння, яке, коли його вбірає хлорофіл, розкладає вуглекислоту, має найбільше теплове напруження. Мало не через десять років після з'явились досліди американського фізика Лянглея й англійського — Абнея, і вони цілком підтвердили правдівість моєї гадки,

Але, щоб пояснити, як могла трапитись така грунтовна зміна в поглядах фізиків, корисно трохи ближче, хоч в силу потреби дуже коротко й поверхово вияснити суть справи.

Щоб розвязати питання про те, якій світляній хвилі відповідає найбільший світляний ефект, ми повинні білий світляний промінь розкласти на його складові частини, хвилі ріжної довжини, з яких він складається, себ-то одержати спектр. Спектр можемо одержати двома шляхами: крізь призму, або крізь так звану дифракційну сітку. В останньому разі пропускаємо промінь крізь скло, вкрите тонюсінькими штрихами, або заставляєм його відбитись від дзеркальної металевої поверхні, яка теж подряпана рівнобіжними тонесенькими штрихами. Подібну дифракційну сітку виготовили по вказівках під керовництвом американського фізика Ролянда; це одно з див сучасної механичної техніки; на протязі кожного дюйму на ній є 14.500 штрихів. Відбитий від неї промінь дає в середині білий образ щілини, крізь яку пропустили цей промінь, а по обидва боки ряди блискучих спектрів; їх яскравість зменшується в міру того, як вони віддалюються від серединного образу щілини. Поруч з цим спектром дифракційної сітки або нормальним, як його звуть фізики, відіб'ємо на тому ж екрані спектр, одержаний крізь призму. Перш за все, побачимо, що призматичний спектр, одержаний від того ж джерела світла, крізь ту саму щілину, значно яскравіший, ніж кожен із нормальних спектрів; і це зрозуміло, бо тут на один спектр пішло світла стільки, скільки там пішло на цілий ряд спектрів. Але, приглядаючись пильніше, ми побачимо, що нормальний і призматичний спектри ріжняться між собою не тільки яскравістю, а й розмірно, а саме тоді, як в нормальному спектрі червона частина мало не така заширока, як і синя, в призматичному червона порівнюючи вузька, а синя дуже широка, дуже розтягнута. Це значить, що жмут кольорового проміння, що виходить з призми, розсипається не у всіх своїх частинах в однаковій мірі: в синій частині значно сильніше, ніж в нормальному спектрі, в червоній, навпаки, слабше. Спробую вияснити це, порівнявши. Уявімо собі віяло, зроблене з чорного й кольорового паперу. Ліворуч чорний папір, — це, скажемо, темні тепляні проміні; потім по черзі йдуть зліва праворуч, як в спектр кольори: червоний, жовтогарячий, жовтий, зеленив, блакитний, синій, фіялковий і знов чорний папір, що заступає невидиме проміння другого кінця спектру, себ-то ультра-фіялкове. Віяло зроблене так, що коли його розпустити рівномірно у всіх частинах, то довжина ріжних кольорів відповідає їх довжині в спектрі нормальному; такий, значить, жмуток проміння, яке утворює на екрані нормальний спектр. Щоб передати той жмуток проміння, що виходить з призми, я повинен значно зібрати червону частину мойого віяла (і сумежну з нею чорну), а, навпаки, розгорнути синю і фіялкову (і сумежну з нею чорну частину. Хоч би яку дифракційну сітку ми взяли, хоч би який спектр досліджували, чи такий, що утворився проміннями, яке пройшло крізь скляну дифракційну сітку, чи такий, що утворився промінням, яке відбилось від дзеркальної дифракційної сітки, — відносна довжина ріжних частин спектру буде одна і та. Навпаки, відносна довжина частин спектру призматичного буде мінятися, разом з тим, як міняється субстанція призми. В першому проміння розкладаються тільки в залежности від їх природи (довжини хвилі), а в другому ж — ще в залежности від природи призми, — звідси перший спектр і одержав назву нормального. Всякий призматичний спектр ріжниться від нормального тим, що в наслідок впливу призми проміні червоної (і сумежної темної) частини більш зближені, скупчені, а проміні синьої (і сумежних) частин більш розтягнені, розсіяні, ніж в спектрі нормальному. Звідси зрозуміло, що коли ми бажаємо дізнатись про тепляну дію окремих світляних промінів, то ми не можемо для цього скористатись із спектру призматичного, — так само, як ми не могли б обчислити, скільки праці зробив окремий робітник, коли б ми знали тільки сукупну працю цілих артілей і не звертали уваги на те, скільки в кожній з них робітників. До найнедавнішого часу фізики вивчали розподіл тепла тільки в призматичнохму спектрі, і в ньому найбільше нагрівалася темна частина за червоним кінцем, але, як ми тепер знаємо, не через те, що ці проміні самі по собі сильніше нагрівають, а через те, що вони тут більше скупчені. Коли через удосконалення способів дослідження (виготовлення дифракційних сіток, винахід нових приладів для зміряння малих ріжниць температури і т. и.) стало можливим вивчити розподіл тепла в нормальному спектрі, тоді й виявилось, як я пророчив, що найсильніше нагрівають хвилі червоного кольору і саме того червоного, якого вбірає хлорофіл^[12].

Таким чином, як і треба було чекати на підставі теоретичних міркувань, вуглекислий газ розкладають ті проміні спектру, ті світляні хвилі, які викликають найбільше нагрівання. Не теорія розбилась перед ворожими фактами, а неправдиві факти підлягли правдивій теорії. Факт залежности фотохемичної дії від тепляної енергії проміню, як видно, стосується не тільки до одного вуглекислого газу. Цілком певно, що в ньому ми повинні вбачати третій основний фотохемичний закон, а саме: дія проміню залежить од його енергії^[13].

Цю залежність розкладу вуглекислого газу від енергії проміню можна виразити в ще наочнійшій форумі, яка ще більш вражає.

Фізика нас вчить, що світло є не що инше, як хвилястий рух. Світляні хвилі, вдаряючись в тіло, викликають в них той рух частинок, що його ми звемо теплом. Коли цей струс частинок тіла досягне певної межі, він може мати ще глибші наслідки: може порушуватись звязок між складовими частинами хемичних сполук, настане розклад цих сполук. Але які ж хвилі ймовірніше всього викликатимуть цю руйнацію? Ми знаєм, що буря тим небезпечніша, чим вищі хвилі, чим частіші її удари. Виявляється, що це достоту справедливо і що до дії світла на розклад вуглекислого газу. Фізики давно вже знали довжину світляних хвиль, скорість їх поширення, а, значить, і число хвиль в секунду; але тільки після згаданих дослідів про розподіл тепла в нормальному спектрі з'явилась уперше можливість обчислити їх відносну висоту (або, коли сказати науковою мовою, їх відносну амплітуду). Зробивши таке обчислення, я одержав дивний факт, що найвищі хвилі бувають як раз в тій червоній частині спектру, яка найенергійніше розкладає вуглекислий газ, себ-то в тій частині, яку вбірає хлорофіл. Таким чином, виявляється, що рослина попередила відкриття фізиків; з несчисленних світляних хвиль, що біжать від сонця й б'ються об поверхню нашої планети, вона уловлює своїми хлорофіловими зернятками як раз ті, що мають найбільшу висоту і через це найбільшу здатність викликати хемичну дію — розкладати вуглекислий газ.

Значить, проміні, які вбіраються хлорофілом, відріжняються від решти тим, що вони найпридатніші для потреб рослини. І хлорофіл не виконував би своєї роботи так досконало, коли б вбірав не те проміння, яке вбірає. І функція хлорофілу прямо залежить від його своєрідного спектру, себ-то, иншими словами, від його характерного зеленого кольору. Отже, ми одержуємо цілком певну відповідь на наше питання. Зелений кольор не випадкова тільки властивість рослини. Вона зелена через те, що від цього саме кольору залежить її найважніша функція.

В зеленому кольорі, в цій найбільш поширеній властивості рослини, полягає ключ до розуміння головної, космичної ролі рослини в природі^[14].

Чи можемо ми, одначе, цілком задовольнитися цією відповіддю? Чи може фізіолог скласти руки, вважаючи, що його задача вичерпана? Чи сказали ми цим останнє слово про хлорофіл? Розуміється, ні. Потрібні будуть ще покоління вчених, може бути, друге століття, поки скажуть ще останнє слово. Але що ж буде означати це останнє слово? А ось що: фізіологи вияснять до найменших подробиць явища, що відбуваються в хлорофіловому зерняткові; хеміки роз'яснять і відтворять по-за організмом його синтетичні процеси, що в результаті утворюють дуже складні органичні тіла, углеводи й білковини, виходючи з вуглекислого газу; фізики дадуть теорію фотохемичних газів і найвигіднішого використовування соняшної енергії в хемичних процесах; а коли все це зроблять, себ-то роз'яснять, тоді з'явиться якийсь притний винахідник і запропонує здивованому світові апарат, який працює так, як хлорофілове зернятко, — з одного боку одержує даремне повітря і соняшне світло, з другого — подає печений хліб. І тоді всякий зрозуміє, чому були люде, що уперто ломали собі голову, намагаючись розв'язати таке, здавалось би, пусте питання: через що і для чого зелена рослина?

Але чи одинока це буде користь, що її дадуть віковічні досліди? Чи справді вище виправдання і доказ корисности вивчання природи полягає тільки у відкриттях, що збільшують суму життьових вигод, підносять матеріяльний добробут? Так, розуміється, мислять тільки ті, кого не торкнулась ця сувора школа, ця вища школа дисціпліни людського розуму. Не так думав Сенеб'є, про якого ми так часто згадували. В його науковій діяльності є ще одна, варта уваги, риса. Досліджуючи часткові явища, роблячи свої відкриття, він ніколи не спускав з ока методологичної сторони експериментального вивчення природи, як вищої практичної школи логіки. Перша його літературна праця з'явилась р. 1767; це був дослід під заголовком „Essais sur l'art d'observer et de faire des expériences“ (Про вміння спостерігати і переводити досвіди), де він викладає загальні способи досліджувати природу; пояснює їх він численними прикладами з класичних праць славнозвісних натуралістів. Ставши сам чудовим дослідником, він знову вертається до улюбленої теми, і на цей раз його невеличка книжка розростається до трьох томів. „Більше ніж чверть століття самостійних дослідів, — каже він в передмові, — відділяють цих два видання і гарантують більшу дозрілість тих думок, які я висловлюю; дійсно, переводячи свої окремі досліди, я ніколи не забував про їх стосунки до загальних методів наукового досліджування, — про що думка навряд чи часто приходить в голови дослідникам, які цілком пройнялись інтересом задачі“. Розуміється, що читати цю книжку тепер не так корисно, як вивчати пізніші й талановитіші твори Гершеля, Мілля, Клода Бернара й ин., але все ж в ній є багато корисних і світлих думок. Особливо симпатичний останній розділ, де Сенеб'є, як пізніше Кюв'є, звертаючись до молодого покоління, умовляє учнів, — незалежно од того, до якої практичної діяльности вони готуються, — щоб вони гартували свій розум, виховували в собі почуття правдивости в цій школі вивчення природи, де думка на кожному кроці контролюється фактом, де людина, певніше, ніж в якійсь иншій галузі знання, навчаєтеся вищому з умінь, вмінню, однаково потрібному і в житті і в науці, — вмінню шукати й находити істину“.

——————

1. Ще простіше досягають того ж результату, дивлячись крізь фіялкові желатинові платівки, яких вживають для дитячих ліхтариків і в які загортають цукерки i т. д.
2. Див. мої статті в Comptes Rendus за р. 1886 i Nature за р. р. 1885 і 1886. З того часу пощастило мені одержати цю субстанцію і з рослини. Цей останній дослід умістив я в Comptes Rendus за р. 1889, а самий спосіб переводити досвід докладно показав я на з'їзді природників в Петербурзі, тогож 1889 р. Не зважаючи на це, через п'ять років г. Монтеверде (на IX з'їзді в Москві) винайшов можливим приписати собі це відкриття (Див. мою статтю С. R. за 1895 р.). І ні одного російського ботаніка не обурив цей зухвалий плагіят!
3. Досвіди ці перевів молодий, талановитий російський ботанік Дементьєв, що рано помер.
4. Правда, є нечисленні винятки з цього правила: одначе, воно вірне для величезної більшости рослин.
5. Можу вказати на Lehrbuch der allgemeinen Chemie (Підручнік загальної хемії) Оствальда, яко на доказ правдивости цих слів. Книжка ця вважається за ліпший трактат по фізичній хемії, а тим часом параграфи, присвячені цьому питанню, вказують на те, що автор не досить знайомий з літературою предмету і що він не оцінює критично тих фактів, які наводить.
6. Субстацію цю одержують з так званого цитварного насіння.
7. Напр., Детмер, розвиваючи Саксову теорію про ролю світла в явищах геліотропізму, себ-то впливу світла на скривлення рослин, доводить, що світло могло б діяти в абсолютно прозорому тілі, себ-то, коли його тіло зовсім не вбірає.
8. Пізніше мені вдалось довести той же факт ще иншим способом. Див. мою книгу „Засвоювання світла рослиною“ і статтю в Compes Renhus Француз. Академії від 23 червня 1890 р.
9. Так звучить щоб відріжнити їх від хемичних сенсиб., які прискорюють хемічну дію світла, не вбіраючи останнього. Ботаніки, як напр. пр. Лепешкін, досі не розуміють цієї ріжниці (див. його курс фізіології рослин).
10. Цим я не хочу сказати, що й инші, напр., хемичні властивости хлорофілу, не відограють ролі в його функції, а тільки хочу вказати на те, що оптичній властивості, кольорові треба приписати істотну ролю, яка визначає саму його функцію. В кров'яному барвникові, напр., кольор — другорядна властивість, що тільки супроводить його, але не визначає його функції.
11. Загодя, себ-то на підставі чого-небудь уже установленого, доведеного.
12. Того ж самого досягають шляхом обчислення, на підставі точних визначень тепла в призматич. спектрі.
13. Див. мою статтю „Фотохим. действ. крайн. луч. видим. спектре“. Раб. Физич. отд. Общ. Люб. Природы, т. V.
14. Варто здивуватися, як ще мало знають про це важливе значіння зеленого рослинного листка. Навіть такий видатний вчений, як Уоллес, в своїй книзі „Darwinism“, каже, що зелений кольор рослин такий же простий факт, як і кольор мінералів, і, очевидно, жадного біологичного значіння немає.