Русалка Днѣстровая/Олена
Музика рѣзко від уха заграў, а бабто загудѣў, то в лад вибиваючи моторні дѣвчята аж піднимаў, а хоть ноги потомлені до круглого рвали-ся танка; гарні хлопцѣ в підкови до складу кресали, позираючи радосно кождий по своєй дѣвчинѣ; сваненьки з молодцями стиснувши-ся в кутку коло притѣчка хочь дрібненько но чястенько витрясали крупник из чарочки, недбаючи, собѣ радненьки, на старих своих доўговусих господарів на другім боцѣ в кутѣ коло скринѣ спорою мѣрою попиваючих. Було то весѣлєчко. —
Гей, хлопцѣ, чи спите! щосте-ся позабували? кликнуў гожий дружбитонька з великою шоўком шитою хусткою у бока, досадним голосом, дѣвчята радіби гопцювали, а в вас якби душѣ нестало; махнуў шапкою вѣнцем барвѣнковим стрійною, погладиў чорненькій хоть невеличкій вус, розгорнуў волосѣчко у чола, глянуў по дѣвчятах, винѣс одную з калинового луга, напретиў музицѣ „або грай або гроші віддай, моргнуў на Юрця, и станули до шпаркого козачка.
Хоть з дерева листь упаў,
Морій половѣє,
Весѣлечко господь даў
Радо нам ся дѣє!
Хоть на дворѣ ніч темна
Гей, темна ночонька
В нас свѣтличенька ясна
Красні дѣвчятонька.
Сокіл в бѣлий двір влетѣў
К чорнои галоньцѣ.
Княжиненько наш приспѣў
К русій дѣвчиноньцѣ.
Нуте! жваві хлопаки,
Ледѣники горні,
Витинайте гопаки
Хлопчята моторні.
Багь! и наш вдалий Василько приспѣў дарити нашу княгиню; хоть о пізній вечерѣ, но стане він за теє зо своѣми красними спѣваночками. „Що-сь ти нам сумний, тай сам; кажи, може яка лиха пригода!“.. Приступиў и старий батенько, сивий голубонько, та принѣс спорий кухоль горѣлки с медом: „Но, жвавий Козаче! бодай здоров буў!“ надпиў и подаў єму — „вѣдаў утомиў-єсь-ся, покрѣпи сили.“ —
Відобраў подяковаў, поставиў, втер лице, — тай стаў промовляти: „Вертаю из Дубровничь, булисмо у дворѣ, просити Пана Старостичя на вѣсѣлє — він бачимо не дуже нам рад буў, схнюриў-ся, люто по нас глянуў, відвернуў-ся; но небавком знова промовиў солодко, вложиў Семенькови кілька талярцѣв ясних в жменю, обѣцяу прийти, тай відправиў але видко було по ним якую-сь нерадість. — Не встиглисмо відойти може на двайцять кроків — „Семеньку!“ кликнуў, відчинивши оконце. — Семенько як стояў поскочиў ид дворови, „скакай, казаў менѣ, домѣў, я духом приспѣю.“ —
Уже зступаў-єм к долинѣ, маў-єм скрутити по за високу могилу Татарскую, оглянуўши-ся назад себе, взрѣў-єм, сила при вечерній мрацѣ доглянути льзя було, Семенька; спізнаў-єм го по легких ногах, спускати ся вискоком ко старому крутому шляхови, що то о ним так много старі повѣдают люди. — Куда єму шля, не знаю и не вгадаю; що-сь то лихого буде, лисиця мя перебѣгла, та й ворон на хрестѣ сѣм раз закракаў. — Але док житя ми стане не забуду того Козака з бандуркою и густокрутою бородою, котрою дакуда сивий кудаў-ся волос, як верг на мене чорним соколим оком, якби гранею мя обсипаў; — він тогди саме, колисмо ступили на поріг свѣтлицѣ у дворѣ кінчиў спѣванку тими словами:
— — — — з татарской неволи
Конець моєй пѣсни, конець и недоли. —
Сонце спочило — смеркло-ся — тиха пітьма насѣла тихі та ускі звори, вѣтер буйний осѣнний метаў хмарами від верха до верха, и гнаў споловѣлим листьом з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гѣлями відвѣчной дубини мовь величаючи ся своєю лютостію, а ругаючи-сь з ѣх недуги; звѣрь шелепотѣў чагарами за жиром, чясами воўк голодом пертий дивими завиў голосами, перѣсті опеки, закляті над безвѣстями стояти, здавали-ся при настиглій нічній мрацѣ проживати, та своѣ мѣняти становища, проходячи-ся мовь нічні мари, — бо як то кажут „у страха великі очи. Смѣло ступаў відважний Семен по круглім грехотѣ, и по розметаних костьох, переступаў колоди підносячи високо ноги, и з притиска ѣх ставляў, щоб го яка мара не підбила; чорна пітьма го за очи хватала, скоро взрѣў тумани по корчьох, волосє му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце якби мертвець зимною ймаў рукою, а не лзя казати, щоб не маў відвачи, бо ся не раз добре довело, — але з маленька чуваў о заклятих дѣвицях, о скамѣнѣлих лицарях о недоступленних про змиѣ райских птицях — то о однооких Татарах, людоѣдах, великанах, и о многих инчих лихих духах; — а скоро то всьо стануло на умѣ ройом (а чяс, ніч темна, и мѣстце, гори дебри и чагари по тому були) то тогди и найсмѣльшому трусом ставати, — а Семен посмѣховуючий-ся на зазір воўка або медведя, при найменшім лопотѣ застигаў, бо то вѣдаў з лихим не с пирогами. —
Замаячѣло в далечинѣ гий ватроў широко розложенною; було то єму, що женьчикам в жаркім лѣтѣ вѣтрец холодненький — вдивиў-ся в ню цѣлою душею, а радість в єго души калиною зацвила-и втихомириў-ся дух єго, як природа по шайній тучі, и зрадовало-ся серце в ним вельми як колиби ясне лице своєй Олени взрѣў...... Затрѣщѣло корчами по сухим ломачю, та-й го переймило — скамѣнѣў — заголосило:
„з татарской неволи
Конец, моѣй пѣсни конец и недоли, — прожиў, бо спізнаў Данилка, що го у дворѣ видѣў, що то так дико и люто як розбишака виглядаў, що то на обѣцянку Пана бути на весѣлю, к стѣнѣ по бѣсовски ся усмѣхнуў. — Утѣшиў-ся видячи єго, а зрадуваў-ся більше екоро ўчуў: „Одна нам дорога,“ стис го за руку и побратали-сь и разом в двійнѣ ступали кремѣнчятою стежкою під круту гору к високій ватрѣ. —
Підойшли на мѣстце. Семенько взрѣвши из за дуба кільканайцять бородачів при широко росложеним огни, нагануў си дванайцять розбійників в казцѣ що вѣсѣльця відрѣзали и пекли па рожни, налак-ся, спиннў-ся, анѣ кроком наперед, и маў-ся вертати. „Не страхай-са,“ промовиў Данилко, „не такий дѣдько страшний як го малюют — приступи, таџе ти хрестянин не враг, не бисурман, лише бѣдний селянин. —
„Мабуть наш жвавий Бандуриста Данилко, озвало-ся кілька грубих голосів, несе він нам що-сь цотѣшного; для него нема нѣ ворот, нѣ зелѣзних дверий“ — и поскочили в сторону, відкіль голос йшоў, привели обох згорнули-ся к Данилови всѣ питаючи яким свѣтом довершити ѣм гадку, бо Данилко николи на дармо не трудиў-ся — а радуючим-ся тамтим около Данилка, и попиваючих могорич на будучу добру справу, Семенько сумуваў присмотруваючи-сь, тотим дивоглядам з укоса, то ручницям, то ясним топірцям стремлячим докола курища, то барильцѣ з горѣўкою; однакож чястѣйше поглядаў в чорний лѣс, чи не явит-ся яка стара стежка, вточи и спасти-ся. — Але нагануў си єго побратим Данилко свого товариша, приступиў днему с кухльом: „Бодай здоров буў! тися нам знадобишь, не сумуй, зрадуєшь-ся нинѣ а с тобою многі твоѣх сусѣд — пий на погибель врагам, так чинимо всѣ, так чинит и наш ватажко — От бачь! и він иде, пий, а втѣшит-ся тобю.“ Але Семеневи недосоли було, взрѣўши єго, и мало що кухля не ўпустиў — бо такого нѣ видау нѣ слихаў, нѣ видумати міг. — Стануў Медведюк підиебесною чорногорою, барки єго у Бескидах камѣнь, дуб, єго правиця, брови єго як двѣ чорні хмари, а очи єго з під тих хмар двѣ моўнѣ, а борода єго ніч темна осѣнна, а голос єго грім серед лѣта, а ступиў ногою земля стогнала, верг-ся на врага буй-туром валиў. — „Мовь, як-єсь ся справиў.“ —
„Вѣдомо, думка Украѣнска я стѣну перебє“ озваў ся Данилко, — „бандуристою війшоў-єм у замок. Старец Дмитро (так го там зовут) шо мя впустиў, заглянуўши в мене бандурку, просиў мя насильно, абши ему заграў та заспѣваў — заспѣваў-єм єму вѣдому пѣсоньку о Татарех кінчивши святим Николаєм, а заспѣваў-єм єму до серця, и полюбиў мя вельми, побраталисьмо-ся, и завѣў-мя свтлицѣ замковой, хвалячи перед Паном бандурку мою и моѣ думки, а я рад тому буў. Доспѣвуючи пѣсню взрѣў-єм входячих того-тут молодця з другим, и просили Пана на вѣсѣля, обѣцяў-ся лиш видко було, якуюсь лиху гадку точиў в своѣй головѣ, („неўдась вражий сину“ думаў-єм собѣ) відспѣваў-єм — взяў таляра, тай пійшоў, и зустрѣў-єм старого Дмитра ждаючого мене під дверми. Прохоџали-смо-ся по обѣйстю замковім, старий своє, а я своє, він щось там билиниў о Татарах, а я тимчясом придивляўєм-ся; — від горбка стѣна найнижча, „тамтуда, казаў старий, наш Степанко не раз бѣгаў на вечерницѣ, а вертаў як кури другим опадом запѣли.“ — „Ваш Пан, мовлю до него, виберає-ся на вѣсѣлє.“ — „Правда до Семена, казаў конѣ сѣдлати, и що найжвавші хлопцѣ в цѣлім замку с собою бере, що-сь він на гадцѣ має... він чясами дурѣє... а може, може лише погуляти. — Не жаль бо то и погуляти на таким весѣлечку, дѣвчят як звѣзд на небѣ, а всѣ красні; а найкрасча Олена сама молода, як сам мовляў; лице в неѣ як соненько ранком, а очи як зірнички перед досвѣтом, голосочок як звіночок, а ноги вѣтрец легонькій, а руки снѣжок бѣленький, а сама як—як—гарная ланя. — Ту старому язик по кутках бѣгаў, закуку рѣчиў-ся и здаваў-ся молоднѣти.“ — — „Годѣ! не теряймо чясу, не нам о тім бесѣдувати, озваў-ся силѣний ватажко, „на конѣ! — Ванько є шестома у замок, забери що нам ся здасть, а що не возьмешь разом з замком най огнем сяде! не много там труду буде, однакож доведется якяк справишь. — А ти Семене поведешь нас на вѣсѣля, потаньцюєм з грабителями вражими синами. —
Розбѣгли-ся вѣтром по байракак за кіньми; огонь погас — грань месркотѣла — курище ся лишило — втихомирило-ся.
∗
„Через густу враз дубину
Соколами молодцѣ,
„Ой заплачешь вражий сину
Як взришь ясні топірцѣ!“
загремѣло в далечинѣ — а голос дубровами високими розлягаў-ся верхами, тай заблудиў гомонем в чорних безвѣстьох, лише ще дудонь тряс землею тай знеміг, — и знов тихо и знов сумно, лише вѣтер ярами засковиче, тай ворони закрячут, радуючи-ся на будучий жир. — Мрачно и тихо, бо поскакали ногами скоропадними за воўчими очами, — допали лазу край чорного лѣса. —
Гей! мабуть зорѣє! озваў-ся новобранець, гляньте!...
„Неглупе!“ загримѣў велит ватажко, Ванько зажег си скіпку. „— — Аби видко було з погребів старі виточяти меди“ озваў-ся старий бородатий Бойчук, та глянуў на кухоль за ременем... „Тай наші, бодай здорові, червѣнцями-ся підкидают“ мовиў третий.... А Ватажко: „цитьте! дудонь — конѣ в байраки, — хлопцѣ за дуби!.. Федь на чати; як взриш закрячешь — потягнѣт мусатами топірцѣ! потом тихо, щоб вас и муха не чула, бо!... не тра вам казати.“ — Напретиў та й ступиў у чагар. —
Не доўго ждали, тупот-ся змагаў, дерли конѣ аж земля стогнала! „кра-кра-кра!“... „хлопцѣ в лад!“ загомотѣў верховодник. — — Зазвонили топірцѣ та мечи, искри-ся посипали мовь з димнѣ, стерли-ся двѣ хмарѣ бючи моўнями по чорних воздухах, а Медведюк буй-туром верг-ся на супротивника, вибиў меч зо жменѣ, завинуў ясним топірцем, тай вигнаў вражу душу лукаву негідника щелиною в головѣ; приймиў з опалих поганих рук зорю на розсвѣтѣ, Оленочку гарную. Челядь граблива поборена, одна порубана друга повязана. —
„Семеньку, прийми твою відданницю. Прискочиў Семенько в пояс склониў-ся, стис — го за колѣна, хотѣў промовити, подяковати, — лишь не ўдаў за про радість. — Приспѣў и дружба з молодими ледѣнями свойого села, гонячи возьмителя, але дѣло ўже довершеноє зустрѣли. Уже Медведюк хотяй непрошений дружба скупиў княгиню мечем; а они ся вельми жальковали, що не лишено було ѣм нагрѣти грабителеви чуприни, стискали персти в твердий кулак, тай затинали зубами. — „Ўже ми єму карку на нагнули аж на землю поклоном упаў, и вѣдаў не зведе-ся, аж мабуть на Осафатовой долинѣ; бачь, окаянник з весѣля голоден вертає та сиру землю ѣсть“ озваў-ся верховодник сильний, и потрутиў го ногою. —
А Семенько ся нетямиў з радости, пригортаў свою надѣю к собѣ, а она єго бѣлими обнимала руками, та румяноє цѣловала личко, аж ся ватажко мимохітне засмѣяў наголос. — Обоє приступили к ньому, и просили го: „Хотяй на годинку на крупничок, та на солодкій медок, та може де роздобудем якого талярця. — „А музика! тамто музика!“ перебиў дружба, „добре тот казаў, що му лихо в пальцьох сидит, так дрібненько мне козачка. — „Майте-ся гаразд! менѣ там не бути“ промовиў Медведюк тай відвернуў-ся. — „У вас перше пют, а потом танцюют, в нас навідвороть, перше танцюют а потому пют; а могоричь, в тім нашого Ванька голова, буде мѣд горѣўка, червѣнцѣ та талярцѣ, тай гарні пѣсоньки „була бесѣда вуса мого Бойчука. — „Хлотцѣ наконѣ, та до наших!“ кликнуў ватажко — тай счезли. —
Руслан Шашкєвичь.