Русалка Днѣстровая/Передговор к народним пѣсням

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел






Pjsnĕ národnj gsau negpewněgsj základ oswětý,
 žiwel wzdělanosti, podpora národnosti, štit
 a ozdoba řeči.

Kollár w ohlašenj Zpiewanek.





 
Передговор.



К народним руским пѣсням.

Нарід Руский оден з головних поколѣнь Славяиньских, в серединѣ меж ними, роскладає-ся по хлѣбородних окрестностьох з ноза гір Бескидских за Дон. Він най щирше задержєў у своѣх поведѣнках, пѣсньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвѣцькі дѣди спадком лишили; а коли другіѣ племена Славлян тяглими загонами лютих чужоплеменників печалені бували, и чясто питетна власть рѣками крьви теряних чяд пересякала, коли на послѣдок схилили вязи під окови зелѣзні и лишили-ся самостоянства, Русь заступлена була Бескидами, що ся на низу ланцами повязали, и огорнена густими и великими рѣками, що як сестрицѣ почѣпляли-ся за руки. —

Го́ри як ведити, рѣки як сяни[1], Славлянщина вколо Бѣлим-богом стерегли сѣдий передвѣк, злучали Русинів и серед нападів вражих були засѣком народа, не-чѣм ѣх так чясто в пѣсньох поминают и величяют. — Святая Русь була селом райских птиць и дивів; ясні небеса одѣвали ю чистою опанчею, мір віддихаў любовію — Рускій нарід буў великим и величаним, порозумѣў обняў природу, чтиў и до серця ю пригортаў, и буў мири гаразд и любовь взаѣмна.  —  Сюда належят небиличні и обрядні пѣснѣ. — Хрест на землю Руску невнесено напрасно, и хочь мѣсто храмів звелися торонкіѣ церкви, священники спѣвали службу божую бесѣдою власною народа, не гороѣжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями лѣт, як ще й днеська жили з мірянами мов отец з дѣтьми, були ѣм другами, подѣляли смуток и радість під ѣх низкими стрѣхами. Не було, хтоби забераў давніѣ поведѣнки, и затираў з молоком виссані чувства; проповѣдачи витереблаючи боганьство, не перли чужоѣ души в нарід. Руский нарід правоє свѣтловняў в серца колокучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяў єго внутренноѣ чистоти цѣло. —

Свѣт ясний всякими барвами буйно, буйно процвиваў. Доокола різні рукодѣла ставали, перемишль зрастаў широко и вступляў на вершок все зарімно обнявши; бариство великоє повязало Руский нарід межи собою и с чужими поколѣнями далеко и широко, нечѣм и Русь вся напоўнена була имѣнями безчисленними и неперебраними статками. А коли Руський нарід під верховодом Великого Князя в одно тѣло ізрѣо, гостинцѣ в ширъ и вздоўж покопано, и правду з простих серць и давних поведѣнків установлено, а Руска земля честь и славу мала. В той час на ловах Бояни пускали по десять соколов на стадо лебебей, а з уст виливали почесну славу витязѣв хоробрих и уми поострювали мужеством, а умцѣ черкали золотими буквами пѣснѣ и чудніѣ казки; зо сотних церквів Києва блищяли золотіѣ хрести по над облаки, а по майданах воўновали-сь тьми хоробрих молодцѣв; Киязѣ сидячи в золотих стільцьох велѣли отрубляти походи далекі, а зелѣзніѣ полки носадами орали море рускоє[2] — нечѣм в обрядових пѣсньах так много згадок о князях княгинях, о боярах о єдамашках, о ковальчиках що золото куют, и о инчих ремѣсничках, которих у великой почести мали. —

Лиш скоро стали сварніѣ князѣ крамоли ковати и Русь дробила-ся и падала а тьми торонкіѣ дивих орд пабѣгали кровавими путями, и красні царини рускіѣ кіньскими орали копитами, а райскіѣ птицѣ сполошені улетѣли далеко — тай гараздиз ними. —

А коли Татари сѣрими воўками на земли рускій загнѣздили-ся, зійшла на ню недоля. Густіѣ осади трупами устелили, а рѣки крьвою ударили. Недосѣченного, невиполоненого міру бѣдні послѣдки, лишивши курища давних городів утѣкали в гори и засѣкали-ся у печерьох, и були в поўній неўгодѣ без пристановища, принуџені з воўками сѣпати-ся о поживу и з бурянів варити страву. — Тут розродивши-ся сступали знова на долину, але сступали по новую недолю, бо були лукавіѣ гісиолюбцѣ, которі приставши до ворогів, чуженѣли, а здвигши-ся з ними ховали чѣпи своѣм братям. — Ночами отогували небеса луни горячих сел, а вѣтри заносили зойк стинаного и полоненого міру; а коли зоря розсвѣчала день бѣлий гонили гайдуки міран пиўсопних, на лань понужателѣв — із народа побратимого, томили гірш Татар, крьвавий піт обливаў буйний полон, а глумлених тяглими роботами дротяними нагайками наперано. Тим дѣлом Русин в навалѣ — горести спиниў-ся и в журбѣ стаў думати над своєў недолеў ужясноў; но тая щораз ся перепоўняла, потери учящали-ся, непевність була в имѣньох гірко придбаних, нещоби и у власним житю и стільки любимоѣ родини, жінок, дочок та синів, на которих люті остроємі нападали яструби. —

Так много ужєсноѣ недолѣ відси — на протѣв буйні привиди руской души, и красна природа, зелені погаря, цвитущіѣ царини гноєні кістьома дѣів, ниви золотоколосі, поўні божого дару — а знова горблячіѣ-ся могили на рідних батьках, та братьох, тямка минулоѣ чести, гаразду, и великости Руси, — конче надѣляли руский нарід, вязали до любоѣ отчини и поперли го в вир житя, поўного дѣланія, и дикой бородьби с падею, и овін стераючий-ся, тягло дерся с крьвавими грудьми, та иськаў привернѣня перѣшних щастливших веремень. —

Так нарід руский прославляў-ся, га раздуваў, бѣдиў-ся, бороў-ся, розбиваў тугу и надѣяў-ся,  —  таким конче и гадкам єго и пѣсням бути.  —   — 

В думах розцвиває лицарскими дѣлами буйність, звязана з перепоўненим внутреним призраком; они сут найчеснѣйшйм образом борючих-ся и загибаючих стратенцѣв. Із Запорожя лицарских дѣл гомін зашибаў-ся високими курганами по всей Руси, а з Бескидів и всяких сторон розбѣгали-ся мстиві молодцѣ за печальную неволю міран. Чистий воздух и красни окресности творили мір гарний и шпаркий, ум одѣвали буйними гадками, насадили в серця сильніѣ чувства и розцвиліѣ призраки, а Русин всьо що видѣў, що терпѣў и що дѣяў виливаў словами, а виливаў з поўноѣ души;  —  а в яким уклаў-ся состояню в закорѣнках свого викопованя-ся з під намету горести и насилія так строѣў и свій голос и своѣ спѣванки и роздѣлиў ѣх як зажегнене свѣтло, в різнобарвих цвѣтах горющеє; и се здвигло єго ще вишче.  —  Мужацькіѣ думи суть по найбільшій части биличними, и воўнюют буйною тай дикою силою. Муж закликаний падею, славою, або справою народа, лишає родину що га любила, виплекала, вилелѣяла солодкими словами, ѣде на крьвавий пир, сестри му коня виводят, сѣделце виносят, а родина цѣла виводит го слезними очами и журними чадками, благословлячи го, на широкі степи.  —  Мамка розговорує-ся с конем, випитує-ся птиць, в серце в копуют-ся тоски печальніѣ, чоло роз-орує жаль, а попертого в вир недолѣ дожџі дрібні полочут, густі терни росчѣсуют, а буйні вѣтри осушуют.  —  Зійшла блѣдая зоря; молодцѣ иа ворон коньох полетѣли на чорний шлях, и навязали не одну сотню Татар  —  и тогди буйна радість розлягла-ся пѣснею по степах. Або огорненіѣ тьмами Татар, з ростолоченими чашками в крьви постелили собѣ перестільницю... Ворон кінь вѣрненький вбиў-ся по колѣна в землю, припаў до ніжочок свого пана, а сизий жироѣдний орел осѣў на лоб, наступаў на кучерѣ и випиваў очи. Смерть на побійцѣ була у него жениханьом, лише журба родини сумує го, тѣшит ю медівними словами, пращає стару неньку, що-ся над ним роспукає.  —  Гетьман пращає війско, товаришів и отечину.  — 

А коли вечером мѣсяць блѣдий серед звѣзд меркотючих мрѣє, дѣд сивобородий с кобзою сѣў при могилѣ, глянуў по костьох, що ся межи травою бѣлѣют, задумаў и заспѣваў сумную думку; або при ватрѣ обступлений молодцями прославляў досадними словами и сильнѣшчим нѣж на могилѣ голосом минуліѣ лѣта и минулих витязѣв.  — 

Думки (пѣснѣ жіноцькі) провѣвают буйною гарностію, и зажегненими чувстьами, повязаними з журбою и тугою. Дѣвочѣ чувства стелят-ся в них крещачим барвѣнком, крутая рутка узеленяє терновіѣ вѣньцѣ страсти, дивная бородьба з невідмѣнним присудом проколює-ся з них.  —  Обмана Козаків, лихая падь що милого забрала, злиднищо го побили, або смерть що го загорнула, розсерџує дѣвицю, що ся цѣлою душею влюбила, обгортає роспукою, серце зайшлоє крьвлею ниє, сама розбиває-ся о камѣнь, під землю западає, під воду йде. Обманена-ли зрадливим Козаком (ледѣнем, молодцем) заметує го жаркими клятвами, або неўдаючи-ся в тугу и роспуку, надѣє-ся прикликати го назад, скаче в городец, копає зѣля, що під бѣлим каменем росте, чарує молодця, котрий наглум прилѣтає, и стає-ся добродушною посмѣшкою милоѣ, шчо ся єго наворотом радує.  — 

Козак вѣрний пускає-ся на війну ити, мила відпустивши єго, хотячи й нехотячи, лишає-ся з журними гадками, тужна пѣсонька розлягає-ся сумними ярами  —  лишена виступає на високу могилу смотрити, чей милий не ѣде, висилає сиві соколи,та чорні ворони по вѣсти, котрі або вертают и тѣшат, або мѣсто них сивенька зазуля сумно закує погибель милого. Тогди она попала-ся богатому лютому нелюбови, або якому пройдисвѣту, тогда з усихаючих грудей тосклі викопуют-ся вздохи, душа в горованю лѣтае по за гори и снит в піўявно о миленьким, згадка й туга сумною пѣснею о погиблим спливає.  —  Другий дочуўши-ся на чужинѣ, що мила присилувана вѣнчати-ся з инчим, найчастѣйше з богачем, невертає-ся у свійню, розбива-є тугу степами по за Днѣпр, або присѣвши у могили загомонит думку о щастю що сплило, а пѣсня, що нею молодец тужит по своѣй небозѣ, не відличає-ся від думки, що ю мила спѣває у тузѣ по милим[3].  —  Любовніѣ пѣснѣ, де нема провини туги провѣвают гарною любостію, веселою буйностію, нетямливим веселієм, и сут поскочні до танка.  — 

До жіноцьких пѣсень причѣсляются всѣ обрядовіѣ. В сих не той смуток и горость що в думках. Пѣвцѣ ними забувают зелѣзноє жите и проливают-ся поў ними чувствами. Там видит-ся инчий свѣт; на чудних, крилах летит гадка в передвѣк, любая слобідна нетямка огортає душу, в них являє-ся Русин истинним Славляном, не любуючим собѣ в борбѣ, лише в тихеньким домашним гараздѣ. На всякоє веремне года суть обряди, суть пѣснѣ: воскреслая весна, настаюче лѣто, обжинки, конець всѣм роботам и инчі,  —  скликуют молодих и старих всього села в по святні мѣстця, нинѣ коло церкви, на оболоню, також у гай, кладут огнѣ; молодцѣ грают своѣм способом, а дѣвицѣ йдут танком и спѣвают пѣснѣ безконечні, бо и танок безконечний. Лиш танок обрядовий, и голос до пѣсень обрядових нестроѣт-ся так, як танок и голос коршемний. В буйній радости россипає руса красавиця ясні бипди як дугу по небесах, тає чувствами, що ся мѣсйчиим мрѣньом в гарній бесѣдливости з еѣ медових проливают усточок; а чим душа воўнюссь, то й на лици и в танку и во всяким пометѣ тѣла являє-ся; так на примѣр в Гаѣвцѣ: „Ой Данчику Бѣлоданчику“ стояча серед круга подружочків дѣвиця, що проспѣвуюг тоє дѣє  —  росчѣсує косу руками, поглаџує брови, злегонька підскакує, и виберає одную з круга на своь мѣстце в середину.

Пѣснѣ обрядові лишились чесним святим вѣном дѣдів передхристових; склад ѣх не теперѣшний, имена нечувані й незнакомі. В них встрѣчаєм много згадок о богах Славляньских, о раю, райских птицях, райским деревѣ о гаях  —  Самі имена: Ладканя, Купайла, Коляда (Колядки зовут також громадскими пѣснями) Гагілки, (гаѣвки, веснівки) Русалки (троѣцкіѣ пѣснѣ), Щедрівки свѣдчят тому.  —  Пѣснѣ тоті сут золотим послѣдком счаснѣйших веремень, коли ще сама лише природа промовляла до рускоѣ души, а він ю сильно нагортаў у своѣ нѣдра. Тогда дух вививаў-ся під небеса, під сонце, мѣсяць и зори, й братаў-ся з ними, прикликаў ѣх на землю, прикрасиў ними обряди Лади, и вплѣў ѣх до ладканя,  —  або злинувши бистрим соколом, лѣтаў поза граюшче-є море, набераў золота на крила золотити княгиню, и приносиў кудерне деревце, що ся в рай похилило и сильненько зацвило долею будучою; квѣтка тая сияла у коровайови як мѣсяць ясним, затиканим звѣздами — все тоє являє домасѣ гаразд будушчий.  —  У ладканьох проколює-ся також туга, лиш не такого зарубу як в думках. Жаль за родиною, за зѣльничком, за вѣнцем дѣвочим, лякаючи-ся лихого свекра, тулит надѣя счастя маючого настати за любимим. Із сего огляду передом идут сиротиньскіѣ пѣснѣ.

Перед сотнями лѣт князѣ, княгинѣ, королѣ, бояри увеличали рускую землю, паволоки єдамашки, шоўкові свити, золотокуюшчіѣ ковальчики и инчі ремѣснички, которі народови многочесними були, посвѣдчяли о непослѣдніи славѣ дѣдів наших;  —  памятник тому великий стоѣт доси, и перестоѣт нас и наші дѣти у пѣсньох обрядових.

(Виймено из ширшой росправи Далибора Вагилевича.)





  1. ↑ Сян, полоз, смок — draco. — Примѣрь: Mater verborum, словаръ староческій, из X. столѣтя; издан у Празѣ; — и Rukopis kraledworský в судѣ Любушинім. — Се слово придержало-сь у нас доси у назвѣ рѣки під Перемишлем пливучой; бо дуже викрутом (вужем) иде.
  2. ↑ Так давѣ звало-ся море чорноє. Нестор.
  3. ↑ Межи думками, що розжаренними страстьми промовляют, а думами дѣяньом и борбою жегущим, не льза загородити межу. Они дивним способом хаплют и обнимают-ся без розлуки (не включаючи тут чисто биличних) найчастѣйше розговоруют-ся дѣвиця з ледѣньом, син з матерою и пр. а кождоє своєю душею.  — 
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Русалка_Днѣстровая/Передговор_к_народним_пѣсням&oldid=38429