Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
II.

Листопаду 17 дня р. 1668 прибув до Дорошенка післанець Шереметєва підполковник Гаврило Подимов. Він повинен був вдати ся до гетьмана, щоб зложив і прислав ті умови, на яких хоче гетьманувати на лївобережній Українї під рукою царя.

Дорошенко мовив до Подимова: „Я щиро бажаю з усїма містами обох боків Днїпра перебувати під високодержавною рукою царською; але тілько з умовою, щоб нїгде по наших містах нї на правому, нї на лївому боцї царських воєвод і ратних людий не було; щоб містами правили полковники та старшина козацька і Біла Церква щоб була під моєю гетьманською рукою. Коли-ж по містах будуть воєводи, так жадним чином не можна нам бути підданими царя. А під рукою у короля ми нї за що не хочемо бути, лучше вже будемо під бусурманами. Нехай вже в одному Київі будуть царські воєводи і ратні люди, бо ми самі не спроможемо ся удержати Київ. Київ мусить цар, з нашої таки волї, взяти під свою руку, і не віддавати єго королю і сенаторам, щоб над церквами не було наруги, а люди щоб не зазнали утисків; бо увесь народ український в одно каже: за Київ стояти мемо і вмирати мемо, а Полякам єго не віддамо. Та в Польщі нинї і короля нема.“

Подимов натякнув, що пристати гетьманови під царську руку, перешкоджує приязнь гетьмана до Татар. На се Дорошенко відповів єму: „Була колись у нас з ними приязнь і присяга була, але ми побачили, що Татари непевні: людий наших почали вони полоняти, от ми за се й будемо їх бити“.

Через війскового судю Олишевського гетьман послав до Шереметєва тимчасові умови згоди: воєводи і ратні люди царські нехай лишають ся, але тілько на час, та й то ще, щоб перебували з козаками в згодї, дружно і давали помочі проти бусурман і своєвольників. Між останнїми Дорошенко вказав на Думитрашку Райча, що з своїм переяславським полком пристав до Суховієнка.

— „Дивно менї, говорив Шереметєв Олишевському: чого отсе хоче гетьман Петро Дорофеєвич! і що доброго вийде з того, коли царських воєвод і ратних людий по ваших містах не буде? тепер такий смутний час, що коли-б не було в Переяславі царського воєводи і ратних людий, то Переяслав давно-б вже був у руках Татар; бо Думитрашко Райч злигав ся з ними; тодї-б усї ви з Переяслава зазнали від Татар великих утисків; бусурмани усїх би вас, не минаючи й немовлят, перегнали-б до Криму. Воєвод і ратних людий поприймав цар, щоб обороняти край від бусурмен і вони їх кілька разів били.“

Олишевський на се відповів Шереметєву:

— „Гетьман Петро Дорошенко змагаєть ся тому, щоб виведено з України воєвод і ратних людий, що за минулого часу король польский звелів з Корсуна, з Уманя і з Чигирина повиводити своїх ратних людий і тим звеселив український народ“.

— „Справдї що так, відповів іроничне Шереметєв, се бачили ми торік; тілько що вийшов комендант з Чигирина в Польщу, гетьман зараз зібрав Татар і рушив з ними на Польщу; та чимало тодї міст, сїл і хуторів зруйнував. Боязко, щоб і на лївому боці Днїпра таке не стало ся, коли ми виведемо воєвод і ратних людий.“

Небавом після сего Шереметєв вирядив Подимова до Демяна Многогрішного, запевнити іменем київського воєводи, що вольности козацькі нїчим від царя не були зрушені, а вигадав про се зрадник Бруховецький, єпископ Методій та Василь Дворецький; а що на Україну прислав цар воєвод і ратних людий, так сего-ж прохав сам же „воръ и клятвопреступникъ Івашка Бруховецький“ на те, щоб Українцїв обороняти від бусурмен. Коли-ж з того стало ся що будь не гаразд, так стало ся воно більш не через кого, як через Бруховецького-ж таки і по єго проханню.

Прийшла до Демяна Многогрішного грамота і від царя, писана 1 грудня; цар усовіщував наказного сїверського гетьмана „не няти віри „богосварнымъ“ улещуванням Суховієнка і спільника єго Кальги салтана і де трапить ся, бити „богопротивныхъ агарянъ“; не слухати нерозумних речий шахраїв, коли вони, сприяючи зрадникам, — почнуть людий добрих баламутити злодїйськими вигадками“.

Майже тодї саме, як Дорошенко переговорював ся з Шереметєвим, він інчою стежкою завів зносини з московським урядом через українсько-руського шляхтича Теофила Бобровича. Бобрович по наказу царя переговорював ся з гетьмановим братом Андрієм. Гетьман Дорошенко і через брата добивав ся того самого, про що писав і до Шереметєва: щоб по містах українських не було нї воєвод, нї московського війска; але листуючись з Шереметєвим, гетьман не сперечав ся проти того, щоб у Київі був воєвода московський; тепер же брат єго Андрій, єго іменем говорив Бобровичу: „по нашому віковічному звичаю — де живуть козаки, там не повинні бути воєводи: над містом більшим — полковник; над меншим — сотник, чи отаман, а над простонародєм — війт. Коли цар пристане на отсї умови, гетьман зараз рушить в похід і зійдеть ся з Ромодановським. Ми не хочемо вимагати від царя нї гроший, нї соболїв; ми волимо служити до віку і готові йти на кождого ворога царського за наші вольности і з скарбу царського не хочемо брати нї єдиної копійки. А з поспільства ми самі збирати мемо податки і будемо посилати до царя. Під руку Польщи ми нї за що в сьвітї не хочемо і просимо Київа Полякам не віддавати“.

За Київ усї козаки у Гадячі завзято стояли. „Київ, кричали вони, наша мати. Усї головами поляжемо, а Київа королю не віддамо. Коли цар накаже повиводити з Київа своє війско, ми й самі за него справимо ся, а вже Полякам Київом не володїти“.

„Коли ми почнемо від Поляків відбивати ся, так ми через те роз'єму не зрушимо, говорив Андрій Дорошенко. Нехай післанцї великих державцїв з'їздять ся та умовляють ся на вічну згоду, а гетьман прохати ме, щоб Київа Полякам не віддавали. Коли-ж Поляки силоміць прийдуть до Київа, чи на Україну — ми шаблями будемо обороняти ся. Тодї Поляки швидче погодять ся з царем, Бог так помякчить їм серце, що вони й самі нас покинуть“.

Після отсих переговорів Бобрович 23 листопаду розіслав по українських містах унїверсали до духовенства і до мирян, усовіщуючи бути вірними цареви, не піддавати ся на улещування ворога Суховієнка, а тримати ся Дорошенка. Перегодом він поїхав до Москви пікловати ся там, щоб затвердили вольности війска запорожського.

Так от бачимо, що на лївому боцї Днїпра, після того, як скинули там Бруховецького — виступило аж три чоловіка охочих орудувати гетьманською булавою: Дорошенко, Многогрішний і Суховієнко. Перші два хотїли придбати гетьманську власть з рук царя. Коли-б Дорошенкови, що гетьманував вже на правобережній Українї, поталанило було зробити ся гетьманом і на лївобережі, то вже те саме знехтувало-б фактично силу і вагу умови андрусівської і Україна, подїлена сею умовою на дві країни знов з'єдналась би в одну. Дорошенко був би одночасне підданком двох державцїв, яко гетьман правобережний — підлягав би до короля польского, а яко гетьман лївобережної України — до царя московського. Чудно-б воно було, а тим часом трохи-трохи так не стало ся. А вже-ж коли-б було і стало ся так — то не на довго. Ледві чи пристали-б на се Поляки, а коли-б і пристали, маючи на думцї які будь потайні надїї, то все-б таки така подїя зробила ся жерелом нової небезпечности і війни. В Українцїв занадто вже богацько накипіло ненависти до Поляків; народне повстаннє ще не потухло зовсїм, воно-б знов заняло ся на правому боцї Днїпра, а певна річ, що лївобережні козаки почали-б помагати своїм братам. Не можна-б було й Дорошенкови лишити ся байдужим до такої народної боротьби; та й московський уряд затяг ся-б до неї, хоч би й проти власної волї. Дорошенкови і взагалї Українцям, що не спекали ся ще зовсїм польского втручання, вельми хотїло ся затягти Московщину у війну з Польщею. Бачили ми, що вже й тепер Дорошенко через брата свого Андрія переказував Москалям, що-б не виноватили козаків, коли розпочнуть війну з Поляками. Москалї усе отсе розуміли, та не хотїли здіймати колотнечу з Польщею, тим то, ластячи Дорошенка, мало на него покладали ся і рахували на него мало. Хоч він і запевняв, що готов вірно і щиро служити цареви православному, але тому не можна було няти віри вже через те саме лишень, що дїйсні вчинки єго не вдовольняли змаганням царя московського. Дорошенко не випустив на волю царських воєвод арештованих народом і повіддаваних єму, а погнав їх на правий бік Днїпра. Кілько разів уряд московський прохав єго, випустити тих воєвод, він хоч і давав обіцянки, але держав воєвод під вартою і двох з них Скуратова і Клокачова навіть в кайданах. Опріч того Лазар Баранович подав Москві звістку, що нещодавно приїздив до Дорошенка післанець турецький, розвідати на Українї, чи вся старшина волить пристати під султана турецького? і всї відповіли, що бажають того. Тим то уряд московський, не вважаючи на переговори свої через Бобровича про гетьманованнє Дорошенка на лївобережній Українї, хилив ся більш до того, щоб гетьманом лївобережа посадовити Демяна Многогрішного, тим паче, що вибір на гетьмана Многогрішного не повів би за собою незгоди з Польщею; а сеї незгоди Москва вельми не хотїла. До того-ж Демян свою прихильність до Москви посьвідчив вже і тим, що випустив зпід варти усїх царських людий, які були в Борзнї, в Сосницї і в Погарі.[1] А Дорошенко так навпаки: він не випускав царських воєвод, та ще перед післанцями царськими дударив ся, що доволї вже догодив цареви і тим, що „полонених воєвод не повіддавав Татарам“. За Многогрішного стояв Баранович, а сей зумів своїми красномовними писаннями причарувати царя Олексїя і придбати собі шанобу в Москві. Шереметєв і собі лащив Многогрішного, звав єго своїм приятелем і добряче писав про него в Москву до „Малороссійского приказу“. Сам Дорошенко, хоч і був супротивником єму, шукаючи собі гетьманської булави, але на око був привітливим до него, не ворогуючи: напучував єго, бути вірним до царя московського, бити невіру і запевняв, що й сам він з правобережем готов пристати під царську руку, аби тілько по містах українських не було царських воєвод і ратних людий. Таким чином обидва претенденти на гетьманство влещували ся до одного і того самого царя. Третїй претендент Суховієнко був ворогом і московської і польскої кормиги, жадної протекциї у них не шукав а жадав України вольної і цїлком самостійної; він опирав ся на спілку з Кримом.

Суховієнко таборував в урочищі Липової Долини, на східному боцї України; з ним був і Калга-салтан, у котрого, коли няти віри єму самому, була велика сила війска. За Суховієнка стояли полки полтавський, межигородський, лубенський і переяславський. І Демянови Многогрішному і Петру Дорошенкови Суховієнко був ворогом. Цїлу осїнь він піклував ся, прихилити до себе північну лївобережну Україну, що корила ся Многогрішному; але не поталанило єму і в кінцї грудня він рушив проти Дорошенка. Переправившись через Днїпро, Суховієнко взяв на Чигирин. Дорошенко заздалегідь розвідав про єго заходи, дожидав ся єго і біля Чнгирина розстановив своє війско так, що Суховієнківцї опинились і зпереду і ззаду і з боків між Дорошенківцями. Більша половина Татар покинула Суховієнка. Чимало й козаків покидали єго; лишило ся у него не більш десятої частини того війска, що перейшло з ним на правий бік Днїпра.

Перший захід зазброїти Чигирин — не вдав ся: Суховієнко і Калга мусїли відступити за річку Тясмин, а там напав ся на них Сїрко з Запорожцями і геть чисто побив їх, злучившись з Григориєм Дорошенком, котрий нещодавно прибув з Козельця. Суховієнкові козаки покинули єго і поприставали до Сїрка. Суховієнко утїк, з ним пішло — як одні звістки кажуть 5, а другі 15 би то чоловіка. Татари, ремствуючи за невдачу, забрали Суховієнка, яко бранця і повели єго до Криму укупі з Гречаним, що був писарем у Бруховецького. Ті козаки, що пристали до Дорошенка, привезли єму Суховієнкову скриню з паперами, коругов і бубон.

Отся Суховієнкова невдача поталанила була на час Дорошенковій долі. З усїєї правобережної України поз'їздили ся до Чигирина полковники, сотники і вся старшина, кланяли ся Дорошенкови і признавали єго своїм головою. Тай по лївобережній Українї по ріжних містах показувала ся між людьми охота признати Дорошенка за гетьмана. „Він людина стоющя того, говорили про него: з роду споконвічне козацького і до війни тямущий; а Демян що?! мужичий син Демян! Дорошенко нехай гетьманує над обома берегами Днїпра, як колись гетьманував преславної памяти Богдан Хмельницький над усїєю Україною“. На різдвяні сьвята з ріжних міст переяславського полку поприходили до Дорошенка подарунки животиною та хутрами лисячими і кунячими.

Сїчня 1 року 1669 Дорошенко видав до народу лївобережної України унїверзал, оповіщаючи, що побив свого ворога Суховієнка і що усе війско запорожське прирадило, держати ся доброї згоди з Москвою, але з умовою, щоб по Українї царських воєвод і ратних людий не було. Гетьман усовіщував народ, не сварити ся з Москалями і пропускати усїх Москалїв, що приїздять на Україну і не відмовляти їм хлїба-соли.

Бажаннє, спекати ся з України московських воєвод і ратних людий, так обгорнуло увесь народ український, що Демян Многогрішний, виряжаючи своїх послів до Москви з проханнєм скликати раду для вибору гетьмана, мусив головним чином держати річ про воєвод та про ратних людий.

На лихо течія життя громадського на Україні склала ся ось як: коли Українцї вдавали ся до уряду московського по який лад, що вважали користним задля народу, а уряд московський вважав, що той самий лад єму не зовсім на руку, то зпоміж Українцїв зараз знаходили ся такі людцї, що починали підлабузнювати ся під погляди московські і показувати урядови власну прихильність і вірність до Москви. А що таким шляхом можна було вибити ся вгору, те доводив усїм нїжинський протопопа Максим Филимонович, швидко виведений на єпископа Методия. Правда, що єму бракувало розуму устояти на тій висшинї, до якої досяг, але приклад єго все таки був спокусливим. Стежкою отсею Максима Методия — загадав ся йти і протопопа Семен Адамович, сподїваючись на лїпший успіх, покладаючись на власний розум. Єго вирядили в Москву з послами Василем Многогрішним та з Матвієм Гвинтівкою. Повернувши з Москви на Україну, Адамович почав вдавати ся з листами до царя і до впливових підручників царських: до боярина Богдана Хитрово, до думних дяків Герасима Дохтурова та Лукияна Голосова. В писаннях своїх Адамович чорнив наказного гетьмана Демяна Многогрішного і архиєпископа Лазаря Барановича. Протопопа нарікав, нїби то Демян шість тижднїв держав єго під вартою за те, що він хотїв переслати в Москву відписку воєводи нїжинського Ржевського; Демян заборонив би то єму писати в Москву і до воєвод, похваляючись, коли не послухаєть ся, покарати за те на горло; тай не пускав єго нїкуди; тим то не було у него, протопопа, спроможности, виявити Демянови надужиття. З доносу протопопа знати, що ті надужиття були ось які: „Гетьман бере з народу непомірно великі податки; з винницького казана мужик платить по рублю, козак і піп половину рубля, з сохи, з коня, з вола, з млина, з усего бере і вже не мало тисячів зібрав і все міняє їх на червінцї. Отакими поборами гетьман так озьвірив проти себе і мужиків і козаків, що ті хочуть утїкати до землї цїсарської. Я єго усовіщував, та він не схоче слухати ся мене і на божого помазанника і на царство православне несе такі ганебні слова, що менї, яко сьвященикови, і писати їх соромно“. Про архиєпископа Адамович писав таке: „Архиєпископ ось як сприяє цареви: каже, треба, мов, щоб на нашій Українї й нога московська не стояла, а коли цар не повиводить з наших міст своїх ратних людий, тодї гетьман хоч і сам поляже, то й царство-ж московське занапастить“. Відаючи, що українські посли прохати муть у царя, щоб позабирав собі з України воєвод і ратних людий, протопопа благав царя не забирати їх з Нїжина, Чернигова, з Переяслава і з Остра. Козаки скаржили ся на царських воєвод і ратних людий за своєвольство а протопопа навпаки запевняв, що народ аж голосить та кричить „не хотячи перебувати під козацькою неволею, як Ізраіль під єгипетською,“ а тілько й благає Бога проте, щоб перебувати під рукою царя московського. „Не тілько що не треба виводити воєвод, а треба-б ще нових поприсилати до Глухова і до Гадяча, тодї-б козакам годї було-б брісковати; а то їх там жменя, а вони куйовдять нісенїтницї, нїби такі, що побідили і одолїли, тай вимагають таких статий, яких і перш нїколи не було, навіть тодї як ще усї козаки держали ся купи і не йшли в ростич. „Повідомляю державця, писав Адамович, що розумні козаки, котрі не забули про присягу, а з ними і міщане і уся чернь голосно гомонять: коли цар повиводить з українських міст воєвод і ратних людий, так вони не хочуть тут жити а повтїкають, хто в московські українні міста, а хто за Днїпро до міст королївських“. Далї протопопа ворогами власти московської називав Забілу і Гвинтівку з товариством, що повинні були прибути до Москви, яко післанцї війска запорожського: Адамович напучував арештувати їх і між інчим додав, що наказний гетьман і архиєпископ з своїми однодумцями хочуть зараз зрадити цареви і з'єднати ся з Татарами, коли тілько цар не вдовольнить цїлком їх волі, яку повідають в Москві післанцї їх. Того-ж місяця, коли протопопа писав свої доноси, прийшов в Москву до „Приказу" донос і від ченця з межигорського манастиря Анатолия: сей обносив усе духовенство київське, а найпаче людий, що правили манастирями.

Уряд московський не на стілько няв віри отсїм доносам, щоб уважати на них в своїх заходах і вчинках, але-ж мав їх на думцї як не зайве остереженнє про свою обачність. Уряд не карав доносчиків і не видавав їх, тим паче, що протопопа до боярина Матвієва писав: „Листу мого не вели обявляти; а то як довідають ся — зараз мене на смерть покарають.“ Уряд московський доноси оті ховав, як кажуть в Московщинї, „під сукно“ до того слушного часу, коли самі вчинки покажуть, скілько правди в доносах.



  1. Міста в Чернигівщинї.