Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/X

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
X.

В ночі з 12-го проти 13-го березоля до Григория Неєлова прийшли Петро Забіла, суддї Домонтович і Самійлович, ґенеральний писар Карпо Мокриєвич з полковниками переяславським Думитрашком-Райчою, наказним нїжинським Уманцем і стародубським Рославцем. Вони мовили:

— „Гетьман захожуєть ся завтра їхати до Києва нїби-то поклонити ся печерським чудотворцям, але се він тільки очи відводить, а дїйсне він хоче зрадити цареви і пристати до турецького султана, так як Дорошенко. Ми хочемо спинити такий страшенний вчинок. Коли забаримось хоч трохи і дамо Демянови виїхати з Батурина, так колотнеча неминуча. Треба зараз у ночі, ще досьвіта забрати єго під варту“. Неєлов не змагав ся, бо був вже під'южений проти гетьмана. Взяли стрільцїв і пішли до замку. Демян нїчого не сподївав ся і спав. Старшина свобідно собі війшла до него в спочивальню, прожогом схопила єго, не дала єму нї закричати, нї покликати на поміч, нї висловити ся. Єго звязали, положили на сани, що були заздалегідь заготовлені, покрили шкурою і не гаючись, повезли з Батурина під вартою стрільцїв. Усе оте вчинили вони так несподївано і так нишком, що до самого ранку нїхто в Батуринї і не відав, і затяжне війско, що було при особі гетьмана, не могло получити приказу поспішати на оборону гетьмана.

— „Добре, що не було тут осаули Грибовича, — говорила потім старшина; він був вірним гетьманови, підстерегав за нами; навіть що ночі ходив по дворах і про все, що спостерегав, доносив Демянови.“

У ранцї ґенеральний писар Карпо Мокриєвич і стародубський полковник Рославець везли вже закованого гетьмана через Путивль і Сївск в Москву; з ними було 15 чоловіка козаків і наймитів. Думитрашко-Райча збочив від них і взяв на Курск, щоб про отсей вчинок над гетьманом подати звістку бояринови Ромодановському.

Старшина, що лишила ся в Батуринї, вислала по всїх полках унїверзал, оповіщаючи про зраду гетьмана і забороняючи признавати єго за начальника. Крівняків і порадників Многогрішного велено було позаковувати і поприсилати в Батурин під варту, доки не прийде царський приказ. Тодї-ж взяли під варту чотирех Дорошенкових післанцїв, що вперед день прибули до Батурина.

Мокриєвич з арештованим гетьманом 17 березоля приїхав до Сївска, побачив ся з післанцями, що вертали з Москви, взяв з собою в Москву протопопа Семена Грибовича лишив у Сївску під доглядом воєводи, а Миклашевського з підписком Андрієнком вирядив до Батурина, давши через них лист до старшини, що була в Батуринї. В тому листї він прохав своїх товаришів ловити і брати під варту кожного, хто своїми речами покаже з себе однодумного з злочинним гетьманом. На другий день, 18 березоля рушили далї, в Москву, з закованим гетьманом.

Протопопа досї не відважував ся явно показати себе супротивником гетьмана, а тепер повернув круто і став заодно з Демяновими гнобителями, 19 березоля він післав поперед себе лист до Матвієва і писав, що „Демянъ въ чести своей не разумѣ, приложи ся сыномъ не осмысленнымъ“, що Демян забув Бога і присягу і що є певні доводи Демянової зради і на письмі і на словах.“

Оден з приятелїв Многогрішного Гвинтівка був тодї в Коропі,[1] там довідав ся про вчинок з гетьманом; на швидку втїк до Путивля, прийшов до воєводи і вдавав, нїби він не в ладу з Демяном, нїби гетьман замисливши зраду і знаючи єго Гвинтівчину прихильність і вірність до царя, післав козаків убити єго. Гвинтівка прикинув ся перед Волконським, нїби вперше чує від него про арештованнє гетьмана. Таким чином давний гетьманів приятель і товариш, скоро довідав ся, що Демянови зрадила доля, загадав ся нетілько відчахнути ся від него, але покористувати ся ще з сего лиха і стати в таборі ворогів єго. Не вдало ся одначе Гвинтівцї таке лукавнованнє. Мокриєвич був уже у Путивлї і від него воєвода Волконський чув, що Гвинтівка в зрадї однодумен з Многогрішним, Мокриєвич прохав при нагодї придержати Гвинтівку. Даремне Гвинтівка виправдував ся перед воєводою: Волконський відповів: „Не моє дїло розбирати, хто з вас виноватий, а хто правий, в Москві розберуть.“ Він вирядив Гвинтівку під вартою до Сївска.

Звістка про вчинок з гетьманом прийшла в Москву 21 березоля, ранїйш нїж могли привезти туди самого гетьмана. Зараз з Москви вислали на Україну царську грамоту; в грамотї виславляли старшину за те, що вона не піддала ся зраднецьким Демяновим напучуванням і взяла єго під варту. Правити Україною, доки вийде наказ — велено обозному, Забілї з двома суддями: вони мусїли часто списувати ся з „Малоросійскимъ Приказомъ“ і з краєвими воєводами. Велено було розіслати по полках іменем царя усовіщування, щоб Українцї були вірними до царя а Дорошенкових післанцїв, що прибули тодї в Батурин до Многогрішного, велено випровадити в Москву. Грамоту повезли на Україну стольник Самарин та піддячий Шестаков. Тодї-ж таки післали з Москви стрілецького сотника Горюшкина, щоб їхав він київським шляхом через Калугу на Сївск, зустрівши гетьмана, забрав єго у козацьких старшин і з великою осторогою привіз в Москву. А воєводї сївскому Вердеревському велено було випровадити в Москву осаула Грибовича.

Самарин прибув в Батурин 1-го квітня і того-ж дня доручив обозному царську грамоту, запевнивши їх іменем царя, що цар незабуде їх услуги тай по сусїдних землях піде про їх добра слава, що їх не підманили баламутні влещування Многогрішного і єго порадників. Старшина зараз вирядила до царя гонцїв прохати, щоб дав наказ скликати раду про вибір нового гетьмана. У купі з тим післані були нові доводи зради Многогрішного.

Батуринський сотник Карпович висловив перед ґенеральною старшиною, що приїздив в Батурин з Чигирина від Дорошенка Семен Тихий і привозив Спасів образ. На чому Тихий з гетьманом Многогрішним заприсягали один одному, того не знати, але потім Многогрішний післав єго з Тихим за Днїпер. Ми прийшли, говорив далї Карпович, в Канїв, де живе митрополїта Тукальский. Ми пішли до него. Семен Тихий поклав на столї образ, а Тукальский познаменував ся до того образа і спитав: „Ну що ви там доброго зробили?“ — „Про що їздили, все те й справили“, відповів Семен Тихий. Тодї митрополїта підійшов до сотника взяв єго за гузик і мовив: „От так би й давно, пане сотнику! треба було вашому гетьману зробити. Самі добре тямите за кого сам, той і пан, а турецького султана така велика сила війска, що знати муть єго і Поляки і Москва. Не то що на нас не відважить ся нападати, але ледви і власні міста чи спроможуть ся обороняти. Від сего часу наші гетьмани стали приятелями і все піде на добрий лад.“

Були перехоплені листи Василя Многогрішного полковника чернигівського, що писав він до наказного-ж чернигівського полковника Леонтия Полуботка. В тих листах спостерегли заходи, не пустити в Чернигів харчів задля царських ратних людий.

3-го квітня старшина, що правила лївобережною Україною, звістила, що усїх крівняків Многогрішного уже взято під варту, а замісць їх на уряди посажені інші люди. Замісць Василя Многогрішного і Шумейки, зробили полковниками в Чернигові Борковського, а в Стародубі Григория Дащенка. В нїженському і прилуцькому полку на полковницькі уряди сїли прежнї полковники Пилип Уманець і Лазар Горленко. Уряд полковника переяславського вернули Думитрашку-Райч. В Гадячі посадили Федора Михайленка. В лубенському полку замісць Демянового зятя Андрія Нестеренка став полковником якийсь Михайло Степанів, а в миргородському полку Іван Дубяга. З усїх крівняків і родичів Многогрішного нїхто не здавав ся таким небезпешним як єго певний приятель Матвій Гвинтівка. Гвинтівка, як говорили про него старшини, кільки разів уже показував свою неприхильність до московського уряду, не ходив на бесїду до Неєлова і на старшину, котра була вірна до царя, дивив ся вовком. Покинувши нїжинське полковництво і жінку, він на першому тижнї великого посту приїздив до гетьмана: про щось нишком з ним на самотї побалакав і поїхав в Короп. Зараз після того як арештували гетьмана, старшини не відаючи того, що Гвинтівка з Коропа поїхав до Путивля, післали до нїжинського воєводи Ржевського прохати, щоб придержав Гвинтівку. Але воєвода Ржевський через те, що Гвинтівки не було в Нїжинї, звелїв взяти під варту єго жінку і сина Феська, а двір Гвинтівчин запечатав трома печатками. Потім покликав до себе наказного нїжинського полковника Гуменського, війта, бурмістра, значнїйших козаків і міщан і взяв з них присягу на вірність цареви, а Гуменському звелїв розіслати по нїжинському полку унїверзал, щоб сотники, атамани, війти і лїпші люди мійські і сїльскі приїздили в Нїжин до воєводи заприсягати. Все отсе справило ся швидко і гаразд. Знати одначе, що бояли ся, аби несподївані арештованя гетьмана не наробили колотнечи в народї. Нїжинський воєвода, посилаючи про се звістку в Москву, велїв своєму гонцеви об'їздити українські села і міста, а прямувати пустими степами. Усїх ратних царських людий, які були в Нїжинї, воєвода для безпечности зібрав до замку і поставив на мурах варту. На другий день після присяги, Нїжинцї хоть і запевняли воєводу, що царським ратним людям не треба сподївати ся нїчого лихого, а воєвода не няв їм віри і велїв Москалям нїкуди не виходити з замку. Архиєпископ Лазар Баранович писав до царя, що й він вислав, від себе по всїй Українї своє посланнє, напучуючи „своїх овечок“, щоб були певними тому, кому заприсягли і не слухали ся нїяких баламуцтв.

Скоро закованого гетьмана привезли в Москву, ґенеральний писар Мокриєвич подав до „Малороссійского приказу“ на Многогрішного донос скомпонований з 38 пунктів. Він обвиновачував гетьмана, що той зносив ся з Дорошенком, маючи на думцї зрадити цареви і пристати до турецького султана. Тим то він, Многогрішний, по всїх полковницьких урядах посадовив своїх родичів та приятелїв і всїми заходами простав вороговання до уряду московського. Були списані слова гетьмана, які він інколи промовляв і які сьвідчили-б то про єго ворогованнє до Москви. До старшини гетьман говорив би то так: „Зберу отсе тисячів шість добірнїйших людий кінних тай піду з ними на московські міста, а на веснї прийде до мене з запомогою хан кримський. Задам Москалям такого чосу наче той Олександер Македонський. Той був Олександер, а я Демян; та не меншу за нього вчиню подїю, як зпустошу Московщину. Я не царський підданок і не хочу бути єго підданком, хоч би мінї увесь Батурин золотом наповнив“.

Раз-у-раз Демян вихваляв султана турецького і розказував: „Одного часу приїхали до султана післанцї польскі й московські. Султан велїв сказати післанцеви польскому, щоб король польский величав ся не королем, а короликом, бо він мовляв, мій підданок, а що до царя московського, так я, каже, того вважаю наче за якого свого чорного татарина“. А сего таки великого посту гетьман говорив старшинї: „От бачте, панове, яка до нас царська приязнь: цар поступив ся для хана усю Україну віддати і положити за межу Десну і Сейм від Києва до Путивля. Хвалив ся менї капітан Мазапета, що чув він від царських порадників, що цар надїлить мінї в своїх слободах 500 дворів крепаків, аби тілько я віддав єму українську старшину та урядників. Старшини, чуючи від гетьмана таку річ, мовили: „Не може сего бути, цар обіцяв ся ласкаво нас берегти“. На те Демян відповів: „От у вас бороди виросли, да ума не винесли, а я цїлком добре спостеріг московські заходи. На самотї з обозним Забілою гетьман говорив: „Треба нам піклувати ся про якого інчого державця, бо з Москви не сподївати ся нам добра.“ Не хотїв гетьман відпускати Танєєва з піддячим і казав до старшини: „Не тямите ви московських хитрощів, а я їх добре тямлю і остерегаю вас. Покличе отсе цар вас усїх до себе та й розішле по Сібіру“. Не радячись з старшиною, а єдине з власної волї і без жадного приводу, гетьман поскидав з уряду полковників з чернигівського, нїжинського, миргородського, лубенського, переяславського, стародубського, гадяцького і прилуцького а натомісць посадовив полковниками своїх родичів і порадників. Обіцяв ся дати Думитрашцї чотири полки: переяславський, лубенський, миргородський і полтавський, аби тільки пішов з ним воювати проти царя. До Андрія Мурашки гетьман промовляв: „От побачиш, що я зроблю з Москвою, побачиш ти мою шаблю в московській крови. Я їх аж за Москву зажену, аби тілько ви були до мене певними“. Висватавши у Дорошенка дочку за свого небожа Михайла, Демян посилав Ісаю Андрієнка запевнити Дорошенка в своїй прихильности. А Дорошенко присилав до Демяна війскового товариша Семена Тихого, щоб умовити ся, хто обом їм ворог а хто приятель.

14 квітня року 1672 в „малороссійскім приказї“ в Москві бояри і думні люди взяли Демяна Многогрішного на опит. Вони питали у него:

„Демяне Ігнатів! гетьмануючи на Українї, почав ти зносити ся з правобережним гетьманом Петром Дорошенком і міркувати, якими заходами зрадити великому нашому державцеви, та пристати до султана турецького. Признавай ся: з ким ти про отсю зраду міркував? Хто був твоїм порадником? На що ти попереміняв полковників? По якому ти царському приказу звелїв за річкою Сожею у воєводстві мстиславському займати землї короля польского і заводити сварку з королем? Чого ти збирав ся їхати до Києва?“

Демян відкидав усяке обвинувачуванє єго за зраду і говорив:

„Я служив цареви вірно, полковників попереміняв за порадою старшини, а в Київ хотїв поїхати тому, що печерський архимандрита написав до мене, що печерським мешканцям Поляки заподївають утиски і руйнують. Я вже посилав до київського воєводи, князя Козловського, щоб він заступивсь за печерських людий, а писар Карпо Мокриєвич підмовляв мене, щоб для оборони печерцїв я сам пішов з війском. До Дорошенка я вдавав ся, щоб він не пускав козаків і Татар воювати на лївобережю, а щоб ми обидва служили цареви проти єго ворогів. За річку Сож посилав я людий за порадою старшини, а найпаче писаря Карпа Мокриєвича: велїв я полковникови Ворошилову з єго полком провести межу по річцї Сожі для того, що коли почнуть польскі післанцї радити ся про межу з боярами, так щоб Українцям була вже межою річка Сож до Днїпра. Не з своєї волї я так чиню, а за порадою урядників, котрі відають, що ще до андрусівської умови ті землї були нашими і про те я писав уже до царя.“

На се проти него змагали ся так: „Коли-б воно було так справдї, як ти отсе кажеш, що ті землї належали до України, так чого-ж ви мовчали три роки після андрусівської умови а тодї заходились відбирати. Кажеш ти, що хотїв, щоб межа була по річку Сож, але-ж Гомель стоїть за Сожю? На що-ж ти велїв іти на Гомель і забирати єго?“

Демян відповів: „На те воля царська.“ Хоч місто Гомель і за Сожию, але підчас польскої війни звідтіль були Українцям великі утиски, тим то я й велїв Українцям заняти Гомель, гадаючи собі, що коли-б стала ся знов війна з Поляками, так тодї нам Гомель стане великою обороною, бо стоїть те місто за річкою Сожею.

Потім спитали у гетьмана:

„Як приїздив до тебе піддячий Михайло Савин, так чи ти казав єму: „Коли цар має віддавати нас Полякам потроху, так лїпше-б віддав усїх заразом, король буде радий тому, а цар не обороняє нас. Коли-б ми самі не обороняли ся, так Поляки побрали-б нас у неволю, а на Москалїв сподївати ся нам нїчого?“

— „Сего я не казав“, відповів Демян. Єго поставили на очи з Савином. Демян твердив, що не памятає сего, а коли що таке й промовив, так хиба може був тодї під чаркою.“

Далї знов питали ся у него:

„Чи говорив ти „полуголові“ Танєєву і піддячому Щеголеву, що цар обіцяв ся Полякам віддати Київ і українські міста Полякам на вічну неволю і сором, а церкви Божі на спустошеннє і на руіну, через що післанцї короля й не дали твоїм післанцям сидїти з ними в посольскій сьвітлицї і обзивали їх своїма „холопами.“

— „Сего я не казав, відповів Демян. А от як привіз до нас Василь Бурковський царський унїверзал про Київ, так я говорив до писаря до Карпа: „Порадував нас цар своїм унїверзалом про Київ, а писар на те промовив до мене: „Не вельми ти йми тому віри, а тримай ся свого розуму. Щоб не стало ся так, як трапило ся колись за Бруховецького, як привезено царський унїверзал. Війско запорожське обнадежували, а потім князь Данило Великоґаґин прийшов з війском, та з Золотаренком побили Сомка і Силича. От що я чув від писаря і був непевен і остерегав ся царського війска. За се й виню ся, а про зраду я й не гадав.“

„Так чому-ж ти не зробив на писаря доносу старшинї і цареви? I яке тобі було дїло до того, що Великоґаґин з війском приходив? він був присланий на раду, а у вас нїколи не приходило ради, щоб не було війска царського. Коли-б не було війска царського, так у вас на радї скоїв ся-б бій.“

Гетьман на те відповів:

„Я людина проста, через свою простоту й не писав на писаря до царя. Я сподївав ся, що писар правду говорить і мене остерегає. В сему я винен перед царем.“ З усеї старшини писар Карпо Мокриєвич більш за всїх пильнував нашкодити Многогрішному. Мокриєвич сьвідчив: що гетьман „перед усїма нами, перед єнеральною старшиною говорив такі речи: зберу кінного війска тисячів шість і піду воювати Московщину, а на веснї прийде до мене з своєю ордою хан кримський: о тодї я задам Москалям! як піймаю за чуба лїпшого їх чоловіка Артамона, так знати му тодї, що з ним робити.“

Проти сего Демян відповідав:

„Не було у мене нїколи й на думцї збирати війско, та йти війною на московські міста або щоб Артамона за чуба брати. Сего я нїчого не говорив. Не казав і про хана, що сподїваю ся єго на запомогу. Вільно тепер Карпови усе говорити; він заодно з старшиною, умовили ся погубити мене, так і вигадують на мене всячину.“

Покликали на опит нїжинського протопопа; він казав: „Коли Демян, як був гетьманом, виряжав мене в Москву до царя, я усовіщував єго, щоб тримав ся ласки царської, я нагадував єму про те, що стало ся з Бруховецьким, а він менї казав: „Поїдь ти в Москву, так в Москві опиниш ся в тюрмі.“

Демян признав ся, що так воно дїйсне було і винив ся в тому.

Думні люди далї питали у гетьмана:

„Чи говорив ти стрілецькому „полуголові“, буцїм післанцїв твоїх бояри царські не пускають на пораду через те, щоб війско запорожське не відало про віддачу Полякам Києва і українських міст?“

— „Нї! сего не говорив“, відповів Демян.

— „А чи не говорив ти, що наш великий державець не шаблею придбав собі Київ а пристали ви під єго царську руку з доброї волї своєї і коли єму тепер Києва не треба, так нехай забере звідтіль своїх воєвод і ратних людий, а ви знайдете собі інчого царя; і про Бруховецького казав, що він довго терпів московські кривди та не витерпів.

— „I сего нїчого я не казав“, відповів гетьман.

— „А на що ти в Чернигові відгородив велике місто від малого?

— „Писар менї сказав, що йде гутірка, нїби царське війско хоче засїсти по наших містах; так я про обережність і відгородив“, відповів Многогрішний.

— „Знов ти казав Танєєву і піддячому, що в Москві дали післанцям польским 30.000 грошима на найму війска проти Дорошенка, а ви непродані і некуповані підете війною на Польщу; і коли звоюєте польску державу, так і кому інчому дістанеть ся. Ще й те казав ти Танєєву, що жадним спискам присиланим з Москви ти не ймеш віри; що вас тілько ласкавими словами голублять, а правди не кажуть. Та ще й про Колупаєва говорив ти, що коли він приїде, так чи виїде здоров. І проти Танєєва похваляв ся, що коли приїде вдруге, так опинить ся в Криму. Казав те, що коли післанцї польскі, набравши в Москві гроший, їхати муть через ваші землї, так козаки віднимуть у них гроші. Чи все отсе говорив ти? Признавай ся тепер по правдї і щирим серцем повини ся перед великим державцем.“

Гетьман від усего сего відрік ся.

Єго знов питали: „На що ти велїв Неєлову становити на брамі тілько по тридцати чоловіка стрільцїв, коли перше становили їх по сотнї, або й більш? Через що ти обозному Забілї і інчим старшинам забороняв сходити ся з Неєловим? На що посилав своїх челядників назирцем за ними, щоб вони не сходили ся з нашими людьми? Признавай ся тепер поправдї!“

Демян на се відповідав:

„Раз якось, йдучи до церкви, спитав ся я, чи є вартові? Менї відповіли, що є два пятидесятники, та з ними чоловіка з сотню стрільцїв. Я спитав ся, чи не бракує їм харчів? кажуть — нї; але занадто вже багацько становлять вартових, для них се прикро і сутяжно. Я, перебалакавши з Неєловим, звелїв поменшити стрілецьку варту. А старшинам я не забороняв сходити ся з Москалями і назирцем за ними челядників не посилав.“

Далї єму мовили:

„І ся старшина сьвідчить, що ти зрадив великому державцеви, до Дорошенка посилав ченцїв, вони за тебе присягали. А Дорошенко присилав до тебе в Батурин своїх післанцїв з образом і ти перед ними заприсяг ся і дав Дорошенкови 24000 ефимків. Кажуть на тебе, що ти по всїх полках посадовив на уряди своїх родичів та однодумників і в усї полки посилав унїверзали, щоб усї йшли в облогу.“

Демян відповів:

„Ченцїв до Дорошенка я не посилав і він до мене Спасового образа не присилав, а був у мене від Дорошенка Семен Тихий, щоб вернути людий полонених на сїм боцї Татарами. 24.000 ефимків Дорошенкови я не давав. З самого початку мого гетьмановання такої сили ефимків у мене не було, навіть двох тисячів левків в зборі не трапляло ся. Полковників я поперемінював за порадою старшини.“

Далї знов питали у гетьмана:

— „Кажуть на тебе, що ти скликав старшину і казав нїби то цар писав до тебе, щоб ти поприсилав старшин в Москву, а з Москви зашлють їх на Сібір: от проте то ти й добро своє вивозив в манастир, сам хотїв їхати з Батурина до Лубен, а гутірку пустив, що їдеш молити ся Богови до Києва. Степану Гречаному велїв ти понаписувати, що в Москві коїло ся таке, чого нїколи не бувало, щоб потім вичитувати те козакам і говорити: „Бачите, яка Москва зрадлива.“ Признавай ся: чи так було?“

Гетьман відповідав :

„Нїчого сього я не говорив, Гречаного писати брехнї я не підмовляв і добра свого не вивозив, та нїчого було й вивозити: у мене всього 150 червінцїв та 60 золотих. Справдї хотїв їхати в Київ, а не в Лубни, і не на те, щоб бачитись з Дорошенком, а щоб помолити ся Богови.“

— „А чи правда — питали у него — що ти покликавши до себе Дмитрашку Райчу, радив ся з ним, яким чином повбивати царських людий?

— „Не було сего, відповів гетьман: з Дмитрашкою ми рідня, він подарував менї сагайдак, а я єму лубє.“

— „А по якого лїкаря посилав ти в Вільну ігумена Ширкевича?“

— „Ігумена я не посилав, а сам він їздив за своїми справами, і не в Вільну, а в Могилїв: от я і прохав єго при нагодї, щоб дістав менї лїкаря, він і дістав.“

Тодї гетьмана поставили око на око з Неєловнм і Щеголевим, вони запевняли, що все те, що записано, чули від него самого. Гетьман відрікав ся.

Допитували ся у гетьмана про єго похвалки йти війною на Московщину, скоро прибуде до него на запомогу хан з ордою. Питали, чи хвалив ся він, що під султаном турецьким лїпше жити, нїж під царем московським, що Москалї укупі з Поляками хочуть знївечити народ український, що він, гетьман, побє Москалїв, наче той Олександер Македонський, що він хотїв висватати у Дорошенка дочку за свого небожа, про що і приїздив до него від Дорошенка Куницький?

Демян відповів: „Нїчого сего я не говорив, все отсе вигадали на мене старшини, бо вони не люблять мене і хочуть під'юдити на мене царя. Куницький справдї приїздив до мене і через него Дорошенко переказував, що волїв би пристати під руку царя, та небезпечен, щоб цар не видав єго польскому королю. А я запевняв Куницького, що цар сего нїколи не вдїє.“

— „Демяне! мовили думні люди — повинись ти перед царем щиро, скажи чисту правду, як ти міркував з Дорошенком про зраду? Признай ся, хто знав про твою раду з Дорошенком? Повідай, як ви з Дорошенком умовили ся і якого інчого собі царя шукати ви прирадили? коли ви хотїли пристати під султана турецького, так на яких умовах. Признай ся про все і про все розкажи щиру правду, а коли ти не признаєш ся і не повиниш ся, так цар звелить взяти тебе під питку.“

Многогрішний стояв на своєму і говорив: „Нїколи не було у мене й на думцї, зрадити цареви і шукати інчого державця. З Дорошенком ми приятелї, я вдавав ся до него, щоб він не ходив війною на наші землї, і він менї на тому обіцяв ся. А щоб Дорошенко підводив мене до підданства султану турецькому, так сего нїколи не було. Кажу вам правду і готов йти не тільки що на питку, а хоч і на смерть.“

До него мовили: „А от єнеральний обозний і уся старшина кажуть, що ти раз-у-раз зносив ся з Дорошенком, хотїв зрадити цареви і пристати до Туреччини і багато дечого непристойного говорив про царя і про державу московську. Та ти й сам признаєш ся, що може й говорив такі речи та тільки мов під чаркою. Дорошенко присилав до тебе лист і наказ через свого війскового товариша Ісаю Андрієнка. Той був написаний закритими словами.“

Демянови вичитали той Дорошенків лист і наказ.

Демян мовив: „В сему писанню річ йде про те лишень щоб нам з Дорошенком приязно жити, щоб він нї сам з війском не переходив за Днїпро, нї війска свого не посилав воювати царськї землї. Коли-ж я дурницею чи з пяна сказав, що не доладу, так за те надо мною царська воля.“

— „Коли-б воно справдї так було, мовили думні люди, так чому-б тобі усїх Дорошенкових листів не пересилати було до царя?“

Демян відповів: „Я людина проста і неучена; се дїло правив війсковий писар і він повинен був усї листи пересилати до царя, а він сего не робив через те, що старшини надумались під'юдити проти мене царя і наклепати на мене зраду. У нашої старшини завсїди воно так ведеть ся, що коли захочуть скоїти над гетьманом яке лихо — зараз підведуть єго. Я людина проста, може й Дорошенко лукавнував говорячи, що хоче жити зо мною приязно і на сей бік війною не ходити і цареви сприяти. Я єму й поняв віри, а зради у мене не було й на думцї.“

Покликали ще одного видавця батуринського отамана Ярему Андрієнка. Він під питкою говорив: „Посилав мене Демян до Дорошенка і при Дмитрашцї Райчі казав менї: скажи Дорошенкови, що два купцї за оден кожух торгують ся. Я спитав ся у него, що значать сї слова? Демян відповів, скажи Дорошенкови так, як я тобі кажу, а вже він сам тямити ме, що воно й до чого, і дав менї лист до Дорошенка. З тим листом я приїхав до Дорошенка і переказав єму те, що велїв менї гетьман. Тодї Дорошенко мовив: Я розумію, що значать оті слова: два за оден кожух торгують ся.“ Назад зо мною поїхав до Демяна Дорошенків післанець Луговський; він їдучи хвалив ся менї, що везе до гетьмана Дорошенків лист; а приїхавши казав гетьманови, що Дорошенко не давав єму листу а звелїв щось переказати словами.“

Тодї Демянові суддї спитали у него: „За яким дїлом посилав ти Ярему до Дорошенка і що значать слова: два за оден кожух торгують ся?

Демян відповів: „Ярему до Дорошенка я посилав не оден раз а тричі, а може й чотире рази, і все писав до него, щоб жив зо мною в згодї, на сей бік Днїпра війною не ходив і звелїв не займати наших людий. А що воно оте: „Два за оден кожух торгують ся,“ так я не памятаю.“

Поставили гетьмана око на око з Яремою: і той і сей твердили своє.

Тодї повели Демяна під питку, роздягли єго, вложили єму руки в страшенний московський хамут, привязали реміннєм руки до одного стовпа, а ноги до другого супротилежного єму, так що все тїло гетьмана бовталось на воздусї. Потягли єго девятьнадцять разів кнутом. Демян, людина нервова і дразлива, не спроможен був твердо витерпіти такого мордовання і висловив, що дїйсне казав: тяжко єму бути підданком у Москви. На се він натякав і в розмові з Танєєвим. Але гетьман стояв нестеменно на тому, що зсилаючись з Дорошенком не було в него думки зрадити цареви і пристати до султана турецького. Під питкою Москалї вимагали, щоб він признав ся, що значать оті слова: „два за оден кожух торгують ся?“ Демян відповів, що Поляки хочуть забрати Київ, а цар не дає єго.“

Незадоволеннє підданством Москві, в чому признав ся Многогрішний, Москалї взяли яко певну ознаку зради. Не визволяючи гетьмана з хомута, допитували ся у него:

— „Признай ся, хто знає твої думки і з ким ти радив ся?“

Гетьман відповів: „Нї з ким я не радив ся, міркував я сам.“

Сподїваючись вимордувати у него інче признаннє, знов потягли єго кілька разів кнутом, питаючи:

— „Чи радив ся з тобою Матвій Гвинтівка? Старшини кажуть, що він був твоїм щирим приятелем і порадником?“

— „Гвинтівка непричастен до зради, про него нїчого не скажу“, відповів Демян.

Ослобонили Демяна зпід питки і приняли ся за Гвинтівку. I єго питали: „Коли Демян, забувши Господа Бога і ласку великого державця до себе, почав захожувати ся коло зради, так ти відав про ту зраду: чому-ж ти не написав про се до царя і старшину не повідомив?“

Гвинтівка відповів: „Жадної зради я за Демяном не відав і нїколи ми з ним не радили ся про таку зраду.“

Гвинтівку повели під питку: роздягли єго, руки засунули в хамут, стали катувати кнутом і допитувати ся про Демянову зраду.

А Гвинтівка і під питкою говорив те саме: „За Демяном зради не відаю, сам я про зраду не гадав і служив цареви вірно.“

Гвинтівку зняли зпід питки і взяли ся допитувати Гвинтівчиного сина.“

— „Нї за своїм батьком, нї за гетьманом зради я не відаю, та й не спроможно менї було знати, про що радить ся мій батько з гетьманом, бо я в батька був мало, а учив ся в школї при монастирі.“

Молодого Гвинтівку не потягли під питку, а бідолашного Демяна Ігнатовича потягли вдруге і бючи кнутом говорили:

— „Повини ся ти перед царем без усякої брехнї, признай ся в усему, як ти хотїв зрадити великому державцеви і пристати до султана турецького і як ти з Дорошенком про се радив ся?“

Демян і під кнутом говорив те саме.

— „Не було у мене на думцї зрадити цареви і піддати ся Турку. Воля Божа і царева.“

Гетьманового брата Василя Многогрішного обвинувачували яко спільника в зрадливих заходах гетьмана. В „малоросійскій приказъ“ якимсь чином попав ся лист митрополїти Осипа Тукальского до Василя Многогрішного, котрому Тукальский дякував в тому листї за подарованого коня і хвалив Василя за те, що бажає, аби митрополїта жив в соборі київських митрополїтів.

Про сей лист питали спершу у Демяна; він відповів, що про лист нїчого не відає, але знає, що брат єго Василь подарував по коню митрополїтови Тукальскому і архиєпископови Лазарю Барановичу після того, як по прозьбі духовних властий, патриярха олександрийський Паісий, що переїздив через Україну в Москву і назад, зняв з него покуту за те, що вбив жінку і Василеви дозволено було оженити са вдруге.“

6 мая Василя Многогрішного взяли на опит вкупі з єнеральним осаулою Грибовичем.

Суддї мовили до Многогрішного: „По доносу старшин тебе обвинувачують за те, що ти відав про зраду твого брата гетьмана?“

Многогрішний відповідав: „Про зраду мого брата нїчого не відаю, він менї про те нїчого не говорив і не писав. Знаю, що він з Дорошенком зносив ся а про що, того не відаю. Питав ся я у брата, про що він зносить ся з Дорошенком; він мінї відповів, що то по царському указу. Почувши се, я писав до митрополїти Тукальского, щоб він розводив Дорошенка від Поляків, а привертав єго до царя.“

Василю показали сїм листів, що писав він до наказного чернигівського полковника Леонтия Полуботка. В одному з тих листів він велїв держати в острозї тих Москалїв, що безчинствували і дожидати приказу від гетьмана, а потім повідомляючи, що гетьман звелїв випустити їх на волю, наказував одного з тих Москалїв, піддячого, перед тим, як випускати з острогу, взяти під питку нїби за те, що він хотїв утїкти. З листу знати було, що се була пімста піддячому за те, що похваляв ся він козакам носити їх жупани.

Василь Многогрішний признав ся в сему.

В других листах Василевих він забороняв пропускати харчі, що чернигівський воєвода велїв постачати польскому полковникови Пиву. Питали у Василя про се і він відповідав: „Не велїв я возити Полякам харчів, бо гетьман, брат мій, заказав купувати на лївобережній Українї хлїб приїзжим польских земель і перевозити за Днїпро: у нас у самих тодї стояла велика дорожнеча на хлїб. Скоро-ж гетьман дав потім дозвіл, так і я не забороняв. Робив я се не з лихою якою думкою і не для зради.“

— „А коли ти про зраду свого брата не відав і сам не хотїв зрадити, так на що-ж ти, лишивши своє полковництво, утїк з Чернигова і перебрав ся в чернечу одежу?“ питали судцї у Василя Многогрішного.

Він відповідав:

„Чернигівський воєвода звелїв навозити лїсу на місто, а царські люди почали стерегти ся нас. Пішла чутка, що урядники московські в замку ллють кулї; а шляхтич Половецький, що приїздив до мене зза Днїпра, казав менї, що царські люди на те ллють оті кулї, що хочуть бити ся з нами. Я й післав Половецького до брата, а брат вернув єго до мене і прислав парубка Івана, наказуючи менї через єго пильнувати, щоб наші не задирали воєводи і царських людий, доки не вернеть ся з Москви протопопа Семен з царським указом. То-б Іван нишком сказав менї, що приїхав до Батурина з Москви чернець і казав, що велено захопити гетьмана і вирядити єго в Москву і, буцїм то, брат мій гетьман сказав на те: „Нехай буде воля Божа, а я нїчого не бою ся.“ На другий день воєвода прислав до мене „полуполковника“ кликати до себе. Той „полуполковник“ кликав мене так по грубіянськи, що я почав міркувати, чи нема й справдї чого лихого, такого як розповідав отой чернець. Осїдлав я кона і поїхав був на місто до воєводи, аж бачу з міста йдуть проти мене піші Москалї з рушницями та з „бердишами“. Я як побачив їх, так злякав ся і сховав ся в єлецький манастир і там радив ся з архимандритою Галятовським: що менї дїяти? чи тїкати куди далї, чи їхати до воєводи? Архимандрита сказав: „Як собі знаєш“. Тодї я рушив за Десну, приїхав в Миколаївській манастир і там в одного черця, імя єго не скажу, взяв чернечу рясу, а свою одежу і коня лишив в манастирі. Переховував ся я по різних місцях; на останку прибув в Масаківський манастир до ігумена Ширкевича: він дав менї ченця і челядника і велїв провезти мене човном по Деснї до Київа. Там я дістав ся до братського манастиря, до отця ректора і благав переховати мене. Ректор обіцяв ся, та замісць того видав мене київському воєводі; а воєвода взяв мене, ченця і служку з Масаківського манастиря, що приплили за мною, і випровадив в Москву.“

— „А куди ти хотїв втїкти з братського манастиря? допитували ся у Василя: в які міста, до Дорошенка, чи до Тукальского і що ти гадав робити у них?“

Василь на те відповідав:

— „Нїкуди я не хотїв виїхати; а думав в чернечому убранню жити в братському манастирі. У Дорошенка і в Тукальского менї нїчого було робити і я не думав до них тїкати.“

— „На що ти, по листу свого брата, велїв в Чернигові відгородити велике місто від малого, де перебував воєвода з ратними людьми царськими? Яке лихо ти хотїв скоїти над воєводою і над ратними людьми?“ На се питаннє. Василь Многогрішний відповів:

— „Не відгороджував я великого міста в Чернигові від малого; воєводї і ратним людям царським жадного лиха не мислив я чинити; брат до мене про те не писав і нї про яку зраду я не відав і не відаю. А коли на листах моїх є яка вина моя, так на те нехай цар зглянеть ся, єго воля; але я не зраджував і не думав зраджувати.“

Взяли на опит того черця з Масаківського манастиря, що проводив Василя Многогрішного до братського манастиря. Чернець посьвідчив, що Василь благав ректора, щоб вирядив єго до Тукальского; Василь сподївав ся, що Тукальский буде ласкавий до него і нагадає, як він, Василь, будучи за полковника, подарував єму коня і червінцї. Ректор обіцяв ся після Великодня вволити Василеву волю, але в велику суботу видав єго воєводї.

-— „На що-ж ти, Василю! мовили судцї, потаїв ся за Тукальского? виходить, що й про втїканнє твоє ти не сказав правди?“

Василь Многогрішний, жахаючись, щоб не повели єго під питку, признав ся:

„Винен я, мовив він: я з великого переполоху хотїв утїкти до Тукальского і ублагати єго, щоб переховав у себе і не видавав московському урядови. Що-ж до того, щоб з'єднавшись з ким-небудь вести війну, так такої думки у мене не було. Та коли-б я і хотїв сего, так не спроміг ся-б що будь вчинити: Дорошенків писар Воєхович — мій великий ворог. Та й чи до війни менї було?! — аби власну голову від великого лиха прикрити! Я хотїв усе лишити, та в ченцї йти. От і вся моя вина перед царем; більш менї нї в чому винити ся. Нехай на все буде царська воля.“

Допитували осаулу Павла Грибовича. Він не виявив нїчого такого, щоб запевняло зраду гетьмана Демяна і сказав, що нїчого не знав — не відав про „непристойныя“ речи гетьмана. Заарештовані в Батуринї Дорошенкові післанцї на опитї виявили, що вони — Дорошенкові дворові люди приїздили до гетьмана прохати, щоб дозволив їм продавати коний і на ті гроші накупити материялів на церковне будованнє. Вони не посьвідчили нїчого такого, щоб обвиновачувало Многогрішного.

Цар, шануючи права українського народу, спершу велїв був гетьмана Многогрішного з єго спільниками випровадити на Україну, щоб там судив їх військовий суд; але 20 мая приїхав в Москву гонець від тимчасового уряду на Українї, син єнерального обозного Степана Забіли з батуринським сотником Григориєм Карпенком. Сего Карпенка посилав колись гетьман Демян до Дорошенка, а тепер прислали єго в Москву, щоб доказував на гетьмана. Забіла привіз чолобитє старшини, писане 13 мая: там було прописано, що скоро розійшла ся чутка, що цар хоче випровадити в Україну на війсковий суд Демяна з товаришами, так зараз підняла ся колотнеча, тим то вони й просять не проводити Демяна на Україну, а покарати єго по заслузї в Москві.

В Москві засудили гетьмана Демяна і брата єго Василя Многогрішних на смерть, 28 мая призначено було покарати їх в Москві на Болотї за кузнями. Зібрав ся величезний натовп народу, прихильного звичайно дивити ся на такі вчинки. Вивели засуджених братів; вичитали їм присуд на смерть. В сему присудї, поверненому до особи „зрадника і переступника клятьби Демка Ігнатова“, було прописано, що Демян Ігнатів, забувши Бога і царську ласку до себе, замислив пристати під турецького султана, щоб невинних християн повернути в вічну і нестерпиму неволю бусурманську; про се зносив ся він з правобережним гетьманом Дорошенком і заприсягнув єму на тому. Далї обвинуватили Многогрішного за те, що він хотїв посварити царя московського з королем польским; не поправдї позабирав деякі землї в повітї мозирському і річицькому і збрехав цареви, кажучи, що се він учинив за порадою старшини. Опріч того московським людям, що приїздили в Батурин, Савину, Танєєву і Щеголеву, він лихословив на царя, говорячи, що цар хоче Київ і цїлу Україну віддати Полякам; похваляв ся, що після Великодня піде війною на Московщину, з'єднавшись з Турками і Татарами; клепав на царя, що він хоче всїх старшин позасилати на Сібір, а Дмитряшку Райчу приводив до присяги на те, щоб усїх царських ратних людий на Українї повбивати; казав старшинам, що не хоче бути підданком царя і велїв, не пускати до Києва і до інчих українських міст гонцїв з вістовими листами. Старшини, не давши єму скоїти зраду, піймали єго і привезли в Москву; а він під питкою „в усїх своїх зрадливих словах повинив ся.“ Відповідно бажанню старшини, полковників і усего війска запорожського з усїм народом лївобережної України цар звелїв покарати єго, Многогрішного, на смерть.“

Василя Многогрішного обвинуватили за участь в зрадї свого брата, а доказом того ставили те, що він відгородив чернигівський замок від міста; велїв держати в острозї московських ратних людий; не дав перевезти водою харчів закуплених чернигівським воєводою; зносив ся з Тукальским і довідавшись, що брата єго гетьмана взяли під варту, перебрав ся в чернече убраннє і утїк в київський братський монастир, гадаючи звідтіль утїкти до митрополїти Тукальского.

Засуджені на смерть Демян і Василь уже поклали були свої голови на катівницю, якось знечевя прибіг царський гонець, стрілецький сотник Федір Меркулов і оголосив, що „великий державець, на благаннє дїтий своїх Федора і Івана, помилував зрадників і клятьбопереступників Демку і Ваську, велїв не карати їх на горло а заслати їх з їх семями на Сібір.“

Осуджених звели з катівницї і відвезли в „малороссійскій приказъ.“ Опріч Демяна і Василя Многогрішних присужено було заслати на Сібір: війскового осаулу Павла Грибовича і нїжинського полковника Матвія Гвинтівку з синами єго Євхимом і Федором, хоча сї люди в жадній провинности не були обвинувачені; засилали їх єдине за те тілько, що вони були приятелями Демяна Многогрішного і українскі старшини не хотїли держати їх в рідному краю.

На другий день було оголошено, що великий державець з ласки своєї велїв дати Демянови пятнадцать рублїв, Василеви десять рублїв, а останнїм по пяти рублїв і вернути їм, які були з ними манатки. Манатків тих було у гетьмана вибийчана постїль, підбита червоною китайкою, дві подушки, пояс шовковий, голубий жупан, лисячий кожух, бляшана коновка, та деревяні: стакан, чашка, мисочка і солянка, поливане горнятко та сорочки з штанами. Усе добро Многогрішного, взагалї воно було не велике, велено повернути на церкви, бо Демян обіцяв ся збудувати в брацькому манастирі церкву і завести там школу і розпочав будувати церкви в Нїжинї і в Батуринї. На Україну післали приказ, щоб привезти в Москву семї засуджених, задля заслання і їх на Сібір. До Демяна прислали єго жінку Настю, синів Петра і Івана, дочку, котру хто називає Оленою, а хто Мариною, небожа Михайла і двох челядниць. Усїх їх випровадили в Тобольск і велїли держати в кайданах під великою вартою, а потім порозсилати по різних містах і повернути на козачу службу. Павло Грибович з дороги утїк, а се наробило лиха останнїм.

Дорошенко довідавшись, яке нещастє постигло Многогрішного писав до київського воєводи, що гетьман Демян зносив ся з ним і приятелював „не для якої лихої зради, що надають самі „превратні“ (непевні) голови, але для ствердження добрих річий православного християнства к вікопомній славі єго царського величества. Лихі люди оббрехали пана Демяна Ігнатовича, прихильного до царя чоловіка, і несподївано скинувши єго з гетьманського уряду, невідомо куди заперли. Коли сеї справи не роздивить ся сам цар, так я певен, що Господь Бог покарає кожного за неповинних людий.“ Але таке Дорошенкове заступництво могло лишень сприяти тому, щоб уряд московський дивив ся на Демяна, яко на зрадника, бо між головними доказами зради Демяна стояли єго приязні зносили з Дорошенком.

Кожен, хто перечитає процес Многогрішного, не може не запевнити ся, що сей чоловік погиб зовсїм невинно, а єдине тільки через нездержливу вдачу свою, за те, що під чаркою промовив різні слова, хоча треба правду сказати, правдиві слова. Єго вспирскливість і дразливість підбили проти него старшин і вони загадали ся скоїти над ним нечуваний вчинок; вони сподївали ся, що слова гетьмана промовлені при царських гонцях досить обурять проти него уряд московський. І вони не помилили ся! Найнесправедливійший поклїп досяг у Москві успіху. Люди підначальні без жадного сьлїдства, суда і без верховного приказу хапають затверженого царем голову України, заковують єго, везуть в Москву, віддають під суд і цар за те похваляє їх!! Не можна не жахати ся того нечуваного безправя, яке панувало тодї в московському урядї, не кажучи вже про те, що по опиту, гетьман і єго товариші не показали ся винними в жадних незаконних вчинках. Та навіть коли-б вони були й винні, так все-ж таки самовольне взяттє старшиною гетьмана під варту було злочинством і повинно було викликати не хвалу, а кару. А що нарід український не спочував такому злочинному вчинку, так се знати з листу князя Ромодановського, писаного 12 червня року 1672, про народню колотнечу, вже-ж не марне єнеральна старшина бояла ся, що її побють.

Про долю безталанного Многогрішного ми відаємо, що єго запровадили аж в Селенгінск, там приписано єго до дїтий боярських; він жив довго. Року 1688 Демян укупі з сином Петром запомагав московському післанцеви Головину утихомирити Табунутів і побити Мунгалів. Доня Многогрішного побрала ся з сібірським дворянином Іваном Бейтаном і була живою ще року 1726, а унука єго була за попом з церкви сьвятого Спаса в Селенгінску за Ігнатом Боршевським.

Гетьманство Многогрішного не минуло без впливу на історию України того часу. Ставши гетьманом тодї саме, як лївобережна Україна розпадала ся, він поклав багато працї на те, щоб з'єднати її знов. Приязними зносинами з Дорошенком він думав оберегти лївобереже від нападів з правого боку Днїпра. Отут-то єго заходи неминуче зустріли ся з лиxими добутками андрусівської умови. Маючи щиру вдячу, Многогрішний промовляв до Москви просто те, що почував і думав, але єго щирість і сьміливість для Москви були не до смаку: з сего зараз покористувались єго вороги — Українці і занапастили єго.

1891.



  1. Місточко в Чернигівщинї.