Руіна/Гетьманованнє Самійловича/VI
| ◀ ГЛАВА V | Руіна. III. Гетьманованнє Самійловича ГЛАВА VI |
ГЛАВА VII ▶ |
|
Як Турки пішли за Днїстер, польский король Ян Собіський вступив з війском на Україну і дійшов до Па́волочи й до Білої-Церкви. Місточка Рашків, Немирів, Бар, Межибож, Кальник, що Турки лишили, піддали ся Полякам. Король поставив там залоги, але се було на короткий час, і зараз за сим мешканцї сих місточок та окільних сїл втїкали шукати нових осель по царських країнах за Днїпром. Поляки, де тільки можна було, перешкожали такому мандрованню народа. Бунчужний Полуботок писав до Самійловича з Канева: „Поляки, немов рибалки з удками, стежать за нашими людьми, а ті безупинно йдуть на лївий берег Днїпра“. А далї зимою на лївому березї Днїпровому з'явила ся така сила прочан, що Самійлович не знав, що з ними чинити. „Іх назбиралось, — писав він до Приказу, — родин тисяч на двадцать. Усї без пристановища, конї у них без корму пропали і самим людям нема що їсти“. Польский король пустив по Українї унїверсал, де величав себе царем їх по закону, силкувавсь погодити ся з Дорошенком, засилав до него знаємого єму владику Шумлянського і, нїчого не зробивши, пішов у кінцї сїчня до Польщі, на час лишивши своїх гетьманів з війском. Королеві сї відвідини наробили переполоху у народї. Пішли ріжні поговори. Одні казали буцїм то Поляки згоджують ся з Дорошенком та з бусурменами і хтять воювати царську державу; інші — буцїм-то польский король з'єднавсь з московським царем на лихо козацтву, разом на Українї піде московська і польска потуга і примушувати муть Українцїв до покори Полякам. Самійлович, що сам був проти Поляків, по царському наказу заспокоював своїми унїверсалами народний переполох. Але, як король пішов, писав до польских гетьманів, щоб вони не вступали у міста та села, що перейшли спід турецької влади у царську державу, бо тубольцї не хтять бути під Поляками і нї защо їм не піддадуть ся.
Поляки, що виявляли заміри захопити собі Україну, не робили проти Москви жадних ворожих вчинків; навпаки, самі шукали запомоги московського уряду тодї, коли Татари на веснї року 1675 вчинили ворожий наїзд на польскі країни. Московский уряд не зрекавсь запомогти Польщі, але заходжувавсь коло сеї справи мляво і неохоче, немов глузував з Поляків, по їх виразу. Ще менше охоче заходжувавсь коло неї Самійлович, і на радах з царськими гонцями та з боярином Ромодановським твердив все теж саме, що Полякам не сьлїд няти віри. По таких доводах гетьмана московський уряд на тому і закінчив, що наказав війску рушати повагом до Днїпра, а за Днїпро не переходити, і таким робом воловодити Поляків, доки почують, що Татари вийшли з Польщі, а тодї написати до польских гетьманів, що вже воювати тепер нема з ким. Даремне кілька разів польскі гетьмани у своїх листах звіщали, що хан взяв те місто, оточив друге, що треба поспішати. Від них відмовляли ся, писали, що московське війско пристане до королївського тодї тільки, коли коронне злучить ся з литовським. Самійлович та Ромодановський, зібравшись з своїм табором біля річки Артополота[1] на провеснї тільки у вереснї досягли Яготина[2] і там зустріли польских післанцїв з звісткою, що хан вже пішов з польских околиць до Каменця. Отамани, по царському наказу, відповідали, що як що так, то вже нема чого їм злучати ся з польским війском. Вподовж сего лїта Самійлович та Дорошенко вели між себе, так сказати-б, листовне полєміку унїверсалами та листами, пильнуючи обвинуватити оден одного, а себе виправдати. „Ти мене ганьбиш за спілку з бусурменами, — писав Дорошенко, — адже-ж і давні князї московські проти своїх ворогів зазивали бусурменські сили. І Богданови Хмельницькому довелось з Татарами приятелювати, коли Поляки-християне стали нам за головних ворогів… І я, шануючи слова своїх предків, найперше запобігав ласки та оборони у польского короля, але польский король ласки менї не показав. А по андрусівській умові, що нас розлучила, неможливо вже було нам до царя обертатись. І так ми, радою всего війска запорожського, прихилили ся до турецького султана під оборону“. — Куди вже нам з московськими князями рівняти ся! — писав на се Самійлович, рівних з рівними треба рівняти, а московські князї були незалежними державцями. А про те про сих князїв лїтописи сьвідчать, що небагато вони від запомоги бусурменської собі придбали. Навпаки, їх держави на довгий час через се зруйновано і в нївець обернуто. І гетьмани спілками з невірами жадного добра народови та війску не придбали, а тільки з нащадком рідний край та побожність на правому боцї викорінили та безлїч братів своїх у вічну неволю бусурменську завели. Ось і тепер, хто винен, що нарід на сей бік хмарою йде: не від великої прохолоди сюди йдуть, покинувши своє добро, а від турецької неволї з душами утїкають!“
Виправивши листи до польских гетьманів з Яготина, Ромадановський та Самійлович вирядили на правий беріг віддїли під проводом — перший Вульфа, а другий — ґенерального осавули Лисенка. Серденята, що лишали ся у Корсунї, утїкли до Чигирина, а після сего Корсунцї, Мошнянцї, Млїєвцї, Богуславцї, Насташківцї і мешканцї окільних сїл подались на лївий беріг. Самійлович наказував переяславському полковникови Войцї-Сербину і охотному полковникови Новицькому, не оселяти їх біля Днїппра, а випроваджувати їх на нові оселї куди далї. Не так легко було втїкачам з Торговицї. Їх було 3 тисячи, вони зібрали ся на лївий бік після чутки, що Дорошенків післанець Астаматий веде Турків. Дорошенко післав проти втїкачів Татар, а ті їх полонили. З початку вересня канївський полковник доводив Самійловичу, що ватажки вільхівський та звенигородський привезли до Канева 1000 возів з переселенцями, і полковник всїх їх переправив через Днїпро. Тодї до Ромодановського та Самійловича приїхали корсунські козаки — пасинок Богдана Хмельницького Степанко з товариством. Вони оповістили, що Дорошенко післав їх з суддею Чернявським бути у хана підчас ханського походу на Польщу. А коли хан з Ібрагим-башею, що був при нему, повернув до Волощини, козаки, яких відпустив до Дорошенка, не пішли до Чигирина, а подались на лївий бік і заприсягнули цареви. Польске війско прибуло тодї до Корсуня, найшло єго зовсїм безлюдним і спалило. Тодї до останку спустїло і все Побожжя. Мешканцї, що лишали ся ще там, витурили від себе поставлені польскі залоги і подались у мандрівку.
Отсе все привело Дорошенка до немучого підупаду. Серпня 10-го позбув ся він свого многолїтного друга та порадника, митрополїти Тукальского, що помер, незабаром до смерти засьлїпши на очи. У Дорошенка не було жадних заходів зупинити народу, що втїкав у царські країни, єму не засилали, щоб зупинити прочан, нї турецьких, нї татарських сил, і єму ввижала ся можливість небавом лишити ся самотним у пустелї. Поміж тих, що прийшли з правого боку до Самійловича, був Василь Леонтиєвич Кочубей, якому судило ся потім придбати гучну траґічну славу. Розпочавши службу ще за Брюховецького у гетьманській канцеляриї, він був тодї за підписка або за канцеляристу у Дорошенка, придбав у него велику віру і чигиринський гетьман посилав єго до Туреччини. Як він вертавсь назад, джура украв у Кочубея важні папері і втїк. Після сего Кочубей не наваживсь прибути до Дорошенка, переправивсь до Самійловича і довів такі звістки про Дорошенка.
„Гризе сам себе Дорошенко, — казав він: сподївавсь на Турків та Татар, але ті і другі мало надїї їм подають. Кримцї ремствують на него за те, що мало шанував та цїнував їх, а вважав за таких спільників, які по наказу турецького султана мусять робити єму послуги. Так і у самих Турків таке слово — здобути-б отсего Дорошенка зо всїма єго козаками тай віддати на каторги, щоб більше нас, Турків, не баламутили і не чинили колотнечі поміж царями. От як про Дорошенка кажуть єго спільники, а свої Українцї, які ще в єго владї лишають ся, усї від великого до малого гидують з него. У самому Чигиринї при нему нема нї полковника, нї обозного нї іншого кого з старшини, щоб сприяв єму, хіба рідні єго, та писарі та суддї“.
Побачив Дорошенко, що приходить час ухопитись задля ратунку за останнїй захід, який він переховував до краю: не заманювати більш московського царя, а піддатись єму просто, щиро. Але єму хтїлось піддати ся так, щоб вимовити собі і безпешність, і тихе життя на старість, а як що можна то і гетьманський титул зберегти. Звіритись безумовно на Самійловича, якого він ображав, здавалось єму дуже небезпешним, бо тодї мусїв-би він попращати ся з своїм гетьманованнєм. Дорошенко поваживсь ще раз зробити пробу — улагодитись так, щоб заприсягнувши московському цареви, лишити при собі гетьманську повагу. І Дорошенко приміркував собі такий викрут: гетьманом єго обрало війско — війску він і мусить єго скласти, а отсе війско може єго і знову обрати за гетьмана. Але козацького війска у него на правому боцї вже не стало; правобережні полковники від него відкаснулись, козаки або подались на лївий бік, або, лишаючись на правому боцї, не хтїли єму корити ся; поспільство раз-у-раз втїкало, поновити і побільшати війско нї з кого було. Дорошенко відваживсь показати, що вважає Сїч за справжне війско запорожське, і замислив зложити свою булаву перед сїчовиками, покласти клейноди і принести перед ними присягу на вірність цареви. Не дурно-ж старійший гетьман Богдан Хмельницький вперше відобрав свій гетьманський уряд у Сїчи. З того часу у Сїчи була така думка, що сїчове товариство є найкращий цьвіт козацтва, що воно і кермувати повинно долею всеї України. Коли Дорошенків лист прибув до Сїчи, там пробували донські козаки з своїм отаманом Фролом Мінаєвим, що прибув туди, щоб у купі з запорожцями воювати Кримцїв. Кошовий отаман — знаметий Іван Сїрко, усе був тої думки, що гетьмана треба на Сїчи вибирати, тому-ж то він і підтримував Ханенка проти Дорошенка. Але коли Ханенко зійшов з поля, Сїрко поновив колишню приязнь з Дорошенком, і радив єго — не віддавати клейнодів нї московському бояринови нї лївобережному гетьманови. Тепер, відобравши Дорошенків лист, Сїрко зібрав на раду все сїчове товариство. То була „чорна рада“. В нїй брали участь усї запорожцї, не вважаючи на службовий уряд. І Донцї, хоч вони і гостї, а проте вони козаки, то й їх запрошено на раду. Дорошенків лист прочитано, і уся рада прийняла єго з радостю.
Жовтня 10 Сїрко та Фрол Мінаєв з юрбою запорожцїв, Донцїв і Калмиків прибули до Чигирина. Дорошенко зустрів їх з духовенством на чолї, з корогвами і образами, — і зібрав на раду усїх козаків і поспільство, що лишало ся у него в Чигиринї. Перед сею радою Дорошенко поклав свої війскові клейноди — булаву, бунчук та корогву, і перед св. Евангелиєю проказав присягу на вічне підданьство цареви Олексїєви Михайловичу. Натомісць запорожцї проказали присягу, що „Дорошенка буде принято царською пресьвітлою величностю з батьківської ласки. Він лишати меться цїлком при непорушному здоровлю, чести і добрі, зо всїм єго війском; що єго війскові клейноди лишать ся при нему, що пімсти за свої колишнї провини не зазнає і від всїх ворогів: Татар, Турків і Поляків — царське війско єго заступати ме та обороняти ме; а всї спустїлі місця на правому боцї знову будуть заселені людьми, і по вік користувати муться з вольностий і жити муть так саме, як і лївобережжя.“
Сїрко узяв від Дорошенка війскові клейноди і повіз на Сїч. А 14 жовтня оповістив „Малороссийскій приказ“ про значну подїю і іменем всего коша запорожського прохав, щоб Дорошенка принято ласкаво, відповідно до єго присяги, яку він дав — щиро служити цареви.
Архиєписком Лазар Баранович післав Дорошенкови похвальну грамоту, але гетьманови Самійловичу була дуже прикра отся подїя, і він писав до Приказу так: „Дорошенків вчинок нї що, як лукавство. Не приходить до него підмога нї від Турків, нї від Татар, а тут Поляки в гостинї, майже недалеко, своя-ж приїхала під єго владою зовсїм спустїла. Отож він разом з Сїрком, і пустивсь обдурювати, щоб як небудь часу прогаяти і перезимувати, живність з нашого боку дістати і людий що утїкали, знову до себе перекликати, а на провеснї як і перше, завести колотнечу.“
У Москві Сїрків вчинок приняли теж неласкаво і написали до него, що він заходив ся не за своє дїло, а за таке, яке з царської волї вже доручено бояринови Ромодановському і гетьманови Самійловичу. Саме тодї Сїрко у своєму свавольстві пішов ще далї. Грудня 29 він пустив унїверсали в полки чернигівський, стародубський, нїженський і прилуцький про підданьство Дорошенкове. За се нове засвоєннє прав гетьмана, що оден тільки міг засилати до полковників унїверсали, Сїрко зараз відобрав знову з „малороссійского приказу“ догану з такою пересторогою: „Коли ти почнеш писати, окрім гетьмана, до полковників або до яких небудь інших урядів, які тобі відати не наказано, то знай, що таких твоїх писань не наказано їм слухати.“
Року 1676 у сїчнї приїхали до Москви Дорошенкові післанцї: тесть єго Яненко і Семен Тихий. Вони привезли бунчук та санджаки, які турецький султан 4 роки назад прислав Дорошенкови, коли той під Уманю стояв. Отсї санджаки були: дві тафтяні корогви, одна червона, друга жовта з червоною каймою. Такі корогви, яко ознаку влади над країною, що падішах повіряє, за все давано кримському ханови і кожному турецькому підручникови. Засилаючи отсї санджаки у Москву, Дорошенко писав, що лишив у себе ще оден клейнод — булаву, яку подаровано єму турецьким султаном біля Каменця; лишив її задля того, щоб можна було єму, як личить, прибути у Москву, коли цар дозволить єму бачити свої царські очи. „Я вже давно, — писав Дорошенко, — хтїв вчинити добре дїло, але властолюбні менї шкодили, бо коли на з'їздах показувано грамоти царські, польскі та турецькі і питано: при якому цареви нам лишатись, — всї прирадили триматись турецького султана. Коли-б я почав був змагати ся — вони-б іншого собі гетьмана обрали, а проте тримались-би поганнх. Та й не менш того і уряд лївобережний шкодив нашій добрій справі і заздрив, що ми не одержали від вашої царської величности такої-ж благодати, з якої вони користувались“.
Післанцї, яких запрошено до боярина Матвієва, оповістили, що Дорошенко не стоїть за те, щоб єму лишати ся за гетьмана, а тільки просить, щоб єму дозволили з єго ріднею і зо всїм поспільством; який при нему буде жити на правому боцї і не переганяли нїкого силоміць на лївий бік. Сего вони всї жахають ся, бо у них йде чутка, нїби то накажуть на правому боцї всї міста і дворища попалити і мешканцїв перегнати“.
— Чому, — спитав Матвієв, — Дорошенко сам не іде до Ромодановського та Самійловича, або у Москву до царя?
— Стережеть ся, — відповів Яненко, — щоб не вчинили з ним так, як вчинив Бруховецький з Сомком. Лякаєть ся, щоб не схопили єго на дорозї.
— А на що́, — спитав Матвієв, — Дорошенко прийняв санджаки від поганого турецького султана?
— Він не хтїв їх приймати, так війско наказало, — була відповідь.
Сїчня 12, з „торжественною церемонїєю“ приймали ознаки гетьманської поваги, які привезено від Дорошенка. Козаки взяли з „малороссійского“ дворища до царського двора бунчук, булави, санджаки і султанські грамоти.[3] Корогви везено, тягнучи по землї тафту. Їх принесли перед столову палату“, відкіль дививсь цар, потім тим-же шляхом понесли на „малороссійскій“ двір і там частували післанцїв.[4]
Як виправляли Яненка, дали єму відписну грамоту Дорошенкови, де цар похваляв єго за бажаннє, відцурати ся турецького султана і пристати на підданьство до царя, і обіцяв дозволити жити єму зо всею ріднею, де побажає, але гетьманство своє він мусїв був з себе скласти. За гетьмана на обох боках Днїпра належало бути одному Самійловичу. Народови в правобережній Українї можна жити на своїх місцях, не страхаючись нї силування до переселеня, нї віддачи Полякам під владу. Одначе присягу, що Дорошенко дав перед запорозцями у Чигиринї, не признано за дїйсну, і Дорошенко, по давному царському наказу, неодмінно мусїв був їхати на лївий бік і присягнути перед св. євангелиєю при гетьманови Самійловичу і князеви Ромодановському. Разом з Дорошенковими післанцями в Москві були післанцї і від Сїрка. Виправляючись в оборотну дорогу, вони повезли з собою царську грамоту кошовому з докором, що самовільно сам заходивсь коло того, що поручено було від царя не єму, а другим.
Того-ж 1676 року сїчня 30 помер цар Олексїй Михайлович. Іменем єго наступника, царя Федора Олексїєвича, з „малороссійського приказу“ у марцї місяцї післано було до Дорошенка стольника Деримедонтова (або Деримонтова) з тим, щоб він відібрав від него присягу цареви на місцї, не примушуючи Дорошенка їхати до Самійловича для сего. Післанець перше заїхав до Самійловича. Гетьман, побачивши, що грамоту написано ласкаво та й до того з вічем (що значило звичайне поводженнє), жахнув ся, зрозумівши, що новий уряд хоче перемінити давний спосіб поводження з Дорошенком. Самійлович поваживсь затримати Деримедонтова і написав до приказу, що з Дорошенком не сьлїд поводитись так поважно і зовсїм не сьлїд посилати у Чигирин для відобрання у него там присяги, а привести Дорошенка на сей бік, хоча-б і потугою. Після таких доводів гетьмана наказано було знов чинити відповідно наказам помершого царя і запросити Дорошенка на лївий бік, щоб він принїс присягу перед князем Ромодановським та перед гетьманом Самійловичем.
Тодї гетьман і боярин знову почали засилати до Дорошенка гонця оден за другим, запрошуючи єго їхати на лївий бік, заприсягнути і передати своє гетьманьство Самійловичу. Дорошенко все ухиляв ся. То казав, що чекає повороту своїх післанцїв з Москви, то — що не можна єму лишити Чигирина задля небезпечи ворожого наїзду“, то на останку, що не може передати булави без війскової ради і т. і. Післанцї, яких до него посилано, завважали, що він нїби то глузує. При одному, наприклад, він, згадавши про виправу санджаків у Москву, сказав: „Не велика шкода задля султанської величности яке небудь портище тафти!“ Другого, що приїздив до Дорошенка від князя Ромодановського, було запрошено на обід, і там він був сьвідком такої картини. За столом сидїла старшина, що лишила ся біля Дорошенка, якийсь ігумен, що приїхав від Самійловича, і запорожцї, що прибули з Сїчи. Як гостї були на підпитку, запорожцї почали вмовляти Дорошенка, не віддавати булави гетьманови-поповичу.
Дорошенко налив вина та голосно промовив:
— На тому пю перед вами, що менї гетьманови Самійловичу булави не віддавати! Війско менї булаву дало — війску я її віддам назад, кому захтять, нехай тому і передадуть!
— Булави ми нїколи не віддамо, — сказав обозний Бережецький, — а почне у нас її силоміць попович видерати, так за неї бити мемось.
— Пане гетьмане! їдь з війсковими клейнодами та з булавою до нас у кош, — сказав запорожець.
Дорошенко обернув ся до ігумена, що досї не втручав ся в розмову, і промовив:
— Перекажіть гетьманови Самійловичу, що Петро Дорошенко своїх клейнодів та булави єму нїколи не віддасть!
Ігумен мовчав. У кінцї обіда Дорошенко розпаливсь та, обернувшись до запорожцїв, сказав:
— Панове товариші, не видавайте мене, як Донцї Степана Разина видали. Нехай Донцї своїх видають, а ви не видавайте.
— Не віддамо, нї за що не віддамо!! — вигукували запорожцї.
Бажаючи одначе показатись перед Ромодановським щирим другом московського царя, Дорошенко заслав до боярина лист, що відобрав з Туреччини від Ібрагіма-баши. В сему листї дивували ся, що Дорошенко довго нїчого не пише, і в Туреччинї не відають, що дїєть ся на Українї. „Йде чутка у нас, — писав Турок, — буцїм-то ти, з'єднавшись з паливодою Сїрком, піддавсь дурисьвіту, збожеволїв та відступив від нашого хороброго, могутнїйшого царя. Як що ти так справдї вчинив, то няти тобі віри вже наперед не можна, і хоробрий, незвитяжний, могутнїйший, грізний цар наш зашле на тебе своє війско. Тодї покаєш ся, та вже пізно. Як що не хочеш бути з нами, як і перше, пиши до мене у Бабу“.На провеснї Самійлович заслав було до Чигирина потужний козацький віддїл під проводом чернигівського полковника Борковського, але мусїв був вернути єго, одержавши царський наказ не вживати проти Дорошенка дуже острих заходів. Самійлович, відаючи, що Дорошенка підмовляє і Сїрко, не корити ся — заборонив возити на Запороже з України хлїб. Сей спосіб у гетьманів усе був гнуздою, яка спиняла запорожську сваволю, бо братчики, кохаючись тільки у війнї, не вели у себе сїльского господарства. До того-ж гетьман заборонив приймати по містах запорожцїв на зимівлю, бо у них був звичай усе вештатись по містах та селах полтавського полку. Гетьманови та князеви Ромодановському хоч-нехоч з Дорошенком прийшлось, по царському наказу, поводити ся, як і перше, себ то засилати даремні запросини, а Дорошенко у кінцї червня сказав, як відрізав: „Без війскової ради не поїду і не складу гетьманьства! Се погано!“ У липнї Самійлович довів у малороссійскій приказ“, що зсилати ся з Дорошенком далї зневажно; що він кепкує з усїх, що він вже засилав свого джуру до Ібрагім-баші з листом, що заховано у чобіт, що найкраще вирядити за Днїпро війско та силою примусити єго скласти своє гетьманьство. По таких доводах гетьмана, які він кілька разів робив, московський уряд наваживсь на останку наказати Ромодановському та Самійловичу, рушити до Днїпра з війском. Ватажки ранїш послали переднїй віддїл: Ромодановський — Косогова з 15 тисячами царського війска, а Самійлович — ґенерального бунчужного Леонтия Полуботка з полками: гадяцьким, миргородським, лубенським та з своїм кінним надвірним товариством. Їм наказано перейти Днїпро і підступити під Чигирином. За переднїм віддїлом рушили боярин та гетьман з останнїм війском. Серпня 15 вони наблизились до Днїпра вище Крилова, проти місточка Воронівки. Крилівцї та Воронівцї не допустили їх на пять верстов до Днїпра і послали депутатів, що пристають до царя.
Серпня 17 гетьман виправив у Сїч до Сїрка гонця, вимагати, щоб запорожське товариство, злучившись з гетьманським війском, йшло примушувати Дорошенка, скинути з себе гетьманьство і вдатись до ласки царя. Сїрко відповів: „Не прихиляюсь до твого заміру. Хоча у Дорошенка не багато війска, але він стояти ме за свої війскові клейноди. Радимо вашій милости, кинути свій замір і перебувати собі спокійно на своїм місцї. Зашлїть бити чолом цареви, щоб не наказував розпочинати усобицї. Збережіть вашу хоробрість проти ворога хреста сьвятого. Як що нас ви не послухаєте — ми не станемо терпіти. Ви наступати мете не на Дорошенка, а на наше здоровля. І ми старати мемось, щоб війскові клейноди з столицї Чигирина нїкуди не переношено, хіба у Сїч „на корінь“, де задля війскових клейнодів скарбницю споружено. В-десяте просимо: не розпочинайте богомерзкої усобицї“. Про таку нову зачіпку Сїркову Самійлович оповістив приказ. Сїркови було виготовлено докірливу грамоту, але вона не дійшла до него, бо бажана справа і без того закінчила ся.
Боярин Ромодановський та гетьман Самійлович почали переправлятись, наказано було до міст, що тримали ся Дорошенка: до Черкас, Жаботина, Суботова та Медведівки. Мешканцї сих місточок запобігли прибуття віддїлів та прислали депутатів, що виявили охоту заприсягнути цареви на вічне підданьство. Косагов та Полуботок за кілька верстов до Чигирина зупинили ся і виправили до Дорошенка грамоту від царського імени, а другого ранку просунулись блище до міста. Розпочав ся бій, але не надового. Дорошенко зібрав усїх Чигиринцїв на раду, прочитав царську грамоту, і усї неодмовно прирадили піддатись на ласку царя. Бій зупинив ся по наказу Дорошенка.
Другого дня Дорошенко виїхав за 3 верстви від Чигирина до річки Янчарки. Єму передувало попівство з корогвами та образами; єго проводили старшина та чигиринське поспільство. Там при Косагові, Полуботку та лївобережних полковниках, що з ними прибули, Дорошенко проказав перед св. євангелією присягу на вічне підданьство цареви та поїхав назад у Чигирин. А потім він післав до Косагова та Полуботка свого брата у первих Кіндрата Тарасенка та свого ґенерального писаря Вуєховича. Він прохав вирядити їх до боярина Ромодановського оповістити, що за ними у сьлїд прибуде Дорошенко, щоб скласти з себе гетьманьство. Післанцї повезли статтї, на які Дорошенко бажав бути принятий у підданьство: цар дав-би єму надїю, що він, Дорошенко, лишаєть ся на неодмінну царську ласку, при цїлости своєї особи і свого добра, зо всею старшиною та зо всїм поспільством міста Чигирина, з церквами і селами, що належали до сего міста, особливо-ж, що зберегати муть ся задля всїх — війскові права та вольности, що належать до чести та пробування на старих місцях свого мешкання тепер і на дальше, на прийшлі часи. Косагов та Полуботок зараз вирядили Дорошенкових післанцїв, а самі з своїм віддїлом лишали ся під Чигирином, поки вони повернуть ся. Згідно з ласкавими царськими грамотами, боярин та гетьман „іменем царським при всїх тих бажаннях їх зберегти цїло та нерухомо обіцяли та обовязком сумлїння свого ствердили“. Одержавши таку відповідь, що вволювала волю, Дорошенко з своїми козаками, яких у него лишало ся тодї тільки до 2 тисяч, виїхав з Чигирина і рушив за Днїпро. З ним разом поїхали Косагов та Полуботок з частиною воєнної сили, що була при них. Останок лишив ся у полї під Чигирином. Правобережний гетьман привіз з собою гетьманські клейноди: бунчук, булаву, корогви, грамоти, а за ним 12 гармат везено. Все доручив він до рук Ромодановському, а Ромодановський все передав Самійловичеви, яко гетьманови обох боків Днїпрових. По єго чолобиттю боярин та гетьман устно єму дали надїю, що принято ті статтї, які перше подали єго післанцї. Тодї Дорошенко оголосив, що він відрекаєть ся гетьманського уряду і заприсяг на вірність та вічне підданьство, а за ним заприсягли усї, що проводили єго з правого боку. То були мешканцї чигиринські, жаботинські, суботівські, медведівські, черкаські, крилівські та воронівські. Після того боярин запросив Дорошенка та Самійловича на обід і сего-ж дня послано було до Москви стольника Івана Івановича Ржевського, а від гетьмана канцеляристу Радича з радістною звісткою від боярина.
Самійлович знав та був певний, що Дорошенкова покора не є доброхітна, що саме перед тим, як прийшов московський віддїл до Чигирина, Дорошенко посилав у Крим до хана і в Каменець до турецького баші прохати запомоги, не одержав її нї відкіль, і тим-то і піддав ся. Але Самійлович вже не згадував сего Дорошенкови, і, як побачимо, наваживсь міцно стояти на тому, щоб справдити обіцянки, що дано царським іменем.
Другого дня після зложення гетьманьства Дорошенко поїхав назад у Чигирин. Боярин та гетьман розміркували, що треба за ним сьлїдом послати війскову силу і зайняти нею місто. Боярин назначив стольника Михайла Ромодановського з царським війском, а Самійлович — чернигівського полковника Борковського з єго полком. За ним сам гетьман поїхав у Чигирин.
Дорошенко, яко давний господар, виїхав на зустріч гетьманови за 3 верстви за місто. Царське війско, 1600 чоловіка, помістили у верхньому містї, а козаків 1000 чоловіка — у нижньому містї. Становище останних було краще, бо вони містили ся по хатах чигиринських мешканцїв, а у верхньому містї не було жадної оселї, окрім 4 хат та повіток, де у Дорошенка переховувавсь запас; до того-ж там була глибочезна криниця, хоча вода з неї погожа. Дорошенко передав Самійловичеви мійські ключі і 16 гармат, що було у верхньому містї. На ознаку свого задоволення Дорошенко наказав палити з гармат. Гетьман та стольник Ромодановський переночували у Чигиринї, а другого ранку поїхали назад, наказавши усїм Дорошенковим серденятам сьлїдкувати за собою.
Довше лишати ся з війском біля Днїпра ватажки признали і непотрібним, і незручним. На лївому боцї треба було за запасом посилати верств за пятьдесять, а на правому була зовсїм пустеля. І тільки Чигирин з окільними місточками являв заселені місця, але мешканцї-тубольцї зубожіли до останку і не спроможні були постачати війску поживи. Тогож-то боярин та гетьман, справивши своє дїло, повернулись. Самійлович прибувши у Батурин, розпустив козаків на спочинок, а потім поїхав до Києва, дякувати Богови та печерським чудотворцам за подїю, яку він щасливо вчинив. „Нїщо більш, як Божа ласка та царське щастє поталанило, що така справа стала ся без проливу крови“, — писав він в своєму листї до „малороссійского“ приказу.
Клейноди, які взяли у Дорошенка, приставлено у столицю від Ромодановського ротмістром Братцовим, а від Самійловича охочим полковником Новицьким. Отсї післанцї прибули до Москви 12-го жовтня та стали у селї Коломенському. По царському наказу велено було, щоб десять стрільцїв взяли відтіль клейноди та несли у місто, тримаючи їх нахилом, укупі з тими людьми, які привезли їх з України. Процесия простувала Козьмодемянською улицею та Болотом, через Бальчик, на Живий міст у Китай-городок, до посольского приказу. Жовтня 17 цар наказав „тайним звичаєм“ прилучити сюди і санджаки, що привезено ще за покійного царя. Ротмістр Братцов з стрільцями та полковник Новицький з козаками повезли клейноди у Кремль. Ротмістр їхав з правого боку, полковник — з лївого. Біля ротмістра несли клейноди, що прислав Ромодановський, а біля полковника — клейноди, що прислав Самійлович. Корогви сьлїд було нести, поклавши держална на лїві руки, розпустивши тафту по землї, булави тримати сторч головами, привилеї нести окремо від піхв. Перед клейнодами стрільцї вели перед, а з боків шість чоловіка розганяли натовп батогами.
На показ народови клейноди було вистановлено на ґанку посольского двору, і саме тодї ротмістр та полковник сидїли у приказї. Через годину вони рушили до дворця. Полковник нїс у руках розгорнуту гетьманську грамоту. Йшли до двірця благовіщенським цвинтарем а клейноди несли середними східцями. Згодом всї пішли у „столову“ палату. У „столовій“ палатї сидїв в царськім убранї цар Хведор Олексїєвич. З правої руки від него стояв боярин князь Хведор Олексїєвич Куракин, з лївої — Іродіон Матвієвич Стрішнев, а проти царського місця стояв боярин Іван Михайлович Милославський, за ним — стольники та „дворяне“ (шляхта). Думний дяк Іляріон Іванов стояв проти середнього вікна.
Ротмістр та полковники наблизились до царя, а біля вхідних дверий палати зупинились ті, що принесли клейноди. Думний дяк представив цареви післанцїв, а післанцї вдарили чолом. Новицький промовив коротку промову про клейноди, подав грамоту та звелїв клейноди покласти біля підніжа царського трону.
По царському наказу думний дяк приняв грамоту, запитав про здоровя боярина та гетьмана, висловив похвалу бояринови та гетьманови, а післанцям сказав, що, з царської ласки, замість „стола“, послано буде їм харч двічи більше. Далї їх відпустили. Бунчук,[5] дві булави та корогви лежали на долївцї у „столовій палатї нижними кінцями до царського місця а верхними — до вхідних дверий палати. Коли післанцї вийшли, боярин князь Микита Одоєвський, а за ним усї члени царської думи уклоняли ся та поздоровляли єго з Дорошенковим підданьством. Цар звелїв стрільцям віднести клейноди до посо́льского приказу та виставити, як і пе́рше на більцях ґанку на показ народови. Таким робом сї речи пролежали з годину, далї думний дяк наказав віднести сї речи у „оружейну палату“, а привилеї зберегати у „малоросийському приказї“.
Так закінчило ся Дорошенкове гетьманованнє і з ним разом полїтичне життє сеї знаменитої людини. Певна річ, що він щиро і завсїгди був вірним ідеї незалежности та самостійности України, але разом з тим уперто та ревно бажав, щоб сей ідеал для неї добув він, а не хто інший. Хоча в богато єго вчинках і знати було облуду, але її викликали околишні обставини, що на не́го наляга́ли. Він щиро правив те, що було намічено Богданом Хмельницьким, недоладу справлялось Виговським і, на останку, попсовано другими через їх нездатність. Дорошенко бачив, що з Поляками неможливо погодити ся. І він щиро бажав піддатись Москві, як піддавсь їй і Богдан Хмельницький. Але Москва не хтїла приймати Дорошенка, найперше длятого, що умовила ся з Польщею — вороже задля Українцїв; вдруге — того, що Дорошенко згожував ся піддати у підданьство Україну з умовами такої широкої краєвої волї, яка суперечила інтересам московської державної полїтики. Тільки неможливість погодити ся з Москвою кинула єго у підданьство Туреччини. З погляду тодїшних низькооких державних поглядів, єму у рожевім сьвітлї привиджувала ся залежність від Туреччини. Він няв віри обіцянкам і пільгам, що засновано на папіряних привилеях, так саме, як няв їм віри і Богдан Хмельницький. Дорошенко навіть, мовити можна, чинив прямодушнїш за Богдана Хмельницького. Він піддавсь Туреччинї тодї тільки, як вже спро́бував певну неможливість погодити ся з Московщиною.
Дорошенко був винен більше перед українським народом, нїж перед Московщиною. Бажаючи досягти самостійности, чого-б вона не коштувала, Дорошенко не зупинив ся перед жадними заходами. Він був у Каменцї, як бусурмени кепкували з християнської сьвятинї, видав у турецьку й татарську неволю юрби хрещеного народу… Все отсе з надїєю, досягти самостійности та скріпити її за Україною — і був люто покараний. Замість подяки народу — роздратував проти себе нарід. Українцї не пішли за ним, кинули єго, і він мусив був, збувшись всякого спочуття підлеглих, піддатись на ласку того царя, якому перше не захтїв піддатись безумовно.
- ↑ Колишня річка у роменському п. в Полтавщинї.
- ↑ місточ. пирятинського пов., в Полтавщинї.
- ↑ Привезено було дві булави. Перша „з напоями золотими та з камінням; черневі місця, куди вправляли каміння — золоті; тринадцать камінїв, шість ізумрудів, сїм рубінів; між черневих місць земля і держак срібні, чеканні. Друга булава з золотим яблуком та з золотим держаком турецької рокоти, яблуко скрізне, у яблуку камінь яхонт, гранчастий, розколений, держак через полосу черневий, а у кінцї держака бірюза; на яблуцї та на держацї три пояса, в них одинадцять ізумрудних іскорок“. Грамот чи привилеїв турецького султана прислано чотири. Вони були на перґаментї, писані через стрічку і через дві золотом, з величезним султанським титулом. Сї грамоти тодїж в „малоросийскому приказї“ переложено.
- ↑ Окрім Яненка та Тихого у Москву прибули тодї писар, осавула, хоружий, 2 сотники і 38 простих козаків.
- ↑ Бунчук з кінського волосу обшито було волосяним плетеним шнурком. Яблоко на нему мідяне, позолочене; лежав він в звитку, якого одна половина шкуряна а друга — сукняна, малинового цьвіту.