Сад/Залізні кігті

Матеріал з Вікіджерел
Сад
Дмитро Тась
Залізні кігті
Київ: Видавництво письменників „Маса“, 1930
 
ЗАЛІЗНІ КІГТІ

.... Сума завмерлих звуків і вечірніх відтінків не відразу входить у стомлену свідомість. Я помічаю, що ця оркестра взялася до стрункої прелюдії від безладного ладнання строїв одночасно з тим, як помічаю і зомлілість лівої руки, що тримає тягар. Тягар з брязкотом падає біля моїх ніг, боляче вдаривши по мозолю. Проте я навіть не здригнувся.

Я сиджу на струхлявілому ґаночку струхлявілої від віку й дощів верандочки — маленької і особливо жалюгідної в цій розкішній сутіні на провесні. Легені пожадливо втягають солодкаве повітря бруньок і навіть яблуневого цвіту.

Хоча серед голого подвір'я стримить одна тільки, коровою скалічена, яблунька, проте геть за похилим парканом їх зібралися полки й вони там, величезним дихаючи патосом, кучерявляться гордо й таємно, збігаючи з гори в долину, де вже маячить чорним плесом повідь і де, вступаючи в рій інструментів, жагуче, з пристрастю, металево лящать окремі сольові гімни воложних, вогких і м'ясистих жаб. Один раз свиснув перший соловій і, очевидно, засоромився. Може не до ладу, може й недоречно.

Скільки пригадую із сорока своїх весен, кожна входила з болем отією симфонією — і звуків, і відтінків, і пахощів. Кожна відновлювала глибокі жалі по втрачених роках і щоразу збільшувала страдницьку тугу по загубленому собі, бож накопичувала ще один рік до минулих. Але, заглиблюючи в багно переживань, у муки життя, очищувала твій обрис, самозакохано пестила його уяву, підносила над рівень буденности, тим надаючи нових бадьоростів, самозаглиблених і самотніх кроків наперед, разом являючи приклад безмірного лицемірства.

Але ось — розумуючи так, зовсім не хочу позбутися, звільнити себе від цього лицемірства. З тужною приємністю випростую тіло, розгинаю наболілий поперек, спираюся раменами на щось деревляне й навіть примружую очі.

Жаби й ще соловій, знову невдало, несміло, а далі хтось десь перегукнувся, забрехав дуже далеко собака, затарахкотіла військова тачанка на далекій брукованій дамбі. А жаби почали змагатися в співах, творячи той ляйт-мотив, що до нього все інше додаток.

Через примружені вії, як через щільні ґратки хмизу, чи трави, чи якихось екзотичних рослин, я бачу червонастий чотирьохкутник, майже квадрат, вікна. Червонастий, бо там, за подвійною рямою шкла очевидно червоний кльош на лямпі.

Вікно протилежного — через подвір'я — домика. Вікна того я може щодня й не помічаю, а проте колись, весною, такого, скажімо, вечора, як і сьогодні, може з таким саме хвилюванням примружував проти нього очі.

І тоді, багато весен тому, не діждавшися, щоб скрипнули двері, я сам примусив їх зробити це, хоча через запал хвилювання і не почув того сподіваного й рідного звуку. Вона стріла мене не так — рухом наперед і блиском очей — як стрічала раніше. Вона безвільно опустила рамена й руки впали між колін. Одна коса, мов золотим струменем поділила груди на дві, очей вона не звела на мене. Але все те була цілковита дрібниця. Головне, що притягувало мій зір — був гарячий блищик, який світився їй з-поміж пальців, затиснутих колінами… То була шлюбна каблучка.

Вона щось промовила, безперечно, мабуть жалкувала й очевидно в тоні голоса було перепрошення. Я не тільки не пам'ятаю того, а й тоді не почув. Увагу, щоправда — тяжку невимовно, полонив чижик на вікні. Він, очевидно, смертельно боявся людини, що сіла надто близько, й нервово стрибав, немудро вицьвірінькуючи, — з правої жердинки — до лівого куточку долі, звідтам на ліву жердинку, з лівої на праву, а далі — знову долі… Я встав обережно, щоб не сполохнути пташку, я не попрощався, я пішов, зненавидівши те скрипіння дверей, що раніше покликало мене до творчого сказу. Але ще більше я зненавидів чижика. Стрибаючи, він на момент спинявся на кожній жердинці, лише для того, щоб спазматично крутнути кілька разів дзьобом і гойднутися на своїх сухеньких ніжках з довжелезними, надзвичайно неприємними когітками. Костяні когітки десь уп'ялися мені в аорту, спинили її ритм на мить і, заллявши дикою люттю всю істоту, спинили гарячі сльози, які гіркотою своєю отруїли кров.

Когітки. Згадка про них і зараз примушує мене розплющити очі немов для того, щоб переконатися, що за подвійними рямами червонастого квадрату вже давно не стрибає нервова пташка.

Так, вона не стрибає вже. Зомлілість лівої руки розійшлася; я підіймаю свій дзеленчастий тягар за цупкий пасок.

Це — залізні кігті, за допомогою яких я цілий день, як і щодня, лазив на деревляні стовпи, приладновуючи там лялечки із товстого зеленого шкла й натягаючи між ними товстого електричного дрота. Я підіймаю їх вище голови, й не встаючи, перекидаю через плече й через поруччя. Вони гулко падають на гнилу підлогу верандочки. У відповідь на це десь зблизька гавкає старий сусідський пес.

— Виходить, ви — електромонтер?

— Ви страшенно нечемно мене перебили.

— То дозвольте мені чемно перепроситися, але…

Оповідач явно образився — він закинув у сухе торішнє будяччя недокурену цигарку, встав і, пройшовши кілька кроків передо мною, знову сів поруч на купу сирої цегли, й знову запалив цигарку.

Ми сидимо на купі сирої цегли перед фасадом недобудованого вокзалу й чекаємо поїзду, що вже спізнився на дві годині. Над нами дуже ясне, по-весняному зоряне небо. Воно ще ясніше від того, що на недобудованому вокзалі немає електрики. Лише одинокі гасові лихтарки залізничників сновигають у далині, блищиками відбиваються по численних калюжках і по мокрих крицевих рейках. Навколо дуже темно. Фасад вокзалу стримить на темному тлі чорною брилою. Чорним обрисом маячить біля мене мій випадковий співбесідник.

— Ну, що «але»! — знову заговорив він. — Коли цікаво слухати, не перебивайте й не будьте нетерплячий, як дівчина. Того вечора, як я зненавидів чижика й рипіння дверей, я не був електромонтер, як не є ним і нині, а того вечора, що з нього я почав своє оповідання, я дійсно був електромонтер і проводив електрику від нової міської станції до колективу «Зелені Луки». Мені зовсім мало залишилося тої роботи, зовсім трошки. Ще кілька годин отієї лазанки по стовпах і зеленолуцькі корови вгледіли б біле світло детових лямпок, і зашумів би колективний двигун і уярмлені віками гречкосії відчули б себе остаточно володарями над своєю працею… І, будьте певні, я не саботував своєї роботи, я цілком був захоплений патосом її, її величчю. І коли тоді сидів я на гнилому ґаночку, коли дався полонити свою уяву весняним відтінкам і звукам, коли мружив очі на червонастий квадрат вікна, замість натягати дріт на шкляні лялечки, то це тільки тому, що в мене під той час умирав син.

Мене про це ніхто не сповіщав, нікого цілий день я не бачив з міста, і хоч вранці мій маленький Володя, мій дев'ятилітній горбань був іще цілком дужий, проте я знав, що нині, цієї миті він конає. І було це не якесь містичне передчуття, не якийсь забобон. О, ні — це була математично обрахована обізнаність.

— Ну от. Тепер, маючи перед собою батька, в якого конає син — горбань, сподіваюся ви знайдете в собі такту більше мене не перебивати.

І я той такт знайшов, щоправда не стільки з чемности, як із безвілля та безнадії позбутися настирливого балакуна аж до приходу гомельського поїзду.

… За подвійними рямами червонастого квадрату, що на нього мружу я свої очі, вже давно не стрибає нервова пташка. Але вона стрибає нині в моїй грудній клітці на згадку тих днів.

Навколо безмежні снігові простори. Німує в тій величі ненароджена гулка луна. Чорніє над змертвілою сошею бездумне село. Стримлять вимальовані сепією зів'ялі обриси хатин, воріт і хлівів. Виглядає сновидою одинокий журавель від колодязя і навіть собаки не валують.

Знітившися, сиджу аж по пояс у снігу за плотом чийогось городу і крізь щілинку спостерігаю німотний похід ворожої кінноти. Тільки брязкне щось металеве, пфиркне крізь зашержені ніздрі кінь і більше ні звуку. Лише суцільний шепіт метушні — роботи тисяч м'язів потомлених тварин висить у морозяному повітрі, але той шепіт можна взяти й за шумовиння власної крови в напружених капілярах мозку…

Вершники похилі й померзлі. П'ятий рік вони сидять у своїх кульбаках. Майже кожен має рану й багато хто «Залізний хрест». Рештки Гогенцоллернової моці, що правила за вісь кривавому колесу світової м'ясорубки, знеособлені сірими костюмами Ріхарди й Ернсти, вони продираються нині через пограбовані селища України, вже усвідомивши ролю найманих убивць, уже проколовши баґнетом очі великому кайзерові на портреті в своїх касарнях. І проте, відмовившися служити катівні житяних степів, тримаючи шлях лише на захід, лише до голубооких Ґретхен і золотокосих Марґарит, уникаючи заслуженої кари, тікаючи від праведного гніву босих і голодних партизанів, вони не покинули, леліючи свої стяги, того, що прищепили їм віки, як über alles…

У безвісті нічних снігів отой мовчазний похід являв одразу видовисько й величне, й жалюгідне.

Аж ось прошелестіла метушнею м'язів і шорів остання чота. Власне цього мені тільки й треба. Обережно перелізаю через плота й тягну за собою незграбні залізні кігті, що з ними тої ночі мав перше знайомство.

Завдання моє дуже нескладне. Я маю перерізати телеграфні дроти й по змозі запобігти їхньому відновленню. Для цього другого я вдаюся до немудрих хитрощів. Заввишки двох третин знедротяненого стовпа я прибиваю заздалегідь виготуваного плякатика, в якому головну ролю відограє гидосний череп із кістками, а знизу напис: „Вище не лізь. Смерть“. Розраховано цілком правдиво. У цих Рихардів, у цих геніяльних техніків, тільки но почав вивітрюватися Бісмарк і проступати Ґете, відразу зникло бажання ризикувати по-дурному.

Край шляху, замаскований купкою старезних верб, відбуваю свою нескладну операцію. Просвистіло зиґзаґовим тримтінням сім дротів. Мороз не маленький, ножиці прикипають до пальців. З незвички ногам незручно впиратися в залізне взуття, пасок тисне в боки… Проте працюю. Задубілими пальцями витягаю згорнутий папірець із черепом та кістками й обсотую ним цупкого стовпа. І раптом, не стільки ледве вловимий тріск гіллячки, скільки відчуття сторонньої присутности серед величезної снігової пустелі, примушує мене здригнутися й кинути свій зір ліворуч. І я похолов. За якихось два метри від моєї фігури, що вісить на стовпі, — між вербового гілляччя, високо над землею, причаїлася інша постать в одязі німецького жовніра.

— Камераде, — цокочу зубами з несподіванки я, наставляючи проти нього бравнінґа…

— Товаришу, — відповідає пошепки, стискаючи проти мене неприємну й холодно-блискучу річ, — товаришу, чи не доцільно було б нам обом одночасно кинути в сніг ці бісівські цяцьки?

За дві хвилини, під тією ж вербою, я накладав на поранене німцеве коліно імпровізовані завої.

Отак кумедно віднайшов я сіроокого Вільгельма Біля, що далі в моєму житті відограв велику ролю. Виявилося, що юнак цей утік з-під розстрілу від власного війська, де його судили за бунтівні промови, за заклики до непокори й спартаківську пропаганду.

Треба було не тільки рятувати хлопця, але й переховувати довший час. І я посунув із моєю знахідкою до міста.

Я привів його просто до моєї Улянки, що стріла нас круглими, для нього здивованими, для мене радісними (рух наперед) очима. З Улянкою ми жили в одному подвір'ї — наші домики були напроти — над манастирським садом, що фруктовими деревами збігав у річкову долину. У саду тому, ніби незнарошна, ми стрічалися кожного ранку та вже з одвертим наміром — кожних присмерків… Мала моя Улянка золоті коси й опуклі плечі; мала вона вередливо вирисувані вуста, мала дуже довгі й темні вії, мала рухливі ніздрі й теплий подих… Сад на весні, сад восени, взимку й улітку — правив нам за кубло раювань, та весна того року була остання.

Я ще був тоді остільки недосвідчений, що не схопив одразу нюансів жіночого серця. Я ще вірив її неподільній любові, разом із нею кепкуючи з Біля, коли він на третій день свого в Улянки перебування, почав залицятися до дебелої, нецікавої й не дуже вже молодої сусідки — швачки Марини. Вона кепкувала з нього, а серце її, як зрозумів я потім, душили найзвірячіші людські чуття — ревнощі. Вона любила Біля, вона хотіла його, а ввечері, за звичкою схиляла на мої коліна свою золоту голівку.

Коли ж, кінець-кінцем, у мої груди холодним вужем проліз перший сумнів, коли я знеможений ваганнями і розпалений надією на перемогу, прийшов до неї, я знайшов її у брехливій розгубленості з блищиком шлюбної каблучки на руці, з нісенітним чижиком на лутці. Це ж Біль, це ж німець притяг, кульгаючи, з базару того нікчемного птаха, що своїми кістлявими когітками весняного лагідного вечора скривавив мою душу!

За доби знецінення людського організму загубили свій сенс і поодинокі криваві розплати, що підіймали до творчих верховин, скажімо, Шекспіра. Вік не той. Безглуздо й беззмістовно нині чути про вбивство з високих чуттів любови, чи злодійства, коли німця цього я міг легеньким порухом пальця скинути з верби за невлучно сказаний дотеп…

І от я почав своє трагічне лицедійство перед квадратом її вікна. Другого ж дня я одружився з рожевощокою швачкою Мариною, що як на превелике моє здивовання виявилося, не обікрадена була від долі на жіночі принади й не позбавлена хисту з них користуватися. Далі я знищив у своєму садку силу квітів: весняних — нарцисів, осінніх — айстр, що їх Улянка моя так любила. Зрізав вишню, під якою ми вперше поцілувалися. Коли вона пішла зі старою матір'ю та молодим чоловіком на базар, я вкинув їй через кватирку мурого кота, що зі вправністю та митецьким умінням барселонського тореадора обернув чижика на мертве тільце, після недовгої, але витонченої гри з кліткою. Дома я влаштовував голосні міщанські сцени, навмисне розкриваючи вікна.

Звичайно, всі ці дитячі витівки мало вдовольняли мене, радше принижуючи, бож, очевидно її зовсім не зачіпали. А проте, вже в тому приниженні діставав я певну садистичну насолоду… І вже не знаю якого безглуздого шалу я б дійшов у цих дурницях, якби не спинило мене нове людське чуття, не менш глибоке, як лють ревнощів. То було горе.

На початку восьмого місяця мого спільного з Мариною життя, вона дочасно народила каліку-хлопчика. Тільки на очі побачивши власну дитину, оцінюєш оскільки значуще батьківське чуття, мені здається, що, хоча воно й не таке ефектно-крикливе, як прославлене через віки материнство, то в кожнім разі величніше духом. Матері, самиці роздирають свої груди кігтями, втрачаючи власний шмат м'яса, уривок свого тіла, напоєного своїм молоком… батьки втрачають відірвані, абстраґовані рефлекси, породжені й виховані вищим духом. Батько, сплачуючи аліменти за невідому йому істоту, абож навіть не знаючи про існування сина, має десь у світах скалки свого відображення, назавжди в корені отруєний, усамотнений від їхньої втрати.

Матері й самиці в страшних муках народжуючи дитину, вже тим дістають моральну виплату, відбувши найбільшу біологічну функцію, в той час як ті ж страждання накладають на батьків іще більші функціональні зобов'язання, що у віках виплачувалися кров'ю…

Як би там не було — в той час, як дебела моя дружина з посмішкою раювання віддавала свої рожеві, наповнені теплою рідиною, ссочки, вкладаючи їх до теплих вустоньок маленького горбаня, серце моє розривалося на частки.

І тоді я закинув перо, взявшися до яскраво визначеної, фунціонально-незаперечної праці. Я взявся до залізних кігтів. Каліка-дитина не підмінила роз'ятрених чуттів до Улянки, — яку я все ж надто гаряче втратив, — вона додала ще гіркої краплі до того, і я, лазячи по мільйонах деревляних стовпів, звідтам іронізуючи з дрібних людських постав і дрібної їхньої метушні, з плескуватих вулишних перспектив, — не раз розмірковував характер і деталі моєї помсти, що мала таки, за всяку ціну, колись погасити мою до неї спрагу.

Десять років проносив я затамовану рану, аж поки вона не розкрилася так потворно й так несподівано.

Треба вам сказати, що Біль повернувся на батьківщину ще п'ять років перед тим, залишивши Улянку солом'яною вдовою, треба також вам повідомити, що швачка Марина вже два роки як була небіжчиця, та ще додати, що більшої втіхи для Улянки не було, як забирати до себе мого Володьку, пестити його, частувати ласощами. Не питайте, будь ласка, чому я не одружився з Уляною, бо вже є повідомлення на вихід поїзда. О, чуєте?.,. не одружився, бо розумів, що вона того хоче, відчував, що надходить момент моєї розплати.

Від вокзалу справді пролунало дрібне, прискорене дзеленчання порожньої міді й замовкло. Десь у темряві завовтузилися сонні й потомлені обриси.

… І от, саме напередодні того весняного вечора, що з нього ми почали наші згадки, я знайшов на горищі, під старою скринею, пом'яту листівку з закордонними штемпелями. Перед очима в мене зависла павутинна мла й по її тенетах засновигали іскристі червоно-зелені павучки.

Тільки уривки ґотичними каракулями: «моєму синові… мій хлопчик… нашого Володю»…

Такі речі в житті не треба розкривати.

Збагніть лише, що на власному синові-каліці я побудував цілу світобудову, на всій ситуації взаємин я зіткав сітку моїх пекельних плянів. І тепер… ось чому вона пестить так цього горбаня, чому пригортає жалюгідне, як у малпеняти дочасно збрезкле, обличчя… воно сірооке!

Як досвідчений грач, я змішую відразу всі карти, як випробований головком, перекидаю баґнетами наїжені дивізії через сотні миль і змінюю фланги!

Нате вам! Діставайте!

Цілий грам стрихніну в мисочці кислого молока й жодного тремтіння ні в нотках голосу, ні в рисах обличчя:

— Володю, повечеряєш сьогодні сам, я прийду пізно, а мо й ночуватиму в Луках…

— Добре, татку…

Він малює щось, захоплено шепочучи йому самому відомі дурниці… Ще раз вертаюся:

— Ти ж чув? Молочко осьде на столі…

— Та чув, чув, — не підводить він голови від столу. У хаті все просте й звичайне, як і десять років тому, наївні краєвиди кримські, голуби цілуються — від Марини лишилося…

— Бувай же здоровий!

— Бувай-бувай, — хитає головою Володя.

… Я сиджу на струхлявілому ґаночку струхлявілої від віку й дощів верандочки, — маленької і особливо жалюгідної в цій розкішній сутіні на провесні. Легені пожадливо втягають солощаве повітря бруньок і навіть яблуневого цвіту.

Я мружу очі на червонастий чотирикутник. Там сидить вона й нічого не знає. Я встаю з ґаночку й підходжу до скаліченої коровою єдиної яблуньки на моєму подвір'ї. — (Їх там, унизу, цілі полки)!

Я беруся за її хворе цвітуще ґроно…

— „Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця.

Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу.

Хіба не так сталося з життям моєї дитини?..“

Пригадую цілий абзац із Михайла Михайловича Коцюбинського й посміхаюся іронічно з самого себе.

А може й справді вквітчати це неповинне потворне тільце? Адже я з цікавости вбивці нині прийшов сюди. Ну а що, як він повечеряв допіру, або саме цієї хвилини бере до рук олив'яну ложку… Може ж можна ще й запобігти?

У цей момент я здригаюся від жахливого хрипіння, що відразу переходячи на зойки, лунає десь із-під тину…

Відразу інстинктивно кидаюся в протилежний бік, але потім, перемігши себе, твердою ходою простую до манастирського тину.

Піт буйними, дуже холодними краплями спливає мені за комір сорочки. Торішні реп'яшки цупко чіпляються за коліна. Зойки знову переходять на хрипіння. Уже бачу, як щось вовтузиться в зогнилому сухолисті й підсвідомість одночасно фіксує великий диск червонастого місяця, що завис над вінцями дерев. Це він кидає тінь від тину.

Ну, звичайно, я відразу заспокоївся. Під гнилим тином весняної ночі ще кілька останніх разів із хрипінням зідхнув старий сусідський пес і помер. Він був дуже старий і не пережив іще одної запашної ночі.

Я регочуся майже на повний голос, витираю піт із обличчя, простую до ґанку, пожвавленим рухом стягаю з веранди залізні кігті, і, не зайшовши до хати, бадьоро рушаю кінчати мою роботу цієї ж ночі. Адже умовлено, що другого вечора станція пустить струм електрики й по товстому дротові, що його натяг я, з блискавичною жагою зарухаються казкові електрони, гонячи свою потужну потенцію до електромагнетів динамо…

— Е, та поїзд уже збирається рушати! Тисяча чортів, добалакалися!

І мій балакучий сусіда скочив з місця, біжачи в темну глибінь, де маячать жовті плями вагонових віконець.

— Зачекайте, — кричу в нестямі, — зачекайте!

Як бачите, моє безвілля і безнадія позбутися балакуна, встигли перетворитися на щось інше. Я біжу, спотикаючися на якісь каменючки, боячися випустити з ока його кривий капелюх, я відштовхую кондукторів із мерехтивими лихтариками й через силу втискаюся до дрімливого вагону.

Таки в останнім купе знайшов його. Ніби й не відкривав мені свого серця, тварина!

— А й ви тут? — лагідно посміхається.

— Ну! — перебиваю його, — ну!

— А ви страшенно лаконічна особа, — глузує він, — то було «але», а тепер «ну»…

— Ну то й ну. Свою роботу я закінчив вчасно.

Зрештою настав той вечір, коли зеленолуцьке господарство мало насититися білим живущим питвом. До того моменту готувалися, як до якогось колективного весілля. Техніки на місцях, робітнича бриґада — шеф колективу сновигає всуміш із селянськими сіряками по всіх закутках. Очі в робітників екзальтовані, в селян запитливі. Сонце сідає й кривавими мацами ворушить по зелених ґірляндах на арці, по биндах плякатів, по усмішках дітей і жінок…

І цілий колектив, як цнотлива наречена, з неприхованим хвилюванням шукає собі якогось дріб'язкового діла, прикладає руки до якоїсь незначної роботи, говорить наспіх, уникає очей, чекаючи на величну й мужню хвилину.

Струм подали, коли було вже темно.

Такого впливу на живих істот — людей і, особливо, тварин, я ще не бачив ніколи. Відразу ціле село засвітилося ілюмінацією тисячі огнів. Запрацював двигун і все зарухалось. По хлівах, де також провели лямпки, заметушилася худоба. Щось подібне бачив я підчас мінення сонця, але сила електрики вийшла значніша.

Електрика ніби ввійшла в м'язи й нерви тисячів істот.

Після перших рефлектичних спазмів загальної метушні, вигуків захоплення й криків «слава», після перших ударів робітничої оркестри, все заніміло, ніби переситившися електричним струмом, все застигло в найвищому титанічному напруженні.

Та мить була дійсно велична.

Стоячи серед села й спершися плечем на стовбур розбитої верби, що, проте, кучерявилася першим листям, я відчув як стиснуло мені горло і сльози, по-дитячому гарячі сльози, я сльози полегкости й каяття заливають мені ціле обличчя…

Передо мною встав мій горбань, як символ цілого, на безглузді дрібниці розміненого, життя. І кінець-кінцем, передо мною встав мій злочин. Стискаючи в рукак тягар залізних кігтів, я поволі рушив шляхом до міста…

— Сота верства! Комусь тут до сотої? — Поїзд стоїть тільки хвилину! Де там ви? — раптом вигукнув незримий голос.

Мій сусіда скочив, заметушився: — Це ж — мені, ото язика розпустив!

І не встиг я оговтатися, як він був уже далеко.

Кров залляла мені цілу голову. Я кинувся до вікна й, не зважаючи на протести пасажирів, через великі труднощі опустив його ряму.

— Гей, де ви там!

Біля вікна з'явився мій подорожній.

— Чого? — реготався він.

— Кінчайте двома словами, чорт би вас забрав!

У голосі моєму було стільки непідробної загрози, що він перестав усміхатися й набув серйозного виразу.

— Та що ж кінчати?

— Про сина, про горбаня!

— Та я оце до нього приїхав у гості. Він тут на дослідчій станції, за аґронома буде. Кисле молочко, бачте, собачка сусідський з'їв…

Поїзд поволі рушив.

— Зачекайте! — кричу, але він повернувся й почвалав у темряву.

— Гей ви! А Уляна що? Чуєте! — Ніби сказився я і опритомнів тільки тоді, як мене за рукава відтягли від вікна пасажири!

— Це свинство! Тут хвора їде, а він холод пускає!

— Поналазять п'яні до вагону!

— Це хуліганство!

Р. 1930. Київ.