Святий Симеон Стовпник

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Святий Симеон Стовпник (1894
Альфред Теннісон, переклад — Іван Франко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Хоч і найгірший я поміж людьми,
Від стіп до голови багно гріховне,
Ні небу, ні землі не згоже, ледве
Богопротивним дяволам придатне.
То все ж не покидаюсь я надії;
Що присвячусь,— кричу, і стогну, й плачу,
До неба брам б’ю бурею-мольбою:
«Спаси мя, боже! Змилуйсь наді мною!»

Нехай, страшний, могучий, правий боже,
Намарно йде се все, що тридцять літ,
Потроєних надлюдським ще стражданням
У спразі й голоді, в морозі й спеці,
У кашлю, фебрі, в струпах загноєних.
В корчах, кольках, між небом і землею
Терпливо на тім стовпі я зносив
Дощ, град, мли, фугу, ожеледь і сніг!
Я й надіявсь уже, що скорше ти
Візьмеш мене до себе на впокій
І подаси катованому тілу
Святую пальму і одежу білу.

Я не хулю, о боже! Ніже шептом,
Ні віддихом одним не нарікаю.
Хоч би сто сот разів ще тяжчих мук
Зазнав я, то вони б сто сот разів
Були ще менші, як тягар гріховний,
Котрим мій дух перед тобою повний.

Ти знаєш, боже! Ліпше я спершу
Зносив ті муки, бо здоров був, сильний.
Хоч в мене зуби (я тоді мав зуби!)

Від стужі сікли, в сомплях льодових
До місяця блищала борода,
То таки крик сови глушив я співом
Псалмів побожних і не раз видав
В час співу твого ангела при собі.
Тепер ослаб я, мій кінець зближаєсь;
Я надіюсь, що близький він: оглух я,
Що ледве чую гомін тих людей
Внизу під стовпом,— і осліп до того,
Що ледве пізнаю знайоме поле.
Роса мої повигризала стегна...
Та не вгаваю я кричать, взивать,
Допоки на закляклих в’язах ще
Держиться голова, допоки тіло
Шматками з стовпа не спаде в долину:
О змилуйсь, змилуйсь! Згладь мою провину!

Ісусе, сли мене спасти не хочеш,
То хто тоді спасесь? Кого спасеш?
Хто може стать святим, сли я не стану?
Де чоловік, що більш терпів, як я?
Таж кождий мученик лиш раз вмирав:
Сей вкаменований, а той розп’ятий,
Сей спалений, той зварений в олії,
Чи то навпів розрізаний пилою;
Я ж тут від многих літ день в день вмираю.
Ти свідок мій: коли б я знав був спосіб
(А пильно я над тим застоновлявся),
Котрий би нівечив ще повільніше
Гой храм гріха, те тіло так обридле
Й ненависне мені, я б, певно, був
Не задрижав і перед ним, о боже!

Бо ж не лишень на стовпі сю покуту
Зносив я. Ще коли я жив у долині,
Там, в білім тім монастирі відлюднім,
Носив я довгі дні на бедрах своїх
Шнур, що ним воду з студні витягали,
Гудзований, обкручений щосили,
І не казав живій душі ні слова,
Аж поки в м’ясо шнур не вгризся й рана
Не зрадила таємних моїх мук,
Гак що всі братчики далися диву.

Ще більш терпів я, сам ти знаєш, боже!
Три зими жив на обриві гори,
Щоб дух мій к тобі з пилу підіймався.
З прикованою до скали ногою
На острих камнях я лежав невкритий,
Хіба лиш млою оповитий, двічі
Ражений громом твоїм, росу тільки
Замість напою лижучи, без страви,
Крім вбогих дарів тих, що приходили
Лічитись через дотик тіла мого.
І чуда діяв я — всі се казали,
Їх слава голосно гуде по світі,—
Лічив хромих, уломних, прокажених.
Сам знаєш, боже, чи се так, чи ні.
О змилуйсь, змилуйсь, вкрий гріхи мої!

За тим, щоб буть ще більше сам з тобою,
Три роки я прожив на стовпі, що
Мав шість локоть, три роки на другім,
Що мав дванадцять, а шість літ клячав
На третім, що мав двадцять заввишки.
Вкінці — вже тому двадцять довгих літ —
Я вліз на сей, що сорок ліктів має.

Так і здаєсь, все се перетерпів я —
Сли то не сон був — і якраз так довго,
Сли мірять час лінивим сонця ходом
І довжиною тіні сього стовпа —
Якраз той час!
 Та ні! Й сього не знаю.
Злі люди тут приходять і говорять:
«Злізь, Симеоне! Довго вже терпиш,
Віки вічисті!» Плещуть про катуші,
Котрих ніколи, певно, не терпів я,
Манять мене брехнями. Часто, може,
Я місяцями в сні мертвім лежу,
Про небо, й землю, й час не тямлю.
 Прецінь
Подумай, боже: поки ти з святими
Раюєш в небі, а по всій землі
В хатах вигідних проживають люди
При вогнищах і при здоровій страві,
В одежах теплих, бо й звір дикий навіть
В норі лежить, я б’ю дванадцять сот

Поклонів від зір ранніх до вечірніх
Перед Христом і Дівою й святими;
Вночі знов буджусь по короткім сні;
Горять холодні зорі, я трясусь,
Промоклий від роси, то зціплий від
Хрустячого морозу. Ся корява
Козлова шкура — то ввесь одяг мій;
Ужва залізна в карк мені вгризаєсь:
В худій руці зів’ялій хрест держу
І борюсь, прусь з тобою до загину:
О, змилуйсь! Змий із мене всю провину!

Ти ж знаєш сам, який я чоловік;
Я грішний чоловік, в гріхах зачатий
І зроджений; та се ж їх власне діло;
Не мій се гріх, мені його не вчислюй!
Чи ж винен я, що люд сей обожає
Мене? Га, га! їм думаєсь, що я
Бог зна що є! А що ж я? Глупий люд
Святим мене вважа, приносить в жертву
Мені квітки і плоди. На ділі ж я
(Ти сам був свідком), тільки й вдіяв, що
Перетерпів багато, певно, більше,
Ніж не один побожний і святий,
Чиє ім’я в календарі пишаєсь.

Гей, люде добрі, вам не слід клякати
Передо мною! Чим же ж я на се
Міг заслужить? Я ж гірший грішник, ніж
Ви всі. Тим, може, що чудес тих кілька
Вчинив, калік кількох уздоровив?
Що ж се значить? Чи, може, тим, що з всіх
Святих ніхто не витерпів так много,
Як я? Що ж це значить? Та ні, клячіть
І не вставайте і глядіть на мене,
А глядючи, коріться перед богом!
Скажіть, є там який кривий, каліка?
Ви ж знаєте, я маю трохи власті
Над небом за свою страшну покуту.
Нехай озвесь, а буде гнеть здоров —
Уздоровляюча йде з мене сила.

«Він вже здоров!» — всі кажуть, всі кричать.
«Святий Симон Стиліт!» Коли се так,

То бог збирає жатву через мене.
Душе моя! Тобою бог жне плід свій!
Сли б не святий, чи міг би чуда я
Чинить? Ніхто сього не міг, як тільки
Святі. Значить, се так є! Я спасенний!
Я присвятивсь! Там всі внизу кричать:
«Глядіть, отеє святий!» Тихіший голос
Згори вторує, шепіт іде: «Бодрись,
Святий Симоне! З темних тих пелен
Прорветься швидко пара крил блискучих!»
Чим ближча смерть, тим більша, більша, більша

Надія та, що вимазав господь
Усі земні провини з книг мойого
Життя земного.
 Діти! Чуйте, діти!
Я Симеон із стовпа — прозваний
Людьми Стиліт; я, Симеон, стражник
На сьому стовпі до самої смерті,
Котрого мозок літом сонце пражить,
Котрого лисий череп в зимні ночі
Від інею блищить,— я кличу з сього
Високого гнізда моєй покути,
Що Юда і Пілат супроти мене
Були святі. Горщок, гріхами повний,
Стояв я в грані, пекло в мні кипіло,
Чорти мя скубли, Асмодей мя рвав
І Абаддона. Я їх бив хрестом,
Вони вертались. В постелі марою
На грудь мені лягали; я читав —
Вони гасили світло; з книги визвірялись
На мене морди їх, переривали
Мою молитву хрюканням свинячим,
Ржанням коневим. Лиш один сей шлях
Мені лишивсь, і я пішов ним, щоб
Втекти від них. Катуйте й ви так тіло
Бичами й терням, бийте без пощади!
Ввесь піст, хто можете, не їжте страви
И моліться. Поледве, повзучим кроком,
В найтяжчих муках я проліз помимо
Огненної гієни — рев її
Ще й досі гра в ушах моїх. Та ви
Мене за се не величайте! Бог се

Вволив у ласці своїй, щоб з усіх
Могучих світу сього для людства
Я був примір, немногим достижимий.
А прецінь час прийде — я чую ось, ось, ось
В життя порогах хід його стопи —
Той час — кажу вам — вже о двері стука,
Коли вам вільно буде без гріха
Всім чтить мене. Отим-то сьому краю
Я завіщаю ті свої кістки!
Зложіть їх в золотий кивот, обкаджуйте
І лампу все світіть перед мощами,
Коли мене бог між святих покличе.

По сих словах, немов удар меча,
Прошиб мене найтяжчий біль; мов хмара,
Лягла мені на очі важко, мутно —
Густая паморока. Смерть се! Смерть!..
Напевне смерть! Се що зближавсь? Тінь
Чи промінь світла? Ангел се несе
Мені вінець! Ходи, мій білий брате!
Я знаю промінне лице твоє.
Я довго ждав! Я в путь готов. Та що це?
Ти знов відходиш? Ні, сюди! сюди!
Сюди давай! О, так, ось-ось він є!
0 Христе! Щез! Явився знов! Вінець!
Вінець! Ось він на моїй голові
Спочить приліг, а з його капає
Мов райськая роса солодка, люба,
1 пахощів бальзам, Ливан пахучий!
Ох, не маніть мене, святі! Таж я вже
Святий і чистий, для небес доспілий!

Скажіть, там в долі поміж вами є
Священик, божий муж? Нехай чим швидше
Збирається, драбину к стовпу ставить
І вилізе в мій навоздушний дім,
Щоби подав мені святую тайну.
Бо дух святий вістить вам через мене,
Що сеї ночі ще я вмру в опівніч,
Три чверті на дванадцяту.
 Ти ж, боже,
Скріпляй народ сей глупий! Най із мене
Бере примір! Веди його до світла!

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1923 року і автор помер більш ніж сто років тому.