Серед рідної природи/Весною

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Серед рідної природи
Софія Русова
Весною
Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1922
ВЕСНОЮ.

Дочекалися весни. Зникли морози, сніг, крига. З блакитного неба сонце ллє свої проміння теплі, яскраві й усе оживав. Тільки де-не-де по ярах та ровах ще можна побачити сніг, а скрізь на полі, в саду вже зеленіє травичка, пробиваються перші, такі гарненькі квітки. Вже давно прилетіли журавлі. Ластівки клопочуться коло старих своїх гнізд, носять глину в дзьобках, замазують шпарки

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 19.png
Жуки-гнійники тягнуть кулю, яку зліпили з гною.

в них, вимощують їх у середині пір'ячком та всякою вовною, що вдається їм знайти на подвір'ї. На вулиці й на дворі коло кожної купи гною працюють жуки-гнійники; їх невеличке тіло все виблискує на сонці темним метальовим блакитно-зеленим виблиском. Вони копають ямки в гною, самочки кладуть туди яєчки й закладають їх гноєм, щоб дітки мали одразу що їсти. Для кожного яєчка робиться окрема нірка. Чимало роботи невеличким жучкам. А деякі з них виробляють кулю з гною; куля вся викачується в гною й закопується в землю в невеличку дірку в землі — про запа̀с. Напружувалися коло цієї тяжкої праці й самець і самка — не за один день її зробиш. А для кожного яєчка роблять вони окрему велику гнойову грушу, окрему ямку; але жучки працюють бадьоро.

Над вербами гудуть бджоли, радіють тим пахучим сережкам, що ними вкриті всі вербові гілочки — смокчуть з них солодкий мед. Скрізь весела робота.

Юрко теж сьогодні піднявся раненько, бо сьогодні для нього майже свято — останній день школи перед Великоднем, і вчитель сказав, що вся класа ідѐ на екскурсію. Не треба приносити жадних книжок, зшитків, які вже надокучили, а взяти з собою добрий сніданок і всіляке знаряддя, що є дома задля ловлі всякого «живого матеріялу», як висловився вчитель. Юрко випрохав у куховарки невеличку баночку, яку заклопотано прив'язує до свого чересла. Мама докінчує чудову рожеву прозору торбу, щоб ловити метеликів, у кишенях повно ріжних коробочок на всякі потреби. В найглибшій кишені ховався ніж, що його лиш кільки днів, як подарував йому батько. В торбі був наготовлений такий сніданок, що можна булоб поділ іти з 2–3 товаришами. Готово все: можна бігти до школи. Посперечавшись трохи з мамою зза калош — наче можна в початку квітня хлопцеві одягати калоші — Юрко вирушив з дому. Школа була недалеко, там уже було повно дітей, у дворі старші учні грали в футбол, дівчата проходжувалися подвоє–потроє. Першої класи цілком не було видко: острах охопив Юру, може, спізнився? Він кинувся до класи — там уже ставали до пар, і вчитель та вчителька наводили остаточно порядок.

«Підемо до ставка», казав учитель: «до Кадетської рощі». Вчителька рівняла пари, оглядала дітей. Довгою стрічкою витягнулися дітки через вулицю, — веселі, жартовливі, вони трималися, додержуючи порядку, але між собою жваво балакали:

«Я вже бачив ящірку», казав один хлопець.

«А я метелика такого гарного», казала дівчинка Оля, з якою Юрко був у парі.

Скоро вийшли з міста на шлях, з одного боку розлягалося поле, вкрите жовтими козельцями, де-не-де ще квітчалися блакитні ніжні проліски.

«Як будете рвати квітки», попередив учитель, «вирвіть кільки з корінням задля нашого гербарія».

Юрко вийняв свій новенький ніж і дуже добре оперував ним коло квіток. Скоро ввійшли в ліс.

Одна з дівчат голосно крикнула: «Фіялки, фіялки!» Усі кинулись у той бік, і справді, ховаючись у своїм круглім листю, виглядали темно-блакитні квітки, і аромат від них далеко ширився в повітрі. Юрко не так цікавився фіялками, він побачив гурток учнів коло вчителя під якимсь деревом і побіг до них. Усі скупчились коло дикої груші, що вже починала вкриватися білим цвітом і пишалася серед ще мало розвинених дерев. Але вчитель звертав увагу дітей не на її гарні квітки, а на щось руде, що висіло на одній з гілочок. Він зрізав його й роскрив перед учнями його середину. Воно було повне волохатої гусені.

«Обережно!» гукнув учитель, «дивіться, але не дотикайтеся, бо як упаде яка волосинка на голу вашу шкіру, то припече й деякий час буде свербіти. Та ви гляньте в середину: це кубло одного з метеликів — з породи шовкопрядів. Усе кубло перехоплене павутинками на окремі кватирки, а ось головний загальний вихід, бачите — гусельниці перелякались нас і всі посунули до виходу.

Всі учні, заклавши руки обережно за спини, з увагою слухали, що оповідав учитель:

«Вони недавно відчинили свій вихід, бо на зіму вони цілком його закривають. Як сонечко весною пригріє, гусельниці перекусюють павутинку й розлазяться по всьому дереву. Страшенно жруть його листя, бо дуже великі з них ненажери. Коли стає занадто душно, опівдень, вони повертають до кубла й там спочивають до вечера».

«Який з них виходить метелик?» спитав один з учнів.

«Досить звичайний», одповів учитель, «т. зв. непарний шовкопряд, бо самець і самка цілком не схожі.

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 22.png
Кубло гусені з павутини.

Він невеличкий, руденький, вона — товстий, мало рухомий метелик, білий, з чорними смужками. Вона кладе яйця на дереві, прикриває їх слиною, до якої тісно притуляється своими грудьми, через це до слини пристають волосинки, на них метелик кладе новий шар яєчок і знов їх прикриває, і так робить, аж поки не повстає на дереві досить товста настілка, схожа на губку. Сама вона після цього вмірає, а з яєць за який час вилазять гусельниці, які страшенно поїдають листя. Иншого року, як їх багато наплодиться, то вони плюндрують наші сади й гаї.»

«А то-ж», сказав один з учнів: «у нас того року яблунька цілком гола всю весну простояла, жадного яблучка не дала».

«Межи цими шовкопрядами», оповідав далі вчитель, є, так званий, мандрівний шовкопряд. Його гусельниця здебільшого живе по дубах, і коли вони не мають досить їжі, або хочуть поновити її, вони всім кублом вилазять з своєї домівки та йдуть далеко шукати собі смашної їжі. Ідуть вони в повному порядкові: гусельниця попереду, як отаман, уся решта по дві — пара за парою — кілька сот заразом; кожна йде так, що головою дотикається до хвоста попередньої пари, не переганяючи одна другу — все вперед простують. Куди поверне їх отаман, туди повертає й усе товариство; як він стане — усі зупиняться. Иноді така колона заходить дуже далеко від свого кубла. Вгадайте, як вони знаходять поворотний шлях до нього?»

«Мабуть, рознюхують землю», несміливо озвався один з хлопців.

«Ні, ще хитріше!» усміхнувся вчитель: «Вони, йдучи вперед, увесь час вистеляють для того під собою землю своїм власним павутинням, витягуючи його зпід своєї нижньої губи, і так по ньому й лізуть, мов по шовковій ковдрі. Коли дивитися на їх похід, можна побачити, як кожна з них підніма голівку йдучи, щоб та слина виливалася, і потім нахиляє голову, щоб приклеювати павутиння до землі. Кожна гусельниця лізе по настильці попередньої й сама свої павутинки додає. Так вони по готовому й вертаються».

«А що, як їм розірвати цю ковдру?» спитав Юрко.

«Я так колись і зробив», сказав один із старших хлопців: «провів паличкою через їх дорогу, стала така невеличка, мов з палець, перерва в тій павутині — так одразу весь похід став. Передова гусельниця круть-верть головою — ні, не знає куди йти! А потім якось насмілилась, перескочила через перерву, вимостила її своєю павутиною, потрапила на свій шлях, а за нею й другі.»

«А так», сказав учитель, «вони мають добрий інстинкт (розум), але такі шкодливі; якого року по кільки тисяч десятин лісу попсують, дерѐва стоять голі, без листя. Їх кубла треба ранньою весною знищувати.»

«Треба до них придивитись», сказав один з учнів, приглядаючись до гусельниці, що повзла попереду з широкою синьочорною спиною, з жовтогарячими бородавками, вкритими волосяними зірками.

Поки одні учні затрималися коло дикої грушки, другі діти розійшлися по лісочку й одразу почувся веселий крик і гавкання Байди: собака натрапила на їжака й, поколовши собі морду на його колючках, стояла над ним і сердито гавкала. Юрко просто кинувся в той бік. Коло Байди лежала на землі невеличка колюча куля, наче дикий каштан. Не видко було ані мордочки, ані лапок. Оля і дві її подруги одганяли Байду і змагалися взяти до рук цей колючий клубочок.

«Їжак! Їжак!» викрикували дівчата, а за хвилину їжака вкинуто було до Оліного кошика. Дівчата стали навкруг тихо-тихо, щоб їжак переконався, що йому не загрожує жадна небезпека. Оля обкладала його тихенько мохом і травою.

«Де їжак? де? хто знайшов? — голосно роспитував Юрко, що саме надбіг до дівчат.»

«Цить, мовчи!» обурилися на його дівчата: «ми хочемо, щоб він розгорнувся.»

І справді: за кілька хвилин їжак почав ворушитися — спочатку випросталася лапка, потім виявилася мордочка, рильце, дуже схоже на свиняче, й нарешті виблиснули маленькі, сердиті очі. Він витягся, почав обнюхувати мох і травичку, що поклала Оля.

«Шукає, чого їсти», сказала одна з дівчат. «Юрко, поклич нашу вчительку: вона скаже нам, що вони їдять.»

«Та я сама тобі це скажу», сказала Оля: «в мене жив торік їжак — усяких червів, мишок, жабок, гусельниць, а одного разу вкинули йому в скриню гадюку. Боже, як він з нею возився».

«Ну, нащо було гадюку впускати: вона ж би могла його на смерть закусати?»

«Зовсім ні!» весело одповіла Оля: «він їй перекусив горло й усю ззів — от який молодець! — а отрута гадюки їжакові не шкодить».

«Дивись, він розглядається», казала подруга Олі Катря. «Так хочеться його погладити, а він такий колючий: і нащо такому смирному звіряткові таку колючу шкуру мати?»

«Саме такому смирному то вона й потрібна», почувся голос учителя (він непомітно підійшов до гуртка дітей, зацікавлений їх знахідкою): «бо йому нема чим другим захищатися. Гляньте, на його лапках зовсім невеликі, майже тупі, пазурі, зуби маленькі, хоча й гострі, бігати він не здатний, один йому засіб — під колючки заховатися!»

«А як це він так ними ввесь вкривається?» спитав хтось із хлопців.

«У нього є такі мязи, що настовбурчують шпильки», казав учитель: «як лише він щось небезпечне почує або побачить, зараз натягає ці мязи й шпильки піднімаються».

«А я бачив», почав знов хтось, «як він в осени весь викачався в сухому листі та такий смішний ішов.»

«Це він собі на зіму ямку вистеляє дим листям і цим способом його збірає. Тоді заховається у ямку й спить усю зіму. Забірайте його, дівчата, з собою, буде в нас жити, то ви до нього добре придивитеся».

Оля високо підняла кошик з їжаком, але хтось її штовхнув, кошик нахиливсь, і їжак упав на землю. Оля дуже злякалася, а вчитель сміявся и казав, що їжак, як сховається в свої колючки, то може хоч і з другого поверху дома впасти — не заб'ється.

«Шкода тільки його брати: тепер саме весна, а вам попалась самочка — може за нею плачуть 4 або 6 діток у тій ямці, що вона своїми лапками так добре викопала.»

«Випустимо!» одразу захопилася Оля, «не будемо мордувати! Дивись, як він рильцем одхиляє сухе листя: мабуть, їжу яку шукає.»

Діти трохи навіть посварились: хто вимагав конче взяти їжака до шкільного тераріума, другі бажали залишили на волі в рідному лісі. Сам їжак тимчасом, радіючи, що ніхто його не займає, попростував до своєї нори.

«Дивись, як він на всю підошву ступає своїми коротюсенькими ніжками», казав Юрко, сміючись. Але тут почувся голос учительки, яка скликала дітей до ставка, і всі побігли туди. Одна Оля деякий час ще стежила, як, росхиляючи невисоку траву, посувалося маленьке колюче створіння до своєї нори, тихенько хрюкаючи, мов порося.

Коло ставочку вже зібрались усі учні. Чого там не було! Радіючи весняному сонечку, бігали по воді довгоногі тонкотілі водомірки; плавали водяні скорпіони, виставляючи вгору свою дихальну дудку на заді тіла; чорні водолюби-жуки ганялись на воді за здобиччю. При бѐрезі, в намулі, сиділи жабки в теплій воді. Вчитель керував ловами учнів. Треба було набрати жаб'ячої ікри, водолюбів, ополоників, жабок, а в чистому потоці, що витікав зі ставка, старші хлопці мали виловити тритонів (або ириць). Діти весело почали паличками притягувати до берега все, що їх цікавило, та сачками ловити всякі живі створіння.

«Пане вчителю, дивіться, скільки я одразу захопив», крикнув Юрко, підносючи вчителеві свій рожевий сачок, який мама призначала для метеликів: тепер він одразу згубив свою красу, висів мокрий,

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 27.png
Угорі — водомірка, знипу — водяний скорпіон.

брудний, але повно в ньому було всякого життя. Набрали в банку води й почали до неї перепускати всі вилови Юрка.

На широкому листі, недалеко від берега, сиділа звичайна зелена жабка, але як тільки захотів Юрко накинути на неї свій сачок, вона плигнула в воду й заховалася в намулі. Другі хлопці мали краще щастя й зловили гарненьку зелену водяну жабку просто руками зпід берега. Діти розглядали її голу зелену шкіру з темними плямами на спині й двома впродовж проведеними жовтими смугами. Дивувало їх те, що в неї на передніх лапках усього 4 пальці й до того без плавної плівки межи пальцями, а на задніх, більш довших, аж 5 пальців з плавною плівкою межи них. Вчитель звернув увагу учнів на те, як вона добре ними пливає, гребе, мов справжніми веслами, притягаючи короткі передні лапки до тіла. Задні довгі ноги дають їй змогу досить високо плигати.

«Гляньте їй до рота», казав учитель, роскриваючи тонкі губи широкого жаб'ячого рота, і показав пусті беззубі щелепи й величезний липкий язик, подвійний наприкінці. «Цей язик міцно тримається спереду рота, а задній кінець вільно викидається й хапає всяку здобич — мух, бджіл, ріжних комах, аби тільки вони були живі: нерухомої поживи жаба відвертається і не бере її. Очі в жаб дуже великі й добре бачать, а у воді закриваються прозорою плівкою. Оце поза оком кругла дірка, затягнена тонесенькою шкіркою — то її вуха. Понад ротом дві ніздрі, які теж закриваються шкіркою, коли вона в воді.»

«А чого вона не здихає», спитала одна з дівчат: «Ось я вже як довго тримаю її на руці, аджеж вона може лише в воді жити?»

«Ні. Всі жаби належать до тих тварин, що звуть їх земноводні», казав учитель. «Вони живуть у воді, хоч однаково гарно почувають себе й на землі, але завше тримаються побіля води, бо не зносять дуже сухого повітря. Крім легенів, що їми вони дихають повітрям, кров у них очищається й під шкірою. Тому то шкіра й повинна бути у жаби завше вохкою, бо лише через вохку плівку просякає повітря необхідне для очищення крови. Весною всі земноводні йдуть у воду й кладуть там свої яєчки.»

«Ось вони, ось», гукнув Юрко, паличкою дотикаючись до драглистої грудки, що він зловив. В прозорій слизі виразно визначалися темні кульки — саме яєчки.

«Так, так», казав учитель: «ця слизь захищає яєчки й за кільки днів, коли весна тепла та соняшна, з яєчок вилуплюються пуголовки».

«Он тут у цій калюжі дивіться, Григоріє Федоровичу, цеж ополоники або пуголовки плавають?», спитала Оля, присівши на почіпки над невеличкою калюжою коло ставка.

«Авжеж вони», одповів учитель: «Скрізь їх тепер є — і в струмочках і в усяких калюжах».

«Які гарненькі, а як тріпочуться й плавають», казала Катря, придивляючись до маленьких, майже прозорих створінь.

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 29.png
Грудка жаб'ячої ікри та ополоники або пуголовки ріжного віку й розвитку.
«Оці, дітки — жаби,» казав далі учитель, «уже зовсім не можуть жити без води, поки не перейдуть через кілька одмінних станів життя. Ось тут у калюжі можемо бачити їх ріжні віки. Ось маленький — бачите, тільки тіло маленьке, коло роту дві присоски, якими він присмоктується до водяних рослин. По боках голови зябри, якими він дихає. Далі виростає довгий хвіст, як в оцього ополоника: він їм дуже добре пливає, потім зовнішні зябри ховаються під товстими шкіряними фалдами й розвиваються внутрішні зябри на зразок риб'ячих. Разом із цим з'являються спочатку задні, а потім передні ноги. Тоді хвіст потроху зникає, внутрішні зябри заміняються легенями й замість ополоника вискакує на берег молоденька жабка…»

«І починає весело кумкати», перебила Оля, викидаючи свою жабку в ставочок. «Іди, іди до своїх подруг».

«Водяні жабки завше живуть великими товариствами, і як спаде літня спека, вони починають усі кумкати цілим хором.»

«Як це вони роблять?» спитав хтось з учнів: «чи просто голосом, як птахи, чи як инакше?»

«А в кутках рота у них є торбинки, в які вони набірають повітря й викрикують свою одноманітну пісню.»

Тут як раз, мов хмара на сонце набігла, — понад головами дітей пролітав величезний чорногуз. Він летів низько, перелетів через ставок і спустився на протилежному березі. Діти зраділи йому, бо цією весною ще не всі його бачили. Вони стежили, як він ходив по болотяному берегу, отряхаючи свої білі з чорним крила, виступаючи довгими, жовтими ногами. Скоро з другого краю ставка до нього прилетіла його подруга і вони обоє стали нерухомо, звісивши довгі червоні дзюби понад самою водою.

«Бачиш, як підстерегають бідних жабок», сказала Катря, і в ту ж мить один з чорногузів знявся й полетів, сильно розмахуючи широкими крилами. В його дзюбі стирчала зелена жабка.

«Оце самочка», закричав один з учнів: «вона понесла своїм діткам харч! Вони в нас що-року на високій липі роблять своє кубло. І цього року прилетіли, так довго воювали! Бо друга пара хотіла зайняти їх торішнє кубло, ну, а вони не давали, так бились у повітрі, аж пір'я на землю летіло! Та таки подужали, і вже я бачив — три яйця поклали. А це вже цими днями, мабуть, і пташенята виклюнулися.»

«Фе», сказав хтось з дівчат, «як йому не гидко жабу в рот брати?»

«Ви так не кажіть,» відповів учитель, «бо є немало людей, що з великою охотою їдять смажених жабок. Особливий смак мають задні їх ніжки. У Франції є таке й знаряддя, щоб їх ловити. Зараз обчищають і — на сковородці в маслі смажать. Взагалі жабка має чимало ворогів, що їм вона смакує: не тільки чорногузи — їсть їх і гадюка, хапають їх і великі хижі птахи — кібчики та шуліки, журавлі та чаплі.»

«Ну, я зараз такий голодний, що може й сам поїв би жабок», крикнув весело Юрко.

«Ну, як ти голодний, то, мабуть, і другі не одмовляться від сніданку. Ходімо до пані Марусі під вербу тай виймайте, хто що має!»

«А пані Маруся щось варять!» гукнули дівчата, глянувши в той бік і побачивши димок від багаття. На вогні стояв величезний чайник — пані Маруся добре знає, що дітям на проходках більш за все хочеться пити, а воду сиру не можна ж давати, ось вона й позичила в сторожа чайника, і тепер усі діти матимуть чим запити свої сніданки.

Усі діти розсілися на горбочку понад ставком і почали ділитися своїми запасами й смакували всякий харч, нагулявшися на свіжому повітрі. Гарно було навкруги: небо було таке ясне, блакитне, сонце обливало ввесь лук золотими проміннями, й гарно виглядали ріжноманітні квітки з зеленої, блискучої, ще короткої, травички. Поза горбом високий гай час від часу позіхав, коли на його̀ дерева набігав легенький вітрець. Перед дітьми ген-ген, мов гадюка, простяглася залізна колія, чувся свисток потягів, а з лісу лунав пташиний спів і голосно кувала зозуля. Під вербою коло пані Марусі лежала ціла купа букетів, що зібрали дівчата по дорозі. Щоб дати всім учням трохи спочити після їх біганини, пані Маруся зібрала їх навкруги себе й почала розглядати з ними ріжноманітні квітки й гілки дерев.

«Давайте, дітки, розглянемо ці квітки, бо немає цікавіших, як весняні квітки. Ще так иноді холодно, сніг лежить, а вони вже витягають свою тонку стеблинку й роспукують квітку, назустріч першим весняним промінням сонця.
Біла проліска, має запас харчів у цибульці.
Ось гляньте на цю ніжну жовту квітку — гусячу цибулю, або білі проліски, — вони вже одцвітають, бо їх справжній час для роспукування — це березень; вони, справді, перші в нас квітки. І коли холодна ще земля не може їх годувати своїми соками, ці маленькі красуні мають свою власну харчову комору, з якої й отримують першу страву. Ось бачите — наприкінці рослини висять невеличкі цибульки. Розріжмо її надвоє, побачимо в середині денце, все одягнене, мов лушпайками, це б то листями. Ви ж, мабуть, уже знаєте, що листя в рослинах росте лише на стеблині, то з цього бачимо, що ця цибулька є частиною підземного стебла, через те вона таких блідих кольорів. З цієї цибульки рослина й висмоктує собі потрібний харч. Може ви пригадаєте ще деякі рослини, що мають цибульки й згадаєте, що всі вони красуються ранньою весною?» «Тюльпани! нарциси! гіяцинти!» кричали навипередки діти, а хтось згадав і літню красуню лілею, що теж виростає з цибулі, як і звичайна огородна цибуля, й часник.

«Ну, а як же ці квітки?» — спитала Катря, складаючи букет з пишних жовтих квіток: «вони ж ніяких цибуль не мають, я їх сама викопувала аж до кінця коріння.»

«Це дуже цікава квітка», казала пані Маруся: «з московська звуть її мати й мачуха, а по нашому царь-зілля. Своє російське назвисько рослина носить через те, що в неї верхній бік листа голий, гладенький, а спідній поріс волоссям. Ця квітка росте на відкритих луках, на які сонце просто ллє свої гарячі проміння.
Царь-зілля, має запас харчів у корняку.
Щоб захистити листя від занадто сильного випарування, рослина одягає їх волоссям, і одягяє саме нижню сторону листа, на якій лежать вусточка, якими рослина дише, цеб то вбірає в себе повітря й випарує лишок води, який коріні висмоктали з землі. Царь-зілля, теж одна з перших весняних квіток. Бачите, вона ще не має листя, а які пишні жовті квітки має її стеблина! Листя розвинуться пізніш, коли вже прив'януть квітки. Уся стеблина, як ви бачите, вкрита червонуватою лускою, й вона, як ви, Катре, може й сами помітили, далеко тягнеться попід землею, а уже з тієї стеблини відділяються окремі довгі тонкі корінці — цей нижній кінець стеблини дуже товстий та грубий, а верхній свіжий піднімається понад землею — несе на собі квітки й листя. Можна впевнитися, що це не корінь, бо з коріня не виходять листя, а тут по всій стеблині, мов луска, сидять дрібненькі листки. Бура підземна частина стебла зветься корняком, він і дає царь-зіллю перший весняний харч. Такий самий харчовий корняк має й наша улюблена квітка — запашна фіялка — ми ще дуже мало їх знайшли, бо мало ходили в лісі, а вона любить холодок. Ще зверніть увагу на цю квітку, що горить, мов жар, понад темно зеленим круглим листом, це чистяк по нашому (чи гладишник або ластовине зілля). У нього весняну харчову комору знайдемо під стеблиною: там межи купкою корінців висять мясні клубочки — бульби: вони схожі на маленькі картоплини, що сидять ще також по кутках листя там, де вони

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 34.png
Гусяча цибулька, має запас харчів у бульбах.

відходять від стеблини; колись вони відірвуться від стеблини, впадуть на землю й з них повиростають нові рослини чистяка.»

«Оттак звязуйте тепер ваші букети», закінчила пані Маруся. «Оглянувши ці квітки, ми бачимо, що для того, щоб раніш за другі рослини роспочати своє життя й росквітчатися, ці рослини мають запас харчу, який вони закладають ще з осени: хто в корнякові (фіялка, царське зілля), або в цибульках (проліски, гусяча цибулька та инші), або в бульбах (ластовине зілля, божа ручка чи примуля). З першим весняним теплом вони вигонять зпід землі в ясне повітря свою стеблину й поспішають, як найскоріш росквітчатися, щоб наготовити насіння й забезпечити існування надалі. Вони поспішають, бо бояться, щоб який несподіваний мороз не попсував їх квітку. І вже коли квітка дасть насіння, тоді рослина випускає листя, з його запомогою набірає харчу й закладає його на майбутній весняний час. В осени зовнішня надземна частина рослини зів'яне, підземні ж частини, що ми роздивлялися, залишаються живими й з весни харчують усю рослину.»

«Ну, тепер спочили — давайте додому збіратися,» закінчила п. Маруся й устала зпід верби. З гілок посипалася жовта ніжна пирга й діти разом скрикнули: «Пані Маруся, у вас ніс увесь жовтий!»

«Пані Маруся, щож ви все за квітки нам оповідали, а за дерева нічо̀го не сказали?» звернувся до вчительки високий хлопець: «бачите верба вам сама за себе нагадала! Послухаємо вас ще трохи: додому ще рано збіратися.»

«Ну, хто хоче слухати за дерѐва, хай сидить, а я піду в лісі ще чого-небудь пошукаю», сказав Юрко, й одна частина обступила вчительку, а невеличкий гурток з Юрком побіг до лісу.

«Недалеко відходьте», гукнув їм у слід учитель.

«Бачите, діти», почала п. Маруся: «я не забула за дерева, в мене є гілки з ріжних дерев. Звісно, і вони весною не дрімають, а змагаються як найскоріш викинути свій хоч і не пишний, а все ж цікавий цвіт. Ось у мене ольшина, верба, ліщина. Бачите, на вербі вже давно з кожного баранчика бруньки, що ви бачили на Вербному тижні, повитягувалися довгі сережки. Зірвіть одну з них та вдарьте нею по руці — бачите, вся рука вкрилася жовтою пиргою або пилком. Як придивитесь до самих сережок, побачите, що на двох вербах вони неоднакові: ось на цій вербі вони жовті й при основі мають маленький шпильочок — це медовик, з якого виступає солодкий сок. Отож то й бджоли і джмелі так завзято вкрили всю вербу й роскошують, набіраючи того солодкого соку. Квітка тут має багато пиляків, з яких і сиплеться той жовтий пилок. Це чоловічі квітки. На других вербах сережки не мають пиляків, вони більш зеленуватого коліру,
Жіноча або стовпикова сережка верби.

Чоловіча або пилякова сережка верби. Видно бджолу, як збірає пиргу.
й у них є лише стовпики. Такі квітки звуться жіночі. До них переноситься вітром, чи комахами пилок з пилякових вербових сережок. Коли ріжні квітки, і стовпикові і пилякові, ростуть на тому самому дереві, то такі рослини звуть однохатні, а коли так, як у верби, — на ріжних деревах, то рослина зветься двоххатньою. Але як саме переходить пилок на стовпик, де він заплоджує насіння? Весною, поки нема на деревах листя, вітер може легко переносити пилок, і тому ми бачимо, що дерева, які мають сережки, цвітуть весною. Крім того, до послуг верби стають бджоли та джмелі й провадять справу переносу пилку з одного дерева на друге, з одної чоловічої квітки на другу жіночу. Викачавшися в пилку пилякових сережок, вони перелітають на стовпикові й, лазючи по квітці, обтрушують з себе пиргу на стовпик. Так само й другі дерева, що квітчаються сережками, як верба, мають окремо пилякові квітки й стовпикові, але в деяких обидві квітки на тому ж дереві. Так вільха чорна, ліщина, береза — це однохатні дерева, а верба двоххатня. Ріжні квітки пилякові й стовпикові можна побачити й на сосні. Як струсите в трави гілку сосни, то вас цілком засипле пахучий жовтий порох. Ось гляньте: в маленьких молодих гілках, в їх початку, сидять маленькі світложовті шишечки, штук 20–30, усі об'єднані в одну. Вони всі складаються з луски й при кожній лущині пара пороховників. З них сиплеться сухий, дрібний, жовтий порох. Стовпикові квітки сидять на кінцях молодих гілок, мов темно-червоні шишечки; в кожній є по два зернятка. Коли їх обсипле пилком, принесеним вітром, вони перетворюються в соснове насіння, — їх через це й зовуть сім'яночки. Вони що-далі розростаються, спочатку мають зелений колір, дуже смолисті, потім деревяніють, стають бурими, звичайними. Але це не так скоро робиться; соснова шишка зріє за півтора роки. В зрілій шишці товсті деревяні лущини щильно краями стулені, але як їх одірвати, то можна побачити на кожній лущині з унутрішньої сторони два крилаті насіння. Закопайте їх у землю, й з них виросте маленька сосонка.»

«А для чого в соснових горішків крильця?» запитав один з учнів. «Такі крильця ми знаходимо не лиш у сосни, а й у других рослин, як, наприклад, у клена. Вони служать для того, щоб насіння поволіше падало на землю, кружляючи в повітрі. Так його легче може підхопити вітер і далеко занести. А кожній рослині дуже важно, як найширше росповсюдитися, бо якби все насіння падало на один клаптик землі під деревом, то для молодих паростів скоро не вистарчило б місця!»

За ввесь час свого оповідання п. Маруся роздавала учням ріжні гілочки ріжних дерев, за які велася розмова, осипала дітей порохом квіток, давала їм шишки. Діти були дуже зацікавлені.

«Гляньте, пані Маруся», озвалася Оля, «на моїй гілочці теж якісь шишечки, а з них, гляньте, якісь довгі, червоні квітки висять?»

«А це ж у тебе чорна вільха», поясняла далі п. Маруся: «в неї теж окремо стовпикові квітки й пилякові, і ці шишки то й є стовпикові, які приймають до свого носика пилок з чоловічих сережок. А ці шишки потім теж стають здеревянілими і в осени надають на землю й розсипають своє насіння.»

«А в мене вже на березовій гілочці роспустилися листочки», казала Катря: «які вони гарні, ясно зелені, блискучі!»

«А ти понюхай, як вони добре пахнуть», сказав хтось. «Придивись, як вони вкриті пахучою смолою,» всміхаючись додала п. Маруся. «Ця смола захищає листячко від надмірного випаровування води на сонці. Літом смоли на них немає, бо листя вже зміцнилося й боїться випаровувати воду.»

«Це так, як волосся на мати-й-мачусі», згадала одна з дівчат.

«Ну, ми так і до ночі можемо тут засидітися, а хлопці в лісі нас чекають», сказала п. Маруся, встаючи з свого гарного горбочка під вербою.

«Може, вони щось цікаве познаходили», сказала Оля, й усі рушили.

Та на останку діти знов побігли до ставка, щоб ще наловити якої здобичі. Але через кільки хвилин звідти почувся голосний крик і плач одної з малих дівчат. П. Маруся кинулася туди, щоб дізнатися, що сталося: діти стовпилися коло Марьянки, яка терла пучками очі й гірко засоромлено плакала.

«Ой, ой! дуже болить… дуже…» вимовляла вона, наче виправдуючи свій плач і силкуючись всміхнутися, коли до неї підійшла п. Маруся. На землі лежала догори животом жабка з яскравими жовтогарячими плямами на череві.

«О, моя дитино», весело промовила п. Маруся: «ти не маєш чого мені поясняти — я вже все знаю. Ти зловила жерлянку[1], а вона перелякалась та з своєї спини, або з верхньої частини ніг випустила піну, а ти не помітила її на своїх пучках тай узялася за очі — правда? А ця піна дуже пекуча — і тобі дуже болить. Нічо̀го, ходім до чистої водички, то я тобі очиці промию.»

«Пані Марусю», озвалася одна з подруг Марьянки, «а вона не осліпне?»

«Ні, жерлянка не така отрутна, ви візьміть її до нашого акваріума. А поки я промиватиму очі Марьяні, станьмо тихо-тихо коло ставка й придивімося, як там іде життя, коли ми ніко̀го не лякаємо.»

Діти стали над водою. Тихо хитався сухий очерет невеличкою купою високих стеблин. На одній з них тихо співала маленька пташка-очеретянка. У воді нерухомо сиділи жерлянки й зелені жабки, висовуючи иноді з води свої ніздрі, щоб набрати повітря. На воді бігали водомірки, плавали личинки жука-водолюба, які хапали з усіх боків живу здобич. Поміж чорним торішнім листям лазили, як ящірки, ириці або тритони… Дітям пощастило побачити, як самчиха приліплювала яєчко під листочком водяної рослини. Самці з яскравими жовтогарячими плямами на черевці й блакитними смугами по боках хвостів плавали, ганяючись за червоненькими хробачками, настовбурчуючи на спинах шкіряні гребні.

«Ну, що, Марьяночко, легше твоїм очицям?» спитала вчителька цілком заспокоєну дівчинку. «Треба нам хлопців здоганяти, вони ж нас у лісі чекають».

А тут саме надбіг Юрко:

«Що з вами сталось», спитав він дівчат, «кажуть, жаба вкусила Марьянку? А в мене гляньте, яка здобич»! похвалився він.

Дівчата засміялись, росказали йому подію з Марьянкою. На плечі в Юрка побачили вони малесеньку зелену жабку, так звану квакушку, або древесницю.

«Я її з дерева зняв», оповідав Юрко: «ледве одшукав, так прищулилася до перших зелених листочків на березі, ледве розглянув… Дивись, яка гарненька, які має присмочки-подушечки на пальцях, а стрибає так чудово за мухою: намітить її собі й скокне — одразу язиком ухопить!»

Маленька зелена жабка, наче схотіла вивірити дітям слова Юрка та просто з його плеча перестрибнула на руку Олі, але та не злякалася, а взяла її в руки й пересадила в пляшку, що була в неї прив'язана до пояса.

«Це ж моя квакша», почав сперечатися Юрко.

«Хай буде твоя, але ж у пляшці безпечніш донесемо її додому», розсудливо відказала Оля і звернулась до пані Марусі: «Знаєте, пані Марусю, у нас завжди живуть такі квакушки в шклянім слоїку: вони своїми лапками лазять просто по шибках і ловлять мух».

«А мені дядя росказував, що в Америці такі квакушки постійно живуть у кімнатах. Одного разу вночі по стіні вона вибралася на стелю, а там якось не втрималася та як упаде дяді просто на лоб! — він дуже тоді злякався».

«Вони дуже добре вичищають кімнати від усяких комах, мух, пауків тощо», підтвердила вчителька.

Діти пішли здоганяти хлопців у лісі, Юра вів їх і росказував про свої зустрічі в лісі. Обидва гуртки зустрілися дуже скоро. Хлопці стояли на дорозі й щось розглядали. На землі лежала маленька дохла пташка. Від неї йшов тяжкий дух, але хлопці не відходили, а до чогось придивлялись: коло трупу нишпорили невеличкі жуки з жовтогарячими поперечними пасмами на верхніх крилах. Працюючи головою й лапками, вони обкопували мертву пташку, підкидаючи землю назад від себе.

С.Русова Серед рідної природи (1922) сторінка 41.png
Жуки гробокопи, або могильщики закопують мертву пташку.

Це були так звані гробокопи. Маючи дуже тонкий нюх, вони здалека чують запах стерва й злітаються до нього. Обкопують вони мертве створіння, аж поки воно не сховається в землі. Тоді самка кладе в тіло яйця, щоб личинки, виплодившися, мали добру достаточну їжу. Після цього мертве звірятко все так закидається землею, що й горбочка непомітно. Дивно навіть, як ці гробокопи скоро справляються з такою працею: яких небудь 5–6 жуків за короткий час закопають цілу мишу. Дуже цікаво, як вони в свойому завданні перемагають ріжні перешкоди.

«Мій батько», росказав один з учнів, «знайшов у лісі дохле зайченя. Коло нього вже захожувалися гробокопи. Батько хотів перевіритися в їх розумі. Він забив у землю кілок і до кілка досить високо прив'язав зайченя. Гробокопи зараз його побачили — але воно було не на землі, як їм того було треба. Вони літали навкруги й лазили, аж поки один з них не здогадався, що на перешкоді їм стоїть цей кілок, і зараз почав під нього підкопуватися; другі йому допомагали: кілок скоро впав, разом з ним упало на землю й зайченя, а гробокопи зараз прийнялися його закопувати».

«Так це наші дворники», сказав хтось із старших хлопців: «вони нам і в саду і в лісі чистоту наводять!»

Сонце вже хилилося долі, дерева в лісі стояли тихо, мов зачаровані в червоних проміннях вечірової зорі. В кущах на взліссі заспівав соловейко. Діти вже потомилися.

«Ну, панове», сказав учитель: «бачите — сонце низенько, нам додому не близенько! Давайте заспіваємо, щоб легше йшлося!»

Всі заспівали «в ногу» гарної української пісні, бадьоро вийшли з лісу й попрямували дорогою до міста.

 

——————

  1. Або кумкавку.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).