Сестра-жалібниця/Молодий вік Максима Одинця
| ◀ Сестра-жалібниця | Сестра-жалібниця Молодий вік Максима Одинця |
|
Сонечко починало вже ховатися за верби, золотячи верхи їх своїм жовто-ніжним промінням, коли Одинець приїхав до Веприківського попа Василя Борсука. Борсук сидів на рундуку. Довідавшись, хто такий його гість, Борсук тепло повитав Максима, гукнув челядника, велів узяти до стайні Максимового коня і тарадайку та доглядати по хазайськи, а Максима попросив до світлиці.
Будинок о. Борсука був звичайний попівський будинок того часу: широкі, але понизькі двері з великою залізною клямкою, вели в чималу світлицю з чотирма вікнами — двоє на двір, двоє в сад; підлога в світлиці була біла, некрашена, заслана білими ряднами, стіни і накладна стеля вимазані крейдою; на покуті в шафі стояли два вінчальних образи і перед ними вінчальні свічки за склом. Зверху кіоту спускався довший, вишиваний рушник; в шаховці під кіотом лежали церковні книжки, хрест, кропило, епітрахіль і кадило; між вікнами висіли портрети Петра Могили і Лазаря Барановича. За сволоком було повно васильок, гвоздиків і чорнобривців; впродовж однієї стіни стояла широка лава, заслана дорогим килимом, а вподовж другої деревяна, простої роботи канапка, теж накрита килимом, проти канапки стіл засланий білим наче сніг з різними пляшечками і чарками скляними, срібними і золотими; нарешті під грубою з зелених кахель стояла велика, червона на колесах скриня. На право в світлиці була невеличка кімната задля дітей; за нею — спочивальня, а далі велика пекарня без помосту, з рівною вимащеною жовтою глиною долівкою. В усьому домі панувала незвичайна чистота. Знадвору скрізь під вікнами бузок, рожі, любисток, рута, шавлія, чорнобривці і гвоздики. Двір був просторий, покритий споришем: по одну руку — стояло дві великі дубові комори, по другу — „людська” хата, де жив сільський поліцай і церковний сторож; стайня, волівня і інші будівлі задля худоби були на другому, на „чорному” дворі; клуня і стебник на вулиї були за садом на пастовні.
— Радий я, сину! дуже радий, що ти завернув до мене, — говорив о. Василий — розкажи ж мені, як там живе-має старенький мій товариш Малинка? він чимало таки старійший за мене; я ще на „граматиці” сидів, а він вже богословом був, а проте товаришували ми лепсько. Голос у Корнія гарний був; тепер мабуть, не співає, а рипить наче немазане колесо на новій осі. Ну, ну! так розказуй, усе мені розказуй.
(Після вечері пішов Одинець на супочинок, щоб другого дня з о. Борсуком поїхати до пасіки, де під доглядом старого Божка пасічникували дві дочки о. Борсука).
Другого дня ранком ледви сонечко підбилося поверх дерев, о. Василь розбудив Одинця.
— Заспав з дороги, небоже; ну, коли є охота в пасіку, так вставай, зараз їду.. я вже й на степу був.
Одинець миттю схопився, умився, убрався, помолився Богу.— Готов! — мовив він.
— Добре, їдьмо, але може ти не призвичаєний їздити натще, так ось тобі на тарілці хліб, огірки і сало; перекуси; не вважай, що Спасівка; недужому та подорожному Господь звинить… перекуси, а снідатимемо вже в пасіці.
Коли виїхали з села в яринну руку, перед Одинцем показався білий, немов сніг той, широкий без краю обшир гречок, котрі саме розповнилися цвітом; в полі стояли пахощі меду; навкруги гули пчоли. Верстов за дві од села, Борсук вказуючи пужалном в ліворуч, мовив:
— Он, бачиш, миняють три курені; ото ж і є моя пасіка, зараз буде поворотка до неї. Я розбив пасіку на три курені, по дві сотні пнів, в середньому — Божко, а в тих, що з країв, дочки, у кожної свій курінь; звісно, з такою силою ні їм, ні діду не справиться, так удержу ще на літо двох наймитів. А не боїшся ти пчіл?
Одинець усміхнувся і відповів:
— Ніде правди діти: трошки боюся.
— Ну, дарма, тільки не одмахуйся; хіба вже котра сяде на тебе; тоді прожени, а доки літає хоч як близько, не махай рукою, так вони тебе й не кусатимуть.
Каша з тараню вже була зварена, коли приїхав Борсук з Одинцем і зараз же посідали снідать. Дід Божко снідав укупі з усіма, а наймити окремо. Поснідавши, Борсук огледів пасіку; помітив улики, в яких треба було підрізувати стільники і тоді принявся з Божком до цієї роботи, а Одинець з попівними ходив по пасіці, — все тут цікавило його, починаючи з самих попівен.З дівчат — старійша була на 22-ім, молодша на 20-ім році; не дуже і вродливі, але чепурні і вельми приязні, говіркі, веселі. Вони вміли писати; читали самі церковні книжки, з світських тільки й було у них що „Енеїда” Котляревського та Шевченків „Кобзар” і „Катерина”; отсі книжки Борсуківни знали на память, а до московських не було й охоти у них, бо таки московської мови вони не тямили. По звичаям того часу так Борсуківни вже засиділися; не то щоб женихів не траплялося, а були вони трохи вередливі: попадями не хотіли бути, урядниками гидували, все дожидали паничів з доброго панського роду; а таких паничів хоч і вельми надило віно попівен, так же попівни не вміли ні на фортепяні грати, ні вальса витинати, ні по француському говорити, ні модних романсів співати, хоча обидві співали дуже добре і знали силу силенну пісень, але все то пісні були „прості”, не модні, не московські романси. Робітниці з попівен і хазяйки були дуже добрі: вони вміли і коло печі поратися, і діжу замісити і коров подоїти, не соромилися і грядки копати, і городовину садити і полоти; але не згірш вміли поводитися з людьми: знали, як треба гостей приняти і повитати; з простими дівчатами на селі вони були „свої сестри”; іншого вбрання опріч народнього не носили; не тому, щоб ні з чого було, достатки у батьків були добрі і гаптована шовком плахта часом коштувала б за дві сукні; носили попівни народний стрій тому, що „так вже водилося зпокон віку”. — Позаторік прийшла їм охота навчитися ходити біля пчіл; ціле літо вони пильно вчилися практично у батька та у Божка і добре зрозуміли, в чому сила догляду за пчолами. З пасіки Борсук ма добрий зиск; над його мед не було лучшого і платився по 10, по 15% дорожше звичайного.
Обідати поїхали до господи в село, по обіді знов в пасіку. Одинець спізнався з Божком і зістався ночувати в його курені.
Божкови було тоді літ з 80. Він з козаків одинокий цілий вік бурлакував і кілька разів ходив з чумаками і на Дон по рибу і в Крим по сіль; багацько бачив світа і людей: діди і батьки його покоління було трохи що не очивидними свідками того, що діялося на Україні в другій половині XVIII. віку; і Божкові довелося багацько чути від них оповідань про ті часи, тим то голова його була до верху натоптана казками, приказками, піснями і жартовливими оповіданнями.
Минуло тиждень; Одинець і не счувся, коли він проминув. Що дня по обіді він ішов у пасіку, тут і ночував у діда Божка, впиваючись його оповіданнями, приказками і піснями і дуже великий жаль кремсав його серце, що не можна було йому писати; одначе дещо важніше з того, що чув він від Божка, позаписували йому Борсук і його дочки.
(В дальшій подорожі по знакомих о. Борсука опинився Одинець на св. Михайла у повітового судді Кваші).
На Михайла у повітового судді Кваші зібрався великий тиск гостей: більш ніж за місяць до цього свята і сам Кваша і його жінка почали їздити до всіх видатніших панів і запрошувати їх на пиріг. Кваша, найпаче його жінка, любили розкошувати; жити було з чого; дітей у них була лишень двійка, дівчата, виховання їх не брало у батьків коштів; дівчата — яко діти раненого майора — були приняті до інституту на кошти казенні. Підчас мого оповідання Квашині дівчата були ще підлітками.
Іменини свої Кваша святкував бенкетом що року; але на цей раз і тиск гостей і бенкет були незвичайні; це тому, що на той рік приходились нові вибори, а Кваші, найпаче його жінці, невимовно кортіло, щоб його вибрали на повітового маршала; тим то він і пильнував годити панам, і великим і малим; він добре тямив, що без цього не можна обійтися тому, хто хоче бути вибраним; інакше його „прокотять на вороних”.
Свято своє Кваша справляв не в повітовому місті, а у себе на селі; на місті кватира його була і непоказна і тісна, але ж ліпшої в тому місті не можна було здобути. А на селі у Кваші будинок був розкішний, великий, на дві особі.
Кваша повитав Одинця трохи гордовито. Одинець зустрів тут декого з знайомих вже панів, що стрівав в Іскри. Велика більшість Квашиних гостей — були великі пани, яких досі не доводилося Одинцеві стрівати у такому великому гурті. Все жіноцтво було прибране відповідно „останній моді”: чоловіки були в дворянських мундірах або в фраках, денеде попадалися в чорних сюртуках, часом, як і от на Іскрі, доволі довгополих; та в салі сиділа невеличка купка судових урядників. Велика більшість гостей — були люди, що позбулися свого, а чужого якслід ще не засвоїли; ще воно не прийшло зовсім до них, а тільки з окола і придивившись до їх пильно, зазирнувши в душу глибоко, не можна було не спостерегти, що це люди більш-менш покалічені, з окола помазані цивілізацією з Москви, що душі їх більш-менш поломані, дух і світогляд їх пощерблені. „Цивілізація” перейшла над ними немов хмара з великим вітром над лісом; декого вона вирвала з коренем, обломала духове гілля, перекидаючи з однієї чужої країни в другу, ніби того на користь, а суще на шкоду моральною сивухою з бульби, і розкидала їх по краю наче наумисне на те, щоб вони більш та більш розкопували ту безодню, що розділяла панів і людей; вона, ота поверховна, непережована „цивілізація” — наплодила лебезунів, лакеїв, що зоко́ла, формально були люди „благородниє”, а фактично були духово моральною мізерією, лінтюгами, непризвичаєними до праці, але призвичаєними до гри до карт, до хабарництва і до такого злодійства, якого не карало „Уложеніе о наказаніяхъ” (Постанови про кари).
Були одначе ж між Квашиними гостями і кілька чоловіка, що відрізнялися від більшости — наче позолітка від золота. До таких перш за всіх належав повітовий маршал Юрій Кащенко: окінчивши університет у Києві, він кілька років учився ще за границею, учився не тільки наукам, а й життю практичному; за границею він спізнався і сприятелився з Бодянським; познайомився з Мікльошичем, а також із видатнішими людьми з Росії, що перебували тоді заграницею. Вернувшись в Росію, він не хотів йти ні на яку службу, але щоб не сердити старого свого батька, записався в канцелярію харківського ґенерал-ґубернатора і коли вмер батько, він зараз виписався з тієї канцелярії і взявся до господарства на селі.Кілька літ назад його вибрали повітовим маршалом; не хотів він приймати цього вибору, говорячи, що — „все одно, нічого доброго він не вдіє”, але приятелі впевнили його приняти.
Кащенко — подумав, подумав і згодився.
Кащенко добре знав і шанував Іскру: і коли Іскра представив йому Одинця — він повитав останнього щиро. Того ж таки дня, але вже після вечері Кащенко, сівши окремо у двох тільки з Одинцем, зняв з ним щиру бесіду, тямлячи, що молоде, не отруєне ще досвідом життя серце не вміє лукавнувати і двоїтися, щоб догодити і Богові й чортові. Кащенко бачив, що Одинцеві думки багато де в чому ще молоді, зелені, але чимало в них є і певного, такого, що давно живе і в його й у Кащенка в серці.
— Одначе не гадайте, — говорив Кащенко, — що я абсолютний поклонник старовини; так само не все те подобається мені, що й нове…
Звісно, що віджило свій вік, що спорохніло, того нічого вже воскрешати; трупа оживить не можна; мусить дотліти.
— А вже ж так; але й не все те добре, що нове; нам, як і всім людям, треба дбати про освіту і привілейованих і маси; а маса у нас занедбана… треба нам йти, коли не спроможемося в рівень з Европою, так хоч у слід Европи: брати у неї усе добре, поступове, але не ковтати його не жуючи, а засвоювати добре пережувавши національними зубами.
— Перша шкода, що ми відбилися зовсім від народу, від народности…— І стали йому чужаками; покинули зовсім той ланцюх, що звязує народню масу й освічених людей; покинули народню мову… Гляньтеся: книжки нема на нашій мові… Он за сім літ надруковано — одну чи дві книжки.
— Коли ж ота пригода з Шевченком й іншими вельми залякала наших людей…
— Не залякала вона Гречулевича, Глібова; бо й нічого таки лякатися. Покарано деяких людей, та не всіх; заборонено друкувати писання Шевченка, Костомарова, Куліша, а не всіх… Цензура, скажете… А вже ж цензура сувора, так пишіть, що можна… А то — мовчимо… но, не переляк, не цензура, а деморалізація засідає і нівечить нас… Виховання нам бракує… гукаємо, що треба бути людьми, а стаємо лакеями… Колись, як був Костомарів професором у Києві, мені трапилося з ним про це балакати і він сказав мені, що молодіж, яка приходить до університету з лівобережжя, як прирівнати її до правобережної, і темна, і квола, духом і зовсім не вихована; ідеалів у неї бракує.
Одинець слухав, впивався розмовою і ковтав кожне Кащенкове слово. Кащенко довго ще балакав з ним, багацько розпитував і прощаючися, взяв з його слово, що невідмінно приїде до його, не менш, як на цілий місяць.
Прощаючись на вечеринці у Кваші, Одинець дав обіцянку і Ляшенчисі і Кащенку, що завитає до них і от за кілька день після тієї вечеринки мусів він і сам міркувати і радитися з Іскрою; до кого їхати попереду?Одинець поміркував, послухався Іскриної ради і переїхав до Кащенка.
За тиждень, чи що, вони були вже наче батько і добрий син. Кащенко жив просто, про якібудь розкоші, або панські примхи не було й речі; хоча й держав управителя, але в усьому, опріч хатнього хазяйства, котрим правила старенька його неня, сам був головою. Крепаки робили у його так само, як і в Іскри; поводився він з ними гуманно; про кари по тілу ніколи й згадки не було.
Від Кащенка Одинець довідався деяких подробиць про справу Гулака, Шевченка й інших: знайшлися у Кащенка у великій потайній схованці і „Сон”, і „Кавказ”, і „Посланіє” і деякі інші Шевченкові твори. Чимало в них задля молодого парубка було дечого неясного, що Кащенко охоче зясовував додаючи:
„Слаба моя голова, задля певних коментарів Шевченкових творів і того задання, що становило собі Костомарівське товариство; а от коли б ви спізналися в Полтаві з Пильчиковом, так той би вам усе зясував… Ото — чоловік — так, так що голова! та він же підчас того товариства перебував в Києві і сам належав до товариства; тепер він учителює в кадетському корпусі”.
— Як же він не попав в лабети? — дивувався зацікавлений Одинець.
— Не попав; бо вони не гралися в канцелярію, реєстрів не вели і вельми язик держали за зубами.Мені не дожити, а ваше покоління буде свідками і робітниками на тій ниві, яку виорали Костомарів і Шевченко з іншими; вже ж скасовання кріпацтва — перша річ і не вельми воно далеко, не за горами; он-же на правобережжю заведено інвентарі; це ж перший ступінь скасовання кріпацтва і не можна не гадати, що в тих інвентарях є хоч невеличкий відгук одної з ідей Костомарівсько-Шевченківського символу.