Сині етюди (1923)/Життя
| Сині етюди Життя |
Колонії, вілли… ▶ |
|
Коли за лісом зав'яне молодик, — там десь, на степах над озиминою цвіт стелеться, а він зав'яне — в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі — дужі пси мовчазно шкульгають за переможцем, а крихкотілі у спорзній солоднечі гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Того: наші прадіди теж в цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і для злучки теж горить.
А от клуні. Так, клуні. В них теж торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Вкраїні.
І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім Комарівка — хутір. Недалеко гетьманський ліс, а далі Диканька (диканьське пиво і меди опішнянські — недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII і т. ин. Тоді могили жевріють — ніч, день, ранок, світанок — все їдно… Над степами гойдається шуліка…
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло і Мишко — комуніст. Приїздили на човні до Степанового горо́ду. Степанова дівка — Гандзя, казали: повна пазуха грудей. В Степановій клуні спала і Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді і несе їх вперед, от і спокушала парубків. Казали:
— Оксано, пора на вечорниці!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом'яного діда поставили. Рубан перелякався і засюсюкав:
— Сарас, іди носювати в клуню!
Оксана: — Що ви тату?
— Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це у день. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками вже шостий рік. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзі хочеться. Тоді виходили із клуні, щоб парубки не почули, і через горо́д до дошок — прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.
Комарівка була на взгір'ї, і з дошок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух — може татарський, задвісталітпозадній, може з баговіння, і річка була далека в своїй глибині, вона із Дніпра у Чорне Море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали — Комарівка над баговінням замислилась, так: вечори ходили по Комарівці — сірі, тихі і — далі — далі… І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у воді ногами, спідницю закочувала й співала:
— Маруся отроїлась,
В болничной дом везуть.
І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори. І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю і теж хвилювалася і думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток — батько лаявся, — а вони полинуть в осени, — качки, про качок думала, — а куди не відомо. І мріялось, і ще мріялось…
Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними, — боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали, і річка і ніч завмирали. Ах! Павло… Павло… поспішає — міцний, бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона — ніч. Зорі горіли хворобливо і в солодкій тузі падали на поверхню.
…Потім в 4-х йшли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала — і солодко було. Тріщав віз — і було тьмяно. На вулиці і по городах і по садках блукали зайві парубки і лякали ніч штучним іржанням.
— І-го-го! І-го-го!
І чути було ще тоскний заспів:
„Не за Лєніна, не за Троцького“…
А в другім кінці співали:
— Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!
Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку і теж цілував. Оксана пручалась тихо.
— Господи, не треба, у мене руки брудні.
Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував а вона пручалась. Иноді він її брав за груди, але зараз же „вибачався“ і казав, що це якось так. Світало — і вони росходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла до дому, і цілий день туманіло в голові.
… А від дошок відпливав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.
Минали дні і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір — а що тут раніш було? до татарви? Га? Так, село і хутір — і далі — далі… а що через 40 віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII-й. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає — білі, а може й червінькові пісні — мукають корови, з пасовиська бредуть, і далі — далі. Ферми… електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далі — далі… Молочна стежка співає — які пісні?..
Йшло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці — далеко — далеко, тільки на обрієві блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксані:
— Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення — тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер всім можна, тепер для бідних школа.
Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а у Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів…
… У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:
— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я…Думала про життя, думала про Київ, думала що в Київі невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.
І ще проходили дні і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав карний загін, і Мишко знову збірав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було. І от:
Оксана до колодязя йшла, назустріч Гандзя.
Гандзя: — Чула… виїздить твій?
Захмарилось обличчя. — Не знаю.
Оксані і гарно було і погано було — чи візьме й її з собою? Каже Гандзя:
— Не випускай: комуніст гарний, може ожениться… Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, росказував, як колись такі ж паничі теж встановлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.
Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече. Згадувала, що комуніст їй казав.
Він такий несміливий, а каже так хороше.
… На світанку після однієї солодкої ночі, Мишко віддався Оксані і Оксана віддалася Мишкові. Гандзя і Павло спали, а вони не спали. Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі…
Ах, яка тоді була чудова ніч!
У неї такі тугі зітхання, як яблуки з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість, і тихий сум кохання… Хто бував на соломі?.. Тоді було передосінньо. На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було. Йшов дух від свіжих снопів і нагадував широкі безмежні лани. Крізь щилину жевріла зоря. Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди. А Оксана не призналася Гандзі — їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття. Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій.
Оксана вже не ходила до дошок вичікувати човна із-за коси. Вона знала, що скоро — скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке невідоме місто. Туди — далі — далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше. Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець — з иншої губерні.
Потім пішли дощі і зелина зажурилась. Зрізали очерет і сумно стало на річці. В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку, — голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь. Комарівка слухала ці дзвони і дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи.
Потім іще пішли дощі.
Виходила на вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за 40 верстов Кочубіївка була), і були гони, і верстви, і тракт, і стовпи, й було тоскно, і хотілося невідомого. А вдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала і комунію лаяли, і ще раз її лаяли.
Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували, і не хотілось на вечорниці. У вечері батько приносив газету і крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки і думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети, — в волості їх багато було і ніхто їх не читав, вони лежали у шафі в писаря, і їх крали у нього курії, а на базарі говорили про Петлюру, про румунів, про кінець радянської влади.
За цілий місяць Мишко приїздив один раз — і вже не говорив, а коли говорив, то про суворість, про нудоту і ще про щось — Оксана не памятає. А вона брала його біленьку руку і гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але і на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли трівожні ночі. В вікна бив напів-дощ напів-сніг, у бовдурі гув вітер і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи…
… І знову зіми не було і було мокро і осінньо…
… А потім —
— а потім Оксані переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки. Вона здивувалася: як, невже зовсім? Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась в той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба і дивилася на болото. Вітер носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі і зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:
— Піду.
І пішла. Коли б вона читала „Кобзаря“, вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах Мишко! Мишко!..
У вечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття і вийшла за ворота. Сіріло й дощу не було. Сунулись хмари — невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли у багні, а навкруги голе поле і тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста, і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи зо станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили версти, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні огні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко з боку, а вона дивилася на нього і згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара і забризкали сірі во́ди. Повернулася — Комарівки не видно. Було тоскно і було радісно. Згадала газети, батькові цигарки і подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні огні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.
… Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів потяг і зник в далині.
Оксана підходила до семафора.