Сині етюди (1923)/Ластівка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сині етюди (1923
Микола Хвильовий
Ластівка
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Харків: Державне видавництво України, 1923.
ЛАСТІВКА

Було тихо і темно.

Раптом повіяв вітер.

І — закрутило,
 зашуміло
 в деревах.

Був грім — то прийшла літня пахуча громовиця.

Зірвало її і помчалась вона в темну просторінь.

… А потім зашумів дощ.

Вона шукала світло
— шукала,
 найшла,
 полетіла.

Влетіла.

Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.

То була кімната.

Сіла на шафі — спокійно, сухо, тепло.

Але хвилювалась.

Її хвилювало звичайне світло — електрика.

Тоді вона зірвалась і знову полетіла.

І от — 4 оксамитових стіни.

Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала у фарфорову чашу.

Назад!

Назад!

І — в клавиші!

Пронісся мелодійний згук.

А що вона?

… Ще раз у стелю росписну, а там
 в знемозі
 впала.

Сиділа. Важко дихала.

А її ніжки обгортав килим — то східний оксамитовий килим із Турції.

Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві.

… А за вікном носився вітер, скиглили дерева, трівожно кричали гудки.

Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.

… Так! Вона шукала вікна, — вилетіти у вікно, в дощ, в ніч.

Але вікна не було.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала у фарфорову чашу й билась в росписну стелю.

Була в роспуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика.

… Тоді в дощ заскиглили дерева, потім в дощ засміялись дерева.

Чи чула вона, як сміялись дерева?

Нічого не чула вона.

Нічого!

Нарешті
— вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.

Зітхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила головку від світла й шукала очима
— вікно.

Вікна не було. І вона вмерла.

… А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

За 10 хвилин світало.

За годину я увійшов в кімнату.

Вже ночи не було.

Пройшла громовиця, пройшов дощ.

Підводилось сонце.

Пахло сонцем, пахло життям.

Я зітхнув глибоко і високо підвів голову.

… Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця і кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.

То була ластівка.