Сині етюди (1923)/Солонський Яр
| ◀ Юрко | Сині етюди Солонський Яр |
Шляхетне гніздо ▶ |
|
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три версти зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизих кущів, до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за 10 верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природня фортеця.
Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, а це — Солонський Яр… А тож…
А у Млинківській волости скаржилися:
— І сукині ж сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…… Коли приходе ніч, Млинки напруженно дивляться на темну стіну полтавського лісу і чекають. Але не відомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки уранці шумить село.
Уранці дізнаються, кого обібрано „до цурки“.
… Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, від вітряків перехиляється на ділянку молодняка.
… В немите вікно волосної ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко — безусий голова з гострим обличчям — подивився у вікно і підійшов до натовпу.
— Ну що? І сьогодні обібрано кого?
— А як же: Матвія Юхименка.
Підійшов іще один селянин і беспорадно розвів руками:
— Не инакше, як дивізію треба сюди.
Притакують.
В кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть… Прийдется воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше… А що напасть — то правда.
Але Савчин сусід попередив:
— Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то… може й тебе одправлять на той світ. Це, брате, тобі не хрунт, не австріяка галичанський.
… А в село із Солонського Яру вилазили постаті і зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохим буде — хай головує, а зачепе — вихаластаємо…… Над Солонським Яром ростанув останній промінь, в лісі почало темніти. Із півночи попливла хмара, теж ішла на захід.
… Пахло дубовим молодняком.
… „Наказую негайно виловити банду, що в Солонськім Яру. Отряда прислати не можу, бо майже усі люди в роз'їздах“.
Такий папірець від повітового військового комісара.
Савко подумав: „дійсно, пора“.
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
— А що того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончане своїх не видадуть.
… Скоро в'їхали в ліс.
Коні наставили вуха і прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит.
Глухі, столітні ліси Полтавщини і чогось тут журливо.
Насторожились кущі, тріщать гілки. Иноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
— Слухай, друже, може не будемо трівожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?— А вжеж!
Савко сказав:
— Наказ єсть з уїзда. Ніззя.
— Ага… Ну то инше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
— Слиш, Савко! Кажуть по газетках руминський король селянам слабоду проголосив?
— А тобі що з того?
— Та як же: все-таки слабода…
Савко скрушно похитав головою:
— Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем, чи ні? Ну?
— Звісно, що ні.
— Ото ж бо й є. Бандисти ви гарні, як на вас подивишся.
Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками росходився за вітами, за зеленою.
… Під'їзжали до Солонського Яру.
Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з иншого боку.
Пустили коней в гущавину і зашумів, затріщав ліс.
Загончане потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли і вперто продирались до ріжи.
Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
Тут ніколи не було сонця і завше стояла тінь.
… Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал в Солонськім Яру). Винтовки приготовити, але без наказу голови, це стріляти.Іще продирались, і, нарешті, крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
Нарешті загін вискочив на ріжу.
… Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
— Стій! Куди біжиш? Стій!
Голоси загончан метушились в зелені і зі всіх кінців одкликались луни.
Савко скрикнув:
— Стріляй в повітря!
Бухнувся випал над Солонськім Яром, і раптом село стало мертвим.
Під'їхали до голохватських будівель.
— Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивилися на загончан, але впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.
— А, щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали — і справді комунія наскочила.
Савко суворо подивився і спитав:
— Де ваш предсідатель?
— Якій предсідатель?
— Та староста-ж!
— Так би ви й казали… Марфо! ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов і голова.
До його:
— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усміхається:
— Де-ж я їх візьму… Господи! Ліси ж такі, слава тобі Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися.
А потім заморгав підсліпуватим оком:
— Пожди, Савко, я мабудь піду дістану чогось. Як же так: гостя приїхали, треба ж таки підправитись.Савко рішуче одрізав:
— Никоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий міліціонер досадливо почухав потилицю:
— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а „старості” наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби: заметушився „староста“.
Зашумів Солонський Яр.
У кожній хаті розчинено було скриню і повибрано з неї одіж на підводу. А уїзджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити усе голохвастівське кубло, коли острожники не являться доброхітно у Млинки.
Скоро загін з підводою зникли в лісі, як до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін в Солонськім Яру.
У Млинках гомонів базар. Де-кілька осілих, тутешніх циганчат сіпали коней за хвости і вигукували, як і двісті літ тому.
Бігали, лопотіли перекупки.
А біля блискучих гір горщиків стояли поважні гончарі Полтавщини.
Савко і рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру і викрикували:
— Люде добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикнув пізнати своє.
В натовп падало біле сонце і пахло сливами і яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.… До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її ніжно і ледве чутно промовив:
— Конешно Дуньчина… Дуньки моєї…
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля „потребілки“ він підійшов знову до Савка і тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку і зітхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина…
… Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітинники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро.
… Але не бачить Савко, що за ним стежать солончане; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає…
— Що за напасть!
Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
… В раді повно народу.
Зайшло де-кілька чоловік в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савко, не слід його виносити на базар.
— Чому це?Підійшов до Савка Онищенко, з комнезама, на вухо каже:
— Тут вони.
— Хто це?
— Та солончане-ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
— Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
— Де там їх тепер найдеш… Давайте мабуть удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив винтовку і побіг.
Ходе повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.
Грає сонце в горщиках і весело виблискують гори гончарського добра.
… А голохвастівці мабуть запримітили щось недобре до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся в натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурів до вітряків що на полтавський ліс.
— Гей, держи!
Савко націлився і вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера і гайда за солончанами.
… Затрівожився базар, гончарі заходились складувати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люде до дворів.Тільки щітинники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!
… Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему і зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не найде веселого шляху.
… Болить наше мільйонне серце і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…
… Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
— Втікли!
В рудого міліціонера від скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.
— Повернемо мабуть додому, чи що?
— Ні! Гайда на Солонський Яр.
— Та чого ж ми поїдемо?
— А того, що треба видивитись, осточортіли вже.
Рудий казав, що небезпечно вдвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали.
За пів версти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули мабуть з 2 години. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув в дубнякові, куди не добиралося око.Коли посідали на коні, у ліс зайшов уже вечір і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(… Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).
… Казав міліціонер:
— А може б помирилися… Слиш, Савко?
— Ніззя…
— А то, їй богу, могорич запили-б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце мабуть упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою винтовку. Але в цей мент —
— гримнув випал і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулись з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув іще один випал і зашумів ліс від цокота копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милости не буде. Як божевільний гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончане, але Савкові треба добігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запинилась, важко дихає на дерева… (невже наздоженуть?).
… Свистить вітер.
… Нарешті Савко вискочив у поле.На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще де-кілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один мент: одразу ж солончане пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю і кинувся до першої хати.
Ускочивши у двір, він заліз під комору…
… Скоро у дворі були і солончане.
… Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчане поховались по хатах, не виходили.
Голохвастівці витягли із хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти-ж бачив, куди він сховався?
— Та я ж… їй богу…
Свиснув чмілем у повітрі нагай.
Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончане, оточили будівлю.
— Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!
І наставили під комору одрізи.
… Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе і похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його і голого повели у поле.Йшов по дорозі Савко і тупо дивився на полтавський ліс.
… Млинки мовчали.
… За вітряками голохвастівці зупинились:
— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
… А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати і пустили два червоних півня.
… На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.
Піднявся вітер.
Зашуміли Млинки.
Забили в розбиті дзвони.
Загаласували вулиці.
— Рятуйте! Рятуйте!
… А глибокої ночі зі злизаного пожаром краю, посунулись натовпи людей до голохвастівців.
… Тієї-ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонськім Яром.
І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни і гостро пахло дубовим молодняком.