Солонський Яр

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Солонський Яр
Микола Хвильовий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Солонський Яр


I

         До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

         Стоять стіною, хмуряться.

         В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

         Солонський Яр: як і село.

         В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

         Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.

         Тоді горить, чарує папороть.

         Солонський Яр — природна фортеця.

         —Солонські острожники казали:

         — Є Холодний Яр, це — Солонський Яр... Атож...

         А в Млинківській волості скаржилися:

         — І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.

         Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.

         — Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...

         ...Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.

         Вранці дізнаються, кого обібрано “до цурки”.

         ...Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків — перехиляється на ділянку молодняку.

         ...У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.

         Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.

         — Ну, що? І сьогодні обібрано кого?

         — Аякже: Матвія Юхименка.

         Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:

         — Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.

         У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.

         Савко вдарив себе по чолі:

         — От напасть... Прийдеться воювати.

         Згодились.

         — Дивіться, вам видніше... А що напасть — то правда.

         Але Савчин сусіда попередив:

         — Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то... може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.

         ...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:

         — Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде...

         Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.

         ...Пахло дубовим молодняком.


II

         “...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах”.

         Такий папірець від повітового військового комісара.

         Савко подумав: “Дійсно пора”.

         Зібрав міліціонерів:

         — Гайда!

         Міліціонери — старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

         Рудий міліціонер, старшина, каже:

         — А що, того... можна буде в Солонівці самогону... Чуєш, Савко?

         Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.

         ...Скоро в'їхали в ліс.

         Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.

         Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.

         Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.

         — Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?

         — Це кого? Солончан?

         — Авжеж!

         Савко сказав:

         — Наказ єсть з уїзду. Ніззя.

         — Ага... Ну, то інше діло.

         А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

         — Слиш, Савко! Кажуть по газетах — румунський король селянам слабоду проголосив?

         — А тобі що з того?

         — Та як же: все таки слабода...

         Савко скрушно похитав головою:

         — Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?

         — Звісно, що ні.

         — Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.

         Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.

         ...Під'їжджали до Солонського Яру.

         Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.

         Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.

         Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.

         Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.

         Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.

         …Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).

         Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.

         Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.

         Нарешті загін вискочив на ріжу.

         ...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.

         — Стій! Куди біжиш? Стій!

         Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.

         Савко скрикнув:

         — Стріляй у повітря!

         Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.

         Під'їхали до голохватських будівель.

         — Дома хазяї?

         Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.

         — А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила.

         Савко суворо подивився і спитав:

         — Де ваш предсідатель?

         — Та староста ж!

         — Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.

         Незабаром прийшов голова. До нього:

         — Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

         Усміхається:

         — Де ж я їх візьму... Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися.

         А потім заморгав підсліпуватим оком:

         — Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.

         Савко рішуче одрізав:

         — Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

         Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:

         — Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!

         Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а “старості” наказав негайно подати підводу.

         Зарепетували, заскиглили баби; заметушився “староста”.

         Зашумів Солонський Яр.

         У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки.

         Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.


III

         У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.

         Бігали, лопотіли перекупки.

         А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини.

         Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:

         — Люди добрі, пізнавайте своє добро!

         Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.

         В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.

         ...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.

         Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:

         — Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля “потребілки” він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:

         — А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?

         А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:

         — Конешно, Дуньчина...

         ...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.

         — Люди добрі, пізнавайте своє добро.

         ...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.

         Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.

         Іще з годину походили — ніхто не признає...

         — Що за напасть!

         Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.

         ...В Раді повно народу.

         Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:

         — Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.

         — Чому це?

         Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

         — Тут вони.

         — Хто це?

         — Та солончани ж, голохвастівці.

         Вдарив себе Савко по потилиці:

         — Так он воно чого ніхто не визнає!

         Покликав рудого міліціонера:

         — Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.

         Похитав головою рудий:

         — Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.

         Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.

         Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.

         А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли.

         Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.

         Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.

         — Гай, держи!

         Савко націлився й вистрілив.

         Галас! Галас! Галас!

         Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.

         Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами.

         ...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.

         Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.

         Десь кричала перекупка:

         — Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!


IV

         ...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.

         ...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина...

         ...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:

         — Втекли!

         В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був. мов та цибуля.

         Втирав хусткою піт.

         — Повернемо, мабуть, додому, чи що?

         — Ні! Гайда на Солонський Яр.

         — Та чого ж ми поїдемо?

         — А того, що треба видивитись, осточортіли вже.

         Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.

         Поїхали. За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.

         Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

         Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.

         (...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).

         ...Казав міліціонер:

         — А може б, помирилися... Слиш, Савко?

         — Ніззя...

         — А то, їй-богу, могорич запили б...

         Савко гостро дивився в гущавину.

         Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.

         Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.

         Коні рвонулись і кинулися з лісу.

         Засвистів вітер.

         Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.

         Рудий міліціонер зупинив коня:

         — Братці, не бийте!

         Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.

         — Цок! Цок! Цок!

         Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.

         — Цок! Цок! Цок!

         Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?)

         ...Свистить вітер.

         ...Нарешті Савко вискочив у поле.

         На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.

         Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.

         Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.

         Захропла.

         Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.

         Ватага зупинилася.

         Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.

         Тоді Савко рачки поліз до Млинків.

         Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

         Ускочивши у двір, він заліз під комору...

         ...Скоро в дворі були й солончани.

         ...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

         Голохвастівці витягли з хати хазяїна:

         — Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? '

         — Та я ж... їй-богу... Свиснув чмілем у повітря нагай.

         Хазяїн заплакав і вказав на комору.

         Заревли солончани, оточили будівлю.

         Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!

         І наставили під комору одрізи.

         ...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.

         Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.

         Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

         Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.

         ...Млинки мовчали.

         ...За вітряками голохвастівці зупинились;

         — Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!

         ...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.

         ...На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.

         Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.

         — Рятуйте! Рятуйте!

         ...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.

         ...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.

         І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.

Джерело[ред.]