Сині етюди (1923)/Солонський Яр

Матеріал з Вікіджерел
< Сині етюди (1923)(Перенаправлено з Солонський Яр)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сині етюди (1923
Микола Хвильовий
Солонський Яр
Видання: Харків: Державне видавництво України, 1923.
СОЛОНСЬКИЙ ЯР.
І.

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три версти зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизих кущів, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за 10 верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.

Тоді горить, чарує папороть.

Солонський Яр — природня фортеця.

Солонські острожники казали:

— Є Холодний Яр, а це — Солонський Яр… А тож…

А у Млинківській волости скаржилися:

— І сукині ж сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх відтіля.

Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.

— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…

… Коли приходе ніч, Млинки напруженно дивляться на темну стіну полтавського лісу і чекають. Але не відомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки уранці шумить село.

Уранці дізнаються, кого обібрано „до цурки“.

… Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, від вітряків перехиляється на ділянку молодняка.

… В немите вікно волосної ради дороги майже не видно.

Савко Гордієнко — безусий голова з гострим обличчям — подивився у вікно і підійшов до натовпу.

— Ну що? І сьогодні обібрано кого?

— А як же: Матвія Юхименка.

Підійшов іще один селянин і беспорадно розвів руками:

— Не инакше, як дивізію треба сюди.

Притакують.

В кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолі:

— От напасть… Прийдется воювати.

Згодились.

— Дивіться, вам видніше… А що напасть — то правда.

Але Савчин сусід попередив:

— Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то… може й тебе одправлять на той світ. Це, брате, тобі не хрунт, не австріяка галичанський.

… А в село із Солонського Яру вилазили постаті і зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:

— Така йому фортуна: плохим буде — хай головує, а зачепе — вихаластаємо…

… Над Солонським Яром ростанув останній промінь, в лісі почало темніти. Із півночи попливла хмара, теж ішла на захід.

… Пахло дубовим молодняком.

II.

… „Наказую негайно виловити банду, що в Солонськім Яру. Отряда прислати не можу, бо майже усі люди в роз'їздах“.

Такий папірець від повітового військового комісара.

Савко подумав: „дійсно, пора“.

Зібрав міліціонерів:

— Гайда!

Міліціонери старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

Рудий міліціонер, старшина, каже:

— А що того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?

Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончане своїх не видадуть.

… Скоро в'їхали в ліс.

Коні наставили вуха і прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит.

Глухі, столітні ліси Полтавщини і чогось тут журливо.

Насторожились кущі, тріщать гілки. Иноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.

Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.

— Слухай, друже, може не будемо трівожити їх, уладнаємо?

— Це кого? Солончан?

— А вжеж!

Савко сказав:

— Наказ єсть з уїзда. Ніззя.

— Ага… Ну то инше діло.

А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

— Слиш, Савко! Кажуть по газетках руминський король селянам слабоду проголосив?

— А тобі що з того?

— Та як же: все-таки слабода…

Савко скрушно похитав головою:

— Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем, чи ні? Ну?

— Звісно, що ні.

— Ото ж бо й є. Бандисти ви гарні, як на вас подивишся.

Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками росходився за вітами, за зеленою.

… Під'їзжали до Солонського Яру.

Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з иншого боку.

Пустили коней в гущавину і зашумів, затріщав ліс.

Загончане потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли і вперто продирались до ріжи.

Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.

Тут ніколи не було сонця і завше стояла тінь.

… Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал в Солонськім Яру). Винтовки приготовити, але без наказу голови, це стріляти.

Іще продирались, і, нарешті, крізь гущавину прорізалися стьожки світла.

Нарешті загін вискочив на ріжу.

… Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.

— Стій! Куди біжиш? Стій!

Голоси загончан метушились в зелені і зі всіх кінців одкликались луни.

Савко скрикнув:

— Стріляй в повітря!

Бухнувся випал над Солонськім Яром, і раптом село стало мертвим.

Під'їхали до голохватських будівель.

— Дома хазяї?

Виходили баби, перелякано дивилися на загончан, але впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.

— А, щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали — і справді комунія наскочила.

Савко суворо подивився і спитав:

— Де ваш предсідатель?

— Якій предсідатель?

— Та староста-ж!

— Так би ви й казали… Марфо! ану-бо поклич голову.

Незабаром прийшов і голова.

До його:

— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

Усміхається:

— Де-ж я їх візьму… Господи! Ліси ж такі, слава тобі Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися.

А потім заморгав підсліпуватим оком:

— Пожди, Савко, я мабудь піду дістану чогось. Як же так: гостя приїхали, треба ж таки підправитись.

Савко рішуче одрізав:

— Никоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий міліціонер досадливо почухав потилицю:

— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй богу!

Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а „старості” наказав негайно подати підводу.

Зарепетували, заскиглили баби: заметушився „староста“.

Зашумів Солонський Яр.

У кожній хаті розчинено було скриню і повибрано з неї одіж на підводу. А уїзджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити усе голохвастівське кубло, коли острожники не являться доброхітно у Млинки.

Скоро загін з підводою зникли в лісі, як до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін в Солонськім Яру.

III.

У Млинках гомонів базар. Де-кілька осілих, тутешніх циганчат сіпали коней за хвости і вигукували, як і двісті літ тому.

Бігали, лопотіли перекупки.

А біля блискучих гір горщиків стояли поважні гончарі Полтавщини.

Савко і рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру і викрикували:

— Люде добрі, пізнавайте своє добро!

Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикнув пізнати своє.

В натовп падало біле сонце і пахло сливами і яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.

… До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками і здавалося, що він плаче.

Полапав зелену хустку, погладив її ніжно і ледве чутно промовив:

— Конешно Дуньчина… Дуньки моєї…

Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля „потребілки“ він підійшов знову до Савка і тоненько, ніби горох розсипав, запитав:

— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?

А потім ще полапав зелену хустку і зітхнув про себе:

— Конешно, Дуньчина…

… Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітинники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.

— Люди добрі, пізнавайте своє добро.

… Але не бачить Савко, що за ним стежать солончане; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.

Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.

Іще з годину походили — ніхто не признає…

— Що за напасть!

Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.

… В раді повно народу.

Зайшло де-кілька чоловік в кімнату голови:

— Не так ви робите, Савко, не слід його виносити на базар.

— Чому це?

Підійшов до Савка Онищенко, з комнезама, на вухо каже:

— Тут вони.

— Хто це?

— Та солончане-ж, голохвастівці.

Вдарив себе Савко по потилиці:

— Так он воно чого ніхто не визнає!

Покликав рудого міліціонера:

— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.

Похитав головою рудий:

— Де там їх тепер найдеш… Давайте мабуть удвох.

Ніколи Савкові базікати, схопив винтовку і побіг.

Ходе повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.

Грає сонце в горщиках і весело виблискують гори гончарського добра.

… А голохвастівці мабуть запримітили щось недобре до коней пішли.

Нарешті Савко побачив їх. Кинувся в натовп.

Але вже було пізно: тільки пил закурів до вітряків що на полтавський ліс.

— Гей, держи!

Савко націлився і вистрілив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера і гайда за солончанами.

… Затрівожився базар, гончарі заходились складувати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люде до дворів.

Тільки щітинники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.

Десь кричала перекупка:

— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!

IV.

… Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему і зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не найде веселого шляху.

… Болить наше мільйонне серце і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…

… Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:

— Втікли!

В рудого міліціонера від скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.

— Повернемо мабуть додому, чи що?

— Ні! Гайда на Солонський Яр.

— Та чого ж ми поїдемо?

— А того, що треба видивитись, осточортіли вже.

Рудий казав, що небезпечно вдвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали.

За пів версти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.

Так перебули мабуть з 2 години. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув в дубнякові, куди не добиралося око.

Коли посідали на коні, у ліс зайшов уже вечір і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.

(… Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).

… Казав міліціонер:

— А може б помирилися… Слиш, Савко?

— Ніззя…

— А то, їй богу, могорич запили-б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце мабуть упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою винтовку. Але в цей мент —

— гримнув випал і далеко пішла грізна луна.

Коні рвонулись і кинулись з лісу.

Засвистів вітер.

Гримнув іще один випал і зашумів ліс від цокота копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.

Рудий міліціонер зупинив коня:

— Братці, не бийте!

Але Савко розумів, що йому милости не буде. Як божевільний гнав він свою кобилу на Млинки.

— Цок! Цок! Цок!

Іще далеко позаду солончане, але Савкові треба добігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.

— Цок! Цок! Цок!

Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запинилась, важко дихає на дерева… (невже наздоженуть?).

… Свистить вітер.

… Нарешті Савко вискочив у поле.

На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.

Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.

Савчина кобила пролетіла ще де-кілька кроків і гепнулась на землю.

Захропла.

Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один мент: одразу ж солончане пішли в обхід.

Тоді Савко рачки поліз до Млинків.

Біля вітряків він випустив останню кулю і кинувся до першої хати.

Ускочивши у двір, він заліз під комору…

… Скоро у дворі були і солончане.

… Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчане поховались по хатах, не виходили.

Голохвастівці витягли із хати хазяїна:

— Кажи, де він? Ти-ж бачив, куди він сховався?

— Та я ж… їй богу…

Свиснув чмілем у повітрі нагай.

Хазяїн заплакав і вказав на комору.

Заревли солончане, оточили будівлю.

— Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!

І наставили під комору одрізи.

… Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе і похилив голову.

Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.

Підійшли до Савка, мовчки роздягли його і голого повели у поле.

Йшов по дорозі Савко і тупо дивився на полтавський ліс.

… Млинки мовчали.

… За вітряками голохвастівці зупинились:

— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!

… А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати і пустили два червоних півня.

… На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.

Піднявся вітер.

Зашуміли Млинки.

Забили в розбиті дзвони.

Загаласували вулиці.

— Рятуйте! Рятуйте!

… А глибокої ночі зі злизаного пожаром краю, посунулись натовпи людей до голохвастівців.

… Тієї-ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонськім Яром.

І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни і гостро пахло дубовим молодняком.