Сині етюди (1923)/Чумаківська комуна
| ◀ Синій листопад | Сині етюди Чумаківська комуна |
Бараки що за містом ▶ |
|
Повітове місто, де пахне Гоголем, в переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні арештанські весни, — повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а увечері п'є чай з блискучого самовару.
Увечері в тихому затишкові міщанського добробуту шипить самовар:
— Ш-ш!
І зімою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
Це тиха надмрійна пісня обивательского щастя. А апогей його — канарейка в клітці.
… Над повітовим містом промчалась революція. Зламала де-кілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець — і помчалась далі.
… Все йде, все минає і відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалєйний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон трівожний буде: чує обиватель —
— блукає містом хтось невідомий, хтось арештанський.І каже він, зітхаючи:
… — Да, шерочко!
… Коли злізти на гору, там манастир, Покрівський зветься. А не долізти до манастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імени Василя Чумака.
Мрійник загинув в імлисту Київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
… Біля воріт написано: „в сєм домє проживаєт дворянин Гараєм”.
… А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака:
|
„Безнадійно? Є надія: ось, на цьому бруку. |
Біля комуни проходять і тіни минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі — церква і дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Иноді сонце заверещить золотом, і тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
… До Андрія підходить Варвара і оповідає про яму: недалеко яма, куди черниці скидали колись живих „незаконних“ немовлят: опороситься черниця і запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валєнтина — високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих! М. Х.).
Валєнтина заїкається до Варвари:
— Ви пппро це вже ка-а-азали!
А Варвара буркотить:
— Ну й казала. Іще скажу. Забула, значить.Андрій наставляє вухо і уважно слухає. Варвара починає знову…
… Значиться, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура — (останні дві Бобчинський, Добчинський: зріст), 4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, в комуні завше гніздиться сторонній люд. Словом так: бувають товариші з сел і губерніяльного міста. Зімою сторонніх мало.
А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештанська весна. У-ух! щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тянучка: їв би й дивився без кінця… Д'ех, моя коханко! Дай візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
… Прилетів традіційний соловей, порозчиняв вікна: — правильно!
… А в їдальні дві дошки: чорна й червона. На чорній написано:
„Товаришка Же за буйство“.
На червоній написано:
„Товариш Андре за“… (далі розвезено пальцем).
… Же надто неспокійна. Же — циганочка. А Іванову співає:
— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.
Тоді Мура каже:
— Ах, моншерамі, це-ж моветон.
Розшифровую:
Іванов пітерський слюсар, а вкраїнську мову знає краще вкраїнців. (Буває!). Так міркує: нацсправа мов уюн (це, здається, у Кавцького), а на мову — плювать! „За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!“ Але Іванов каже.— У нас в Пітері так! Ми пітерські так! — Словом авторитет Пітера непорушний. А Пітер – це Іванов.
Це, звичайно, що до публіцістики.
… Ну-с!
Же – циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова:
— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Іванов знає жарти, але досить серьозно наказує:
— Щоб оселедців більш не купували. Досить. Можна жити скромніш.
… У манастирськім саду гримнув традіційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми.
Мура каже (промова в ніс):
— Ан-дре!
Це так поважно, ніби в салоні графині Х. Але – це не так: тільки погляд maman, а взагалі — йолки зелені! І все.
… Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара й Андрій.
Тут і кінець другому розділові.
Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картошку.
Рожеві ранкові сурми біліють. Йде день і біла музика дня. Традіційний соловей змовк.
Над манастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.
Андрій каже:
— Так ви не робіть Варварушко. Ми й самі справимось.— Не робіть! А хто-ж обід зварить? Га?
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко… Варварушко… Ні в якім раз і й баста!
Ну-с!..
Андрій раптом зривається з місця і мчиться до столу.
Навздогін йому сміх:
— Ага! Приспічило!
Андрій хапає папірець і оливець і нервово накидує нерівні літери. Це поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти і бурмоче незрозумілі фрази…
А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картошку покинув? І біс з нею, з картошкою! Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає!
Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить похмуро брови і пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:
— Ви не думайте, що він аби що. Він не аби що, а ось…
І виймає з кишені Шевченків портрет.
— Знаєте хто? Це кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія) значить під Шевченка пише разнії пісні, скажемо, та инші прозвідєнія.
… Андрій по кімнаті носиться. Варвара картошку чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.
… Да, ще про Гордієнка не сказав.
Добре, скажу.Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — „педантична пунктуальність:“ слова Бобчинського чи Добчинського — не пам'ятаю. Йосип — спец з Упродкома — завше виголений і свіжий, мов хлоп'яча ковзалка.
… Це з його записної книжки:
… „Підвідділ гоління“ (підсумок за п'ять років): 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату заняли більшовики), 99 — в кімнаті, з цих: 99-ти — 3 — порізався: 1 раз: сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився у місцевого цирульника, що квартирує за Паланкою; з них 5 — в отряді: цирульник одступав з червоною армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизма, тоді ж одна година пішла на вивчення англійскої мови для ознайомлення з тредюніонами в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду і т. д.
… З другої-кімнати чути:
— Товаришу Гордієнко!
Він підводиться і резонно підкреслює:
— У нас призвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе!
А Варвара підслухала й собі:
— Варваро! Идіть-но сюди!
Варвара незадоволено:
— Можете виражаться: товариш Варвара.
… Комуна гигоче, пес в сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
— А ще комунія… Тьху!
… А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика і летить далі.… Д'ех, моя коханко! Дай візьму тебе в свої залізні обійми! Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
П'ятий розділ пишу, заплющивши очі:
… Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти — були станції, були допотопні надглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь в гущавині дзвоники — це дрижула, почтові коні. Раптом дзвоники стихають — це злодії… А потім посунулись стовпи, за стовпами шинки… А от іде до царя хохол зі скаргою (це, здається, анекдот) узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…
… Це ж до чого? — Так собі!
… А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що де-хто з комуністів хазяйствечком обзавівся і будиночок збудував.
… „Е-еех! мамочко, заміж хочеться“.
… Поле, поле. І оберемки з сонця.
Пролітає весна, йде літо.
Комуна живе так: о 4 годині, вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.
А втім високолоба Валєнтина рідко буває дома: на коростявих клячах, через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організувати, інспектувати, інструктувати і ще: „вати“ і „вати“.
Високолоба Валєнтина — завжінвідділом повпаркома.
Іванов каже:
— І в Пітері-б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
— Пітер цітадель революції і форт його — Кронштадт.… А Же ще не прийшла: замісць чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: 2 рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
— Так і треба. Буде знати, сволочишка.
В комуні „сволочишка“ — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: „чоловєці в благоволєнії“.
… Коли всі сходяться — гармидер.
Мура кричить:
— Ан—дре!
|
|
… А от про телефон так і забув сказати: в комуні єсть телефонний апарат без дроту.
Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —
— Агов!
Мура з апломбом:
— Не агов, а альо.
Всі.
— Ша!
— Ша!
… Тиша.
Андрій голосно:
— Агов!
Комуна:
— Агось!
Потім від телефону урочисто — натхненна промова:
— Ша! Перекличка йде по соціялістичній, федеративній, радянській республіці… Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо і непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує у всі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим! Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконання: шлях важкий, але шлях — до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
В комуні крик:
— Слава!
— Слава!
Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента і заводить:
— Чуєш, сурми заграли!
… — Слава! Слава!
… А потім сідають пити чай.
… Манастирський годинник:
— Бов! Бов!
… Зі сходу надходить синя гроза. Пів неба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне! Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкрайї степи.
Ой, буде горобина ніч! Буде!
… Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій в задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію: „громовиця“.
… Зі сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити і розіслати завтра по волостях.
Же:
— Іване! подивись — гроза!
— Не мішай, Же!
Мура натхненно:— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, — не одну-б молонню послала сюди.
… А Варвара хреститься у куточку: щоб не бачили.
За столом всі, крім Валєнтини: Валєнтина в Дубівській волості на роботі.
Же язвить:
— Товаришу Йосипе! Відкіля це: „гонителі земства й анибали лібералізму“.
Гордієнко спокійно отвічає:
— Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги „за 12 лєт“ Вл. Ільїна (Н. Лєніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 р. ст. 157.
Іще говорить спокійно: — Можна узнати і це, наприклад: „Ернст Гекель і Ернст Мах“ — є розділ теж з книги Лєніна „Матеріялізм і емпіріокритицізм“, держ. видав. 1920 р. Або, скажемо, передмова до 3-го видання „Анти-Дюринг“ написано… зараз скажу… Лондон 23 травня 1894 року, цеб-то на 3 роки 3½ місяця й один день пізніш мого народження.
Кімната не витримала — регіт.
Гордієнко спокійно п'є чай.
… Гроза йде.
Валєнтина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М. Х.). Валєнтина несе обов'язки і начальника горо́да, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотирі тижні, а 2 з них призначаються для кампаній. Наприклад: тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знаття і т. д.
… Бігли дні (в комуні завше біжать дні). Вибивалась городина. Після обіда всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій деклямував свої експромти, Іван підганяв комуну, а комуна кричала:
— Нещасний приказчику… Геть комбурів!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до вечерні, комуна становилась в 2 ряди і з піснями йшла містом до дому.
Іванов ішов попереду і командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:
— Ать! Тва! Ать! Тва!
… Иноді Же каже:
— А може пісень не треба?
Комуна в регіт:
— Браво! Же соромиться обивателів.
Тоді Же починає першою і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.
… Але от приїздить із волости Валєнтина.
До Іванова:
— Йди сю-юди. Треббба по-о-о-радитись.
Іванов:
— Кажи тут!
Валєнтина мнеться.
Звичайно, Андрій схоплюється і кричить несамовито:
— Це свинство! Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу. Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство!
(… Андрій безпартійний).
Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, инакше він не може орієнтуватися.
Підхоплюється Же:
— Це як орієнтуватися? А ну?
Вмішується й Мура.— Ан-дре!
Же:
— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються.
— Що?
Крик! Крик! Крик!
… А увечері на чорній дошці стоїть:
— тов. Же за буйство.
… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же чи з Мурою.
— Мама їх розбере!
… І знову біжать дні. Ясні дні одходять, приходять дощі. Комуна забиває чотирі кімнати, а в двох ставить пічки — комбідки.
… Повітове місто погрузло в болото і зі злістю дивиться на комуну. І манастир (церква) хмуриться на комуну.
Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діягнози ставить Іванов. Хвороби партії — коники вечорів. В комуні розвязують питання, а потім у повіті проводять кампанії.
В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:
— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого антіресу — цур йому пек! А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу артиста:
— О, Ціцероне! Твоїми устами тільки мед пити.
Буркотить Варвара:
— Ну, дзиго, хоч на хвилину змовкни!Тоді Мура до Андрія:
— О, мій Андріє! Який пасаж!
І хилить свою пухку головку на обідране плече поета.
… В манастирі знову дзвонять:
— Бов! — Бов!
Ну-с! І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі:
— Бов! Бов!
Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.
… Пройшла буйна, арештанська весна — арештанська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.
Прийшла старість — болото.
В тихих затишках міщанського добробуту шипить самовар, і сняться обивателю бакалєйні сни старосвітського галантерейного життя.
… Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.
… Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.
… А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсинною шкуркою промайне сонце.
Коли обиватель проходить біля комуни і чує відтіля бадьорий сміх, він на мент зупиняється, єхидно усьміхається, і, раптом, зникає в темнім заулкові.
А в комуні чути:
— Ей, ви ребятьонки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!
… Ну-с!..
Іще слухайте:
— колись Іванов прийшов до дому надто пізно, зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.Підійшла Валєнтина:
— Що з тттобою?
Підлетіла й Же:
— Товаришу, капітане, що це ви так довгенько?
Іванов мовчав, а потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:
— Друзі мої… винний… їй богу, винний… Погода проклята… осінь проклята.
Же закричала:
— Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!
Біжить комуна:
— Що там таке?
А вийшло, бачите, так (Іванов сам росповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в „Комунисті“ оголосили кампанію боротьби „з п'янством“. Хотів було розбити пляшку на голові спеца, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний…
… На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло:
„тов. Іванов, капітан комуни за… (далі розвезено було пальцем).
А втім комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки.
… На другий день Андрій стояв біля телефону викрикував:
— Агов!
Звичайно, Мура виправляла:
— Не агов, а альо!
… — Агов! Слухайте комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію…Же перебиває:
— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію?
… За вікном дощ.
А в манастирі:
— Бов! Бов!
Комуна пережила й осінь.
Прийшла зіма.
… Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
…Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці.
… Здрастуйте мої, веселі сніжинки!
… Здрастуй, моя юність-метелице!
Пружисте тіло, пружиста думка.
Мороз.
Хо—ро—ше!
… А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш та й палива мало.
Вікна злегка помережило лідяшками.
А за вікном метелять сніжинки і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг!
Шум! Крик! Крик!
І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
… Але —
другий сніг приніс з собою і сум. Узнали, що Валєнтина завагитніла, а Валєнтину одкликають в центр на дуже відповідальну роботу. Валєнтина телеграфувала: „приїду через тиждень“.
І рішила робити операцію.
Але це так противно! Валєнтина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.Підходила Варвара і питала:
— Від кого ж це ти, голубонько? Невже від Івана?.. А може від Андрія?
Валєнтина: — Ах, йййяк вам не со-о-оромно!
А Же прийшла і сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.
Валєнтина:
— Не те, Же, ннне те! Мммені ннне того!..
|
|
… Нус!.. Треба кінчати… Іще два тижня:
Туп! Туп!
… Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
… На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — „пунктуальна педантичність“.
Мороз кричав: — Ан-дре!
І хилила Мура свою пухку головку на обідране плече поета.
А Андрій розсипав в степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— Слава! Слава! Слава!
… А втім Варвара так і не поїхала (одвозили Валєнтину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валєнтина.
… Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.
Одступає манастир все далі й далі — назад.
Їдемо в снігову даль.
… Ця комуна і зараз існує, — вона на Слобожанщині.