Сині етюди (1923)/Бараки що за містом
| ◀ Чумаківська комуна | Сині етюди Бараки що за містом |
Свиня ▶ |
|
Юхим підійшов до паркана і зачитав такий плакат:
|
ТОВАРИШІ!
Тероризуйте тил ворога! Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину! Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас. Підпольний ревком. |
Д'ех! Мать твою бог любив!
І тут-же Юхим подумав про Мазія:
— Так… Розуміємо… Ну, держись, Мазію. Пасмотрим твою ухватку.
Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків.
Так-с!..
Це було вдень.
Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
Тиха осінчя ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах улетіти на південь.
Над бараками лихтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля, — біля го́рода присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з міських будівель, з помийних ям.А цвинтар, що праворуч, зарився у стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…
Ну і прислухався Мазій — санітар барачний, і чути було — шарудять в листях мишенята дощовитої осени.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер проходить широкою вулицею, добігає до бараків, і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в 15 році, коли з далеких сопок Галичини повезли ранених.
Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.
… Ах Німеччино! Німеччино!
Кожного дня заганяємо у ворота 4—5 вагонів напівтрупів і бараки повні, ніби простори повітря.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину, — і приходять потяги до бараків.
… Ах, Німеччино! Німеччино!
… До Мазія прийшов Юхим, кинув зпрожога:
— Ну от: єсть плакат!
— Що кажеш, Юхиме?
Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
— Кажу — прояви себе!
І росповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
Мазій думає недовго, і вже гудить голосом польової порожнечі:
— Це можна… Чого ж не можна?
Юхим подивився непевно:
— А не брешеш?— Навіщо брехати!
— Ну тоді слухай: давай канкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний?
— Згодний.
— Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни од тібє не було.
… Отже в цю ніч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далі буде видно.
… Так-с!
Окупація слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо.
Ходять по го́роду каски і суворо дивиться голуба одіж.
Не голубіють дні.
Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.
І порожньо очам, мов о 12-ї годині ночі в обложенім місті.
Мочить дощ і шлики з червоними китицями і червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душі.
І шкірить зуби почуття помсти і хочеться клацнути.
… Окупація — слово не наше.
|
|
Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї инші санітари, так би мовити товариші Юхимові.
„Разговори разговарювали“.
Говорили про доктора — старшого лікаря та про инше.
Ну і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хворих.
Сказав один:
— А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста.
Юхим наставив вухо.Невже і він прочитав плакат?
Гм!
І чогось образився:
— Понімаеш „хвостом круте“. Думаєш тібє спужався?
Регочеться санітар:
— Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував?
Здрігнув Юхим: „в акурат влучив“:
— Перехрестись. Який мінє антірес?
— Та хто його знає! Мазій чоловік темний.
А другий росповів:
— Прохожу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь — щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: „Хто там такий?“ Не одкликається. Взяв я тоді на бугайця: — „хто там такий? стріляти буду“. Не одкликається, і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. — Чого ти тут шляєшся? — Могилу, каже, рив. — Це уночі? — А не все одно: завтра ж знову штук 20 закопаємо. — Отакий!
— Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.
— Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся і покликав у сіни Оришку.
Така і така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
— Ну їх до чортової матері. Не звязуйся. Коли б чого не вийшло.
Юхим поважно узявся в боки:
— Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було.
А потім пожартував:
— Мінє що — як треба, то й жисті рішуся. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…Отже говорили ще й про иншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.
— Ти гляди, щоб нікоторої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
… А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
… Потім рили величезні ями і кидали туди необмиті чорні виснажені цурпалки живого м'яса.
Не чекали і смерти — валили на підводи і везли на цвинтар.
Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
… Ах, Німеччино! Німеччино!
… Праця на дві зміни.
Лікарі ходять по палатах розгублені, сестри і служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
… Мазій і Юхим теж.
І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люде і шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
Душить труповий дух.
Не чути сміху в палатах.Але не можна ввесь час в такій задусі. Виходять на повітря і з жагою ссуть його, як телята материні груди.
… Так-с!..
Пройшла Оришка. До Юхима каже:
— Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
— Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
… Палатські служанки ліками пахнуть, і все це нарід, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хворими, і пухкі та смачні, не дарма на „хворих“ порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
… Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадила: („карі глазьки, де ви скрились? Мінє заставили страждать“).
Оришка в аптеці крутиться. „Дохтурь!“.
Як нема фельдшера, то і сама ліків дасть:
— Що вам требується? Оліум ріціні?
І регочеться.
— Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
… — У—ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
… Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів.
— Ну, що? Може передумав?
Мазій на цобатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безоднь виблискує.Що він думає, ця малпа з зоологичного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, від трупового духу заморока найшла.
— Згарбаємо — не писне!
Юхим хвилюється:
— Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манєра? От падаздрітєльной!
Одрубав Мазій:
— Не віриш — то йди!
Заблимали очі:
— Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить сьогодні?
… А увечері зійшлись біля Оришчиної кімнати.
— Все готове?
— Все.
Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
Пішли до Оришки: поки стемніє.
Оришка з Юхимом жартувала на кроваті. Борюкались.
Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубинним поблиском.
В Оришки не очі — поросята кувікають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета, себ-то) і на вухо телеграфує:
— Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
— Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює.
П'ють воду, прицмокують.
Потім відпочивали.
Каже Оришка:
— Чого ти, Мазію, такий непривітливий?Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять: — хворих переносять.
Мовчить. Як пугач.
— Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, і проглинула:
— Кажуть з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
… Ще пожартували.
… Так-с!
І от вечір провалився в темряву.
Юхим заюртався:
— Мабуть, ходім!
Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
„Тяжолоє положєніє: мужчин война перевела“.
От…
Та, бачете, на дворі гомін глухий пішов.
Наставили вуха.
Оришка:
— Кличуть… неначе, як хворих привезли.
І крикнуло за вікном:
— Виходь!
Юхим досадливо махнув рукою:
— Падаждьош, не пужар!..
… Зійшли з ганка в багно. Двір увесь шумить.
Поліз в кашкет Юхим:
— Ховай струмент. Ділах сьогодня не буде.
Пішли за натовпом до рейок.
… А під навісом, де вагони, лямпи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і уходить в болото.
Метушився вартовий лікар:
— А ну, хлопці, дружніш!
А хлопці і так ледве ходять.Вчора цілу ніч носили цурпалки живого людського м'яса.
В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
— Отже „дружніш“. Підожди скоро вже прийдуть, загетьманюють.
… В палатах крик:
— Куди несете? Ніде. Несіть в шосту.
— Там вже наставили.
— Ну в десяту.
— А… йди од гріха… мать твою так! Чого там язиком ляскати.
… Тільки ринви співають пісню в переливах легкого звону.
… — Земляче! А, земляче? Дай, друже, водички!
Мазій наставив свої глибокі ярки.
— Багато вас… Все ідно завтра в яму. Повезу, значиться.
Хворий з жахом подивився на Мазія і заскиглив (птиця вночі).
Підбіг Юхим:
— Сматри!
І послав кудись у повітря „в бога і богородицю“.
Пахло трупами.
Цвинтар невеселе місце в нашій республіці.
В'януть трави біля могил.
Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
Уранці копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють велику сопку, і дивимося на неї з сумом.
… Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі.Инші пішли обідати.
— От дух, аж сюди чути.
Це Мазій.
Сказав незадоволенно Юхим:
— Не магу я більш терпіти, вашого духу слухати.
І дивиться на Мазія:
— Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
Потім говорили про сьогодняшній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
… Летить від кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість.
Пішли й грабарі. Яма була готова.
Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
Смеркає…
Смеркло.
Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — лихтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
… Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали.
Повечеряли й пішли.
Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою.
Юхим каже в долоню:
— Ша!
А сам спотикається, як монополька.
… За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах, і тільки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.Борода чорна, як ніч.
У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
— Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пікарні, то й абсуди свайой головой.
Мазій струснув з свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу, — багно крюкнуло.
— Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарність — первоє діло.
Мазій брав саженні кроки і знову багно крюкало.
… Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах.
Уже видно.
І видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул кроків — розміренно, мов маятник.
Через плече винтовка.
— Бачеш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манєру зучив.
Відповів спокійно, як дощ:
— Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне.
Юхим потер руки.
… Із завода зрідка спотикаються молотки… А може то кузня, що край села стоїть? (А може то кузня?).
Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли змовкне останній цех.
Юхим з погордою сказав:
— Катєльщики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
… Чорти його знають: все-таки боязко.
Скільки не говори, а треба ж і діло робити.Д'ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, та Мазій тут зашепотів щось.
— Ну?
Сказав суворо й уперто:
— Ото ж тепер мене слухай.
— Ну?
— От тобі й „ну“.
Юхим затрівожився:
— Що ти такий падаздритєльной… От манєра!
Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси. Цеб-то в моє роспорядження.
— Це того?
— Та його-ж.
Повеселішав.
— Бери без сумлєння.
— В тім то й річ: допомогати будеш. Значиться до ями потягнемо. На кладовисько. Живого зариємо.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду до дому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрібно і холодно.
От історія! Думав — думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
— Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потому як я чуствую — паддєржку треба.
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
… Мазій поліз.А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар змовк.
|
|
Ну і що ж? Як же далі?
Далі звязали віжками, забили хусткою рота і потягли живе тіло по вулиці, а потім по заулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
А яму вже забили, свіжа могила стоїть.
Чули — од'їхала фура.
Колеса відходили по бруку.
Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро підуть у вічність.
… Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою звязану голубу людину і штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну й діла! … Мать твою в боженят піднебесних!
Засипали.
Сказав Юхим:
— Сволоч ти і квит!
… Повернулись захмарені заулки.
Крюкало болото.
Підступали бараки і важкий труповий дух.
В палатах бігали огники.
Але то — не весело. Що тут казати — не весело.
Десь далеко, за го́родом стогнало літо. Мабуть умирало на чорних ланах.
… Д'ех! Не голубіє на душі!
І праворуч Дніпра, і ліворуч Дніпра.І похилила в роспуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
… Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
… А далеко гудів радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
Дощ ущух.
Світанок ішов зі сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотними бараками.
Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.
… З го́рода тягнулись клячі з калом.
Так-с!..
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.
Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Иноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люде.
Але це на мент.
Йшли далі.
… Ну-с!.. Що тут балакати!
Юхим вскочив до Мазія.
— Шукають… з собакою…
Мазій спокійно сказав:
— Хай шукають.
— Ну а як найдуть?
— Не найдуть.
… Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
— Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками і ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як мідяник.Одштовхнув Оришку:
— Куди там гратися. З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
Що таке?
Росповів Юхим: так то й так то — біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.
Гавкає, не відходить.
І розривають вже голубі люде свіжу сопку.
Скрикнула Оришка.
— Боже милосердний: червоні шлики вже бараки оточили.
Ну й спека!
Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
— Тьху! от хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той як попуга завів:
— Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся „в бога і в богородицю“ та й пішов у палати. От.
… А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.
І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.
Пустили собаку. І самі пішли.
З старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
— Ста-нов-и-ись!Отже по солдатському: становись.
Збились в купу санітари й санітарки.
Не так. В шеренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін
стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, в калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного — мовчить.
А добігла до Мазія — загавкала.
Вивели Мазія з шеренги.
… Так-с! Ех, Юхиме! Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
— Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже: — Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився і байдуже кинув:
— Ну-да, живого закопали.
… Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
|
|
Було це, значиться, тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Го́род спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
… Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурпалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А з боку шаруділи в листях мишенята дощовитої осени.Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
Верби уходять за місто до провалля, де умирає літо.
Ну і от вам:
біля ями зі звязаними руками стоять — Юхим і Мазій.
Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман.
До Юхима:
— Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
— Ух! ти жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убік, став біля верби. Це Юхим.
… Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
— Лізь!
Всяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман.
Де руки? Нема рук!
… Бац!
І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
Кров поточилась в листя.
Іще чути було:
— Ух, ти, жидовська пико!
… Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній.
… Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами…
— Лізь!
Мазій подивився безоднями в туман і поліз в яму, в гору людського м'яса.
… Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
… Дощ знову вщух…