Скалки життя/Тисячі в одиницях
| ◀ Спец-репортер | Скалки життя Тисячі в одиницях |
|
Імена їх ти, революціє, знаєш! Тай навіщо імена? Їх багато таких, що тут згадано, їх тисячі в цих одиницях. Вони не були комуністками, не були салдатами революції. Але вони принесли на її вівтар свою лепту вдовиці. І я згадую про них із побожністю. Діялося все це на Київщині, але хіба не діялося скрізь, де біднота не мала чого губити, йдучи проти панства? Губила свій звичайний життьовий лад, губила коханих, губила власне життя. Багато їх було, цих тисяч в моїх одиницях. Розкажу по черзі.
Двоє в підвалі жили. Коробочниці. Коробки для цигарок клеїли. Ідна була карболкою труїлась. Ще й досі на підвіконні шклянка з пекучим напоєм тим стоїть. А до другої залізничник ходив, зціпщик. Давно побратися хотіли, так на гроші спромогтися несила була, щоб хатнє господарство завести. Коли приходить, каже: „Іду до гетьманської варти. Добрі гроші дають“. Подивилася раптом, мов несамовита: „Та не діждеш наших братів-робітників розстрілювати“. І плеснула карболкою в вічі.
У столівці служила. Жарила, варила, хазяйчиних дітей няньчила, покої прибирала, на базар бігала, гостям страви подавала. Держали, бо гарна на вроду дівчина була. А навпроти брама заводська. І бачить одного ранку — сотня білоґвардійців іде робітничі збори розганяти, революціонерів арештувати. На чолі полковник. Пика червона, масна. Ой же били, ой-же й рубали! І нагаями, й шаблями. Упарився полковник, іде до столівки чимсь прохолодитися. — „Гей, красуню, прийдеш увечері до мене?“ — „Прийду“. Сказав, як-би знав — бодай не приходила: як заснув полковник з утоми — вже й не прокинувся.
Два дні в хаті кіннотчик-червоноармієць жив. У руку поранений. Білі наступають, тікати треба. „Як же ти без зброї будеш?“ — бабуся-хазяйка питає. Пішла, десь у клуні онукову драґунську ґвинтовку витягла. Та ремінця немає. Одною рукою конем правити, а друга хора. Подивилася на богів і зняла рушника вишиваного. Сама цілий піст колись шила — богомільна була. „Ізжай, синку“.
На базарі сиділа, жебрувала. Та яка тепер милостиня, коли скрізь бійка, стрілянина? Але хтось аж увечері знашовся, на коліна свіжу франзольку поклав. Біла, духовита. Додому зачовгала. Там ще онучка-дівчинка на вечерю чекала. Коли на площі два вартові-червоноармійці розмовляють: „Цілісінький день з юнкерами билися, ще й узавтра гаряче буде, а в роті ані порошиночки не було“ — „Беріть, дітки, франзольку, хай щастить вам доля“!
Хора слюсариха була, на ноги нездужала.. Ледве коло печі поралась. А на базар сам слюсар ходив. Устане вдосвіта, побіжить, принесе, а тоді вже на завод. Коли на продподаток виряжають. „Ізжай, чоловіче, мерщій! Мене годував, тепер багатьох нагодуєш“.
Незнайомий парубок, мабуть червоний партизан, у хату раптом забіг. — „Рятуй, дівчино, офіцерня женеться“! — „Лізай під піл, гарбузами заставлю“. Наскочили — „Брешеш, суча дочка, більш нікуди було сховатися“! Били, волос драли, на піл кинули, зґвалтували. Прийшов батько — й батько побили, коня за кару увели. А за гарбузами не додивилися.
Шевчиху погромщики вбили. Сидить швець з немовлятами, плаче: „це за те, що ми євреями народились“. Прийшла покоївка з шляхетського дому, каже: „Чим я панам служитиму, бери мене за жінку, твоїм немовлятам матіркою буду“.
На сході селяни голову виконкому обирають. Кожний пручається: — „немає часу, треба коло господарства поратися“. Салдатка-червоноармійка каже: „То порайтеся й коло його, а я за вас у раді працюватиму“.
Хазяйський син залицятися почав. Та й він дівчині уподобався. Молодий та гарний. Обіцявсь сріблом-золотом засипати, панею зробити. А на фабриці гомоніли: „Зрадниця“. Наскочили червоні, пани вростіч пішли. Прибіг до неї милий ховатися. Настелила стола, обідать поставила, поцілувала, сама до штабу червоних пішла: „беріть онде в мене панича, годі вже намилувалася“.
Кінець, та, власне, не кінець, бо багато було тих тисяч, багато одиниць, що відбивали життя тих тисяч. Хіба про всіх перескажеш? І хто з них славніше, кому більша шана належить? Кажуть, що легше піти на самогубство, ніж покинути палити цигарки. Легше зламати все життя, ніж поступитися повсякденним звичаєм.
І було багато таких тисяч в таких одиницях. Вони були дочки Жовтня, а може народилися й раніш.
Київ, березень 1922 р.