Словарь української мови (1924)/казати
| ◀ казатель | Словарь української мови К казати |
казатися ▶ |
|
Каза́ти, кажу́, жеш, гл. 1) Говорить. Ой казав єсь, присягав єсь: не покину я тебе. Чуб. V. 180. Хоч будуть питати, не буду казати. Нп. Ти казане кажеш, а мій батько під корчмою чув. Посл. Не при нас кажучи. Ном. № 8365. Въ наст. времени вмѣсто обычной формы: кажу́, ка́жеш и пр. въ нѣкот. мѣстностяхъ сокращ.: кау(ку), каеш, кае(ка), каемо. А я йому й ку: не бачиш, — ку, — роззявляко, куди їдеш? Грин. II. 310. Чую я, кае, вчора пани поносять якусь політику. Рудч. Ск. II. 209. Ми усім наготовили, а тепер він один да ще ка': мало. Рудч. Ск. I. 26. Эта форма въ частомъ употребленіи у Квитки. Намалювавши та й кае нам: „Тепер, хлопці, дивітеся, що за кумедия буде“. А ми каемо: „а ну, ну, що там буде?“ Кв. I. 7. (Изд. 1887). Не вам ка́жучи. Извините за выраженіе. Та тут, не вам кажучи, така хвороба прикинулась: чиряками обкидало всього. Каза́ти з уст. Говорить изустно. Каменец. у. 2) Приказывать, велѣть. Казав єси нас пан наказний додому одпускати, а тепер єси наказуєш землянки копати. Рк. Макс. Кажіть мені, панове, сього хлопця до себе узяти; я буду й ростити і подушне за його платити. О. 1861. VIII. 17. Скачи, враже, як пан каже. Ном. Обіцяв Бог дати, тіко казав заждати. Ном. № 157.