Словник української мови (1937)/дурниця
| ◀ дурнина | Словник української мови Д дурниця |
дурнісінький ▶ |
|
Дурни́ця, ці, ж. 1) Пустяки, вздор. Він дума, що дурниця се. Се дурниця, що мара сниться, а перехрестись та певно й спи. Ном. № 5155. 2) Глупый или нехороший поступок. Не хапайсь дурниці, — не будеш сидів у темниці. Ном. № 7068. Чоловіка вік любила, не неслась в дурницю. Мкр. Н. 35. Ой Грицю, Грицю, Грицю, не вдавайся у дурницю, бо дурниця тебе зрадить, що й матінка не порадить. Чуб. V. 1118. 3) Даровщинка. Дурни́цею, дурни́чками, на дурни́цю. На даровщинку, даром. Що перш дурницею доставалось, то тепер або випросити треба, або купити. Котл. НП. 348. Йому б усе дурничками. Ном. № 4632. Ізвик на дурницю. Ном. № 4631. 4) Раст. Vaccinium Myrtillus. ЗЮЗО. I. 740. Ум. Дурни́чка. Дурни́чки (как наречие). 1) Попусту, без дела. 2) Даром. Наїдяться, нап'ються дурнички. «Киевская Старина». 1883. XI. 505.