Слово о пълку Игоревѣ/Текст

Матеріал з Вікіджерел
СЛОВО О ПЪЛКУ ИГОРЕВѢ,
ИГОРЯ,
сына Святъславля, внука Ольгова.

Текст.[1]
I.

Не лѣпо ли нꙑ бꙗшеть, братиѥ, начꙗти старꙑми словесꙑ троуднꙑхъ повѣстий о пълкоу Игоревѣ, Игорꙗ Свꙗтъславлича? Начати же сꙗ тъй пѣсни по бꙑлинамъ сего времени, а не по замꙑшлению Боꙗню. Боꙗнъ бо вѣщий, 5аще комоу хотꙗше пѣснь[2] творити, то растѣкашеть сꙗ мꙑслию по древоу, сѣрꙑмъ вълкомь по земли, шизꙑмь орломь подъ облакꙑ. Помнꙗшеть бо рѣчь[3] първꙑхъ временъ оусобицѣ, тогда поущашеть десꙗть соколовъ на стадо лебедей, которꙑй дотечаше, та преди пѣснь[4] поꙗше: старомоу 10Ꙗрославоу, храбромоу Мьстиславоу, иже зарѣза Редедю предъ пълкꙑ касожьскꙑми, красномоу Романови Свꙗтъславличю. Боꙗнъ же, братиѥ, не десꙗть соколовъ на стадо лебедей поущаше, нъ своꙗ вѣщиꙗ пръстꙑ на живꙑꙗ[5] строунꙑ въскладаше, они же сами кнꙗземъ славоу рокотахоу.

15Почнемъ же, братиѥ, повѣсть сию отъ стараго Владимира до нынѣшнꙗго Игорꙗ, иже истꙗгноу оумъ крѣпостию своѥю и поостри сердца своѥго моужествомь, наплънивъ сꙗ ратнаго доуха, наведе своꙗ храбрꙑꙗ плъкꙑ на землю половецькоую за землю роуськоую.

II.
Тогда Игорь възрѣ на свѣтлоѥ солнце и видѣ отъ него тьмою всꙗ своꙗ воꙗ прикрꙑтꙑ. И рече Игорь къ дроужинѣ своѥй: „Братиѥ и дроужино! лоуче-жь[6] бꙑ потꙗтоу бꙑти, неже полоненоу бꙑти! А всꙗдемъ, братиѥ, на свои 5бръзꙑꙗ комони, да позримъ синего Доноу!“ — Съпала кнꙗзю оумъ похоти и жалость ѥмоу знамениѥ застоупи, искоусити Доноу великаго. „Хощоу бо“, рече, „копиѥ приломити конець полꙗ половецкаго съ вами, Роусичи[7]; хощоу главоу свою приложити, а любо испити шеломомь Доноу!“

10О Боꙗне, соловию старого времени! Абꙑ тꙑ сиꙗ плъкꙑ оущекоталъ, скача славию по мꙑсленоу древоу, лѣтаꙗ орломь[8] подъ облакꙑ, съвиваꙗ славꙑ оба полꙑ сего времени, рища въ тропоу Троꙗню чресъ полꙗ на горꙑ! Пѣти бꙑло пѣснь[9] Игореви, того (Ольга) вноукоу: „Не боурꙗ соколꙑ 15занесе чресъ полꙗ широкаꙗ: галици стадꙑ бѣжать къ Доноу великомоу“… Чили въспѣти бꙑло, вѣщий Боꙗне, Велесовъ вноуче?

Комони ржоуть за Соулою, звенить слава въ Кꙑѥвѣ, троубꙑ троубꙗть въ Новѣградѣ, стоꙗть стꙗзи въ Поутивлѣ! 20Игорь ждеть мила брата Всеволода. И рече ѥмоу Боуй-Тоуръ Всеволодъ: „Одинъ братъ, одинъ свѣтъ свѣтлꙑй тꙑ Игорю, оба ѥсвѣ Свꙗткславличꙗ! Сѣдлай, брате, свои бръзꙑи комони, а мои ти готови, осѣдлани оу Коурьска на переди! А мои ти Коурꙗни свѣдоми къмети[10]: подъ 25троубами повити, подъ шеломꙑ възлелѣꙗни, конець копиꙗ въксръмлени; поути имъ вѣдоми, ꙗроугꙑ имъ знаѥми, лоуци оу нихъ напрꙗжени, тоули отворени, сабли изъострени; сами скачють акꙑ сѣрꙑи влъци въ полѣ, ищоучи себѣ чти, а кнꙗзю славꙑ[11].

III.

Тогда въстоупи Игорь кнꙗзь въ златъ стремень, и поѣха по чистомоу полю. Солнце ѥмоу тъмою поуть застоупаше; нощь стоноущи ѥмоу грозою птичь оубоуди; свистъ звѣринъ въсталъ и[12] Дивъ кличеть връхоу древа: 5велить послоушати земли незнаѥмѣ, Влъзѣ и Поморию и Посоулию и Соурожꙋ и Корсоуню, и тебѣ, тьмоутороканькскꙑй блъванъ! А Половци неготовами дорогами побѣгоша къ Доноу великомоу; кричать телѣгꙑ полоунощи, рци лебеди роспоущени. Игорь къ Доноу вои ведеть; оуже 10бо бѣдꙑ ѥго пасеть птичь[13] по лозию[14], влъци грозоу въсрожать по ꙗроугамъ, орли клектомь на кости звѣри зовоуть, лисици брешоуть на чръленꙑꙗ щитꙑ. О роускаꙗ земле, оуже за шеломꙗнемь ѥси! Длъго ночь мркнеть; зарꙗ свѣтъ запала, мъгла полꙗ покрꙑла, щекотъ славий оуспе, 15говоръ галичь оубоуди. Роусичи великаꙗ полꙗ чрьленꙑми щитꙑ прегородиша, ищоучи себѣ чти, а кнꙗзю славꙑ.

IV.

Съ зараниꙗ въ пꙗтъкъ потопташа поганꙑꙗ плъкꙑ половецкꙑꙗ, и рассоушꙗсь стрѣлами по полю, помчаша краснꙑꙗ дѣвкꙑ половецкꙑꙗ, а съ ними злато и паволокꙑ и драгꙑꙗ оксамитꙑ. Орьтъмами и ꙗпончицами и кожоухꙑ 5начашꙗ мостꙑ мостити по болотомъ и грꙗзивꙑмъ мѣстомъ, и всꙗкꙑми оузорочьи половецкꙑми. Чрьленъ стꙗгъ, бѣла хорюговь, чрьлена чолка, сребрено строужиѥ храбромоу Свꙗтъславличю!… Дремлеть въ полѣ Ольгово хороброѥ гнѣздо, далече залетѣло! Не бꙑло въ[15] обидѣ порождено, ни 10соколоу, ни кречетоу, ни тебѣ, чрънꙑй воронъ, поганꙑй Половчине! Гза[16] бѣжить сѣрꙑмь влъкомь, Кончакъ ѥмоу слѣдъ править къ Доноу великомоу.

V.

Дроугаго дни вельми рано кровавꙑꙗ зори свѣтъ повѣдають; чрънꙑꙗ тоучꙗ съ морꙗ идоуть, хотꙗть прикрꙑти четꙑри солнца, а въ нихъ трепещоуть синии млънии. Бꙑти громоу великомоу! ити дождю стрѣлами съ Доноу великаго! 5Тоу сꙗ копиѥмъ приламати, тоу сꙗ саблꙗмъ потроучꙗти о шеломꙑ половецкꙑꙗ на рѣцѣ на Каꙗлѣ, оу Доноу великаго. О роускаꙗ земле, оуже за[17] шеломꙗнемь ѥси! Се вѣтри, Стрибожи вноуци, вѣють съ морꙗ стрѣлами на храбрꙑꙗ плъкꙑ Игоревꙑ. Землꙗ тоутнеть, рѣкꙑ моутно 10текоуть, пороси полꙗ прикрꙑвають, стꙗзи глаголють. Половци идоуть отъ Дона и отъ морꙗ и отъ всѣхъ странъ: роускꙑꙗ плъкꙑ остоупиша[18]. Дѣти бѣсови кликомь полꙗ прегородиша, а храбрии Роусичи преградиша чръленꙑми щитꙑ.

15Ꙗръ-Тоуре Всеволоде! стоиши на борони, прꙑщеши на вои стрѣлами, гремлеши о шеломꙑ мечи харалоужнꙑми. Камо Тоуръ поскочꙗше, своимь златꙑмь шеломомь Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/58 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/60 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/62 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/64 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/66 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/68 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/70 Сторінка:Слово о пълку Игоревѣ (1876).djvu/72


——————

  1. Лєкциі виданья Мусин-Пушкина (П.) и друкованоі рукописі цариці Катерини (К.) — ко́піі рукописі Пушкиновоі:
  2. пѣснѣ К.
  3. речь П. К.
  4. пѣсь П. пѣснѣ К.
  5. живаꙗ П. К.
  6. лоуцежъ П. К.
  7. Рꙋсици П. К.
  8. оумомъ П. К.
  9. пѣсь П. пѣснѣ К.
  10. къ мети П. К.
  11. славѣ П. К.
  12. въ стазки П. — Слова виданья Мусин-Пушкина „свистъ звѣринъ въ стазки“ въ рукописі Катерини зовсім опущені, але находять ся в приложенім при ній перекладѣ („поднялся свистъ звѣрей въ ихъ логовищахъ“)
  13. птиць П. К.
  14. подобию П. К.
  15. небꙑлонъ П. не бꙑло нъ К.
  16. Гзакъ П. К.
  17. не П. К.
  18. отстоупиша П. К.


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.