Слово о пълку Игоревѣ/Переклад
| ◀ Текст | Слово о пълку Игоревѣ під ред. Омелян Огоновський пер.: Омелян Огоновський Переклад |
Поясненья ▶ |
|
|
Чи не добре було-б нам, братья, почати старими словами жалібну повість про війну Игоря Святославича? — А вже-ж почати ся тій пісні бувальщиною сёго часу, а не по замислам Бояновим. Боян бо віщий, як хотів кому пісню заспівати, носив ся мислию по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом по-під облаки. Коли споминав казку з давніх часів про незгоди, тогді пускав десять соколів на стадо лебедине, а як тільки котрий сокіл до того стада долітав, лебедь починала пісню старому Ярославови, хороброму Мстиславови, що́ зарізав Редедю перед військом касожським, — красному Романови Святославичеви. Справді, братья, Боян не десять соколів на стадо лебедине пускав, лиш своі віщі персти на живиі струни покладав, а вони самі славу князям рокотали.
Почнімо-ж, братья, повість от-сю від старого Володимира до нинішнёго Игоря, що́ скріпив ум силою своєю и погострив серце своє завзятьєм, що́ перейиив ся духом лицарським та навів своє хоробре військо на землю половецьку за землю руську.
О Бояне, соловію стародавніх часів! Коби ти про сі війська був защебетав, скачучи неначе соловій по дереву мислий, літаючи орлом по-під облаки, звиваючи вінець слави обом половинам сёго часу, біжучи по дорозі Трояновій через поля на гори! Тобі було співати пісню Игореви, того Ольга внукови: „То не буря соколів занесла через поля широкі: се галки стадами летять ик Донови великому!“… Чи може нам співати було віщий Бонне, Велесів унуче?
Иржуть коні за Сулою, дзвенить слава в Києві, трублять труби в Новгороді, стоять стяги в Путивлі! Игор дожидає милого брата Всеволода… И каже ему Буй-Тур Всеволод: „Ти мені оден брат, оден світ світлий, Игорю, оба єсмо Святославичі! Сідлай, брате, своіх борзих коней, а моі вже готові, наперед у Курська осідлані! А моі-ж Куряне — удалі кметі: під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем копья вигодовані; всі дороги ім звістні, яруги ім знакомі, луки в них натягнуті, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені; самі-ж скачуть неначе сіриі вовки в полі, добуваючи собі честі, а князеви слави.
Тогді Игор князь ступив в золоте стремено, и поіхав по чистому полю. Сонце тьмою ёму дорогу заступило; ніч застогнала ёму грозою и пробудила птиці; свист звіриний настав, а Див кличе верху дерева: велить слухати землі незнаємій, Волзѣ и Поморью и Посулью и Сурожеви и Корсуневи, и тобі, тьмутороканський болване! А Половці небитими шляхами погнались ик Донови великому; скриплять теліги о півночи, мов лебеді розлітаючись. Игор на Дон військо веде, а вже біди ёго доглядають птиці в лозах, вовки грозу срожать по яругах, орли клекотом на кості звірей кличуть, лисиці брешуть на червоні щити. О руська земле, уже за горою єси! — Довго ніч меркне… заря світлая запала, имгла поля покрила, щебетаньє соловіів уснуло, говір галок розбудив ся. Русичі поля широкі червоними щитами перегородили, добуваючи собі честі, а князеви слави.
В ранці-рано в пятницю потоптали вони погані полки половецькі, и розсипавшись стрілами по полю позаймали гарних дівок половецьких, а з ними золото и паволоки и дорогі оксамити. А саквами, опанчами, кожухами стали мости мостити по болотах и млаках, та й всяким узорочьєм половецьким. Червоний стяг, біла хоругов, червона чілка и срібне ратище — хороброму Святославичеви!… Дрімає в полі хоробреє гніздо Олега, — за-далеко залетіло! Не в обиду воно породилось, ні соколови, ні кречетови, ні тобі, чорний вороне, поганий Половчине! Гза біжить сірим вовком, а Кончак спішить слідом за ним ик Донови великому.
Другого дня вельми рано кріваві зорі світ звіщають; чорні хмари з моря йдуть, — хочуть закрити чотири сонця, а в них дріжать-блискають сині блискавки. Бути грому великому! ити дощеви стрілами від Дону великого! Тут ся копьям поломати, тут ся шаблям потручати о шоломи половецькі на ріці на Каялі, у Дону великого. О руська земле, уже за горою єси!… Се вітри, Стрибогові внуки, віють від моря стрілами на хоробрі полки Игореві. Земля дуднить, ріки мутно течуть, порохи поля покривають, стяги гомонять. Половці йдуть від Дону и від моря и від усіх сторін: обступили кругом руське військо. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрі Русичі червоними щитами.
Яр-Туре Всеволоде! ти стоіш на переді в битві: прискаєш на погане військо стрілами, гремиш об шоломи мечами булатними. Куди тільки Тур поскочив, своім золотим шоломом посвічуючи, там лежать погані голови половецькі, и шоломи оварські, поскепані від тебе, Яр-Туре Всеволоде! Яка-ж рана, братья, ёму за-дорога, коли він забув почесть и жизнь и город Чернигів, и батьківський золотий престіл и своеі милої жінки, гарноі Глібовни, звичаі та обичаі?
Були віки Троянові, минули літа Ярославові; були війни Олега, сина Святослава. Той Олег мечем незгоду ковав и стріли по землі сіяв. Ступав в золоте стремено в городі Тьмуторокані. Відтак дзвону того давнего слухав великий князь Всеволод, син Ярославів, але Володимир що-ранку затикав уши в Чернигові. Бориса-ж Вячеславича слава на смертний суд привела, и на ковилу зелену постелила покров мертвецький за обиду Олега, хороброго и молодого князя. [С тоі-же Каяли Святополк повелів взяти отця свого між угорських коней и повезти в Киів до святоі Софиі.] Тогді при Олезі Гориславичі сіялось та поростало незгодами та сварами; гинула жизнь Дажбожого внука, — в ворохобнях князів житье людей короталось. Тогді рідко-де по руській землі ратаі погукували, але часто ворони кракали, розділяючи собі трупи, а галки свій говір говорили, збираючись летіти на поживу. Таке-то бувало в тиі війни и в тиі походи, а такоі-ось січи ніколи не було чутно.
Из-ранку до вечера, з вечера до світа летять стріли калені, гримлють шаблі об шоломи, тріщать копья булатні в полі незнаємім, серед землі половецькоі. Чорна земля під копитами кістьми була посіяна и кровью полита: тугою-ж посходили кості по руській землі. Що́ се мені шумить, що се дзвенить в ранці-рано перед зорями? — Се Игор полки завертає, жаль-бо ёму милого брата Всеволода. Бились день, бились и другий, а третёго дня к полудневи впали знамена Игореві. Тутки розлучились оба брати на березі бистроі Каяли. Тут крівавого вина вже недостало; тут гуляньє докінчили хоробрі Русичі: сватів попоіли, а самі полягли за землю руську… Никне трава від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.
И вже, братья, невесела настала година, уже пустиня нашу силу покрила. Встала обида між силами Дажбожого внука: вступила дівою на землю Троянову, всплескала лебединими крилами на синёму морі; біля Дону плещучи пробудила тяжке лихолітьє. Тим-то и минулись війни князів против поганців; сказав-бо брат до брата: „се моє, и то моє!“ — и стали князі про малеє — „се-ж воно велике“ — мовити, и самі на себе незгоду ковати; а поганці зі всіх сторін стали набігати с побідами на землю руську.
Ой! за-далеко залетів наш сокіл, побиваючи птиць аж до мори… а Игоревого хороброго полку не вскресити вже ніколи! За ним кликнув Кончак, а Гза погнавсь по руській землі, пожар помітуючи в пламяному розі. И заплакали жени руські та заголосили: „Вже-ж нам своіх милих мужів ні мислонькою змислити, ні думками здумати, ні оченьками оглядати, а золотом и сріблом уже нам ні троха побренькувати!“ Та застогнав-бо, братья, Киів с туги, а Чернигів из-за напастий; тоска розльялась по руській землі, — тяжкий смуток тече серед землі руськоі. А князі самі на себе незгоду ковали, а поганці с побідами набігали на руську землю, та брали собі данину по білці из хати.
Тиі-ж два смілі Святославичі, Игор и Всеволод, опять розбудили тую нечесть, котру приспав був отець іх, грізний Святослав, великий князь киівський. Справді, був він грозою: наводив страх своіми сильними полками и булатними мечами, наступив на землю половецьку, притоптав гори и яруги, скаламутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка из Лукоморя від зелізних великих полків половецьких неначе вихор вирвав: и погиб Кобяк в городі Києві, в двірці Святославовім. Тут Німці и Венедці, тут Греки и Моравці співають про славу Святослава, а дорікають князеви Игореви, що́ втопив богацтво наше на дні Каяли, ріки половецької, — насипали-ж бо там руського золота. Тут Игор князь пересів из сідла золото́го в сідло невольника.
Знемогли від смутку стіни городів, поникла весела година. А Святослав смутний сон видів: „В Києві на горах сеі ночи из вечера“ — каже він боярам — „вкривали мене чорним покровом на ліжку тисовому; черпали мені синє вино з горем-отрутою змішане; сипали мені пустими сагайдаками поганих волокитів великий жемчуг на лоно, и мов-то втішають мене. Уже дошки без сволока в моїм теремі золотоверхім: всю ніч з вечера бісові ворони кракали у Пліснеска на болоні, де будр дебри Кисаневі, и не злетіли к синему морю.“
И кажуть бояре князеви: „Уже, княже, туга дух твій полонила. Се-бо два соколи злетіли из батьківського престола золотого, добути города Тьмутороканя, або випити шоломом Дону. И вже шаблями поганих підсікли крила соколам, а самих опутали в пута зелізні. Темно було в третій день: два сонця померкли, оба червоні стовпи погасли, а з ними молоді два місяці, Олег и Святослав, тьмою заволоклись. На ріці на Каялі тьма світ покрила: по руській землі простерлись Половці, неначе гніздо пардів, и в морі потопили нашу силу, и велику смілість придали ханови. Уже наруга нанеслась на хвалу, уже неволя тріснула об волю, — уже Див кинув ся на землю. Се готські красні дівчата заспівали на березі синёго моря: дзвонячи руським золотом співають про часи Бусові, леліють месть Шароканову. А вже-ж ми, дружина твоя, бажаємо розвеселитись.“
Тогді великий князь Святослав виронив золотеє слово из слезами змішане, та й сказав: „О моі синовці, Игорю и Всеволоде! раненько стали ви половецьку землю мечами побивати, а собі слави добувати. Та неславно ви воювали, — неславно кров погану проливали! Ваші мужні серця с твердоі криці сковані, а в завзятью загартовані. Таке-ж от-се вчинили ви моій срібній сідині? От, вже не бачу власти сильного и богатого, — не бачу много війська брата мого Ярослава, из ёго чернигівською дружиною, з Могутами и с Татранами и с Шельбирами и с Топчаками и з Ревугами и з Ольберами. Вони-бо без щитів, з ножами, криком полки поборюють, дзвонячи в прадідівську славу. Але ви сказали собі: „Мужаймо ся самі! ми самі добудемо собі слави переднёі, та й заднёю поділимось самі!“ — А чи була-б дивота, братья, щоби старому помолодіти? Коли сокіл линяє, високо він за птицями жене ся: не дасть гнізда свого на поталу. Та от, се лихо князів не є мені підмогою; на ні-що обернулись щасливі години. Се у Ромні кричать під шаблями половецькими, — а Володимир у ранах! Туга та печаль синови Глібовому!“…
Великий княже Всеволоде! не думкою тільки тобі перелетіти з-далека сюди, щоби стерегти отцівський престол золотий. Ти можеш Волгу веслами роскропити, а Дон шоломами вичерпати! Коли-б ти тут був, була-б невольниця по ногаті а невольник по різані. Ти можеш и на суші стріляти живими самострілами враз из вдалими синами Глібовими.
Ти-ж смілий Рюриче и Давиде! чи не плавали ви по крови золоченими своіми шоломами? Чи-ж не ваша хоробра дружина реве мов-то тури, ранені шаблями каленими в полі незнайомім? Ступіть-но ви, господинове, у своі золоті стремена за обиду сёго часу, за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
Галицький Осмомисле Ярославе! високо сидиш на своім златокованім престолі! ти підпер гори угорські своіми зелізними полками, заступив королеви путь, зачинив Дунаєви ворота, кидаючи тягари через облаки, суди судячи до Дунаю. Грози твоі по всіх землях течуть: відчиняєш киівські ворота, стріляєш из батьківського золотого престола салтанів за землями далекими. Стріляй же, господине, Кончака, поганого кощія, за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!А ти, смілий Романе и Мстиславе! відважна гадка носить ваш ум на діло. Високо ти несеш ся на діло в завзятью, як сокіл на вітрах ширяє, хотячи птицю силою подоліти.
Є у вас зелізні крила при шоломах латинських: від іх затрясла ся земля и богато краін ханових; Литва-ж, Ятвяги, Деремела и Половці покидали своі спіси, а голови свої підклонили під тиі мечі булатні. Ось вже вменшилось, княже, світло сонця Игореви, а дерево не добром листьє поронило. По Росі и по Сулі городи поділили, а Игоревого хороброго війська не вскресити вже ніколи. Дон кличе до тебе, княже, и зове князів на побіду. Ольговичі хоробрі князі були готові до битви.
О Ингварю и Всеволоде, и всі три Мстиславичі, нехудого гнізда шестокрильці! — ви бо не жеребом побід захопили собі волості. На-що-ж ті ваші золоті шоломи и спіси ляцькиі та й щити? Загородіть-но ворота полю половецькому своіми гострими стрілами за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
Уже бо не тече Сула срібними струями ид городу Переяславу; Двина-ж болотом тече к тим грізним Полочанам під кликом поганих Литовців. Тільки оден Изяслав, син Васильків, подзвонив своіми гострими мечами об шоломи литовські, перебив славу діда свого Всеслава, а сам під червоними щитами на крівавій траві ляг побитий мечами литовськими. И схопив ту славу до себе на смертну постелю и сказав: „Дружину твою, княже, вже птиці крилами покрили, а звірі кров полизали.“ Не було там брата Брячислава, ні другого Всеволода; сам-оден зронив жемчужну душу из хороброго тіла через золоте ожерельє. Знемогли голоси, поникли радощі: трублять труби городенські.
Ярославе и всі внуки Всеславові! схиліть уже стяги, своі, вложіть в похви мечі своі зьогиджені! — ви бо відпали від дідівськоі слави. Ви-ж то своіми незгодами стали наводити поганців на землю руську, на жизнь Всеславову. Через незгоди бо прийшла на нас неволя від землі половецькоі.На семім віку Трояновім кинув Всеслав жереб про дівицю собі любу. Він впер ся клюками о коня, и скочив ид городу Києву, и доторкнув ся ратищем до золотого престола киівського. З-від-там поскочив лютим звіром в півночи из Білгорода, повис в синёму тумані, а в-ранці ударив таранами, відчинив ворота новгородські, розшиб славу Ярослава и скочив вовком до Немиги из Дудуток.
На Немизі снопи стелють головами: молотять ціпами булатними; на тоці кладуть жизнь, віють душу від тіла. Кріваві береги Немиги не добром були засіяні, — засіяні кістьми руських синів.
Всеслав князь людям суди судив, князям ряди рядив, а сам в ночи вовком бігав; від Києва добігав до півнів у Тьмуторокань, и великому Хорсови вовком путь перебігав. Ёму в Полоцьку подзвонили рано у дзвони до заутрені у святоі Софиі, а він у Києві зачув був дзвона. Хоч и віща душа була в тілі дружнім, однако він часто біди терпів. Ёму віщий Боян давнійше приспівку розумно сказав: „Ні хитрому, ні бистрому, ні так швидкому, як птах, не минути суда божого!“
Ой! стогнати руській землі, спогадавши щасливу годину и первих князів! Того-ж старого Володимира не мож було пригвоздити ид горам киівським: тепер стяги ёго стали одні Рюрикові, другі Давидові, але-ж як розділились, то повівають ім тільки хвости, та лиш на Дунаю славлять руські копья.
Чутно голос Ярославни; — як зозуля на самоті рано кукає-ридає: „Полечу,“ каже, „зозулею по Дунаєви; обмочу бобровий рукав в Каялі ріці, обітру князеви кріваві его рани на помарнілім ёго тілі!“
Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні и каже: „О вітре-вітрило! чому, господине, так неприхильно против мене вієш? Чому мечеш ханівські стрілки своіми легонькими крильцями на воівників мого мужа? Хиба-ж мало тобі, віяти горі під облаками, колишучи кораблі на синёму морі? На-що-ж, господине, розвіяв єси моі радощі по ковилью?“
Ярославна рано плаче в Путивлі місті на стіні и каже: „О Дніпре-Словутичу! ти пробив єси камінні гори кріз землю половецьку. Ти колихав на собі човни Святославові, несучи іх до війська Кобякового. Принеси-ж, господине, и мого ладу до мене, щоб я не слала к ёму рано сліз моіх на море!“
Ярославна рано плаче в Путивлі на стіні и голосить: „Сонце ясне, тричи ясне! всім тепле и красне єси. На-що-ж, господине, простерло єси горячий луч свій на військо мого лади? на-що в полі безводнім спекою зігнуло єси ім луки, — на-що тугою ім тули затягло?“
Приснуло море о півночи: стовпи туманів несуть ся из мраками. Игорю князеви Бог всказує путь из землі половецькоі на землю руську, ик батьківському золотому престолу. Погасли вечірні зорі. Игорь спить — не спить, мислями мірить він поля від великого Дону до Донця малого. Кінь о півночи готов. Свиснув Овлур за рікою, велить князеви розуміти. И князь Игор як не був! Гукнула, стукнула земля, зашуміла трава: здвигнулись вежи половецькі. А Игор князь скочив горностаєм в очерет, білим гоголем поплив на воду, кинувсь на борзого коня, и скочив из ёго босим вовком, и побіг ик лугови Донця, відтак полетів соколом під имглами, побиваючи собі гусей та лебедей на сніданьє, на обід и на вечерю. Коли Игор соколом летів, тогді Овлур біг вовком, стрясаючи собою студену росу: примучили бо своіх борзих коней.
Донець говорить: „Княже Игорю! не мало тобі величності, а Кончакови досади, а руській землі радості.“ Игор каже: „О Донче! не мало й тобі величності, що ти князя колихав на своіх филях, що стелив єси ёму зелену траву на своіх срібних берегах, що одягав ёго теплими туманами під тінью зеленого дерева, що стеріг ёго гоголями на воді, чайками на струях, а чорнятами на вітрах. Ой, не така ріка Стугна: хоч вона худі струі має, однакже пожерла чужі ручаі и розлила повінь по кущах. Молодому-ж князеви Ростиславичу зачинив Дніпро темні своі береги. Плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславі. Посмутніли квіти від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.“
То не сороки скрегочуть: се у слід за Игорем іде Гза с Кончаком. Тогді вже ворони не кракали, галки помовкли, сороки не скреготали, — вони тільки по лозині поповзували, дятли-ж стуком дорогу к ріці показують, та соловіі веселим співом світанье звіщають.
Каже Гза Кончакови: „Коли сокіл до гнізда летить, то сокольця розстріляймо своіми золоченими стрілами!“ И відповів Гзі Кончак: „Коли вже сокіл до гнізда летить, то ми сокольця спутаємо красною дівчиною.“ И каже Гза до Кончака: „Як спутаємо ёго красною дівчиною, не буде нам ні сокольця, ні красноі дівчини, та й почнуть нас бити птиці в полі половецькім.“
Боян сказав иногді от-се против, піснетворця стародавніх часів Ярослава и Олега, приятеля когана: „Тяжко тобі голові без плечей; лихо й тобі тілу без голови;“ — так и руській землі без Игоря.
Сонце світить ся на небі: Игор князь вже в руській землі! Дівчата співають на Дунаю: вьють ся іх голоси через море до Києва. Игор іде по Боричеву до святоі Богородиці Пирогощоі… Всі краіни раді, городи веселі, — заспівали-ж пісню старим князям, а потому молодим. Співаймо-ж и ми: Слава Игореви Святославичу, Буй-Турови Всеволоду, Володимиру Игоревичеви! Здорові були князі и дружина! [що́ борють ся за християн против полків поганських. Слава князям и дружині! Аминь.]
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.